Розділ 15

Ще ніколи в житті я не відчував такого страху, як той, який випромінювали Мама і Тато, коли кричали під вікном хлопчика. Мама схлипувала, а в Тата тремтів голос. Коли я знову почав відчайдушно гавкати, вони не спиняли мене.

Мої вуха вловлювали тонке завивання сирени, але здебільшого мені було чути тільки власний гавкіт, голоси Мами й Тата, які кликали Ітана, і над цим усім — ревіння вогню. Воно було таке гучне, що я відчував його всім тілом. Кущі перед нами ще палали, сніг танув, шипів і здіймався парою.

— Ітане! Будь ласка! — кричав Тато надломленим голосом.

Раптом щось вилетіло з Ітанового вікна — і скло посипалося на сніг. То був фліп!

Я миттю підхопив його, щоб показати Ітанові — так, я його спіймав. У дірку, пробиту фліпом, висунулася голова хлопчика, оточена чорним димом.

— Мамо! — закричав він, кашляючи.

— Вилазь швидше, Ітане! — крикнув Тато.

— Не можу вікно відчинити, воно заїло!

— Просто стрибай! — відповів Тато.

— Треба стрибати, сонечко! — крикнула йому Мама.

Голова хлопчика знову зникла у вікні.

— Він же там задихнеться, що він робить?! — сказав Тато.

— Ітане! — закричала Мама.

Тут у вікно влетів Ітанів стілець і розбив скло. Ще за мить вистрибнув і хлопчик, але він, здається, зачепився за рештки скла і дерева у вікні, тож замість того, щоб перескочити палаючі кущі, він упав просто на них.

— Ітане! — заголосила Мама.

Я шалено загавкав, забувши про фліп. Тато сунув руку у вогонь, схопив Ітана, витяг його і покачав по снігу.

— О Боже мій, Боже мій… — схлипувала мама.

Ітан лежав на спині в снігу із заплющеними очима.

— Ти як, синку? Синку! Як ти? — питав Тато.

— Нога… — промовив хлопець, кашляючи.

Я чув запах обпаленого тіла. Обличчя в Ітана почорніло, з нього сочилася рідина. Я пробився до Ітана з фліпом у зубах, відчуваючи його гострий біль і бажаючи допомогти.

— Відійди, Бейлі, — сказав Тато.

Хлопчик розплющив очі й кволо всміхнувся до мене.

— Та ні, нічого, це добре. Хороший собака, Бейлі, фліп спіймав. Хороший собака.

Я помахав хвостом. Він простягнув руку й погладив мене по голові, а я виплюнув фліп, який, правду кажучи, був не дуже смачний. Другу руку він тулив до грудей, із неї текла кров.

Почали приїжджати великі й малі машини, що моргали фарами. До будинку підбігли люди й заходилися поливати його з великих шлангів. Хтось виніс ліжко, поклав туди хлопчика й поніс до кузова якогось авто. Я спробував пролізти за Ітаном, але чоловік, який стояв біля дверей, мене відштовхнув.

— Вибач, не можна! — сказав він.

— Лишайся, Бейлі, все гаразд, — сказав хлопчик.

Що таке «лишайся», я знав, і ця команда мені не подобалася найдужче з усіх. Ітану було боляче, я хотів бути з ним.

— Можна мені? — спитала Мама.

— Звичайно. Дайте-но я вам допоможу, — відповів чоловік.

Мама залізла в кузов.

— Усе гаразд, Бейлі, — сказала мама Челсі, яка щойно підійшла, і Мама подивилася на неї.

— Лоро! Ти зможеш подбати про Бейлі?

— Звичайно.

Мати Челсі взяла мене за нашийник. Руки в неї пахли Принцесою. А ось рука Тата пахла вогнем, і я розумів, що йому теж боляче. Він сів у машину з Мамою і хлопцем.

На вулицю вибігли майже всі люди району, але собак не було. Машина проїхала геть, і я сумно гавкнув їй услід. Ну як я міг бути певним, що в хлопчика все буде гаразд? Йому ж потрібен я!

Мати Челсі стояла збоку й тримала мене. Я відчував, наче вона дещо непевна, що робити. Більшість сусідів зібралися на вулиці, а вона стояла найближче до будинку, й тепер усі поводилися так, наче очікували, що вона тут і залишиться, а не піде до своїх.

