Машини бігають швидко.
Я насправді ще цього не розумів. Удома, до того як Зефірка загубилася, вона часто бігала вулицею й гавкала на автомобілі. Останні зупинялися чи принаймні сповільнювали хід, так що вона могла б їх спіймати, але зазвичай тільки відскакувала вбік і вдавала, ніби взагалі не збиралася на них нападати.
Коли я біг за машиною хлопчика, в мене було відчуття, що вона все віддаляється й віддаляється від мене. Запах пилу й вихлопних газів ставав дедалі слабший та невловимий, але я відчув, що треба повертати праворуч, коли дорога стала асфальтована, хоча потім я вже точно не міг визначити, чи чую Ітанів запах. Проте здатися я не міг, я віддався на милість безглуздої паніки й продовжував бігти.
Попереду я почув гучний гуркіт потяга, він цокотів і трусився. Коли я вибіг на насип, то врешті вловив запах хлопчика. Його машина з відчиненими вікнами стояла біля залізничного переїзду.
Я геть знесилився. Ще ніколи в житті я не бігав так швидко, але помчав ще швидше, коли відчинилися двері й вийшов Ітан.
— Ой, Бейлі… — промовив він.
Кожною найдрібнішою частинкою я бажав наздогнати його і щоб він мене любив. Я не збирався впустити свій шанс, тому обминув його й в останню секунду стрибнув у машину.
— Бейлі! — засміялася Мама.
Я облизав їх обох і пробачив їм, що вони мене забули. Коли проїхав потяг, Мама завела авто й розвернула його, а потім зупинилася, бо на своїй великій машині приїхав Дідусь. Може, він цього разу зібрався додому з нами?
— Ну, просто як ракета! — сказав Дідусь. — Важко повірити, що він аж так далеко забіг.
— Скільки ж би ти ще біг, Бейлі? Чудаче ти мій, — ніжно сказав мені Ітан.
Із великою підозрою я вскочив у машину Дідуся, і ця підозра виправдалася, бо Мама з Ітаном поїхали далі, а Дідусь розвернувся й повіз мене назад на Ферму.
Дідуся я в основному любив. Час від часу він «займався господарством» — це означало, що ми йшли до нової повітки, заходили всередину, де лежало м’яке сіно, і там дрімали. Коли було прохолодно, Дідусь брав із собою дві товсті ковдри й кутав нас. Перші кілька днів після від’їзду хлопчика я дувся на Дідуся, коли був поруч із ним, щоб покарати його за те, що він відвіз мене назад на Ферму. Якщо це не допомагало, мені не спадало на думку нічого кращого, ніж погризти якісь Бабусині туфлі, але Ітан від того все одно не повертався.
Я просто не міг пережити таку зраду. Я знав, що десь там (не знаю де), я потрібен моєму хлопчику, а він не розуміє, де я.
Усі були такі спокійні, що це мене дико лютило. Вони неначе не помітили цієї катастрофічної зміни, яка раптово сталася в домі. Я дійшов до того, що навіть поліз у хлопчикову шафу й витяг звідти фліп. Після цього я прибіг і кинув його Бабусі на коліна.
— Ой, мамо, що то таке? — вигукнула вона.
— Це великий винахід Ітана, — пояснив Дідусь.
Я гавкнув: так! Ітан!
— Хочеш піти надвір і погратися, Бейлі? — спитала мене Бабуся. — Зводиш його погуляти?
Гуляти? І хлопчика зустрінемо?
— Та я б, мабуть, краще звідси на гру подивився, — сказав дідусь.
— Та заради Бога, — сказала Бабуся. Вона пішла до дверей і кинула фліп у двір — він пролетів хіба що метрів із п’ять.
Я підбіг, схопив його та зовсім спантеличенио подивився на неї — Бабуся зачинила двері, і я залишився надворі.
Ну й нехай. Я виплюнув фліп і пробіг повз Іскру під’їзною доріжкою. Я пішов до дівчини, я так уже кілька разів робив після від’їзду Ітана. Я чув її запах усюди, а от запах хлопчика поступово вивітрювався. До її дому під’їхала машина, звідти вискочила Ганна.
— Щасливо! — сказала вона. Потім розвернулася й поглянула на мене. — Ну привіт, Бейлі!
Я підбіг до неї, махаючи хвостом. Її одяг пахнув ще кількома людьми, але без жодних ознак Ітана. Ганна по-справжньому погуляла зі мною, провела мене додому, постукала в двері, Бабуся впустила нас і дала їй пирога, а мені не дісталося нічого.
