Життя і мета собаки

Розділ 30

Хоча Ітан стояв, я намагався заскочити йому на коліна. Я скакав, щоб лизнути його, понюхати, вилізти на нього. Я не міг стримати схлипи, які виривалися з мого горла, та шалені помахи хвоста.

— Гей! — вимовив він, відступивши й моргаючи. Він намагався не впасти, спираючись на палицю, а потім важко сів на підлогу. Я стрибнув на нього й почав лизати його обличчя. Він відштовхував мою морду.

— Ну годі, годі, — бурчав він. — Припини. Досить.

Відчуття його рук на моїй морді було найдивовижнішим з усього, що мені траплялося відчувати в житті. Я примружився від задоволення.

— Ну відійди, ступися! — сказав він.

Хлопчик важко зіп’явся на ноги. Я ткнувся мордою йому в руку, і він трохи мене погладив.

— Добре. Боже ти мій… Ти хто? — він ввімкнув ще одне світло й став придивлятися до мене. — У, який ти худющий. Чи тебе ніхто не годував? Еге! Чи ти загубився?

Я б так і сидів тут усю ніч і просто слухав би його голос, відчував його погляд, але тому не судилося бути.

— Ну, слухай, не можна сюди заходити.

Він відчинив двері й потримав.

— Тепер виходь, виходь.

Цю команду я впізнав, тож неохоче пішов. Ітан стояв і дивився на мене крізь скло. Я сидів та чекав.

— Тобі треба додому вертатися, собако, — сказав він. Я помахав хвостом. Я знав, як це — «додому». Нарешті я прийшов «додому» — на Ферму, де моє місце, з Ітаном, біля якого моє місце.

Він зачинив двері.

Я слухняно чекав, аж поки в мене не залишилося сил, і я дзявкнув від нетерпіння й досади. Коли у відповідь нічого не сталося, я знову гавкнув, а також добряче пошкріб металеві двері.

Я вже й не згадаю, скільки я там валував, аж поки двері відчинилися. Ітан виніс важку сковороду, з якої йшли соковиті запахи.

— Ось, — пробурмотів він. — Хочеш їсти, друже?

Щойно він поставив пательню, як я накинувся на їжу.

— Там в основному лазанья. Собачих харчів у мене тут нема, але, схоже, ти товариш непримхливий.

Я помахав хвостом.

— Тільки тобі тут не можна жити. Не можу я собаку тримати. У мене на нього часу немає. Треба тобі додому вертатися.

Я помахав хвостом.

— Боже милосердний, та коли ж ти востаннє їв? Ти помаленьку, щоб погано не стало…

Я помахав хвостом.

Коли я втамував голод, Ітан поволі схилився й підняв сковороду. Я лизнув його обличчя.

— Фе! Ти знаєш, що в тебе з рота дуже погано пахне, га?

Він втерся рукавом і встав. Я дивився на нього, готовий зробити все, що він захоче. Гуляти? Кататися? Гратися з дурним фліпом?

— Ну от. Ти йди додому. Такий пес, як ти, точно не бездомний. Хтось тебе, мабуть, шукає. Гаразд? Добраніч.

Ітан зачинив двері.

Я кілька хвилин посидів на місці. Коли я гавкнув, ліхтар над моєю головою клацнув і погас.

Я пішов до порослого травою горбочка, який був неподалік від будинку, й зазирнув у вітальню. Ітан поволі ходив нею, спираючись на свою паличку й вимикаючи світло то тут то там.

Мій хлопчик так постарів, що я б нізащо його не впізнав. Проте тепер, коли я знав, що це він, то хода в нього виявилася знайома, тільки трохи менш пружна, та й голову він нахилив і задивився в ніч насторожено, немов прислухаючись до чогось, перш ніж вимкнути останню лампочку, — ну геть-чисто як мій Ітан.

Я не розумів, чому я став дворовим псом, але їжа в животі й утома в лапах невдовзі далися взнаки — я згорнувся калачиком просто на тому горбочку та накрив ніс хвостом, хоча ніч була й тепла. Я був удома.