— Безперечно, це був підпал, — сказав один із чоловіків до жінки, в якої на поясі був пістолет. Я дізнався, що люди, які так одягнені, звуться поліцейськими. — І кущі, і ялинка загорілися одночасно. Багато місць займання, багато займистої речовини. Господарі дивом урятувалися.

— Лейтенанте, погляньте сюди! — вигукнув інший чоловік, у якого теж був пістолет. Тимчасом люди в гумовому одязі були без зброї та продовжували поливати будинок водою.

Мати Челсі, вагаючись, теж підійшла подивитися. То був черевик Тодда. Я винувато відвернувся, сподіваючись, що на мене не звернуть увагу.

— Тут у мене кросівок… Погляньте, на ньому кров, — сказав чоловік і підсвітив сніг ліхтариком.

— Хлопчик, мабуть, порізався, стрибаючи з вікна, — зауважив хтось інший.

— Так, отам, але не тут. Тут у мене собачі сліди й цей черевик.

Я здригнувся, коли сказали про собаку. Жінка з пістолетом дістала ліхтарик і посвітила на сніг.

— Оце так! — промовила вона.

— Кров! — сказав ще хтось.

— Добре, то ви удвох простежте, куди ведуть сліди, гаразд? Давайте обгородимо місце. Сержанте!

— Так, мем, — сказав чоловік, підходячи до всіх.

— Тут кривавий слід. Нам треба з усіх боків обгородити його на вісім футів[4]. Перекрийте рух на вулиці й скажіть усім відійти.

Жінка стояла там, а мати Челсі раптом схилилася й звернула на мене увагу.

— Ти як, Бейлі? — спитала вона й погладила мене.

Я помахав хвостом.

Вона раптом припинила мене гладити й стала роздивлятися свою руку.

— Мем, ви живете тут? — спитала поліцейська з пістолетом у матері Челсі.

— Ні, а собака — так.

— Чи не можна вас попросити… Ну, зачекати… Ви ж сусідка?

— Я мешкаю за два будинки звідси.

— Ви сьогодні тут нікого не бачили, будь-кого?

— Ні, я спала.

— Гаразд. Ви не могли б підійти туди, до інших? Якщо вам холодно, то, будь ласка, залиште свої контакти й можете йти додому.

— Так, але… — промовила мама Челсі.

— Що?

— Не могли б ви подивитися на Бейлі? У нього, здається, кров.

Я помахав хвостом.

— Звичайно, — сказала жінка. — Він не агресивний?

— Ні, що ви!

Жінка схилилася до мене.

— Ти поранився, хлопче? Як ти поранився? — лагідно спитала вона. Вона дістала ліхтарик і обережно помацала мою шию. Я боязко лизнув її в обличчя, вона засміялася.

— О так, зовсім не агресивний. Щоправда, не думаю, що то його кров. Мем, нам на трохи цей пес може знадобитися, можна?

— Якщо треба, я залишуся тут.

— Ні, це не надовго, — сказала поліцейська.

Мене повели до однієї з машин, де дуже добрий чоловік узяв ножиці й зістриг трохи моєї шерсті, а потім поклав її в пакетик.

— На що закладемося, що це та сама кров, що й на кросівку? Я б сказала, що наш чотирилапий друг ввечері пішов патрулювати місцевість і добряче покусав палія. Якщо буде підозрюваний, кров допоможе його викрити, — сказала жінка чоловіку, який мене підстриг.

— Лейтенанте, — сказав один чоловік, підходячи. Я можу показати, де живе наш палій.

— О, прошу вас, — сказала жінка.

— За цим тупаком залишився прямий кривавий слід, який пролягає за чотири будинки звідси. Усюди на хіднику кров — і вона веде просто в бічні двері.

— Я б сказала, що для ордера на обшук у нас є достатньо підстав, — зауважила жінка. — І практично не сумніваюся, що в когось із тих, хто там живе, на нозі слід від собачих зубів.

Кілька днів я прожив у Челсі. Принцеса, здається, подумала, що я маю двадцять чотири години на добу її розважати, але я все ніяк не міг прогнати від себе ту напругу, через яку бігав туди-сюди, чекаючи на Ітана.