Мені часто снився мій хлопчик: як він стрибає у ставок, а я пірнаю вниз і вниз, граюся в порятунок. Снилося, як він їде на карті, радісний і захоплений, а іноді — як він стрибає з вікна, і різкий спалах болю та крик, що зривається з його вуст, коли він падає на палаючі кущі. Мені такі сни були ненависні. Однієї ночі я прокинувся через жахіття й побачив, що наді мною стоїть мій хлопчик.
— Привіт, Бейлі! — прошепотів Ітан, від нього йшов його запах. Він повернувся на Ферму! Я схопився, поклав лапи йому на груди й облизав обличчя. — Тихо! — сказав він мені. — Зараз дуже пізно. Я щойно приїхав. Усі сплять.
Настав час «З Днем Подяки», і життя повернулося в нормальне русло. Мама приїхала, а Тато ні. Щодня заходила Ганна. Хлопчик, здається, був щасливий, але також я відчував, що він якийсь розгублений. Багато часу він сидів над папірцями замість того, щоб гратися зі мною, навіть коли я приносив йому той дурний фліп, щоб він нарешті отямився.
Коли він поїхав знову, я не здивувався. Оце таке в мене тепер життя, зрозумів я. Я живу на Фермі з Бабусею і Дідусем, а Ітан тільки в гості приїжджає. Мені хотілося б по-іншому, але через те, що хлопчик завжди повертався, мені вже було легше його проводжати.
Під час одного з його приїздів, коли повітря було тепле і тільки-но розпустилися листочки, ми з Ітаном пішли подивитися, як Ганна бігає у великому дворі. Я чув її запах, запах інших хлопців і дівчат, бо віяв вітер, а вони пітніли. Це було весело, але я залишився біля Ітана, бо, здається, поки ми там стояли, біль у його нозі став помітніший і швидко розливався по всьому тілу. Дивні, темні почуття клубочилися в ньому, коли він дивився, як бігають інші.
— Привіт! — до нас підійшла Ганна. Я лизнув її ногу, вона була солона від поту.
— Який приємний сюрприз! Привіт, Бейлі! — сказала вона.
— Привіт.
— Мій час наближається вже майже до чотирьохсот! — сказала вона.
— Хто він? — спитав Ітан.
— Ой, хто? Ти про кого?
— Той, з ким ти обіймалася й розмовляла, такі ви друзі з ним, — сказав Ітан.
Його голос був напружений. Я роззирнувся, але жодної загрози не помітив.
— То просто друг, Ітане, — різко сказала дівчина. Його ім’я вона вимовила так, ніби він поганий хлопець.
— Це не той, як його, Бретт? Швидкий він, швидкий, — Ітан колупнув траву своєю паличкою, і я понюхав вивернуту землю.
— Ну, і що це має означати? — спитала Ганна, вперши руки в боки.
— Іди вже назад, на тебе тренер дивиться, — сказав Ітан.
Ганна поглянула через плече, потім на хлопчика.
— Так, мені треба назад… — невпевнено промовила вона.
— Добре, — сказав Ітан. Він розвернувся й, кульгаючи, пішов геть.
— Ітане! — кликала його Ганна. Я подивився до неї, але хлопчик просто йшов і не озирався. Темна, плутана суміш смутку й гніву так само залишалася в ньому. Щось у цьому місці, напевне, засмучувало Ітана, бо ми так туди й не повернулися.
Літо принесло великі зміни. На Ферму приїхала Мама, але цього разу з нею прибула велика машина, і якісь люди повиносили з авто коробки й занесли їх до її спальні. Бабуся й Мама багато часу проводили разом, тихо розмовляючи. Іноді Мама плакала, від чого Дідусь знічувався і йшов займатися господарством.
Ітан весь час ходив кудись «на роботу», яка була така, як школа, — я не міг там бути з ним. Проте коли він повертався, то смачно пахнув м’ясом і жиром. Це мені нагадувало, як Дідусь годував мене з торби на передньому сидінні після того, як нас з Ітаном у лісі покинула Іскра.
Але найбільша зміна в нашому житті полягала в тому, що дівчина більше до нас не ходила. Іноді хлопчик брав мене кататися, тоді ми їхали повз її будинок, і я чув запах Ганни та знав, що вона тут. Проте хлопець уже не завертав до неї. Я виявив, що скучив за нею, адже вона мене любила й чудово пахла.
