Колись давно-давно я стояв на березі цієї самої річки, може, навіть на цьому самому місці, коли ми з Ітаном дуже довго блукали після того, як Іскра (дурна кобила) покинула нас. Запах був, безсумнівно, той самий: роки знаходження навчили мене виокремлювати аромати й тримати в пам’яті кожен із них, тому тепер я враз згадав це місце. Добре, що було літо — та сама пора року, а я був молодий і мав гострий нюх.
Я ніяк не міг уторопати, як же Віктор здогадався про це місце і що це все означає. Якщо чоловік випустив мене так, то я можу сам знайти свій дім? Я не розумів, чого він від мене хотів. Не придумавши нічого кращого, я розвернувся за течією річки й побіг тією самою дорогою, якою ми йшли з Ітаном багато років тому.
До кінця дня я був такий голодний, яким вже себе й не пам’ятав. У мене скрутило шлунок. Я з тугою подумав про стареньку жінку, яка висовувала бліду руку з-за паркана і кидала мені м’ясо, а я його ловив на льоту. Від таких спогадів у мене потекла слина. Береги заросли кущами й травами, так що просувався я повільно. Здавалося, що більш голодним я ставав, то менше розумів, що мені робити далі. Чи справді треба йти понад водою? Навіщо?
Я був собакою, який навчився жити серед людей. Єдиною метою мого життя було служити їм. Тепер, без них, я був покинутий напризволяще. Не було в мене ні мети, ні долі, ні надії. Будь-хто, хто б тоді побачив, як я скрадаюся понад берегами, міг би переплутати мене з моєю лякливою першою матір’ю — ось до чого мене довів Віктор, коли покинув самого.
Величезне дерево, що впало взимку з берега, тепер лежало біля води, і там, де було його коріння, утворилася природна печера. Коли сонце сіло, я заліз у це темне місце, змучений і втомлений. Я геть не розумів, що це діється в моєму житті.
Зранку мене розбудив голод. Коли я підняв ніс, то не вчув нічого, крім річкового й лісового духу. Я рушив далі понад протокою, бо не придумав нічого кращого. Тепер я вже йшов повільніше, ніж учора, шкандибаючи від болю в порожньому животі. Я подумав про дохлу рибу, яку інколи викидало на берег ставка. Ну чому я тоді на ній просто качався? Чому не з’їв, коли була така нагода? Дохла риба нині була б надзвичайним делікатесом, але з річки нічого їстівного на берег не виносило.
Мені було так погано, що, коли нетоптаний берег перетворився на стежку, яка пахла людьми, я майже не звернув на це уваги. Я механічно брів уперед, і став лише тоді, коли доріжка круто піднялася на гірку й злилася з дорогою.
Дорога вела до мосту, який пролягав через річку. Я підвів голову — і з моїх очей спала полуда. Коли я відчайдушно принюхався, то зрозумів: я вже тут бував. Нас із Ітаном на цьому самому місці підібрав поліцейський і повіз на машині додому, на Ферму!
Очевидно, минуло багато років: маленькі деревця біля одного краю мосту, які я колись позначав, уже стали велетнями, тому мені довелося помітити їх заново; підгнилі дощечки кладки хтось замінив. Проте в усьому іншому запахи були точнісінько такі самі, як я пам’ятав.
Поки я стояв на мосту, повз мене проїхала машина. Вона посигналила, і я відскочив. Проте за хвилину я нерішуче побіг за нею дорогою, віддаляючись від річки. Я й уявлення не мав, куди мені тепер іти. Проте щось підказувало: якщо рухатися в цьому напрямі, то, врешті-решт, я потраплю до міста. А де місто — там і люди, а де люди — там і харч.
Коли біля дороги з’явилося ще одне шосе, те саме чуття підказало мені, що треба завернути праворуч. Я так і зробив, хоча й винувато відсахнувся у високі трави від машини, яка їхала в мій бік. Я почувався поганим собакою, а голод це тільки посилював.
Я пройшов багато будинків. Більшість із них стояли далеко від дороги. Часто на мене гавкали собаки, яким не подобалося, що я зайшов на їхню територію. Десь перед тим як стемніло, я пробігав повз місце, де сильно пахло псами, — аж раптом бічні двері відчинилися і з них вийшов чоловік.
— Вечеря, Лео! Хочеш вечеряти? — припросив він, і в його голосі було трохи награне збудження. Зазвичай так людина показує собаці, що відбувається щось хороше. На верхню сходинку низенького ґанку гучно опустилася металева миска.
Від слова «вечеря» я спинився, як укопаний, і так стояв. Тим часом приземкуватий, товстий і дуже ротатий собака спустився з ґанку, недалеко відійшов у двір і зробив там свою справу. За його рухами було видно: він старий, тому, мабуть, досі не відчув мене. Пес пішов назад, трохи потицявся носом у миску, а потім піднявся й пошкрібся в двері. За хвилину йому відчинили.
— Ти точно вже, Лео? Точно нічого не хочеш їсти? — спитав чоловік. У його голосі був такий смуток, що він нагадав мені, як Ел заплакав у дворі того дня, який я востаннє провів із ним і Майєю. — Ну що ж, заходь, Лео.
Пес застогнав, але, здається, не зміг поставити задні лапи на останню сходинку. Чоловік лагідно й дбайливо нахилився та заніс собаку в хату.
Я несподівано відчув, як сильно мене тягне до цієї людини. Зненацька мене осяяло: тут може бути мій дім. Чоловік любить свого Лео, то він полюбить і мене. Він мене годуватиме, а коли я стану старий і немічний, заноситиме в хату. Навіть якщо я зовсім не знаходитиму когось, чи не ходитиму до школи, чи не робитиму ще якусь справу, в мене буде дах над головою. Цьому божевільному, безцільному життю Ведмедика слід покласти край.
