Розділ 7

Одним із моїх улюблених занять стало вивчення нових штук, як їх називав хлопчик. Ітан звертався до мене, закликаючи щось зробити, а потім пригощав мене. Наприклад, «сидіти» — це була така штука: хлопчик казав: «Сидіти, Бейлі, сидіти!», тоді присідав, натискаючи на мою задню частину так, щоб вона торкнулася землі, після чого давав мені собаче печиво.

«Собачі Двері! Собачі Двері!» — це було таке: ми виходили до «гаража», де Тато тримав свою машину, хлопчик штовхав мене в невеличкий отвір, що був у бічних дверях, на заднє подвір’я. Потім він мене кликав, я вистромлював ніс у ті маленькі пластикові дверцята — й Ітан давав мені собаче печиво!

Мої лапи, на мою приємність, росли пропорційно до всього тіла, тож коли вечори стали холодніші, я вже не відставав від хлопчика, навіть якшо він біг дуже швидко.

Одного ранку штука з собачими дверми набула зовсім іншого сенсу. Хлопчик встав дуже рано, щойно сонце зійшло, й Мама бігала з кімнати в кімнату.

— Подбай про Бейлі! — у якийсь момент мовила вона. Я спостерігав за нею з того місця, де ретельно обробляв зубами іграшку-гризунку й не втрачав із поля зору кота Димка, який сидів на столі й дивився на мене з нестерпною погордою. Я підняв свою забавку й потрусив нею, щоб кіт побачив, якої приємності він себе позбавляє через власну зарозумілість.

— Бейлі! — гукнув хлопчик. Він тримав у руках мою постіль, і я, здивований і розгублений, пішов із ним до гаража. Що це за гра?

— Собачі Двері, — сказав мені хлопчик. Я принюхався до його кишень, але печива не вчув. Оскільки головним сенсом гри «Собачі Двері» було печиво, то я вирішив піти й задерти лапу біля велосипеда.

— Бейлі! — я відчув, що хлопчик чимось незадоволений, тому запитально подивився на нього. — Ти поспи тут, добре, Бейлі? Будь хорошим собакою. Якщо треба в туалет, виходь у собачі двері, добре? Собачі Двері, Бейлі. Я зараз до школи йду. Добре? Я тебе люблю, Бейлі.

Хлопчик мене обійняв, а я лизнув його у вухо. Коли він пішов, я, звісно, побіг за ним, але біля дверей він мене зупинив і не пустив до будинку.

— Ні, Бейлі, побудь тут, у гаражі, доки я не повернуся. Собачі Двері, добре, Бейлі? Будь хорошим собакою.

І він зачинив двері перед моїм носом.

«Побудь тут»? «Собачі Двері»? «Хороший собака»? Як всі ці слова, які я останнім часом так часто чув, бодай трохи пов’язані? І, знову-таки, що означає «побудь тут»?

Усе це для мене нічого не означало. Я походив, понюхав, де в гаражі що (там було повно дивовижних пахощів), але розвідувати в мене настрою не було. Я лише хотів, щоб мій хлопчик повернувся назад. Я гавкнув, але двері до будинку не відчинялися, тоді пошкріб. Нічого.

Я почув, як перед будинком галасують діти, і побіг до великих дверей гаража з надією, що вони самі піднімуться, як це бувало, коли перед ними стояв хлопчик, але нічого не сталося. Якась велика й гучна машина перекрила голоси дітей і понесла їх геть. За кілька хвилин машина Мами теж поїхала, і світ, який щойно був такий сповнений життя і звуків, став нестерпно тихим.

Я трохи погавкав, але це нічим не допомогло, хоча я чув запах Димка за дверима, який із затишку спостерігав за тим, як мені тут важко. Я пошкріб двері. Пожував чиїсь черевики. Порвав свою подушку. Знайшов мішок з якимсь одягом, розірвав, як мене вчила Мати, коли ми шукали їжу в смітті, й розкидав речі по гаражу. В одному кутку я справив малу потребу, в іншому — велику. Перекинув металевий контейнер і з’їв якісь шматочки курятини, трохи спагеті, вафлю, вилизав бляшанку з-під риби, від якої пахло, як у Димка з рота. Проковтнув трохи папірців. Перевернув миску з водою і погриз її.

