Життя і мета собаки

Розділ 12

Чоловік із мосту покатав нас на машині.

— Тебе, синку, весь штат Мічиган шукав! — сказав він.

Ітан опустив голову — я відчув, що йому сумно, соромно й трохи страшно. Ми приїхали до великої будівлі, і щойно зупинилися, як двері машини відчинив Тато. Вони з Мамою обійняли хлопчика, там також були Бабуся й Дідусь — усі були щасливі, однак ніякого частування для собаки в них не було. Ітан сів у крісло з коліщатами, і якийсь чоловік закотив його в будівлю, але, перш ніж туди заїхати, хлопчик помахав мені рукою. Я подумав, що з ним, мабуть, усе буде гаразд, хоча без нього було доволі тривожно.

Дідусь міцно взяв мене за нашийник, так що іншого вибору в мене не було. Він покатав мене в машині — я знову був собакою на передньому сидінні. Ми поїхали в таке місце, де з віконця нам подали торбу, з якої смачно пахло. Дідусь дав мені їсти просто в машині! Він розгортав гарячі бутерброди й давав мені по одному. І сам теж один з’їв.

— Тільки Бабусі не розказуй! — сказав він мені.

Коли ми приїхали додому, я з подивом уздрів Іскру на її звичному місці у дворі — вона мляво на мене подивилася. Я гавкав на коняку з вікна, доки Дідусь не сказав мені припинити.

Хлопчика не було тільки одну ніч, тому я вперше спав без нього, відколи ми були разом. Я бігав туди-сюди коридором, доки Дідусь не крикнув: «Іди спати, Бейлі!» Я згорнувся калачиком у ліжку Ітана й заснув, поклавши голову на його подушку, де запах хлопчика був найсильніший.

Коли наступного дня Мама привезла Ітана, я безмежно радів, але він був у невеселому настрої. Тато сказав йому, що він поганий хлопчик. Дідусь про щось поговорив із ним біля сейфу з рушницею. Усі були напружені, але про Іскру навіть мови не було, а то ж усе через неї! Я розумів це, бо ніхто з них там не був і не бачив, як усе насправді сталося, тому й сердилися не на кобилу, а на хлопчика.

Я так розізлився, що ледве не пішов надвір і не покусав коняку, але, звичайно, я цього не зробив, бо дуже вже вона велика.

До Ітана приходила дівчинка, вони удвох сиділи на веранді й не надто багато говорили. Лише бурмотіли щось і дивилися в різні боки.

— А тобі страшно було? — питала Ганна.

— Ні, — казав хлопчик.

— Мені було б.

— Ну, а мені ні.

— А вночі холодно було? — все допитувалася вона.

— Так, дуже.

— А…

— Та отож.

Я уважно слухав цю бесіду й чекав, коли скажуть, наприклад, «Бейлі», «кататися» або «пригощайся». Не почувши нічого подібного, я поклав голову на лапи й зітхнув. Дівчинка опустила руку та погладила мене, а я перевернувся на спину, щоб мені почухали пузо.

Я вирішив, що мені Ганна подобається, і хотів, щоб вона частіше приходила, приносила ще печива та частувала мене.

Потім я незчувся, як Мама зібрала речі й ми поїхали з Ферми. У машині ми сиділи довго, а це означало, що скоро буде школа. Коли ми під’їхали до будинку, нам назустріч вибігли діти. Ми із Зефіркою привіталися на газоні й одразу почали, як завжди, борюкатися.

На районі були й інші собаки, але Зефірку я любив найдужче, може, тому, що бачився з нею щодня, коли хлопчик після школи ходив до мами Челсі. Часто, коли я проскакував у відчинену хвіртку, щоб погуляти самому, Зефірка складала мені компанію в пошуках пригод, і ми разом досліджували людські смітники.

Я стривожився, коли одного разу побачив, як Челсі висовувалася з вікна материної машини й гукала:

— Зефірко! Фірко! До мене, Зефірко!

Челсі прийшла поговорити з Ітаном, і невдовзі всі діти району бігали й гукали Зефірку. Зрозуміло, та була поганою собакою і кудись забрела шукати пригод.

Найсильніше її запах вчувався біля струмка, але там було стільки дітей і собак, що я не міг розібрати, куди Зефірка пішла. Челсі дуже засмутилася і плакала. Мені було її шкода, тому я поклав голову дівчинці на коліна, і вона мене обійняла.