Хлопчик теж за нею скучав. Коли ми проїжджали повз будинок Ганни, він завжди дивився на нього у бічне вікно, трохи сповільнював хід, і я відчував його тугу. Я не розумів, чому ми не під’їдемо до її будинку й не подивимося, чи є в неї печиво, але ми так не робили.
Того літа Мама пішла до ставка, сіла там на пристань, і їй було дуже сумно. Я намагався її потішити, гавкаючи на качок, але вона не розвеселилася. Урешті вона стягнула з пальця щось неїстівне, металеве і кинула ту маленьку круглу річ у воду — та з тихим бульканням зникла.
Я замислився, чи вона хоче, щоб я пірнув за нею, і зазирнув їй в очі, готовий спробувати (хоч і розумів, що надії вже немає), але вона просто покликала мене й повела в дім.
Після того літа життя набуло звичних обрисів. Мама теж почала працювати й поверталася додому, ароматно й солодко пахнучи оліями. Іноді я ходив із нею повз козячу ферму й торохкотливий міст, і ми проводили цілий день у кімнаті з одягом, смердючими восковими свічками й нецікавими металевими штуками. Люди приходили, дивилися на мене й інколи йшли, поклавши щось у торбу. Хлопчик приїжджав і від’їжджав на «З Днем Подяки», «З Різдвом», весняні й літні канікули.
Я багато в чому перестав ображатися на Іскру, яка більше вже нічого не робила, тільки цілий день стояла й дивилася кудись у вітер. Одного разу Дідусь привів тварину, яка ходила, як мале коненя, але пахла зовсім по-іншому. Воно звалося осел Джаспер. Дідусь любив, сміючись, дивитися, як Джаспер скаче двором, а Бабуся при цьому казала: «От не знаю, чому ти вирішив, що нам потрібен осел», і йшла назад до хати.
Джаспер зовсім мене не боявся, незважаючи на те, що я на Фермі головний хижак. Я трохи з ним грався, але здавалося, що я весь час відчував легку втому, та й не дуже хотілося вкладати сили в тварину, яка навіть не знає, як взяти м’яч.
Одного дня до нас прийшов у гості чоловік на ім’я Рік. Мама почувалася щасливою й соромилася, Дідусь дивився на нього недовірливо, а Бабуся була в захваті. Рік і Мама сиділи на веранді точнісінько так, як Ганна з Ітаном, але не боролися. Після цього я бачив Ріка частіше. Він був великий і пахнув деревиною. Він частіше, ніж усі інші, кидав мені м’яч, тому дуже мені подобався. Хоча й не так сильно, як Ітан.
Найдужче я любив ту пору дня, коли Дідусь ходив займатися господарством. Іноді він цього не робив, але я все одно спав у повітці. Я багато спав, і мене вже не цікавили довгі походи в пошуках пригод. Коли Мама з Ріком брали мене на прогулянку, я завжди втомлювався, повертаючись назад.
Чи не єдине, що могло мене розворушити, — це приїзди на Ферму хлопчика. Я й далі і танцював, і крутився, і грався у ставку, і гуляв у лісі, і робив усе, що йому хотілося, навіть ганявся за фліпом, хоча згодом Ітан, на щастя, забув, де він лежить. Іноді ми їздили в місто до собачого парку. Хоча я завжди був радий бачити інших песиків, але гадав, що деякі з них аж занадто малі зі своїми нескінченними іграми й борюканнями.
Одного вечора сталася геть незвичайна подія — Дідусь поставив переді мною вечерю, а я її не схотів. Рот у мене наповнився слиною, я попив трохи води й ліг. Невдовзі густий, тяжкий біль пройняв моє тіло й стало важко дихати.
Я всю ніч лежав перед своєю мискою з їжею. Наступного ранку Бабуся погукала Дідуся.
— З Бейлі щось негаразд! — сказала вона. Я почув, що вона вимовила моє ім’я з тривогою, і помахав хвостом, щоб вона зрозуміла, що в мене все добре.
Прийшов Дідусь і торкнувся мене:
— Ти як, Бейлі? Що з тобою?
Після невеликої розмови Мама з Дідусем понесли мене в його велику машину, і ми поїхали в чисту прохолодну кімнату, де був приємний чоловік, — останнім часом до нього мене возили дедалі частіше. Він мене всього обмацав, я трохи помахав хвостом, але почувався не дуже добре, навіть не пробував сісти.
