Розділ 32

Відтак я часто бачив Ганну та Карлі. Вони приїжджали на Ферму, щоб погратися, і мені це подобалося. Карлі розуміла, що Ферма — то моя територія. Важко було це не помітити, адже я там позначив усі дерева. Я був Головний пес, і Карлі не зазіхала на мій титул. Хоча, на моє роздратування, вона постійно забувала, якою є ієрархія в нашій маленькій зграї. Здебільшого Карлі поводилася так, ніби ми звичайні товариші по грі й не більше.

Я виснував, що вона просто не надто розумна. Здається, Карлі думала, що зможе спіймати качок, якщо достатньо повільно підкрадеться до них, і то була чистої води дурість. Я гидливо дивився, як вона повзе по траві, вимазуючи живіт багнюкою, просувається помалу-малу, а на неї тим часом дивиться мати-качка й навіть не моргає. Потім собака робить швидкий стрибок — гучний сплеск, і всі пернаті злітають угору й приземляються на воду просто перед Карлі. Вона там плавала хвилин із п’ятнадцять й ледь із води не вискакувала. Вона гавкала з досади, коли відчувала, що вже наблизилася до качок на відстань одного укусу. Проте пернаті в цей момент змахували крилами й перестрибували на метр далі. Коли Карлі врешті визнавала свою поразку, качки рішуче пливли на неї й кахкали. Іноді собака розверталася й рушала назад, гадаючи, що обманула пташок. Тоді в мене просто терпець уривався.

Ми з Ітаном вряди-годи ходили в гості до Карлі, але це було не так цікаво, адже там ми могли лише гратися на задньому дворі.

Наступного літа десятки людей зібралися на Фермі, повсідалися на розкладних стільцях і дивилися, як я роблю ту штуку, яку колись робив для Майї та Ела (коли я був Еллі). Я повільно й поважно пройшов між стільців і піднявся на дерев’яні сходи, що їх спорудив Ітан, так щоб мене всі бачили. Мій хлопчик відчепив щось від моєї спини, а тоді трохи поговорив із Ганною і поцілував її — всі засміялися, а потім почали мені аплодувати.

Після того дня Ганна почала жити з нами на Фермі. Місце так змінилося, що стало майже як дім Майїної Мами: туди постійно приходили гості. Ітан привів ще двох коників, які склали компанію Трою. Вони були маленькі, тому діти, які приїжджали в гості, любили на них кататися. Хоча, на мою думку, коні — то створіння ненадійні, вони можуть покинути тебе в лісі напризволяще, щойно побачать змію.

Хазяйка Карлі, Речел, невдовзі теж прийшла з дитиною на ім’я Чейз — маленьким хлопчиком, який любив залазити мені на спину, хапати за шерсть і голосно сміятися. У такі моменти я лежав тихо, як тоді, коли ми з Майєю ходили до школи. Я був хорошим собакою — всі мені так казали.

У Ганни було троє дочок, і в них усіх теж були діти, так що в мене було без ліку компаньйонів для гри.

Коли гостей не було, Ітан із Ганною часто сиділи на веранді, трималися за руки, поки вечоріло й холодало. Я лежав біля їхніх ніг, зітхаючи від задоволення. Біль у мого хлопчика минув. Його змінила тиха, спокійна радість. Діти, які приїжджали, називали його Дідусем. Від цього слова в нього відразу радісно тьохкало серце. Ганна називала його «моя любов», «милий» і просто Ітан.

З переїздом Ганни до мого хлопчика все стало краще, тільки одне мене турбувало: коли жінка почала спати з чоловіком, мене в результаті зсунули з ліжка. Спочатку я думав, що тут якась помилка: між ними ж було повно місця! Я так любив ночувати разом зі своїм хлопчиком, проте Ітан суворо наказав мені спати на підлозі, хоча нагорі було чудове ліжко і дівчина могла би спокійно спати там. Власне, після того, як я зробив свою штуку у дворі на очах у всіх, хлопчик поставив ліжка в усіх кімнатах нагорі, навіть у Бабусиній швацькій майстерні. Тільки, очевидно, жодне з них Ганні не подобалося.

Однак, задля перевірки, я щовечора ставив лапи на ліжко й поволі підіймався, як Карлі, яка скрадалася у траві до качок, і щоразу Ітан із Ганною сміялися.

— Ні, Дружку, ти злазь, — казав Ітан.

— Ну, за спробу його винуватити не можна, — часто відповідала йому Ганна.

Коли випадав сніг, Ганна з Ітаном загорталися в ковдру й сиділи розмовляли біля вогню. Коли приходив час «Із Днем Подяки» чи «З Різдвом», у домі з’являлося стільки народу, що я боявся, щоб на мене не наступили. А ще я міг вибирати собі ліжко, яке мені заманеться, бо всі діти раділи, коли я спав біля них. Найдужче мені подобався Чейз, син Речел. Він був трохи схожий на Ітана — так само обіймав мене і любив. Коли малюк припинив ходити на чотирьох, як собака, і почав бігати на двох ногах, то він з інтересом роздивлявся Ферму, поки ми з Карлі безуспішно полювали на качок.

