Тодд впустив мене в дім через задні двері, а потім безшумно зачинив їх за собою. Деякі вікна були завішені, тому в кімнаті було темно та похмуро. Тодд провів мене повз кухню, де його мати сиділа й дивилася, як миготить телевізор. Із поведінки хлопця я розумів, що треба поводитися тихо, але я трохи помахав хвостом, коли вчув його матір, від якої йшов сильний хімічний запах, як від того чоловіка, котрий називав мене Дружбаном.
Мати Тодда нас не побачила, а от Лінда — звичайно, так. Дівчинка сиділа на дивані й теж дивилася телевізор, коли ми проходили повз вітальню, але потім злізла й пішла за нами коридором.
— Ні! — просичав Тодд.
Оце слово я добре знав. Я здригнувся від того, який лихий був у Тодда голос.
Лінда простягнула руку, я її лизнув, а Тодд відштовхнув.
— Дай мені спокій!
Він відчинив якісь двері, я зайшов і понюхав одяг на підлозі. Ми були в маленькій кімнаті з ліжком. Хлопець замкнув за собою двері.
Я знайшов хлібну шкоринку й похапцем її з’їв. Тодд засунув руки в кишені.
— Коротше… — сказав він. — Ну, коротше, ну…
Тодд сів біля столу й відкрив шухляду. Звідти пахло феєрверками — цей різкий запах ні з чим неможливо переплутати.
— Я не знаю, де Бейлі, — тихо промовив він. — Я не бачив Бейлі…
Коли я почув своє ім’я, то замахав хвостом, потім позіхнув і ліг на купу одягу. Я втомився від свого довготривалого пошуку пригод.
У двері тихо постукали, й Тодд різко підскочив, я теж. Я стояв за ним, поки він сердито щось шепотів Лінді за дверима — мені було майже не видно її в темному коридорі, проте я відчував її запах. Вона здавалася і переляканою, і стурбованою, і мені чомусь стало ніяково. Я захекав, висолопив язика та нервово позіхнув. Назад не лягав — занадто збентежився.
Розмова скінчилася на тому, що Тодд хряснув дверима й замкнувся знову. Я подивився, як він підійшов до своєї шухляди, порився в ній і дістав маленький тюбик. Хлопець випромінював збуджене передчуття. Він відкрутив кришечку, обережно понюхав — і кімнату наповнив хімічний запах. Я знав цей різкий дух — так пахло, коли Ітан і Тато сідали за стіл і гралися своїми літачками.
Коли Тодд сунув мені тюбик, я вже знав, що не хочу тримати біля нього свій ніс, тому відсахнувся. Я побачив, як хлопець спалахнув гнівом, і злякався. Він узяв ганчірку, капнув на неї рідини з тюбика, пожмакав і постискав її так, що вона вся просочилася тією липучою речовиною.
І тут я почув Ітана, його благальний крик знадвору.
— Бей-лі-і-і! — гукав він. Я підбіг до вікна, підстрибнув, але було зависоко, тому я нічого не бачив. Від досади я загавкав.
Мені стало боляче ззаду — Тодд вдарив мене долонею.
— Ні! Поганий собака! Не гавкай!
Знову його злість налетіла на мене з тою самою силою, що й випари з ганчірки в його руці.
— Тодде! — почувся десь у будинку жіночий голос.
Він недобрим поглядом зиркнув на мене.
— Сиди тут. Сиди тут, — просичав він. Спиною вперед він вийшов із кімнати й зачинив за собою двері.
Від випарів, які досі наповнювали повітря, у мене сльозилися очі. Я тривожно почав бігати кімнатою. Мене кликав Ітан! Я не розумів, яке Тодд має право тримати мене тут, наче в гаражі.
Раптом мою увагу привернув тихий звук — Лінда відчинила двері й простягнула мені мокрувате печиво.
— Ходи сюди, Бейлі, — прошепотіла вона. — Хороший песик!
Насправді я хотів вибратися звідти, але ж я не дурний, тому спершу з’їв печиво. Лінда відчинила двері ширше.