Прийшла Мама, вона плакала. Бабуся з Дідусем теж були там, навіть Рік приїхав. Я спробував дати їм зрозуміти, що ціную їхню увагу, але мені ще гірше боліло, і я тільки й міг, що підвести на них очі.
Потім приємний чоловік дістав голку. Я відчув знайомий гострий запах і маленький укол. За кілька хвилин мені значно полегшало, біль вщухав, але тепер я був сонний і хотів лежати там, займатися господарством. Мої останні думки, з якими я заснув, були про мого хлопчика.
Коли я прокинувся, то зрозумів, що вмираю. Усередині мене наче здіймалася темрява — я вже її знав, зустрічався з нею, коли мене звали Тобі, коли я був у маленькій спекотній кімнаті зі Спайком та іншими собаками, які гавкали.
Я якось про це не думав, але, напевне, десь углибині розумів, що колись скінчу так само, як кіт Димок. Я згадав, як Ітан увесь день плакав, коли вони закопали Димка у дворі, і я сподівався, що за мною так сильно вони плакати не будуть. Моя мета, все моє життя полягало в тому, щоб любити хлопчика, бути з ним, тішити його. Я не хотів зараз робити його нещасним, тож я розважив: може, й краще, що він зараз цього не бачить, хоча мені так його бракувало, коли в мене дивним чином почав боліт живіт.
Приємний чоловік зайшов до кімнати.
— Прокинувся, Бейлі, дружбане? Бідолаха.
«Мене звати не Дружбан!» — хотів сказати я.
Приємний чоловік схилився наді мною:
— Розслабся, Бейлі, нічим не переймайся. Ти зробив хорошу справу, ти дбав про хлопця. Таке було твоє завдання, і ти гарно з ним упорався, ти хороший собака, хороший собака.
Я відчував, що приємний чоловік говорить про смерть. Він випромінював доброзичливе відчуття закінчення, спокій. Потім Мама, Бабуся, Дідусь і Рік прийшли, обійняли мене і сказали, що люблять мене, що я хороший.
Але від Мами я відчував якусь напругу, певне передчуття — не зовсім небезпеки, але щось таке, від чого я мав би її захистити. Я кволо лизнув її руку, і, коли темрява в мені наростала, почав опиратися їй. Я мав пильнувати, адже я був потрібен Мамі.
Напруга, здається, зростала ще годину. Спочатку настрій Мами передався Дідусеві, потім Бабусі, потім Ріку, тож, щойно я відчув, що сили мене полишають, рішучість захищати мою сім’ю поновила їх.
І тут я почув голос хлопчика:
— Бейлі! — кричав він.
Він увірвався до кімнати — і вся напруга розвіялася: ось, виявляється, на що вони чекали. Звідкись вони знали, що Ітан іде сюди.
Хлопчик зарився лицем в мою шию і заплакав. Я зібрав усі сили, щоб підвести голову й лизнути його, дати йому зрозуміти, що все гаразд. Мені не було страшно.
Моє дихання стало хрипким, і всі залишилися зі мною, всі торкалися мене. Так приємно було мати стільки уваги, але тут мій шлунок скрутив такий біль, що я не стримався й завив. Прийшов приємний чоловік і знову став готувати голку.
— Так треба. Бейлі не повинен мучитися.
— Гаразд, — схлипнув хлопчик. Я спробував махнути хвостом, почувши своє ім’я, але не зміг навіть трохи поворухнути ним. Я відчув ще один укол в шию.
— Бейлі, Бейлі, Бейлі, я за тобою скучатиму, чудаче ти мій! — шепотів Ітан мені на вухо. Його дихання було тепле й дивовижно приємне. Я заплющив очі від задоволення, від самої радості та любові, яку випромінював хлопчик. Його любові.
І раптом біль просто взяв і минув — власне, я знову відчув себе цуценям, повним життя і радості. Згадав, як я почувався саме так, коли вперше зустрів хлопчика, який вийшов з будинку й побіг, розкинувши руки, мені назустріч. Подумав про пірнання і про те, як я рятував Ітана, як поступово згасало світло під час занурення, як густа вода штовхала моє тіло саме так, як зараз. Я вже не відчував рук хлопчика, які пестили мене, я зусібіч відчував тільки воду — теплу, лагідну, темну.