Життя і мета собаки

Розділ 16

Коли Ітан повернувся, ми ще мешкали на квартирі. Я лежав на підлозі, згорнувшись калачиком, а до мене притулився Фелікс. Я вже й припинив його відганяти: він, здається, гадав, що я його мама, що було просто образливо. Він же був котом — як на мене, геть безмозким створінням.

Я навчився вирізняти наші машини за звуком двигунів на стоянці, тож, коли приїхало Мамине авто, я підскочив. Фелікс здивовано заморгав, а я побіг до вікна й підстрибнув, приставивши лапи до рами, щоб було видно, як Мама заходить на ґанок.

Від того, що я побачив унизу, в мене просто серце тьохнуло — то був мій хлопчик, який важко вилазив із машини. Мама нахилилася йому допомогти, і він кілька секунд випростувався.

Я не міг втриматися — гавкав і гасав від вікна до дверей, а потім знову до вікна. Фелікс запанікував, скочив під диван і звідти визирав на мене.

Коли ключ закрутився в замку, я був уже біля дверей і аж увесь тремтів. Мама злегка прочинила двері, й на мене полетів запах хлопчика.

— А тепер, Бейлі, відходь. Назад, Бейлі, сиди. Сидіти.

Ну, а цього я ніяк не міг. Я ледь торкнувся підлоги задом і тут же знову підскочив. Мама притримала мене за нашийник, тоді відсунула мене вбік — і двері повністю відчинилися.

— Привіт, Бейлі! Привіт, друже! — сказав Ітан.

Мама тримала мене, поки в хату зайшов хлопчик, кульгаючи й тримаючи такі штуки, які, як я дізнався, звуться милицями. Він пішов до дивана, а я скавучав і рвався з нашийника до нього. Коли Мама врешті відпустила мене, я одним стрибком перелетів через усю кімнату й опинився в Ітана на колінах, а потім заходився цілувати його в обличчя.

— Бейлі! — суворо сказала Мама.

— Ні, усе гаразд. Бейлі, чудаче ти мій! — похвалив мене хлопчик. — Як тобі живеться? Я скучив за тобою, Бейлі.

Щоразу, коли він називав моє ім’я, мною котилася хвиля задоволення. Я не міг натішитися, коли його руки гладили мою шерсть.

Ітан повернувся.

Поступово протягом двох наступних днів я почав розуміти, що з моїм хлопчиком не все гаразд. У нього були такі напади болю, яких він ніколи не мав раніше. Ітан ходив тяжко й незграбно. Від нього віяло важким смутком, а ще — похмурим гнівом, який інколи загорявся в ньому, коли він сидів і дивився у вікно.

Перші тиждень-два хлопчик щодня їздив кудись кататися з Мамою, а коли повертався додому, то був стомлений, спітнілий і зазвичай спав.

Потепліло, на деревах з’явилися листочки, і Мама стала ходити на роботу, а я і хлопчик залишалися у квартирі з Феліксом. Кіт увесь час придумував, як утекти крізь вхідні двері. Я не уявляв собі, що він збирався робити поза квартирою, але хлопчик докладав усіх зусиль, щоб нікуди не випускати Фелікса. Тільки от кіт такого правила дотримуватися не хотів, і це мене просто зводило з розуму. Він часто шкріб кігтями якийсь стовпчик у вітальні, але, коли я єдиний раз надумав задерти лапу біля того стовпчика, всі на мене накричали. Фелікс ніколи не доїдав свій обід, хоча мені ніхто не дякував за те, що я за ним чищу посуд, — натомість за це мене також сварили. Частково я навіть хотів, щоб кіт здійснив свій задум і втік, аби більше не морочитися з ним. З іншого боку, він завжди був готовий трохи поборюкатися, якщо я з ним поводився обережно. Фелікс навіть ганявся за м’ячиком, коли Ітан котив його коридором. Кіт зазвичай відскакував і дозволяв мені спіймати забавку, що було дуже чесно з його боку. Щоправда, особливого вибору він не мав, бо все ж таки я тут головний собака.

Проте в квартирі було не так весело, як на Фермі, навіть не так, як у будинку, але я був щасливий, адже біля мене майже весь час був хлопчик.

— Напевне, пора тобі повертатися до школи, — якось за вечерею сказала Мама. Я знав, що значить «школа», й подивився на хлопця, який схрестив руки на грудях. Я відчув всередині нього смуток і гнів.

— Я не готовий, — сказав Ітан. Його палець піднявся й торкнувся глибокого фіолетового шраму на щоці. — Поки я не піду як слід…

Я сів. Піду? Ми підемо гуляти?

— Ітане. Немає причин…

— Я не хочу про це говорити, мамо! — закричав хлопчик.

Ітан ніколи не кричав на Маму, і я одразу відчув, що йому стало прикро, що він пожалкував. Проте після цього ні він, ні вона нічого не сказали.

За кілька днів у двері постукали, і, коли Ітан відчинив, набігла повна квартира хлопців. Я упізнав декого за запахом: ці юнаки грали в футбол у великих дворах, і більшість із них називали мене на ім’я. Я озирнувся на Фелікса — а ну, як йому мій особливий статус? — але він вдавав, що аніскілечки не заздрить.