Я був хорошим собакою. Я виконував свою мету, своє призначення. Те, чого я навчився, коли був диким псом, допомогло мені тікати й ховатися від людей, коли треба, а ще добувати харчі на смітинку. Життя з Ітаном навчило мене любити, і я засвоїв, що головна моя мета — дбати про мого хлопчика. Джейкоб із Майєю натренували мене знаходити, показувати, а головне — рятувати людей. І саме це вміння з-поміж усіх моїх навичок допомогло мені відшукати Ітана й Ганну та звести їх разом. Тепер я зрозумів, навіщо я жив стільки разів: мені треба було навчитися багатьох важливих речей для того, щоб врятувати Ітана. Не зі ставка, а від занурення в безнадію власного життя.

Ми з хлопчиком і далі гуляли навколо Ферми вечорами, зазвичай разом з Ганною, але не завжди. Я повсякчас скучав за прогулянками удвох із Ітаном, коли він зі мною говорив і йшов поволі, обережно, нерівно.

— Який був гарний тиждень, чи й тобі так добре було, Дружку?

Іноді Ітан бив своєю палицею по м’ячу, і я радісно ганявся за кулькою та трохи гриз її, перш ніж покласти до ніг хлопчика, щоб той знову запустив іграшку.

— Який ти чудовий пес, Дружку, просто не знаю, що б я без тебе робив! — одного такого вечора сказав Ітан. Він глибоко зітхнув, озирнувся на Ферму та помахав рукою дітям, які скупчилися навколо столу для пікніка.

— Привіт, Дідуню! — закричали вони.

Від його радості та любові до життя я й сам весело загавкав. Ітан озирнувся до мене, сміючись.

— Готовий ще, Дружку? — спитав він, готуючись знову стукнути палицею по м’ячу.

Чейз був не наймолодшою дитиною в родині — малюків ставало все більше й більше. Хлопчик був десь такий, яким я вперше зустрів Ітана, коли його мати Речел принесла додому маленьку дівчинку, котру називали і Сюрприз, і Уже Точно Остання, і Кірстен. Як завжди, мені дали понюхати малу, і, як завжди, я намагався поводився вдячно. Хто його знає, чого чекати за таких обставин?

— Ходімо пограємося в м’яч, Дружку! — запропонував мені Чейз.

А оце вже мене по-справжньому потішило!

Одного чудового весняного дня ми з Ітаном були вдома самі. Хлопчик куняв чи читав книжку на теплому сонечку, яке гріло крізь велике вікно. Ганна щойно десь поїхала машиною, і наш дім був незвично порожній, адже гості-родичі також роз’їхалися по своїх домівках. Раптом я різко розплющив очі, подивився на Ітана й зустрівся з його допитливим поглядом.

— Ти щось почув, Дружку? — спитав він мене. — Машина під’їхала?

Щось із моїм хлопчиком було не так, я це відчував. Я тихо заскавчав і звівся на лапи. Мене охопила тривога. Ітан повернувся до своєї книжки, але здивовано розсміявся, коли я поставив лапи на диван, немов хотів залізти просто на хлопчика.

— Ну, Дружку, що ти робиш?

Відчуття невідворотної біди посилилося. Я безпорадно гавкнув.

— Ти як, усе гаразд? Тобі вийти треба? — він показав на собачі двері, потім зняв окуляри й протер очі.

— Ух. Щось трохи голова запоморочилася.

Я сів. Він поморгав, подивився вдалину.

— От що я скажу, старий друже, треба нам із тобою піти та поспати, — він звівся на ноги, але похитнувся. Нервово хекаючи, я пішов за ним у спальню. Він сів на ліжко й застогнав.

— Ой, — сказав він.

Я відчув, як щось розірвалося у нього в голові. Ітан упав на ліжко, важко вдихнувши. Я стрибнув до нього, але він нічого мені не сказав — тільки лежав і дивився скляним поглядом.

Я не міг нічого вдіяти. Я тицявся носом в його обм’яклу руку та із жахом розумів, що всередині нього відбувається щось дуже дивне. Він дихав часто, неглибоко, судомно.

Минула година, і він поворухнувся. Щось із ним було зовсім негаразд, але я відчував, що він намагається зібрати всі сили й скинути з себе те, що його охопило. Колись так само я, Еллі, щосили випливала на поверхню холодної каламутної води в дощоприймачі, витягуючи за собою малого Джеффрі.

— О… — тяжко дихав Ітан. — О, Ганно…

Минув ще якийсь час. Я тихо скавчав і відчував, як всередині нього триває боротьба. Потім його очі розплющилися. Спочатку вони були незосереджені, каламутні, а потім засяяли до мене, розкрилися ширше.