Тодд був серед тих, хто допомагав шукати Зефірку, але цікаво, що на його штанях був її запах. Я уважно його обнюхав, а він зробив сердиту морду й відштовхнув мою голову. Черевики в нього були брудні, на них також був запах Зефірки й ще чогось мені не відомого.

— Ходімо, Бейлі, — сказав Ітан, коли побачив реакцію Тодда на моє обнюхування.

Зефірка додому так і не повернулася. Я пам’ятаю, як моя перша Мати втекла за хвіртку, не озирнувшись. Деякі собаки просто хочуть свободи, бо в них нема такого хлопчика, який їх любить.

Урешті вітер розвіяв запах Зефірки, але я, здається, так і не припинив її винюхувати. Коли я згадував наші ігри із Зефіркою, то згадував і про Коко у Дворі. Я був би радий знову побачити їх обидвох, але почав розуміти, що життя значно складніше, ніж мені здавалося у Дворі, й керують ним не собаки, а люди. Важливо не те, чого б мені хотілося, а те, що я був з Ітаном в лісі, коли йому було холодно й голодно, грів його вночі й не покинув.

Тієї зими, приблизно тоді, коли Тато поставив у вітальні ялинку напередодні «З Різдвом», у Челсі з’явилося нове цуценя. Малу назвали Принцеса. Вона була нестримно грайлива, інколи доходило аж до того, що вона дратувала мене, коли кусала гострими зубками за вуха — я тоді коротко гарчав, щоб її вгамувати. Після цього Принцеса, наче нічого не сталося, кліпала й на кілька секунд відходила, а потім, вирішивши, що то я несерйозно, знову підбігала до мене. Це дуже мене нервувало.

Навесні районом прокотилося нове слівце — «карт», і всі діти на вулиці почали пиляти дошки й стукати по них молотками, геть забувши про собак. Тато щовечора виходив із гаража й розмовляв із Ітаном, а той усе балакав про те, що майструє. Я навіть дійшов до того, що заліз у хлопчикову шафу, витяг звідти той осоружний фліп із надією, що хоч це приверне Ітанову увагу. Проте хлопчик усе одно тільки й робив, що грався якимись деревинками, а мені навіть жодної не кинув, щоб я приніс.

— Бачиш, який у мене карт, Бейлі? Швидкий буде, ого-го!

Урешті хлопчик відчинив двері гаража, сів на свій міні-автомобіль і, як на санях, проїхався короткою під’їзною доріжкою. Я побіг за ним і думав, що ми надто сильно заморочилися заради такого безглуздого завершення. Але, коли карт з’їхав до кінця доріжки, Ітан поніс його назад до гаража, щоб іще з ним погратися!

Ну, фліп хоч погризти можна.

Одного сонячного дня, коли не треба було йти до школи, всі діти на районі взяли свої гоночні візочки й потягнули їх на довгу, круту вулицю неподалік. Принцеса була ще замала, щоб долучитися до тієї ходи, а я пішов зі своїм хлопчиком. Хоча загалом його ідея — щоб він сів у карт, а я його потяг униз — у мене захоплення не викликала.

Тодд і його старший брат Дрейк були в гурті й казали щось про карт Челсі. Я відчував, що їй стає прикро від їхніх слів. Коли всі вишикували свої візки вгорі, Тодд опинився поруч із Ітаном.

Я зовсім не був готовий до того, що сталося потім. Хтось крикнув: «Марш!» — і всі карти поїхали вниз, набираючи швидкість. Дрейк побіг за візочком Тодда й добряче його підштовхнув, так сильно, що той вирвався наперед.

— Так нечесно! — закричала Челсі. Її карт ледве їхав, а Ітанів набирав швидкість, і невдовзі я кулею кинувся за своїм хлопчиком, щоб не відставати. Решта візків їхали дуже повільно, тому карт Ітана вирвався наперед і невпинно доганяв Тодда.

Я мчав несамовито — мене переповнювала свобода, я біг з гори за моїм Ітаном. Внизу хлопчик на ім’я Біллі стояв із прапорцем на паличці, і я відчував, що він певним чином пов’язаний із тим, що тут відбувається. Ітан нахилився вперед і опустив голову — це було так весело, що я вирішив теж долучитися й сісти з ним на карт. Я додав швидкості, плигнув і, ледве не впавши, опинився на візочку.

