Розділ 21

Майя була рада й схвильована, коли одного дня взяла мене кататися.

— Ми будемо працювати разом. Правда, гарно, Еллі? Ти більше не спатимеш у клітці. Я тобі ліжко купила, спатимеш у моїй кімнаті.

З її мови я вловила: «Еллі», «клітка», «ліжко», «кімната». Було геть нічого не зрозуміло, зате приємно висовувати ніс із вікна та нюхати щось нове, а не тільки Кеммі й Джипсі.

Майя поставила машину біля маленького будиночка, де, як я зрозуміла, щойно ми переступили поріг, вона мешкала: там усюди стояв її запах, а також, на моє розчарування, пахло котами. Я оглянула помешкання, яке було менше за квартиру Джейкоба, й моментально наткнулася на руду кішку, яка сиділа на стільці біля столу.

Вона холодним оком подивилася на мене, а коли я підійшла, замахала хвостом, відкрила рот і тихо, майже безшумно, засичала.

— Стелло, будь чемна. Це Стелла. Стелло, це Еллі. Вона тепер тут теж живе.

Стелла байдуже позіхнула. У кутку ворухнулося щось сіре, привернувши мою увагу.

— Дзінь-Дзінь[6]? Це Дзінька, вона соромиться.

Ще одна кішка? Я пішла за жінкою до спальні, де походжав ще один кіт — здоровенний, чорно-бурий. Він понюхав мене. З його рота пахло рибою.

— А це — Еммет.

Стелла, Дзінь-Дзінь і Еммет. Ну навіщо одній жінці аж троє котів?

Дзінька ховалася під ліжком, гадаючи, що там я її не внюхаю. Еммет пішов за мною на кухню й із цікавістю зазирав у миску, куди Майя насипала мені їсти, а потім підняв голову й пішов геть, наче йому було байдуже, що я зараз їстиму, а він ні. Стелла, не моргаючи, дивилася на мене зі свого стільця.

Після їди Майя випустила мене у свій крихітний дворик, не позначений жодним собакою. Я зробила свої справи з гідністю, свідома того, що принаймні частина місцевих котів спостерігає за мною.

— Хороша дівчинка, Еллі, — втішилася Майя. Очевидно, вона була з тих, які неабияк радіють, коли бачать, що ти мочишся у дворі.

Майя зробила обід собі — пахнув він смачно, і це привернуло увагу Стелли, яка плигнула просто на стіл і стала там танцювати, як погана кішка! Майя нічого їй не сказала. Мабуть, тому що відчувала: коти — створіння безглузді й навчанню не піддаються.

Після обіду ми пішли гуляти на повідці. У дворах було багато людей, з них чимало — діти, і від того я не знала, що робити. Я кілька тижнів сиділа без роботи, в мене всі м’язи були напружені: я хотіла бігати, знаходити, рятувати.

Наче відчувши мій настрій, Майя злегка побігла:

— Хочеш побігати, дівчисько? — спитала вона.

Я поспішила, тримаючись біля неї, як мене вчив Джейкоб. Невдовзі вона задихалася, я відчула, як на її шкірі проступає піт. Від асфальту здіймався жар, переходив на мої лапи, а коли ми пробігали повз будинки, там заздрісно гавкали собаки.

І тут Майя різко зупинилася.

— Фух! — видихнула вона. — Ага, треба більше часу на біговій доріжці проводити, це точно.

Я не розуміла, що відбувається, до вечора. Я лежала на килимку, поки Майя милася, а потім перевдягалася. Після цього вона покликала мене у свою спальню.

— Ну от, лягай тут, Еллі. Хороша дівчинка, — сказала вона, поплескавши по собачому ліжку. Я слухняно згорнулася там калачиком, але все ж не могла зрозуміти, що відбувається. Очевидно, я тут на якийсь час залишуся. Невже я тепер тут живу? А як же Джейкоб? І моя робота?

Наступного ранку ми з Майєю трохи попрацювали, хоча робота була якась дивна. Прийшов Воллі й привітався зі мною, як старий друг, а з ним була жінка, яка теж інколи гралася з нами в «знайди». Звали її Белінда, й на ній завжди був запах Воллі. Мабуть, тому я вважала, що, коли ми не з ними, Белінда й Воллі граються в «знайди» одне з одним.

Воллі залишився з Майєю, а Белінда тим часом пішла в ліс. Чоловік говорив із Майєю, учив її жестів і команд, потрібних у роботі. Потім жінка сказала: «Еллі, знайди!» — і я побігла вперед, а за мною — Воллі й Майя. Белінда сиділа в машині, але це мене зовсім в оману не ввело, і я повернулася до Майї.