Робити не було чого.

Після, здається, найдовшого дня в моєму житті я почув, як до будинку під’їхала машина Мами. Хряснули двері, і пролунав тупіт у будинку.

— Бейлі! — закричав хлопчик, відчиняючи двері.

Я підскочив до нього, мене переповнювала радість, що ми назавжди покінчили з цим божевіллям, але він стояв і розглядав гараж.

— Ой, Бейлі… — чомусь сумно промовив він.

Сповнений шаленої енергії, я промчав повз нього й забіг до будинку, перестрибуючи через меблі. Я помітив Димка, погнався за ним угору сходами й загавкав, коли він заліз під ліжко Мами й Тата.

— Бейлі! — суворо гукнула мені Мама.

— Поганий собака, Бейлі, — сердито сказав хлопчик.

Я був просто приголомшений таким несправедливим обвинуваченням. Поганий? Мене випадково зачинили в гаражі, а я охоче пробачаю це їм. Чому ж вони сварять мене та показують пальцем?

За хвилину я вже знову був у гаражі й допомагав хлопчикові збирати все, чим я погрався, і більшу частину того, що було в перекинутому контейнері. Прийшла Мама, перебрала одяг, забрала його в дім, а мене так ніхто й не похвалив за те, що я знайшов усе це!

— Собачі Двері, — суворо сказав хлопчик, але нічим мене не пригостив. Я вже почав думати, що то теж якась лайка, на зразок «поганий собака», і це, як мінімум, було дуже прикро.

Вочевидь, усім сьогодні було непросто, і я, звичайно, дуже хотів, щоб лихо якнайшвидше забулося, але, коли прийшов Тато й дізнався про ситуацію в гаражі від Мами та хлопчика, він розкричався. Тоді я зрозумів, що він на мене сердиться. Я тихо втік до вітальні, не звертаючи увагу на хитру пику Димка.

Тато й Ітан кудись пішли зразу після вечері. Мама сіла за стіл і почала дивитися в якісь папірці, не зводячи з них очей навіть тоді, коли я поклав їй на коліна чудовий обслинений м’ячик.

— Фе, Бейлі, — сказала вона.

Коли додому повернулися Ітан і Тато, хлопчик покликав мене в гараж і показав мені велику дерев’яну коробку. Він заліз у неї, і я до нього долучився, хоча там було парко й тісно удвох.

— Будка, Бейлі. Це твоя будка.

Я не розумів, як ця коробка зі мною пов’язана, але погратися в «будку» був не проти, якщо при цьому мені дадуть смачненького. «Будка» — це залізти в дерев’яну коробку й з’їсти собаче печиво. Ми робили штуки з будкою і з собачими дверима, поки Тато ходив по гаражу, розставляв різні речі на верхні полиці й прив’язував мотузку до великого металевого контейнера. Я неймовірно зрадів, що «Собачі Двері» тепер знову пов’язувалися зі смачним!

Коли хлопчик втомився від цих штук, ми зайшли в дім і почали борюкатися на підлозі.

— Час спати, — сказала Мама.

— Ну, будь ласка, матусю! Можна, я ще пограюся?

— Нам обом завтра до школи, Ітане. Час казати Бейлі добраніч.

Оскільки подібні розмови в домі відбувалися постійно, то я рідко звертав на них увагу, але цього разу підвів голову, почувши своє ім’я та помітивши зміну настрою хлопчика. Від нього повіяло смутком і жалем: коли він підвівся, то опустив плечі.

— Ну що ж, Бейлі. Час спати.

Я знав, що значить «спати», але ми, вочевидь, цього разу пішли туди іншим шляхом. Хлопчик привів мене до гаража й розважив мене ще однією грою в «Будку». Все було добре, але я був глибоко і прикро вражений, коли за хвилину хлопчик знову зачинив мене самого-самісінького в гаражі.