Я підійшов до будинку і вчинив розумно — з’їв те, що принесли Лео. Після тижнів несмачної собачої їжі, якою мені доводилося харчуватися в Лайзи та Віктора, в яку вітром наносило пісок, така соковита м’ясна страва була найкращою поживою в моєму житті. Коли їжа скінчилася, я вилизав миску, і від дзенькоту посудини об сходи пес, який був усередині будинку, насторожився й попереджувально гавкнув. Я почув, як він з того боку підходить до дверей і тяжко сопе. У міру того як наближався Лео, його низьке гарчання чулося дедалі гучніше.
Схоже, собаці не дуже сподобалося б, якби я оселився в цьому домі.
Я стрілою кинувся з ґанку, тому, коли у дворі ввімкнувся ліхтар, я вже був під деревами. Вороже гарчання Лео означало просту річ: мені треба знайти власний дім. І це було нормально, адже після того, як я наївся, я уже не так прагнув мешкати саме тут.
Я поспав десь у високій траві, втомлений, але більш задоволений, ніж був раніше, оскільки мій шлунок був повний.
Коли я знайшов місто, то вже знову зголоднів, але я розумів, що це саме те місце, яке було мені потрібне. Спершу я щось заплутався — я пройшов так багато будинків, на вулицях було повно машин і дітей, але пам’ять підказувала мені, що тут мали б бути поля. Проте потім я підійшов до того місця, де, бувало, Дідусь сидів разом із друзями й випльовував якусь гидоту, пахнуло там так само, як і раніше, тільки вікна були забиті старими дошками, а сусідня будівля зникла — натомість була вирита грязька яма. На її дні повзала машина, яка совала перед собою великі купи землі. Люди таке можуть — прибрати старий будинок, звести новий — так Дідусь повітку змайстрував. Вони змінюють усе навколо, як їм подобається, а собаки тільки й можуть, що супроводжувати їх та (якщо пощастить) покататися на машині. Шум і нові запахи підказали мені, що люди дуже зайняті зміною свого міста.
Коли я біг вулицею, кілька перехожих довго дивилися на мене, і щоразу це змушувало мене почуватися поганим собакою. У мене не було справжньої мети, і от я тут. Із великого металевого бака випав мішок зі сміттям, і я з величезним почуттям провини розірвав його й витяг шматок м’яса в якомусь липкому солодкому соусі. Замість того щоб з’їсти свій харч одразу, я сховався від людей за бак саме так, як мене навчила перша мати.
Урешті я доблукав до собачого парку, сів скраєчку під якимись деревами та із заздрістю дивився, як люди кидають летючі тарілки своїм псам, а ті ловлять їх у повітрі. Без нашийника я почувався голим. Я розумів, що маю триматися позаду, але те, як посеред великого двору боролися пси, притягувало мене, мов магніт, і я незчувся, як опинився серед них, качався по землі, бігав і забувався від радості, що я собака й граюся.
Деякі пси не йшли боротися, вони лишалися біля своїх господарів і обнюхували парк по периметру, вдаючи, що не цікавляться нашими веселощами. Інші собаки бігали за м’ячиками чи тарілками, але врешті люди кликали їх до себе, саджали в машину й везли кудись кататися. Усіх, окрім мене. Проте ніхто з дорослих, здається, не помітив і не звернув увагу на те, що я був сам-один.
Наприкінці дня якась жінка привела в парк свою велику собаку жовтуватої масті та спустила з повідця. Тепер я вже награвся, стомився й просто лежав у дворі, хекав і спостерігав за грою двох інших псів. Жовта радо приєдналася до них, перервавши гру на обнюхування й махання хвостом. Я підскочив, пішов привітатися з новоприбулою — і вражено виявив, ким вона пахне…
Ганною. Дівчиною.
Жовтій набридло моє гарячкове обнюхування, тому вона побігла гратися, але, коли вигнула спину, запрошуючи й мене, то я за нею не пішов. Я схвильовано кинувся парком до хазяйки собаки, що сиділа на лаві. Вона виявилася не Ганною, хоча на ній теж був її запах.
— Привіт, песику, як ся маєш? — привіталася жінка, коли я підбіг до неї та помахав хвостом. Вона сиділа десь так, як колись сиділа Майя незадовго до появи малої Ґабріелли. Вона була і стомлена, і схвильована, і нетерпляче чогось очікувала, і їй було незручно, і вона все зосереджувалася на животі під своїми долонями. Я ткнувся в неї носом, вдихаючи запах Ганни, відділяючи його від запахів жінки, веселої жовтої собаки й десятків пахощів, які пристають до людини. Для собаки, яка не вміє знаходити, ці аромати створюють страшенну мішанину. Жінка, котра сиділа на лаві, зовсім недавно проводила час із Ганною — я не сумнівався.
Прибігла жовта собака, дружня, але трохи ревнива, тому я врешті-решт дозволив втягти себе в гру.
Тієї ночі я згорнув своє чорне тіло в тіні й насторожено спостерігав за останніми машинами, які виїжджали зі стоянки, і в парку ставало зовсім тихо. Я так невимушено скрадався, наче мене ніколи не забирали з труби, наче я й далі був із Сестрою, Швидким і Голодним і вчився в першої матері. Шукати їжу було просто: баки стояли переповнені пресмачними недоїдками. Я однаково обережно ховався від фар і перехожих — знову потайний, темний, дикий.
Але тепер у моєму житті з’явилася мета, відчуття напрямку стало ще потужнішим, ніж тоді, коли я тільки рухався до міста.
Якщо, попри весь цей час і зміни, Ганна тут, то, може, я знайду й мого хлопчика.
А якщо Ітан досі тут, я вийду на його слід. Знайду його.