— Бачиш, бачиш, як вона дивиться, — сказав Воллі. — Вона знайшла Белінду, по ній видно.

Я нетерпляче почекала, поки Майя скаже мені «покажи», але вони з Воллі були занадто зайняті розмовою.

— Я не певна. Вона не дуже відрізняється від того, як приходила до мене за іншим разом, — сказала Майя.

— Глянь їй в очі, як вона рот напружила. Язик вона не висунула. Бачиш? Вона насторожена — вона тобі щось покаже.

Від слова «покаже» я здригнулася, готова зірватися з місця. Ні, команди ще не було.

— То мені сказати їй «покажи»? — спитала Майя.

Та годі вже дражнитися! Ми працюємо чи ні?

— Покажи! — врешті вигукнула Майя.

Белінда, сміючись, вийшла з машини, коли я її знайшла.

— Яка ж ти хороша собачка, Еллі, — сказала вона мені.

— А тепер пограйся з Еллі. Це дуже важливо — нагорода за складну працю.

Коли Майя гралася зі мною, це було не так, як із Джейкобом. Їй, здається, це справді було приємно: вона гралася не тільки з обов’язку після виконання команди «покажи». У жінки була гумова кісточка з псарні. Я вперлася лапами й вчепилася в іграшку зубами, а поліцейська намагалася її відібрати.

Майя жила зовсім не так, як усі знайомі мені люди. Вона не тільки була обтяжена купою котів, а ще й майже кожного вечора йшла до великого будинку, де жило багато людей, серед яких була жінка, яка чудово пахла й називалася Мамою. Мама, як Бабуся, весь час куховарила, і щоразу, коли ми приходили в гості, в будинку бігали й гралися маленькі діти. Малеча залазила на мене, доки Майя не казала припинити. Відтак хлопчики гралися зі мною в м’яч, що я дуже любила, а дівчата вдягали на мене капелюхи, що було стерпно.

У Майї був сусід на ім’я Ел, який любив заходити й питати жінку, чи треба їй «допомогти».

— Тобі не треба оці коробки перенести, Майє? — питав, бувало, він.

— Ні, ні, — казала Майя.

— А може, двері полагодити?

— Ні, ні, — казала жінка.

Коли приходив Ел, поліцейська, здається, завжди нервувала, шкіра в неї нагрівалася, долоні пітніли, але вона його не боялася. Коли чоловік ішов, то Майї ставало сумно.

— У тебе новий собака? — спитав Ел. Він простягнув руку й так почухав мене за вухом, що я одразу його полюбила. Від нього пахло паперами, чорнилом і кавою.

— Так, це з нашого відділу собака — шукачка й рятувальниця.

Я знала, що вони розмовляють про мене, і дружньо помахала хвостом.

— Чи не потрібна моя допомога з дресируванням твого нового собаки? — спитав Ел.

— Ні, ні, — сказала Майя. — Еллі вже дресирована. Нам треба спрацюватися, стати командою.

Я помахала хвостом, почувши слово «Еллі».

Ел різко підвівся, немовби в нього щось засвербіло.

— Майє, ти… — почав він. Ел нервував.

— Я, мабуть, піду, — сказала Майя.

— У тебе сьогодні така гарна зачіска, — пробелькотів Ел.

Обоє подивилися одне на одного, такі схвильовані, наче їм загрожував невідворотний напад. Я роззирнулася, але не побачила нічого більш загрозливого, аніж Еммет, який дивився на нас у вікно.

— Дякую, Еле, — сказала Майя. — Може, ти б хотів…

— Я тебе не затримаю, — сказав Ел.

— А, — сказала поліцейська.

— Хіба що… — затнувся чоловік.

— Хіба що?.. — повторила Майя.

— Тобі… усе-таки треба з чимось допомогти?

— Ні, ні, — відказала жінка.

Ми з Майєю працювали майже щодня. Вона казала мені знаходити, й ми бігли в ліс, іноді за Воллі чи Беліндою, іноді — за кимось із старших хлопчаків із дому Мами.

Майя рухалася значно повільніше за Джейкоба, майже одразу починала важко дихати й пітніти. Інколи їй бувало справді боляче, тому я навчилася бути терплячою, коли поверталася до неї, а вона тільки й могла кілька хвилин, що сидіти, поклавши руки на коліна. Іноді її охоплювало якесь безсилля й розпач і вона плакала, але завжди витирала обличчя перед тим, як ми йшли до Воллі.

Якось у пообідню пору вони з Воллі сиділи за столом для пікніка, пили прохолодні напої, а я лежала в затінку під деревом. Важко було не помітити хвилювання Майї, але я вже навчилася спокійно до нього ставитися й не давати цьому заважати роботі.