Хлопці сміялися, галасували й товклися по хаті з годину, і я відчув, як в Ітана покращується настрій. Від його радості й мені стало веселіше, тож я пішов і приніс у вітальню м’ячик. Один із гостей схопив його і поганяв коридором, ми трохи погралися.

За кілька днів після приходу хлопців Ітан рано прокинувся і пішов кудись із Мамою.

Школа…

Хлопець ходив із особливою блискучою паличкою, коли ми виїжджали з квартири. Вона була непроста: Ітан ніколи її не кидав, і щось мені підказало, що гризти її теж не можна, навіть трішечки.

Коли ми сіли в машину, я не знав, куди ми зібралися, але все одно радів. Кататися завжди цікаво — хоч куди ти їдеш.

Я радісно захвилювався, коли вчув знайомий запах струмка та вулиці, й ускочив у парадні двері будинку, щойно мене випустили з машини. Хоча всередині досі трохи пахло димом, у повітрі стояли аромати свіжого дерева й килима, а вікна у вітальні побільшали. Фелікс, здається, з великою підозрою до всього того поставився, а я в перші ж секунди після приїзду вискочив у собачі двері й почав гасати заднім подвір’ям відносно на свободі. Коли я на радощах загавкав, з іншого боку вулиці відгукнулася Принцеса. Я вдома!

Не встигли ми як слід оселитися в будинку, як поїхали кататися на Ферму. Нарешті життя поверталося в норму, лишень хлопчик більше ходив, ніж бігав, і все спирався на свою паличку.

Майже зразу після приїзду на Ферму ми пішли до Ганни. Я знав дорогу й поскакав уперед, тому перший її побачив.

— Бейлі! Привіт, Бейлі! — вигукнула дівчина. Я підбіг, щоб вона мене пообіймала і почухала, а тоді підійшов і хлопець, дихав він важкувато. Ганна спустилася з ґанку й стояла там на сонці, чекала на нього.

— Привіт, — наче трохи невпевнено сказав хлопець.

— Привіт, — сказала дівчина.

Я позіхнув і почухав задньою лапою під підборіддям.

— Ну, так ти поцілуєш мене, чи як? — спитала дівчина. Ітан підійшов і довго її обіймав.

Паличку він впустив.

Того літа дещо змінилося. Ітан прокидався вдосвіта та їздив на Дідусевій машині довколишніми дорогами — вкидав людям у скриньки газети. Такими самими хлопчик колись застеляв усі килими в хаті, щоб я на них справляв потребу, коли був цуценям. Мене дуже хвалили за намочену газету, але зараз, якби я повторив те саме, то, думаю, я б не почув від сім’ї нічого хорошого.

Ганна з Ітаном проводили багато часу разом — то тихо десь сиділи наодинці й розмовляли, то мовчали й просто боролися. Іноді дівчина навіть вранці каталася з нами, хоча зазвичай ми з хлопцем там були самі, і я — Бейлі — був собакою на передньому сидінні.

— Треба грошей заробити, Бейлі, — інколи казав Ітан. Коли я чув своє ім’я, махав хвостом.

— Тепер не бачити мені футбольної стипендії, це точно… Я вже не зможу повернутися в спорт.

Я відчував його смуток і тицявся носом у його руку.

— Усе моє життя — це наче сон якийсь. Усе скінчено, і все через Тодда.

Ітан навіщось узяв на Ферму фліп і час від часу то різав його, то перешивав, так що він ставав ще дивнішим, ніж раніше. Але найдужче мені подобалося разом із моїм хлопчиком плавати в ставку. Здається, тільки тоді в Ітана нічого не боліло. Ми навіть гралися в порятунок, як уже давно в нас було заведено. Тільки тепер хлопець значно поважчав, і його стало набагато складніше тягти з води. Коли я пірнав за Ітаном, він так радів, що я так би рятував його й рятував.

Але я все ж розумів, що й цьому колись прийде край. Ночі довшали, отже, скоро ми повинні їхати додому.

Одного вечора я лежав під столом, коли Мама розмовляла з Бабусею. Ітан поїхав кататися з Ганною, і я гадав, що вони не збиралися робити там нічого особливо цікавого.

— Я з тобою про дещо хочу поговорити, — сказала Бабуся Мамі.

— Так, мамо, — сказала Мама.

— Ну, от послухай. Хлопець геть змінився, як сюди приїхав. Він і здоровий, і щасливий, і подружка в нього є… То навіщо везти його назад у місто? Він би й тут міг довчитися.

— Ну, ти так кажеш, наче ми в якомусь гетто живемо… — розсміявшись, дорікнула Мама.

— Ти мені не відповіла, бо… ну, бо ми обидві розуміємо чому. Я знаю, твій чоловік буде проти. Але ж Ґері зараз майже весь час у роз’їздах, та й ти казала, що уроки тебе просто вбивають, а хлопчику, поки він видужує, необхідно, щоб поруч були рідні.

— Так, Ґері в роз’їздах, але ж він все одно хоче бачити Ітана, коли буває вдома. Та і я не можу кинути роботу.