Наступного дня прийшла Мама. Вона сказала мені, що я хороший собака. Її одяг пахнув хлопчиком, тож я трохи збадьорився й погрався годинку з Принцесою в її улюблену гру «перетягування шкарпетки», поки мама Челсі поставила на стіл каву, яка дуже сильно пахла.

— Та що ж той хлопець накоїв? Чого він вам хату підпалив? Ви ж усі згоріти могли.

— Не знаю. Тодд з Ітаном колись дружили.

Я озирнувся, почувши ім’я мого хлопчика, а Принцеса скористалася моментом і висмикнула в мене з зубів шкарпетку.

— А це точно був Тодд? Я думала, в поліції аналіз крові довше проводять.

— Він зізнався, коли його повели на допит, — сказала Мама.

— А він пояснив навіщо, чому?

Принцеса махала шкарпеткою в мене перед носом, дражнячи мене. Я навмисне відвернувся.

— Каже, що не знає.

— Боже ж ти мій! Я, знаєш, завжди думала, що він якийсь дивний. Пам’ятаєш, коли він просто так Челсі в кущі штовхнув? Мій чоловік тоді розлютився, пішов говорити з батьком Тодда, і я навіть думала, вони поб’ються.

— Ні, я про таке не чула. Штовхнув її?

— А Сьюді Герст каже, що він колись намагався підглядати у вікно її спальні.

— Я гадала, вона не була певна, хто підглядав.

— Ну, а тепер каже, що Тодд.

Я зробив несподіваний ривок і схопив шкарпетку.

Принцеса вперлася лапами й загарчала. Я трохи потягав її кімнатою, але вона не відпускала.

— Ну, а Бейлі тепер герой. Тоддові вісім швів наклали.

Почувши моє ім’я, ми з Принцесою завмерли. Може, печива дадуть? Шкарпетка повисла між нами.

— Його хочуть сфотографувати для газети, — сказала Мама.

— Добре, що я Бейлі скупала, — сказала мати Челсі.

Що? Знову купатися? Я ж щойно купався! Я виплюнув шкарпетку, Принцеса радісно нею затрусила й стала переможно скакати кімнатою.

— А як Ітан?

Мама поставила чашку з кавою. Коли вона почула ім’я хлопчика, її охопили хвилювання і смуток, тому я встав, підбіг до неї й поклав голову їй на коліна. Вона мене погладила.

— Йому в ногу вставлять штифт, і… Шрами залишаться…

Мама показала на обличчя і затулила очі руками.

— Мені так жаль! — сказала мати Челсі.

Мама плакала. Я поклав лапу на її ногу, щоб її втішити.

— Хороший собака, Бейлі, — сказала вона.

Принцеса висунула свою дурну морду просто переді мною, в її зубах теліпалася шкарпетка. Я тихо гарикнув на неї, і вона вражено відступила.

— Будь ласка, будьте чемні! — сказала мати Челсі.

Невдовзі вона дала Мамі пирога, а собакам не вділила нічого. Принцеса лежала на спині й тримала шкарпетку лапами над ротом — я так грався у Дворі з Коко. Здавалося, це було неймовірно давно.

Прийшли якісь люди, і ми з Мамою сіли у вітальні й моргали від яскравих спалахів — як блискавка, тільки потім не було гуркоту. Згодом ми пішли до свого будинку, який був весь обмотаний пластиковою плівкою, що лопотіла на вітрі, та ще трохи помружилися від спалахів.

За тиждень Мама покатала мене на машині, й ми переселилися «на квартиру» — це такий маленький будиночок, вставлений у великий будинок. Там ще було багато таких, і всюди — безліч собак. Більшість із них були дрібнуваті, але по обіді Мама водила мене до них у великий цементний двір. Вона сиділа на лаві й розмовляла з людьми, а я бігав, знайомився із псами й позначав територію.

Квартира мені не сподобалася, і Татові теж. Він кричав на Маму більше, ніж у будинку. Квартира була мала, і до того ж ми там були без хлопчика. І Тато, і Мама часто пахли Ітаном, але він уже з нами не жив, від цього в мене серце боліло. Уночі я бігав по кімнаті й не міг знайти собі місця, доки Тато не починав кричати, щоб я нарешті влігся. Вечеря — мій улюблений час дня, але коли Мама давала мені їсти, то трапеза була зовсім не така цікава, як раніше. Я просто не був голодний, а інколи не міг доїсти.

Де ж мій хлопчик?

Загрузка...