— Ходи-но, — сказала вона, й більше нічого мені не треба було. Я вибіг за нею в коридор, завернув на якісь сходи й побіг до парадних дверей. Лінда їх відчинила, і прохолодний вітерець розвіяв з моєї голови той жахливий різкий запах. Мамина машина стояла на вулиці, а з неї висовувався хлопчик і гукав:
— Бейлі!
Я щодуху помчав туди, як тільки міг. Фари яскраво світили. Ітан вискочив на вулицю й побіг до мене.
— Бейлі, мій Бейлі, де ти був? — промовляв він і заривався головою в моє хутро. — Поганий, поганий собака!..
Я знав, що «поганий собака» — це кепсько, але хлопчик випромінював таку сильну любов, що в той момент я відчув, що бути «поганим собакою» чомусь теж буває добре.
Невдовзі після моєї пригоди з Тоддом мене повезли на машині до чоловіка в чисту, прохолодну кімнату. Я зрозумів, що колись був у подібному місці. Тато з Ітаном возили туди мене. Через Татову поведінку мені здавалося, наче мене за щось покарано, а це було несправедливо. Якщо когось і треба відправляти в прохолодну кімнату, так це Тодда, як на мене. Він ображав Лінду й не пускав мене до мого хлопчика — я був не винен, що поводився як поганий собака. Однак я помахав хвостом і лежав тихо, коли мені в шкіру за головою втикали голку.
Я прокинувся з відчуттям, що в мене все затерпло, в нижній частині живота знайомо боліло й свербіло, на мені був дурний пластиковий комірець, тому моя морда знову стирчала з білого конуса. Димкові, вочевидь, це здавалося кумедним. Кілька днів я з приємністю лежав на холодненькій цементній підлозі в гаражі, розкинувши задні лапи.
Коли з мене зняли комір і я знову став собою, виявилося, що мене вже значно менше цікавили нетутешні запахи, які надходили з того боку паркана. Хоча, якщо хвіртка була незамкнена, я завжди радо гуляв районом і дивився, що поробляють інші собаки. Я вже не ходив у той куток, де жив Тодд, а коли бачив його чи його брата Дрейка за грою біля струмка, тримався від них щонайдалі, ховаючись у тіні, як мене навчила моя перша мати.
Щодня я вивчав нові слова.
Я був не лише хорошим (інколи поганим) собакою, я також був «великим» собакою. Про це казали дедалі частіше. Для мене це слово означало те, що мені ставало все важче зручно вмоститися на хлопчиковому ліжку. Я дізнався, що таке «сніг» (хоча в ньому є «ні», проте воно звучить дуже весело й гучно). Воно означало, що світ огорнутий в біле й холодне. Іноді ми ходили кататися на саночках на довгій, крутій дорозі, і я зазвичай сидів на ґринджолах із Ітаном, доки ми не падали. Слово «весна» означало, що ставало тепло, дні довшали, Мама всі вихідні порпалася на задньому подвір’ї та саджала квіти, а земля так чудово пахла, що, коли всі йшли в школу, я викопував рослини й від вірності та вдячності Мамі жував гірко-солодкі пелюстки, хоча потім усе одно їх випльовував.
Того весняного дня я знову чомусь був поганим собакою, мені довелося провести вечір у гаражі замість того, щоб лежати біля ніг Ітана, поки він займався своїми папірцями.
Якось раз діти у великому жовтому автобусі так галасували, що я чув їхній крик ще п’ять хвилин, доки машина не зупинилася перед будинком. Хлопчик дуже радів, коли вискочив з неї та побіг до мене. Від такого настрою я бігав і бігав навколо нього, гавкаючи на все горло. Ми пішли до Челсі, я погрався з Зефіркою, і Мама теж була рада, коли прийшла додому. Відтак Ітан більше не ходив до школи, й ми могли спокійно лежати в ліжку замість того, щоб вставати й снідати з Татом. Нарешті життя стало нормальним!
Я був щасливий. Одного разу ми довго-довго їхали машиною, а як приїхали, то опинилися на Фермі. «Ферма» — це таке нове місце, де живуть тварини і де я вперше почув багато запахів.