— А я тобі й не кажу це робити. Ти ж знаєш, що ми тут тобі завжди раді, та й чому б Ґері якось на вихідні не прилетіти в наш маленький аеропорт? Будь ласка, зрозумій, що я хочу як краще. Може, вам із Ґері треба зараз трохи побути сам-на-сам? Якщо ви хочете навести лад у тому, що у вас не зовсім добре, то не треба ж це робити на очах в Ітана.

Я підняв вуха, почувши ім’я мого хлопчика. Може, він прийшов? Я підвів голову, але машини не побачив.

Коли ночі стали холодні, а каченята — завбільшки з їхню матір, Мама склала речі в багажник. Я схвильовано бігав туди-сюди та боявся, щоб мене не забули, а коли випала слушна нагода, одним махом стрибнув на заднє сидіння. Усі чомусь засміялися. Я сидів у машині й дивився, як Мама обіймає Бабусю, Дідуся, а потім чомусь Ітана, який прийшов і відчинив дверцята.

— Бейлі? Ти як, хочеш поїхати з Мамою чи лишитися зі мною?

Я нічого не зрозумів із того запитання, тому просто подивився на нього.

— Вилазь, Бейлі, чудаче! Ходи сюди!

Я неохоче зіскочив на доріжку. Що, кататися не будемо?

Мама поїхала машиною геть, а Ітан, Бабуся й Дідусь махали їй услід. Хоча це все було мені зовсім не зрозуміло, але ми з хлопчиком залишалися на Фермі!

Це мене дуже навіть влаштувало. Майже щодня ми ще затемна довго каталися від будинку до будинку й розкидали по скриньках газети.

Коли ми приїжджали, Бабуся вже готувала сніданок, а Дідусь завжди тихцем давав мені щось зі столу: шинку, бекон, шматочок грінки. Я навчився жувати тихо, щоб Бабуся не казала: «Ти що, знову годуєш собаку?» Тон, яким вона вимовляла «собаку», підказував, що нам із Дідусем слід усе це робити тихо.

Слово «школа» до нас повернулося, тільки автобуса вже не було, просто Ітан їхав машиною і все. Іноді під’їжджала дівчина, і вони каталися вже на її автомобілі. Я зрозумів, що для тривоги причин немає: Ітан підвечір завжди приїжджає, а Ганна частенько приходить до нас вечеряти.

Мама заїжджала в гості часто, а на «З Різдвом» вона повернулася вже з Татом. У Мами руки пахли котом Феліксом, коли вона мене гладила, але я на неї не сердився.

Я гадав, що ми з хлопчиком оселилися на Фермі вже остаточно, але наприкінці літа я відчув якусь переміну. Ітан почав складати все в коробки — певний знак того, що ми збираємося додому. Ганна майже весь час була поряд, і я відчував, що вона трохи сумна й чогось боїться. Коли вона обіймала хлопчика, між ними було стільки любові, що я просто не міг втриматися й намагався влізти між ними — це завжди змушувало їх сміятися.

Одного ранку я відчув, що час настав. Дідусь склав коробки в машину, Бабуся з Мамою розмовляли, Ітан із Ганною обіймалися. Я бігав навколо й чекав, коли відчинять дверцята, але Дідусь так невдало затуляв мені дорогу, що я ніяк не міг пролізти в машину.

Прийшов хлопчик і присів поряд. Я відчував його смуток.

— Будь хорошим собакою, Бейлі, — промовив він.

Я помахав хвостом, щоб показати, що я зрозумів, що я хороший, і настав час сідати в машину та повертатися додому.

— Я додому на осінні канікули, добре? Я за тобою скучатиму, чудаче мій! — Він ніжно та сильно мене пригорнув. Я примружив очі: нічого на світі не було кращого, ніж обійми мого хлопчика.

— Ти його, будь ласка, потримай: він не зрозуміє, — сказав Ітан. Дівчина підійшла й взяла мене за нашийник. Від неї віяло смутком, і вона плакала. Я розривався між бажанням її втішити й потребою сісти в машину. Неохоче я встав на лапи, чекаючи, коли скінчиться ця химерна вистава, щоб нарешті всістися й висунути ніс із вікна.

— Пиши мені щодня! — сказала Ганна.

— Буду! — відповів Ітан.

Я дивився, як вони з Мамою сіли в машину й зачинили двері, і не вірив своїм очам. Я став вириватися від Ганни, яка не розуміла, що я маю їхати з ними! Вона тримала міцно.

— Ні, Бейлі, так треба. Ти лишаєшся.

Лишаюся? Як це — лишаюся? Машина посигналила й від’їхала від будинку. Дідусь і Бабуся махали їм — невже ніхто не бачить, що я залишився тут?!

— У нього все буде гаразд. Коледж Ферріс — гарний навчальний заклад, — сказав Дідусь. — Біґ-Репідс — гарне містечко.

Вони всі пішли з під’їзного шляху, тепер Ганна тримала мене слабше, так що я вирвався.

— Бейлі! — закричала вона.

Хоча машина вже зникла з очей, пил ще стояв у повітрі, тому було легко доганяти мого хлопчика.