Я загавкав, намагаючись з’ясувати, що це все означає. Усе тому, що я порвав свою подушку? Я ж на ній усе одно не спав, тільки лежав для годиться. Невже вони очікують, що я ночуватиму всю ніч тут, у гаражі? Ні, такого просто не може бути.

Чи може?

Я так засмутився, що не витримав і заскавчав. Думка про те, що хлопчик лежить там, у ліжку, сам-один, без мене, сповнила мене такого жалю, що захотілося погризти черевики. Я плакав гучніше й побивався без міри.

Через десять чи п’ятнадцять хвилин нескінченного горя двері ледь прочинилися.

— Бейлі! — прошепотів хлопчик.

Я відчув велике полегшення й помчав до нього. Він ішов тихо, несучи ковдру й подушку.

— Добре. Будка, будка, — сказав він мені.

Ітан підібрався до великої дерев’яної коробки й підстелив там згорнуту в кілька разів ковдру. Я заліз до нього — у нас обох стирчали з будки по дві задні лапи. Я поклав голову йому на груди й зітхнув, а він погладив мене по вухах.

— Хороший собака, Бейлі, — тихо промовляв він.

Минуло трохи часу, коли Мама з Татом прочинили двері з будинку й зупинилися, дивлячись на нас. Я помахав хвостом, але не встав, щоб не розбудити хлопчика. Тато підійшов, узяв Ітана на руки, а Мама подала мені знак іти з ними. Нас обох, урешті, поклали спати в будинку.

Наступного дня — наче ми не вчимося на наших помилках, — я знову опинився в гаражі! Цього разу роботи тут було менше, але я все-таки (хоч це було й непросто) витяг оббивку з будки й добряче її пошматував. Потім перевернув сміттєвий контейнер, але кришка чомусь не знімалася. На полицях гризти не було чого — принаймні з того, до чого я міг дотягтися.

У якусь мить я відклав усе, кинувся до клапана над собачими дверима, висунув ніс — і почув потужний запах близької зливи. Порівняно з Двором, де наші пересохлі язики постійно вкривав сухий піщаний пил, хлопчик мешкав у вологішому й прохолоднішому місці. Мені дуже подобалося, як запахи змішуються й змінюються, коли йде дощ. Чудові дерева, всі в листі, затіняли землю, хоч куди піди, й на них повисали дощові краплі, які потім падали додолу від вітру. Була така приємна волога, що навіть після найспекотнішого дня розлягалася приємна прохолода вночі.

Спокусливі запахи витягали мою голову далі й далі надвір, доки несподівано, абсолютно випадково, я опинився у дворі — без допомоги хлопчика!

Я радісно вирвався надвір і загавкав. Ці собачі двері немов створені були для того, щоб випустити мене з гаража на заднє подвір’я! Я присів і справив потребу. Виявилося, що мені значно більше подобається робити такі справи надворі, а не вдома — не лише заради того, щоб усі менше хвилювалися. Мені подобалося, сходивши до вітру, витирати лапи об траву й втирати в неї запах власного поту. Більш вдячна справа — задерти лапу, щоб позначити край двору, ніж, наприклад, край дивана.

Пізніше, коли холодний дощ із туману перетворився на серйозні краплі, я виявив, що собачі двері відчиняються в обидва боки! «От бачив би зараз хлопчик, чого я щойно сам навчився!» — подумав я.

Коли дощ скінчився, я вирив невелику яму, трохи погриз шланг, гавкнув на Димка, який сидів на вікні й вдавав, що не чує. Коли до будинку під’їхав великий жовтий автобус і випустив з себе хлопчика, Челсі й інших дітей із району, я був у дворі. Я поставив лапи на паркан, і хлопчик, сміючись, побіг до мене.

Після того я більше по-справжньому в дерев’яну коробку не залазив, крім тих випадків, коли Мама й Тато кричали одне на одного. У такі моменти Ітан приходив до гаража, залазив зі мною в будку, обіймав мене, і я б так міг хоч усе життя сидіти, скільки він захоче. Оце, вирішив я, і є моя мета як собаки — заспокоювати хлопчика, коли я йому потрібен.