— О, привіт, Бейлі, — раптом сказав Ітан, ошелешивши мене. — Як ти? Я так за тобою скучав, собако.

Його рука потяглася до мене й помацала хутро.

— Хороший собака, Бейлі, — сказав він.

То була не помилка. Якимось чином він дізнався. Ці дивовижні створіння зі складним розумом здатні на багато більше, ніж собаки. І певність, яку випромінював Ітан, тепер мене переконала, що він склав усе докупи й нарешті зрозумів. Він дивився на мене і бачив Бейлі.

— А пам’ятаєш, як ми на карті каталися, га, Бейлі? Оце ми їм показали клас. Ще й як!

Я хотів дати йому зрозуміти, що так, я — Бейлі — його єдиний пес на все життя, що я усвідомив: те, що відбувається всередині нього, показало моєму хлопчику, хто я насправді. Я миттю скочив із ліжка й побіг у коридор. Я став на задні лапи та схопив зубами ручку шафи, як мене навчила моя перша мати. Старий механізм у моїх зубах легко піддався, і двері відімкнулися. Я відчинив їх носом, запхав морду в купу речей, які пахнули цвіллю, розкидав якісь чоботи й парасолі, а потім у моїх зубах опинився фліп.

Коли я стрибнув назад на ліжко й виплюнув цю річ у руку Ітана, він здригнувся, наче я його розбудив.

— Ух ти! Бейлі, ти знайшов фліп! Де ти його взяв, друже?

Я лизнув його обличчя.

— Ну що ж. Подивимося…

Далі він зробив те, чого я хотів найменше. Тремтячи всім тілом, він ледве дійшов до вікна, яке було відчинене навстіж, щоб заходило свіже повітря.

— Добре, Бейлі. Лови фліп! — гукнув він.

Незграбним рухом він поклав фліп на підвіконня і виштовхнув його надвір.

Я не хотів його залишати, навіть на мить, але не зміг ослухатися Ітана, коли він повторив свою команду. Шкребучи кігтями килим, я побіг через вітальню в собачі двері, оббіг будинок, витяг фліп із кущів, куди він упав, розвернувся й помчав до будинку. Кожна секунда, яку ця дурна забавка віднімала від мого часу з хлопчиком, страшенно обурювала мене.

Коли я повернувся до спальні, то побачив, що все стало гірше. Ітан сидів на підлозі там, де щойно стояв, погляд у нього був розфокусований, він важко дихав. Я виплюнув фліп, адже зараз нам було не до нього. Обережно, щоб не завдати Ітану шкоди, я підійшов і поклав голову йому на коліна.

Скоро він мав мене залишити — я відчував це в його хрипкому диханні. Мій хлопчик помирав.

Я не міг скласти Ітану компанію в його подорожі й не знав, куди вона приведе його. Люди значно складніші за собак. У них є значно важливіша мета. Завдання хорошого собаки — бути з людьми, залишатися біля них, незалежно від того, як обернеться життя. Тепер я тільки й міг, що втішати свого хлопчика, переконати його в тому, що він іде з життя не на самоті — про нього дбає собака, який любить свого господаря понад усе на світі.

Рука хлопчика, квола й тремтяча, торкнулася шерсті над моєю шиєю.

— Я скучатиму за тобою, чудаче мій, — сказав мені Ітан.

Я приставив морду до нього, відчув його дихання й ніжно лизав його обличчя, а хлопчик щосили старався зосередити погляд на мені. Урешті, він кинув ці спроби, і його очі зсунулися кудись убік. Я не знав, чи бачив він мене в ту мить як Бейлі чи як Дружка, але це було неважливо. Я був його собакою, а він — моїм хлопчиком.

Я відчував, як свідомість полишає його, відходить, наче сонячне світло після заходу. Не було ні болю, ні страху, нічого — тільки відчуття, що мій сміливий Ітан іде туди, куди повинен. Крізь оце все я відчував, що він знає: я лежу головою в нього на колінах. Лише після останнього, нерівного видиху Ітан перестав будь-що знати й відчувати.

Я мовчки лежав біля мого хлопчика в безгомінні весняного вечора. У домі було тихо й порожньо. Невдовзі прийде дівчина. Згадавши, як було важко всім прощатися з Бейлі, Еллі й навіть з котами, я знав: щоб прожити без нашого хлопчика, Ганні буде необхідна моя допомога.

Ну, а я вірно залишався на тому самому місці та згадував перший раз, коли я зустрів Ітана, цю останню хвилину його життя і все, що було між тим. Я знав, що скоро настане глибокий, болючий смуток, але в той час я відчував скоріше спокій, адже усвідомлював, що прожив життя недаремно.

Я досягнув своєї мети й призначення.

Загрузка...