Коли Ітан зранку вийшов надвір, я струснувся й помчав до нього, намагаючись не вилити на хлопчика всю мою любов одразу. Він здивовано подивився на мене.

— Чому ж ти досі тут, дружку, га? Що ти тут робиш?

Я пішов за ним до повітки, звідки він випустив коня, якого я раніше у дворі не бачив. Звичайно, безглузда тварина ніяк не відреагувала на мене, коли побачила. Вона просто подивилася, як колись Іскра, без жодного розуміння. «Та собака я, дурню!» — подумав я і почав позначати двір, поки Ітан давав коневі овес.

— Як у тебе справи, Трою? Скучив за Джаспером, еге? Сумуєш за своїм другом Джаспером…

Ітан розмовляв із конем — я б сказав йому, що це просто трата часу. Він гладив коня по морді, називав його Троєм і кілька разів згадував Джаспера, хоча, коли я зайшов до повітки, осла там не було — тільки його запах. Особливо сильним його дух був у причепі.

— То був печальний день, коли нашого Джаспера треба було відвезти… Але ж він і довге життя прожив. Сорок чотири роки — це дуже багато для маленького віслючка.

Я відчув, що Ітанові сумно, тому ткнувся носом йому в руку. Він подивився на мене відсутнім поглядом, його думки були зайняті чимось іншим. Мій хлопчик востаннє погладив Троя й пішов назад у хату.

За кілька годин, коли я нюшкував у дворі, чекаючи, поки Ітан вийде погратися, до будинку під’їхала велика машина. Щойно вона зупинилася, як я її впізнав: це вона тоді приїжджала до собачого парку, а той чоловік, що зіскочив з переднього сидіння, — це поліцейський, якого я почув, коли він зазирав під кущі з палицею з петлею (тепер він витяг її з кузова).

— Вам не треба цього робити! — крикнув Ітан, виходячи з дому. Я відвернувся від чоловіка й, махаючи хвостом, побіг до мого хлопчика. — Він дуже дружній.

— Приблудився цієї ночі? — спитав поліцейський.

— Так. От погляньте, як у бідолахи ребра стирчать. А видно ж, що він породистий, просто про нього хтось погано піклувався.

— Нам розповідали про симпатичного лабрадора, який бігав сам у міському парку. Цікаво, може, це той самий? — сказав поліцейський.

— Навіть не знаю… Далеченько, — із сумнівом промовив Ітан.

Чоловік відкрив клітку в кузові.

— Ви думаєте, він просто туди зайде? У мене немає охоти за ним ганятися…

— Слухай, песику. Сюди. Залазь, добре? От сюди.

Ітан поплескав по підлозі відкритої клітки. Якусь мить я із цікавістю на нього дивився, а потім злегка підстрибнув і заскочив у клітку. Якщо цього хоче мій хлопчик, то цього хочу і я. Я будь-що зроблю для Ітана.

— Я на це зважу, — сказав поліцейський і зачинив двері.

— І що буде тепер? — спитав Ітан.

— О, такого собаку, гадаю, швидко хтось собі додому забере.

— Ну… а вони мені зателефонують, дадуть знати? Він такий хороший, я б хотів пересвідчитися, що в нього все добре.

— Не знаю. Вам треба зателефонувати в притулок і попросити, щоб повідомили. Моя робота — тільки його забрати.

— Ну, то я так і зроблю.

Поліцейський і мій хлопчик потиснули одне одному руки. Ітан підійшов до клітки, а поліцейський тим часом пішов наперед. Я притулився до ґрат носом, тягнучись до Ітана та вдихаючи його запах.

— Ти там будь молодцем, друже, — лагідно сказав Ітан. — Тобі потрібен хороший дім із діточками, щоб було з ким погратися. А я що? Просто старий дід…

Коли ми рушили, я був просто вражений. Ітан так і стояв там, дивився, як ми їдемо. Я не втримався і розгавкався. Я гавкав і гавкав — і коли ми проїжджали будинок Ганни, і потім…

Ця нова подія мене приголомшила і глибоко засмутила. Чому мене забирають від Ітана? Це він мене відправляє геть? Чи побачу я його знову? Я хочу бути з моїм хлопчиком!

