Розділ 22

Наступного дня я була страшенно рада піти кататися на машині, бо… ну, як же не тишітися катанню! Я перехопила радісне передчуття від Майї, тож розуміла, що ми їдемо не на роботу. Адже останнім часом на роботі жінка особливого щастя не відчувала. Раптом вона зупинилася й відчинила двері — і тут я зрозуміла, де ми.

Квартира Джейкоба.

Я побігла поперед Майї, помчала вгору сходами й загавкала під дверми, чого ніколи не робила, коли жила з ним. Я чула всередині запах Джейкоба, чула, як він рухається за дверима. Він відчинив, і я налетіла на нього, почала радісно скакати й крутитися.

— Еллі! Як справи, дівчисько? Сидіти, — скомандував він.

Я опустила задню частину на підлогу, але лишатися так не хотіла.

— Привіт, Джейкобе, — сказала Майя у дверях.

— Заходь, Майє, — відповів чоловік.

Я була в такому захваті, що бачу Джейкоба, що сіла біля нього, коли він опустився в крісло. Я б хотіла залізти йому на коліна, і коли б це був Ітан, то так би й вчинила, але поліцейський подібних дурниць не сприймав.

Я обнюхала квартиру, поки вони розмовляли. Помітила, що мого ліжка вже немає, але мій запах ще лишався в спальні. Я цілком могла б спати й на килимку біля ліжка Джейкоба, якщо він захоче.

Потім я побігла назад до чоловіка повз Майю, яка дружньо погладила мене по спині, і тут до мене це дійшло: якщо я повернуся до Джейкоба, то піду від жінки.

Собакам ніколи не дозволяють обирати, де їм жити, — мою долю вирішують люди, а проте я відчувала, що мало не розриваюся між ними двома. У роботі з Джейкобом значно краще, ніж із Майєю, але жінка не має всередині отого постійного суму (в Мами вдома, де можна гратися з усіма тими дітьми, вона по-справжньому радіє). Зате у поліцейського немає котів.

У мене була чітка мета — знайти, показати, рятувати людей. Я була хорошою собакою. І Майя, і Джейкоб були зосереджені на роботі, а це означало, що ні він, ні вона ніколи не зможуть любити мене так самозабутньо, як Ітан. Проте Майя обіймала мене з таким неприхованим теплом, відчути яке Джейкоб ніколи собі не дозволяв.

Я нервово забігала по квартирі.

— Тобі треба вийти? — спитала мене Майя. Я почула «вийти», але вона це промовила таким байдужим тоном, що я не зреагувала.

— Ні, якщо їй туди треба, вона сидить біля дверей, — пояснив Джейкоб.

— Точно! Я бачила, як вона це робить, — сказала Майя. — Я просто задні двері часто тримаю відчиненими, то вона може і вийти, і зайти.

Вони трохи помовчали. Я зазирнула на кухню, але підлога була, як завжди, ідеально вимита, і нічого їстівного на ній не було.

— Я чула, ти береш інвалідність, — сказала Майя.

— Атож, це ж мене за п’ять років двічі підстрелили — будь-кому цього досить, — хрипко розсміявся Джейкоб.

— За тобою в нас сумуватимуть, — зазначила Майя.

— А я нікуди не їду. Я вступив до Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. На денне відділення. Півтора роки — і отримаю юридичний ступінь.

Знову запала тиша. Від Майї прийшов маленький тривожний сигнал. Я вже помітила, коли люди заводять розмову з Джейкобом, а потім сидять мовчки, то таке буває. Щось у ньому змушувало їх нервувати.

— То коли у вас атестація? — спитав чоловік.

Я обрала нейтральну ділянку підлоги між ними і, зітхнувши, лягла. Мені геть незрозуміло було, чого чекати.

— За два тижні, але… — Майя змовкла.

— Але що? — перепитав Джейкоб.

— Я вже думаю відмовитися від цієї програми, — поспіхом зізналася жінка. — Я просто її не наздоганяю. Я не розуміла… Ну, хтось інший на моєму місці був би кращий.

— Так не можна! — сказав Джейкоб. Я підвела голову і з цікавістю подивилася на нього, гадаючи, що ж його розсердило. — Не можна далі передавати собаку з рук у руки. Еллі — найкраща собака, яку я бачив у своєму житті. Якщо ти її покинеш, це може зашкодити їй. Воллі каже, що у вас двох є контакт.

Почувши від Джейкоба своє ім’я та ім’я Воллі, я трохи помахала хвостом, але говорив він і далі дуже суворо.