Двоє старших людей мешкали у великому білому будинку. Коли ми під’їхали, Ітан назвав їх Бабуся та Дідусь, і мама теж. Хоча потім я почув, що вона їх називає Мама й Тато. Вона, напевне, щось переплутала, та я не втручався.
На Фермі стільки всього можна було робити, що перші кілька днів ми з хлопчиком тільки й бігали повсюди. Коли я підійшов до величезної кобили, вона подивилася на мене через паркан. Вона не хотіла ні гратися, ні ще щось робити, а тільки дивилася, проте я все ж підліз під паркан і погавкав на неї. Замість струмка тут був ставок, такий великий, що ми з Ітаном могли в ньому плавати. На його берегах жила качина родина і просто зводила мене з розуму: коли я підходив, усі пернаті залазили в воду і пливли геть, а коли я втомлювався гавкати на них, мати-качка пливла назад, і мені доводилося починати знову.
У моїй і хлопчиковій картині світу ті качки займали десь таке саме місце, як кіт Димок.
Тато через кілька днів поїхав, а Мама залишалася з нами на Фермі ціле літо. Вона була рада. Ітан спав на веранді — це така кімната перед будинком, а я — просто біля нього, ніхто навіть не вдавав, що має бути якось по-іншому. Дідусь любив сидіти в кріслі й чухати мені вуха, а Бабуся завжди тихцем підгодовувала мене ласощами. Їхня любов мене так тішила, що я аж качався по землі.
Тут не було двору, але було велике поле з парканом. Огорожа була зроблена так, щоб я міг де завгодно заходити й виходити, наче найдовші в світі собачі двері, тільки без дверцят. Коняка, яка звалася Іскра, весь час була за парканом і лише їла траву, причому я ніколи не бачив, щоб вона після того блювала. Ті купи, які лишалися після неї у дворі, пахли апетитно, проте насправді вони були на смак сухі й геть ніякі, так що я їв їх тільки разів зо два.
Вибігти з Ферми — це можливість досліджувати ліси, інший бік паркана, бігати до ставка, гратися там чи ходити де тобі заманеться. Здебільшого далеко від будинку я не відходив, бо Бабуся, здавалося, щохвилини і щодня готувала якусь смакоту, а хто б її ще покуштував і визначив, чи вона годиться, як не я? Мені було приємно виконувати цей обов’язок.
Хлопчик любив саджати мене наперед у човні, плисти по ставку, кидати у воду черв’яка, а потім витягати з глибини рибу (яка звивалася, тому я на неї гавкав) та відпускати її.
— Замала, Бейлі, — казав він щоразу. — Але скоро ми й велику спіймаємо, ось побачиш!
Урешті я виявив, що, на превелике моє розчарування, на Фермі теж є кіт, тобто кішка. Вона була чорна й жила у старій, напіврозваленій будівлі, яка називалася повіткою. Кішка завжди стежила за мною, принишкнувши десь у темряві, щойно мені спадало на думку піти до неї та рознюхати, що там робиться. Здається, вона боялася мене, чим була значно краща, ніж Димок, — як і все, що було на Фермі.
Одного разу мені здалося, що в лісі я побачив чорну кішку. Я щодуху помчав за нею навздогін, хоча брела вона поволі. Коли я підбіг, стало зрозуміло, що це геть не знайомий звір із білими смугами на чорному тілі. Я страшенно зрадів і загавкав на тварину, а вона на мене серйозно глянула й високо підняла пухнастий хвіст. Та істота не тікала, тож я вирішив, що вона хоче погратися. Коли я підскочив, щоб торкнутися її лапою, тварина втнула геть чудернацьку штуку — відвернулася від мене й задерла хвоста. Раптом жахливий запах огорнув мій ніс, обпік очі й губи. Засліплений, я зі скавчанням побіг геть, зовсім не розуміючи, що це відбулося.
— Скунс! — оголосила Бабуся, коли я пошкрібся в двері, щоб мене впустили. — Ой, ти зараз до хати не заходь, Бейлі!