Мене забрали до якогось будинку, де було багато собак, і деякі з них цілий день гавкали від страху. Я сидів у клітці сам-один, і не минуло й дня, як у мене з’явився пластиковий конус і знайомий біль у пахвині. Це тому я опинився тут? Ну коли ж приїде Ітан і забере мене додому?

Щоразу, коли хтось проходив повз мою клітку, я зривався на лапи. Чи не хлопчик це? Минали дні, інколи від досади я гавкав або вив, долучаючись до невпинного хору, що відлунював у цих стінах. Де ж Ітан? Де мій хлопчик?

Люди, які годували мене й доглядали, поводилися зі мною лагідно та були добрі. Маю визнати, що я так шалено скучив за турботою, що, тільки-но хтось відчиняв клітку, я завжди підставляв голову, щоб мене погладили. Коли мене прийшла навідати в маленькій кімнаті сім’я з трьома дівчатками, я залазив їм на коліна, качався на спині — так мені хотілося, щоб мене торкалися людські руки.

— Можна, ми його візьмемо, татку? — спитала одна з дівчат. Діти мені були настільки раді, що я аж качався по підлозі від задоволення.

— Він чорний, як вугілля, — зауважила мати.

— Вуглик… — сказав батько. Він узяв мене за голову, подивився на мої зуби, підняв мою одну, другу передні лапи. Я знав, що це означає. Мене так уже оглядали. У моєму животі наростав холодний страх. Ні! Я не можу піти додому до цих людей. Я — собака мого хлопчика!

— Вуглику, Вуглику! — вигукували дівчатка. Я байдуже на них дивився. Їхній захват мене більше не тішив.

— Ходімо обідати, — сказав чоловік.

— Ну, татусю!

— А як поїмо, повернемося і візьмемо Вуглика з собою в машину, — закінчив він.

— Ура-а-а!

Я добре почув про машину, але мені стало легше, коли після довгих обіймів діточок сім’я усе ж пішла геть. Я повернувся до клітки й ліг спати, трохи заінтригований. Я згадав, що, коли ми з Майєю ходили до школи, моя робота полягала в тому, щоб сидіти й давати дітям себе погладити. Може, тут теж щось таке? Діти приходитимуть до мене…

Я не заперечував. Головне, що я помилився і сім’я прийшла сюди не для того, щоб забрати мене із собою. Я дочекаюся мого хлопчика. Собаці годі зрозуміти, для чого люди щось роблять, тож я не міг уторопати, чому нас розділили. Проте я вірив в одне: настане час й Ітан мене знайде.

— Добрі новини, дружку, тепер ти маєш новий дім, — сказала жінка, яка мене годувала, принісши миску свіжої води. — Скоро вони повернуться, і ти поїдеш звідси назавжди. Я знала, ти тут недовго просидиш.

Я помахав хвостом, дав їй почухати мене за вухами, лизнув їй руку, розділяючи її радість. «Так, — подумав я у відповідь на її настрій. — Я й далі буду тут!»

— Я зателефоную чоловікові, який тебе сюди відправив. Він буде радий, що ми знайшли тобі гарну сім’ю.

Коли вона пішла, я трохи покрутився на місці й влігся спати, продовжуючи терпляче чекати на мого хлопчика.

Минуло з півгодини — і я раптом сів, не до кінця ще прокинувшись. До мене долинув чоловічий голос, він був сердитий.

Ітан!

Я гавкнув.

— Мій пес… мій власний… Я передумав! — кричав він. Я припинив гавкати і сидів тихо: я відчував його по той бік стіни і дивився на двері. Мені страшенно хотілося, щоб вони відчинилися і я відчув його запах. За хвилину так і сталося. Жінка, яка дала мені води, провела хлопчика коридором. Я сперся лапами на ґрати й замахав хвостом.