— Я просто фізично для цього не годжуся, Джейкобе, — сказала Майя. Я відчувала, що в ній теж наростає гнів. — Я не служила в морській піхоті, я просто дохлувата поліцейська, яка насилу здає нормативи щороку. Я старалася, але мені занадто важко.

— Занадто важко, кажеш, — Джейкоб люто подивився на Майю, доки вона не знизала плечима й відвела очі. Її гнів змінився соромом, і я підійшла та ткнулася носом в її руку. — А як воно буде для Еллі? Хіба це не важливо?

— Звичайно, важливо.

— Ти кажеш, що не хочеш працювати.

— Ні, я кажу, що не створена для цього, Джейкобе! У мене всередині того нема, що для цього треба.

— Всередині, кажеш, немає…

Я відчувала, що Майя бореться з хвилею почуттів, зазвичай, коли така хвиля її накривала, жінка починала плакати. Я хотіла її втішити й знову сунула ніс під її руку. Коли Джейкоб заговорив, він уже не дивився на Майю й розмовляв спокійніше.

— Коли мене підстрелили вперше, мені настільки рознесло плече, що довелося вчитися заново ним володіти. Я щодня ходив на фізіотерапію, там був кілограмовий важок на блоку — і боліло ж… А моя дружина проходила останній курс хімії. Я не раз хотів усе кинути. Занадто важко було, — Джейкоб повернув голову й підморгнув Майї. — Сьюзен помирала, одначе вона не здавалася до самого кінця. І якщо не здавалася вона, то мав триматися і я. Бо це важливо. Бо провал — це не варіант, якщо успіх приходить просто ціною більшої роботи. Я розумію, це важко, Майє, але ти ще старайся.

Той самий темний біль знову закрутився в Джейкобі, немов буревій, і він розвіяв гнів, його наче вітром здуло. Чоловік відкинувся в кріслі, раптово відчувши велику втому.

Якимось чином я зрозуміла, що не лишатимуся з Джейкобом. Йому вже не цікаво знаходити.

Смуток сповнив Майю, але, крім нього, я відчула, що в ній росте рішучість і сила, як тоді, коли вона взяла мене бігати до океану.

— Добре. Ти маєш рацію, — сказала вона Джейкобу.

Чоловік погладив мене по голові й попрощався без смутку, а потім ми пішли. Я востаннє побачила його, коли він зачиняв двері й уже не дивився на мене. Вони з Майєю вирішили мою долю, і мені тепер треба було робити те, чого хочуть люди.

Пізніше ми з Майєю поїхали на гірку. Вона бігала, доки так не втомилася, що аж падала з ніг. Наступного дня після роботи ми знову пішли на пробіжку. Було дивовижно весело, тільки от Майю часто сповнював відчай і біль після цієї біганини.

Через кілька вечорів ми під’їхали до дому, і в Майї буквально не було сил, щоб вилізти з машини. Ми там сиділи, відчинивши вікна, поки по її обличчю стікав піт.

— У мене нічого не вийде, Еллі. Пробач… — тужно промовила Майя.

Я бачила, як на нас із вікна дивляться Еммет і Стелла — вони, мабуть, узагалі уявлення не мають, що таке машина. Дзінька, напевне, злякалася, зачувши наш приїзд, і десь заховалася.

— У тебе все добре, Майє? — лагідно спитав Ел. Вітер дув з іншого боку, тому я не помітила, як він підійшов. Я висунула голову з вікна, що б він мене погладив.

— Ой, привіт, Еле, — жінка вийшла з машини. — Я так, просто… Замислилася…

— Он воно як. А я побачив, як ти під’їжджаєш…

— Так.

— То й прийшов. Може, якась допомога потрібна.

— Ні, ні. Я просто бігала з собакою.

Я зісковзнула з переднього сидіння й присіла у дворі, багатозначно поглядаючи на Еммета і Стеллу, які гидливо відвели очі.

— Добре, — Ел глибоко вдихнув. — А ти схудла, Майє.

— Що? — поліцейська уважно подивилася на нього.

Ел із жахом відсахнувся.

— Ні, не те, що ти була товста, просто я щойно помітив: у цих шортах у тебе такі стрункі ноги, — його охопило страждання, і він позадкував. — Мені час іти.

— Дякую, Еле, так приємно було це почути, — сказала Майя.

Він перестав відступати й зупинився.

— На мою думку, тобі більше тренуватися не потрібно: ти й так чудова!

Майя засміялася, і тоді Ел теж засміявся.

Я помахала хвостом, щоб коти у вікні побачили, що я зрозуміла жарт, а вони — ні.