— Бейлі, чи ти скунса зустрів? — спитала мене Мама крізь скляні двері. — Фе, таки точно зустрів.
Я не знав слова «скунс», але зрозумів, що в лісі сталася якась дуже дивна річ, після чого почалося щось значно дивніше: затуляючи ніс, хлопчик повів мене у двір і намочив водою зі шланга. Він тримав мою голову, а Бабуся тим часом прикотила на візку кошик помідорів із городу й вичавила із них на мою шерсть кислий сік. Я аж почервонів.
Я не розумів, чим це могло допомогти, особливо коли мені влаштували таку кару, яку Ітан назвав «купатися». У мою мокру шерсть почали втирати мило з таким сильним запахом, що потім я пахнув як щось середнє між Мамою і помідором.
Ніколи в житті мене настільки не принижували. Коли я просох, із веранди в дім мене не пустили. Ітан хоч і спав біля мене, але випихав мене з ліжка.
— Як же ти смердиш, Бейлі! — казав він.
Ось чим довершилася образа моєї персони. Я лежав на підлозі й намагався заснути попри ті запахи, які витали в кімнаті. Коли врешті настав ранок, я побіг до ставка і покачався на дохлій рибі, яку викинуло на берег. Проте це все одно не допомогло — я таки пахнув парфумами.
Для того щоб розібратися, що ж, власне, трапилося, я знову пішов до лісу з надією знайти цю котоподібну тварину й дістати хоч якесь пояснення. Тепер я знав, як вона пахне, тож знайти її було неважко, тільки не встиг я її добре обнюхати, як сталося точнісінько те саме — ядучий струмінь вилетів на мене. Це ж треба! Із задньої частини тварини!
Як розв’язати це непорозуміння, я не знав. Я задумався над тим, чи не краще буде просто не звертати на цю істоту увагу. Хай помучиться за оте все безчестя, якого я через неї натерпівся!
Власне, саме так я й вирішив, коли прибіг додому і пройшов через весь цикл купання і обмащування помідорами — ну хіба це життя? Це я кожного дня буду спочатку весь в овочах, а потім — у смердючому милі? Ще й у більшу частину хати мене не пускатимуть, навіть коли Бабуся куховаритиме?
— Що ж ти за телепень, Бейлі! — сварив мене хлопчик, натираючи милом у дворі.
— Не кажи на нього «телепень» — це таке негарне слово, — мовила йому Бабуся. — Скажи… скажи, що він чудак — так моя мама казала нам, дітям, коли ми чинили щось нехороше.
Хлопчик суворо на мене глянув:
— Бейлі, ти чудак. Ти чудак-чудак!
І тут він засміявся, і Бабуся засміялася, а я був у такому милі, що ледве хвостом міг поворухнути.
На щастя, десь тоді, коли з моєї шерсті вивітрилися ці запахи, сім’я припинила дивно поводитися й дозволила мені бути з ними всюди. Хлопчик час від часу казав мені «чудак» — але не сердито, а так, наче замість імені.
— Що, чудаче, хочеш на риболовлю? — інколи питав Ітан, і ми спускали човен на воду й кілька годин витягали маленьких рибок.
Якось, під самий кінець літа, стало холодніше, ніж зазвичай. Ми сиділи в човні, Ітан накинув на голову капюшон, причеплений до його одежі, аж раптом хлопець підскочив.
— Тут велика, Бейлі, велика!
Я у відповідь на його радість схопився на лапи й гавкнув. Він, сміючись, боровся зі своєю вудкою понад хвилину, і тут я побачив її — рибу завбільшки з кота, яка випливла на поверхню води просто поряд із нашим човном! Ми з Ітаном нахилилися, щоб подивитися на неї, але човен гойднувся — і хлопчик із криком упав у ставок!
Я підскочив до краю човна й подивився вниз, у глибоку зелену воду. Я бачив, як Ітан зникає в ній, а на поверхню підіймаються бульбашки й приносять його запах. Ознак того, що хлопчик випливе, не було жодних.
Я не вагався — пірнув за Ітаном, розплющивши очі й відштовхуючись від води; я чкурнув слідом за бульбашками в холодну темряву.