Жінка була надзвичайно сердита. Я це відчував.

— Діти дуже засмутяться, — казала вона. Доглядальниця відчинила клітку, і я вискочив на мого хлопчика, почав махати хвостом, облизувати його, попискуючи від радості. Жінка подивилася на нас — і її гнів зник.

— Ну добре, — сказала вона. — Це ж треба!

Ітан кілька хвилин стояв біля столу, щось писав, а я терпляче сидів біля його ніг і намагався не торкатися його лапами. Потім ми вийшли, сіли на передні сидіння машини і поїхали кататися!

Хоча я вже давно не мав цієї величезної приємності — їхати, вистромивши ніс у вікно, зараз мені найдужче хотілося покласти голову на коліна Ітанові й відчувати, як він мене гладить. Так я і вчинив.

— Ти вже мені пробач, будь ласка, добре, друже?

Я насторожено подивився на нього.

— Я тебе в тюрму запроторив, а ти зовсім не образився…

Ми їхали в приємному мовчанні. Мені було цікаво, чи ми прямуємо на Ферму.

— Ти хороший собака, — урешті сказав хлопчик. Я радісно замахав хвостом. — Ну добре, станьмо та купімо тобі харчів.

Урешті ми таки дісталися до Ферми, і, коли цього разу Ітан відчинив парадні двері до будинку, він потримав їх відчиненими, щоб я встиг туди забігти.

Того вечора, коли ми поїли, я влігся біля його ніг — більшого задоволення у своєму житті не пам’ятаю.

— Сем… — промовив він. Я очікувально підвів голову. — Макс… Ні. Вінстон? Мерфі?

Я так хотів його потішити, але абсолютно не розумів, чого він від мене хоче. Я зловив себе на тому, що хочу, щоб він попросив мене знайти кого-небудь: мені кортіло показати йому, як я вмію!

— Бандит? Такер?

А, я зрозумів, що це таке. Я дивився на нього й чекав, коли він вирішить.

— Трупер? Лед? Дружко?

О! Я знав це слово, щось таке мені вже казали, тому я гавкнув. Хлопчик здивовано на мене подивився.

— Та ну, це так тебе звали? Дружком?

Я замахав хвостом.

— Ну то добре, Дружко. Дружко, будеш Дружком.

Наступного дня я відгукувався на Дружка. Тепер це моє нове ім’я.

— До мене, Дружку, — гукав він. — Дружку, сидіти! Оце так, та ти такий учений, хтось тебе, схоже, натренував. Цікаво, як же тебе сюди занесло, невже тебе покинули?

Перший день я в основному не відходив від Ітана, боявся. Я здивувався, що ми пішли спати в кімнату Бабусі й Дідуся, але не став вагатися, коли він поплескав по матрацу, — стрибнув на м’якеньке ліжко й, застогнавши від такої розкоші, розтягнувся на ньому.

Ітан кілька разів уставав уночі до туалету, я щоразу вірно ходив за ним і чекав під дверима, доки він зробить свою справу.

— Та ти не мусиш щоразу за мною ходити, ти ж розумієш… — казав він мені. Він уже не спав так довго, як раніше, а прокидався на світанку і робив нам обом сніданок.

— Ну от, Дружку, я зараз наполовину пенсіонер, — сказав мені Ітан. — У мене ще є кілька клієнтів, яких треба консультувати, і один має зранку подзвонити, а потім у нас весь день вільний. Я собі думав, що треба нам із тобою сьогодні на городі попрацювати. Подобається?

Я помахав хвостом. Я вирішив, що мені подобається ім’я Дружко.

Після сніданку (я з’їв тост!) мій хлопчик говорив по телефону, а я розвідував, де що в хаті. Нагорі, здається, майже ніхто не жив: там пахло цвіллю і практично не було слідів Ітана. Його кімната лишилася така сама, а в Маминій спальні не було меблів, тільки стояли якісь коробки.

Шафа внизу була щільно зачинена, але я приставив носа до шпарини під дверми — запах був знайомий.

Пахло фліпом.