Десь через тиждень ми з Майєю зробили одну з моїх улюблених речей — пішли в парк, де було багато інших собак і працювали з іграшками. За її командами я пролазила у вузьку трубу й ходила туди-сюди дошкою, яка постійно гойдалася піді мною. Я поволі вилазила на драбину й показувала, що можу терпляче сидіти на вузькій балці на висоті понад півметра над землею і при цьому зовсім не зважати на інших псів.

Наше «знайди» полягало в тому, щоб виявити чоловіка, який, блукаючи в лісі, губив якісь старі шкарпетки. Майя була сповнена бажання діяти, тому я мчала з усієї сили, навіть коли поліцейська починала пітніти й важко дихати. Я зрозуміла, що чоловік на дереві, ще до того, як знайшла його, бо Воллі вже кілька разів так робив. На пошук завжди впливало те, як вітер розносить людський запах. Майя, щоправда, трохи заплуталася, коли я привела її під дерево, а під ним нікого не було. Я сиділа й терпляче дивилася на чоловіка, який посміхався на дереві, доки жінка все зрозуміла.

Того вечора в домі Мами було велике свято. Усі мене гладили й вимовляли моє ім’я.

— Ну от, пройшла ти атестацію, а тепер поїж як слід! — сказала Мама Майї.

Залунав дзвінок — у цьому домі такого практично ніколи не бувало, до нього люди зазвичай просто вривались. Я пішла за Мамою до дверей, і, коли вони відчинилися, серце в Мами радісно тьохнуло. Там стояв Ел, і він подарував Мамі квіти. Я пам’ятала, як Ітан дарував квіти Ганні, й геть заплуталася: я думала, що Елові подобається Майя, а не її Мама. Хоча я так до кінця й не розумію людей у таких речах.

Уся родина притихла, коли Ел вийшов на заднє подвір’я, де були накриті столи для пікніка. Майя підійшла до нього. Вони обоє дуже нервувалися, а потім Ел швидко приклав свій рот до її обличчя. Після цього Майя назвала всіх за іменами, Ел потиснув руки присутнім чоловікам, і знову почалися розмови та сміх.

За наступні кілька днів ми знайшли й врятували двох дітей, які пішли з дому та заблукали, а також знайшли за слідом коня, якого шукала жінка, що з нього впала й пошкодила ногу. Я згадала, як Іскра скинула Ітана в лісі, й замислилася, чому люди взагалі переймаються пошуком своїх коней, якщо ті такі очевидно ненадійні істоти. Якщо в людини є один-два собаки і їй чогось не вистачає, то краще б вона подумала про осла, десь такого, як Джаспер, — той хоча б смішив Дідуся.

Ми з Майєю також знайшли в лісі старого чоловіка, який виявився мертвим. Мені було тяжко на душі, коли я нюхала його холодне тіло, що лежало в багнюці, адже ми його не врятували. Хоча поліцейська й похвалила мене, після того нам обом було не до гри з паличкою.

Ми пішли до Ела, і він почастував Майю вечерею з курятиною, вони обоє сміялися, а потім їли піцу, яку приніс якийсь хлопчик. Я принюхувалася до шматочків курки, які Ел клав на підлогу, та їла їх більше з ввічливості, бо вони були вкриті чимось таким, що смакувало, як сажа.

Пізніше того вечора я зрозуміла, що Майя розповідає йому про мертвого чоловіка, бо при цьому вона відчувала такий самий смуток. Колись ми з Джейкобом теж знайшли кількох мертвих людей, але він від того ніколи не засмучувався, так само, як і не дуже радів, коли рятував кого-небудь. Він просто працював, не надто глибоко все переживаючи.

Коли я подумала про Джейкоба, то зрозуміла, що його холодна відданість пошуку допомогла мені пережити розлуку з Ітаном: не було коли тужити, забагато в нас було справ. А з Майєю все було складніше, і від її любові я починала скучати за хлопчиком. Хоча вже був не гострий біль у грудях, а задумливий сум, який часто находив на мене, коли я лягала спати, — і з ним я запливала у свої сни.

Одного дня ми з Майєю полетіли кататися спочатку літаком, а потім гелікоптером просто на південь. Я подумала про той день, коли забрали Джейкоба, і зраділа тому, що я знову вертольотчиця. У польоті я була і рада, і схвильована, і трохи збентежена, але літати, правду кажучи, й близько не так цікаво, як кататися в машині, бо в мене від звуку боліли вуха.

Ми сіли в місці, не схожому на жодне з тих, у яких мені доводилося бувати. Там було багато собак і поліцейських, а повітря сповнювали звуки сирени й димного смороду. Усі будинки навколо були розвалені, а в деяких дахи лежали просто на землі.