Бувало, якісь родини виїжджали з району, а інші приїжджали, тож, коли через кілька будинків від нас оселилися Дрейк і Тодд, я вирішив, що це — чудова новина. Не лише тому, що Мама спекла смачних коржиків, щоб почастувати нових сусідів, і трохи пригостила й мене за те, що я їй склав компанію на кухні. Нові хлопчики — це означало, що буде ще з ким погратися.

Дрейк був старший і більший, ніж Ітан, а Тодд був Ітанів ровесник, тому вони швидко подружилися. У сусідських підлітків також була молодша сестра Лінда. Коли ніхто не бачив, вона годувала мене солодким.

Тодд відрізнявся від Ітана. Йому подобалося спускатися до струмка і гратися там із сірниками, палити пластикові іграшки, наприклад, ляльки Лінди. Ітан брав у цьому участь, але не сміявся так, як Тодд. Мій хлопчик здебільшого просто дивився, як щось горить.

Одного дня, коли Тодд зізнався, що в нього є феєрверк, Ітан зрадів і розхвилювався. Я ніколи не бачив нічого подібного — мене доволі сильно злякали спалах, шум і те, як пластикова лялька моментально запахла димом (чи принаймні та її частина, яку я зміг знайти після вибуху). Піддавшись на вмовляння Тодда, Ітан пішов у дім і виніс одну з іграшок, яку зробив разом із Татом. Хлопці причепили до неї феєрверк і підкинули в повітря. Там вона й вибухнула.

— Круто! — закричав Тодд.

Але Ітан тільки притих і насуплено поглянув на маленькі пластикові трісочки, які плавали в струмку. Я відчув, що його одночасно сповнюють різні почуття й переживання. Коли Тодд підкидав феєрверки в повітря і один упав поблизу, мене різко відштовхнуло вбік. Я побіг до Ітана, щоб заспокоїтися. Хлопчик мене обійняв і повів додому.

Простий доступ на заднє подвір’я мав деякі переваги. Ітан не завжди ретельно замикав хвіртку, тож іноді я міг сам вільно погуляти районом. Я вибігав і навідувався до буро-білої Зефірки, яка мешкала у великій дротяній клітці збоку від будинку. Я добре позначав дерева, а іноді, вловивши водночас знайомий і незнайомий запах, я підскакував, підіймав ніс догори і йшов кудись далеко на пошуки пригод. Під час таких прогулянок іноді я геть забував про хлопчика; кілька разів мені згадувався той момент, коли нас везли з Двору до прохолодної кімнати й милої жінкі і як від собаки на передньому сидінні йшов дражливий дух, подібний до того, що кликав мене уперед.

Коли я втрачав запах, то згадував, хто я, після чого повертав додому. Коли Ітана привозив автобус, я ходив із ним до будинку Челсі й Зефірки. Мати Челсі частувала хлопчика чим-небудь невеличким, і він завжди ділився зі мною. В інші дні Ітан приїжджав додому в машині з Мамою. Бувало й так, що ніхто з домашніх не йшов до школи, і мені треба було гавкати, щоб вони повставали!

Добре, що мене більше ніколи не клали спати в гаражі. Мені було б так прикро, якби вони пропустили ранок!

Одного разу під час прогулянки я зайшов далі, ніж звичайно, й повертався додому аж пізно ввечері. Я хвилювався, мій внутрішній годинник показував, що я пропустив Ітанів автобус.

Я пробіг понад струмком, який протікав уздовж заднього подвір’я Тодда. Хлопець грався на грязькому бережку. Коли він побачив мене, почав кликати: «Бейлі, Бейлі, Бейлі!» Тодд простягнув до мене руки, я подивився на нього, не приховуючи підозри. Щось у ньому було не так, я йому не вірив.

— Іди сюди, друже! — сказав він і поплескав себе по нозі. Він розвернувся й пішов до свого будинку.

Що я міг зробити? Я відчував, що треба робити так, як каже людина. Я схилив голову й пішов за Тоддом.

Загрузка...