І цим я підштовхнув нас так, що ми обігнали Тодда! Біллі махнув паличкою, і я почув радісні крики, коли наш карт, тепер уже на рівній дорозі, сповільнював свій хід, а потім і зовсім зупинився.

— Хороший пес, Бейлі, — сказав мені хлопчик, весело сміючись.

Усі інші візочки промчали повз нас, а за ними решта дітей, які галасували й раділи. Потім підійшов Біллі й підняв руку Ітана вгору, впустивши свою паличку з прапорцем. Я підхопив її і поскакав із нею, дражнячись, — нехай хтось спробує відібрати й погратися!

— Нечесно, нечесно! — закричав Тодд.

Юрба дітей притихла. Тодд, який стояв просто перед Ітаном, випромінював лютий гнів.

— Тебе твій чортів пес підштовхнув, тому ти виграв. Тебе треба дискваліфікувати! — сказав Дрейк, стоячи за спиною брата.

— А ти сам свого брата підштовхнув! — крикнула Челсі.

— І що?

— А я б тебе все одно догнав, — сказав Ітан.

— Хто вважає, що Тодд має рацію, крикніть «так»! — вигукнув Біллі.

Тодд і його брат закричали:

— Так!

— Хто вважає, що виграв не Тодд, а Ітан, крикніть «ні»!

— Ні! — закричали всі інші діти. Мене так приголомшив цей крик, що я аж паличку впустив.

Тодд зробив крок уперед і спробував ударити Ітана, але мій хлопчик вивернувся і схопив кривдника за руку. Обидва впали на землю.

— Давай-давай! — закричав Біллі.

Я зібрався кинутися на захист Ітана, але Челсі схопила мене за нашийник.

— Ні, Бейлі. Сидіти.

Хлопці качалися по землі, переплетені в тугий злий вузол. Я виривався, намагався вискочити з нашийника, але Челсі тримала мене міцно. Я з досади загавкав.

Невдовзі Ітан уже сидів на грудях Тодда. Обидва важко дихали.

— Здаєшся? — спитав Ітан.

Тодд відвів очі, замружився. Від нього однаково сильно віяло приниженням і ненавистю. Зрештою він кивнув. Хлопці обережно встали, обтрушуючи штани від землі.

Я відчув, як у Дрейкові вибухає гнів — і тут же він вискочив наперед і штурхонув Ітана обома руками. Мій хлопчик похитнувся, але не впав.

— Ану ж бо, Ітане, ану… — процідив Дрейк.

Запала довга тиша. Ітан дивився на старшого хлопця, і тут наперед вийшов Біллі.

— Ні, — сказав він.

— Ні, — сказала Челсі.

— Ні, — сказали ще якісь діти. — Ні.

Дрейк якось дивно подивився на нас, а потім плюнув на землю і взяв свій карт. Не сказавши ні слова, брати пішли геть.

— Ну як, показали ми всім, правда, Бейлі? — сказав мені Ітан. Усі знову занесли свої візочки нагору й з’їхали вниз, і так робили цілий день. Ітан дав Челсі покататися на своєму карті, бо в її міні-автомобіля відвалилося колесо, а я щоразу сидів у неї за спиною.

Потім за вечерею Ітан був дуже збуджений і щось швидко розповідав Мамі й Татові, ті слухали та всміхалися. Хлопчик засинав довго, а коли нарешті поринув в обійми Морфея, то так крутився, що мені довелося злізти з ліжка й вмоститися на підлозі. Отже, я ще не зовсім спав, коли внизу пролунав гучний дзенькіт.

— Що це було? — спитав у мене хлопчик, сівши в ліжку. Він стрибнув на підлогу. У коридорі ввімкнулося світло.

— Ітане, не виходь із кімнати, — сказав йому Тато. Він був напружений, сердитий, наляканий. — Бейлі, іди сюди.

Я слухняно спустився, а Тато, обережно рухаючись, увімкнув світло.

— Хто тут? — голосно спитав він.

Вітер гойдав штори у тому вікні, яке зазвичай не відчинялося.

— Босими ногами сюди не ходіть! — крикнув Тато.

— Що там таке? — спитала Мама.

— Хтось кинув камінь у вікно. Не підходь, Бейлі.

Я відчув, що Тато стурбований, і принюхався до кімнати та скла. На підлозі лежав камінь, до якого прилипли маленькі скалки розбитої шибки. Щойно я приклав до нього ніс, як розпізнав запах.

Тодд.