Майю це, здається, приголомшило, і я притулилася до неї, тривожно позіхаючи. До нас підійшов чоловік. Він був брудний і мав на голові пластиковий шолом. Його долоні, коли він простягнув їх мені, пахли попелом, кров’ю і глиною. Чоловік із Майєю потисли одне одному руки.

— Я координую сили реагування США в цьому секторі. Дякую, що ви прилетіли.

— Я навіть не уявляла, що тут настільки все погано, — сказала Майя.

— О, це лише верхівка айсберга. Уряд Сальвадору просто не знає, що робити. Тут у нас понад чотириста поранених, сотні загиблих, і ми досі шукаємо тих, хто під завалами. Після 13 січня було вже з півдюжини менших поштовхів, і деякі з них теж страшні. Ходіть обережно.

Майя взяла мене на повідець і повела лабіринтами руїн. Ми підходили до якого-небудь будинку, потім якісь люди, що йшли за нами, перевіряли його. Відтак Майя інколи відпускала мене з повідця, і я заходила всередину; іноді вона тримала мене біля себе, і ми просто знаходили когось, коли ходили зовні.

— Тут небезпечно, Еллі. Маю тримати тебе на повідці, щоб ти туди не заходила, — казала мені Майя.

Одного з чоловіків звали Вернон, і він пахнув козами, нагадуючи мені про поїздки з Ітаном і Дідусем. То був рідкісний випадок, коли я подумала про Ітана за роботою: знайти — означало відмежуватися від усього й робити справу.

За наступні кілька годин ми з Майєю знайшли чотирьох людей. Усі вони були мертві. Після другого я уже не так раділа пошукам, а коли натрапила на четверту мертву людину — молоду жінку, завалену цеглою, — я майже не привертала увагу Майї. Вона відчувала мій настрій і намагалася підтримати мене, гладила мене й махала гумовою кісточкою, яка в той момент майже зовсім не цікавила мене.

— Верноне, чи не могли б ви зробити мені послугу й сховатися де-небудь? — спитала вона. Я втомлено лягла біля її ніг.

— Сховатися? — невпевнено спитав він.

— Їй необхідно знайти когось живого. Не могли б ви сховатися? От, наприклад, у тому домі, який ми щойно обшукували. А коли вона вас знайде, порадійте.

— Гм, так, добре.

Я без цікавості помітила, що Вернон пішов.

— Гаразд, Еллі, готова? Готова знайти?

Я втомлено підвелася на лапи.

— Ходімо, Еллі! — сказала Майя. Її цікавість видавалася штучною, але я побігла до будинку, де ми щойно побували.

— Знайди! — скомандувала Майя.

Я зайшла в будинок і зупинилася. Дивно, хоча ми тут уже були, мені здалося, що запах Вернона посилився. Із цікавістю я пішла в глиб будинку. Так! У кутку лежала купа ковдр, звідки сильно пахло Верноном — потом, жаром, козами. Я кинулася назад до Майї.

— Покажи! — сказала вона мені.

Майя побігла за мною, а коли розгорнула ковдри, звідти зі сміхом вистрибнув Вернон.

— Знайшла мене! Хороша собака, Еллі! — закричав він, качаючись разом зі мною по ковдрах. Я стрибнула на нього, лизнула його в обличчя, і ми якийсь час гралися гумовою кісточкою.

Ми з Майєю працювали всю ніч і знаходили дедалі більше людей — і Вернона теж. Він дедалі краще ховався, але ж я працювала з Воллі, так що довго дурити мене було непросто. В усіх інших місцях ми з Майєю знаходили тільки мертвих людей.

Сонце вставало, коли ми підійшли до будівлі, з якої все ще здіймався ядучий дим. Я знову була на повідку, від поваленого бетону йшов сильний хімічний запах, і в мене сльозилися очі.

Я знайшла мертвого чоловіка, який лежав роздавлений під панеллю стіни, й дала знати Майї.

— Ми знаємо про нього, — сказав хтось Майї. — Просто не можемо його звідти дістати. У цих бочках щось токсичне. Тут потрібна спеціальна команда.

Із деяких бочок постійно витікала якась рідина, що наповнювала мій ніс пекучим запахом. Я зосередилася на тому, щоб не зважати на цей дух і знайти ще когось.

— Добре, хороша собачка. Ходімо деінде, Еллі.

Ось! Я почула запах іще однієї людини — напружилася, насторожилася. То була жінка, і її аромат ледве пробивався крізь хімічний сморід, що забивав ніс.

— Нехай, Еллі. Цього ми залишимо тут. Ходімо, — сказала Майя. Вона легенько смикнула за повідок. — Ходім, Еллі.

Я знову насторожилася, збуджена. Нам не можна звідси йти!

Вона жива.

Загрузка...