— Ми до атестації не дотягуємо, ні? — сказала Майя.

— Еллі — це, мабуть, найкраща собака, яку я бачив за життя, — відповів Воллі. Я відчувала в його голосі дещицю тривоги й обережності, тому уважно на нього подивилася.

— Ні, я розумію, що справа в мені. Я завжди була важка.

— Що? Ні, я хочу сказати… — промовив Воллі, і його тривога посилилася. Я сіла, гадаючи, де ж небезпека.

— Та нормально. Я вже й ваги трохи скинула, майже два кілограми…

— Справді? Чудово! Але я не хочу сказати, що ти товста чи що… — затинався Воллі. Я відчула, що в нього на чолі проступив піт. — Тобі, ну, не знаю, може, бігом варто позайматися чи що, це б допомогло…

— А я й бігаю!

— Отож! Правильно! — Воллі випромінював чистий страх, і я нервово позіхнула. — Ну, гаразд, мені час іти.

— Не знаю, я тоді не розуміла, що буде аж так багато бігу. Це значно важче, ніж мені здавалося. Може, мені варто відмовитися, хай би з Еллі працював хтось із кращою фізичною формою.

— Слухай, може б, ти з Беліндою про це поговорила? — у відчаї спитав Воллі.

Майя зітхнула, а чоловік із велетенським полегшенням встав і пішов. Я знову лягла. Хай там який жах йому загрожував, тепер це, вочевидь, минулося.

Наступного дня ми з Майєю не працювали. Вона взула нові кросівки, взяла мене на повідець і повела довгою дорогою на пісок до великого ставка, який звався океаном. Усюди були собаки, але, хоча ми й не працювали, я відчувала в Майї похмуру рішучість, тому я на інших псів не зважала. Ми бігли й бігли дорогою, а сонце все піднімалося вище. Уперше ми вдвох стільки пробігли — біг тривав і тривав. Майя зупинилася тільки тоді, коли відчула, що її тіло переповнює біль і втома. Кілька разів вона затримувалася, щоб я попила води з кранів, вставлених у бетон біля дуже пахучих будівель, але більшу частину зворотного шляху вона була така сама рішуча. Тільки повільніша. Коли ми дісталися машини, вона вже шкутильгала.

— Ох ти ж! — сказала Майя.

Ми обидві важко дихали й хекали. Майя попила води й опустила голову між колін, а я із сумом дивилася, як її знудило на стоянці.

— Що з вами? — співчутливо спитала якась молода жінка.

Майя помахала рукою, навіть не підводячи очей.

Наступного дня ми працювали — знаходили Белінду. Хода в Майї стала негнучкою й болісною. Я спеціально знаходила, бігаючи впівсили, щойно мене ставало не видно. Я поверталася до Майї, щоб отримати вказівки, частіше, ніж треба, просто хотіла перевірити, як там вона. І коли нарешті знайшла Белінду, та спала, сидячи під деревом.

— Хороша собачка, яка ж ти молодчина, Еллі, — прошепотіла мені Майя. Ми розбудили Белінду, яка глянула на своє зап’ястя й була вражена.

— Просто… мала вихідний, — промовила Майя.

Белінда нічого не сказала.

Того вечора Майя покликала мене, коли була у ванні. Я з цікавістю обнюхала бульбашки й сьорбнула трохи води, гадаючи, як можна хотіти плавати в такій маленькій посудині. Котам, звичайно, це було нецікаво. Дзінька, як завжди, ховалася від світу, Стелла без мого дозволу обстежувала мою постіль (запах свідчив, що вона там навіть спала), а Еммет був зі мною у ванній, вилизувався й чекав, коли станеться щось цікаве для нього.

Майя була засмучена. Вона простягла мокру руку й погладила мене по голові.

— Вибач, Еллі. Я просто тут не годжуся. Не можу наздогнати тебе в полі. Ти така молодчина, тобі потрібен хтось, хто може з тобою працювати.

Я замислилася. Може, їй стане веселіше, якщо я залізу до неї в ванну. Я поставила лапи на край, перевіряючи свій здогад. Еммет припинив себе облизувати й подивився на мене без краплі належної поваги, після чого підняв хвіст і почимчикував кудись, наче дражнячись, щоб я за ним погналася й трохи скоротила популяцію котів у домі.

— Завтра в мене для тебе буде сюрприз, Еллі, — сказала Майя, й далі сумуючи.

Ну, гаразд. Якщо я вже так далеко зайшла… Я залізла в ванну й провалилася під нестійкі бульбашки.

— Еллі! — засміялася Майя, і радість засвітилася серед її смутку, мов свічка.

Загрузка...