Розділ 14

Коли Мама зранку вийшла надвір і побачила мене, я опустив голову й помахав кінчиком хвоста. Чомусь я почувався дуже винним, хоча й не зробив нічого такого.

— Доброго ранку, Бейлі, — сказала вона. Потім побачила м’ясо. — Що це таке?

Вона нахилилася, уважніше придивилась до м’яса, а я перевернувся на спину, щоб мені почухали пузо. Здається, я чи не всю ніч дивився на той ласий шматок і дуже стомився. Мені було потрібно, щоб хтось сказав, що я вчинив правильно, сам не знаю чому. Просто щось тут було не так, і воно не дало мені з’їсти оцей несподіваний харч.

— Звідки воно взялося, Бейлі? — Мама лагідно погладила мене по животу, а потім підняла м’ясо.

— Фе-е, — сказала вона.

Я сів і насторожився. Якщо вона мені його зараз віддасть, то все нормально. Натомість Мама понесла його в дім, і я трохи підвівся на задніх лапах. Тепер, коли вона його забирала, я передумав: мені захотілося його з’їсти!

— Фу! Бейлі, ні, цього тобі не треба, хай звідки воно взялося, — сказала Мама й викинула м’ясо в смітник.

Ганна сиділа на моєму сидінні, коли ми поїхали кататися до велетенських шкільних автобусів, а потім я доволі довго нудився в машині, поки Ітан із дівчиною стояли та обіймалися. Коли хлопець повернувся до мене в авто, йому було сумно й самотньо, і я не став висовувати морду з вікна, а поклав голову йому на коліна.

Дівчина приїхала в гості знову, коли сім’я сиділа навколо дерева в хаті й рвала папірці з написами «З Різдвом». Я був не в гуморі, бо Ітан подарував Мамі нове чорно-біле кошеня, яке називалося Фелікс. Виховане воно було просто жахливо: кидалося на мій хвіст, коли я сідав, а ще часто стрибало на мене з-за дивана, б’ючи своїми маленькими лапками. Я спробував погратися з ним, але воно схопило мене лапами за ніс і вкусило своїми гострими зубками. Коли приїхала Ганна, вона аж забагато уваги приділяла кошеняті, хоча я ж дівчину знав давніше і, без сумніву, був її улюбленцем. Собаки роблять важливі справи, наприклад, гавкають, коли хтось дзвонить у двері, а від кота в домі взагалі ніякої користі нема.

Чого кошеня не могло — це ходити надвір. Земля була товсто вкрита снігом, але один раз Фелікс наважився засунути в нього лапку і тут-таки побіг назад, як обпечений. Тож коли Ганна з Ітаном збудували перед домом велику снігову купу й надягли на неї шапку, я був там із ними. Хлопчику подобалося ловити мене, перевертати й качати на засніженій землі. Я давав йому себе спіймати просто задля того, щоб Ітан обхопив мене руками так, як він зі мною грався щодня, коли був менший.

Коли ми каталися на санчатах, Ганна сиділа позаду, а я біг поряд, гавкав і намагався зняти з хлопця рукавиці.

Одного дня було дуже сонячно, повітря було таке холодне й чисте, що я відчував його смак усім горлом. Діти з району прийшли кататися на гірку, й Ганна з Ітаном підштовхували малечу з гори так само завзято, як каталися самі. Невдовзі я стомився бігати вгору-вниз, тому залишився знизу, коли раптом під’їхав Тодд.

Вийшовши з машини, він глянув на мене, але нічого не сказав, навіть руку не простягнув. Я теж не підходив, тримався на відстані.

— Ліндо! Агов, час додому! — закричав він. З його рота крик вихопився хмарою пари.

Лінда була на гірці з трьома своїми малими подружками, вони повзли з гори на пластиковій тарілці зі швидкістю близько милі на годину. Ітан із Ганною, сміючись, промчали на своїх санях повз них.

— Не хочу! — відгукнулася Лінда.

— Іди! Мама кличе!

Ітан із Ганною зупинилися під гіркою, вивалившись із саней. Вони лежали одне на одному і сміялися. Тодд стояв і дивився на них.

Щось у Тоддові почало здійматися — навіть не гнів, а щось гірше, чорніше, я такого ще ні в кому не помічав. Я побачив це в його погляді на Ітана з Ганною, в його абсолютно непорушному обличчі.

Мій хлопчик із дівчиною підвелися, обтрусили одне одного від снігу й підійшли до Тодда, все ще тримаючись за руки. Від них віяло такою любов’ю і радістю, що вони геть не помічали ту злість, яку випромінював брат Лінди.

— Здоров, Тодде.

— Привіт.

— Це Ганна. Ганно, це Тодд, він на нашій вулиці живе.

Ганна простягнула йому руку з усмішкою.

— Приємно познайомитися, — сказала вона.

Тодд трохи напружився:

— А ми ж уже знайомі.

Ганна ворухнула головою, відкинувши волосся з очей.

— Правда?

— Коли? — спитав Ітан.

— На футбольному матчі, — сказав Тодд і засміявся, немов коротко гавкнув.

Ітан, не розуміючи, хитав головою, але тут Ганна кліпнула і сказала:

— А! Точно! — Вона раптом наче засмутилася.

— Що? — спитав Ітан.

— А мені тут сестру треба додому забрати. Ліндо! — закричав Тодд, приклавши руки до рота. — Бігом додому!

Дівчинка вилізла з купи своїх друзів і мляво попленталася до брата.

— Це… це він зі мною говорив, — сказала Ганна Ітанові. Її охопило якесь хвилювання, я з цікавістю поглянув на неї, а потім на Ітана, і відчув, що в ньому здіймається гнів.

— Чекай-но! Ти?! Тодде, це ти Ганні сказав, ніби я з якоюсь Мішель? Я її навіть не знаю! Взагалі!

— Мені час іти, — пробурмотів Тодд. — Ліндо, сідай в машину, — сказав він сестрі.

— Е, ні. Чекай! — сказав Ітан. Він простягнув руку, але Тодд вивернувся з-під неї.

— Ітане! — тихо промовила Ганна і вдягла йому на руку рукавицю.

— Ти навіщо це зробив, Тодде? Навіщо було брехати? Ти чого взагалі?

Хоча в Тодда всередині вирувало таке, що сніг під ним ледь не танув, він просто стояв на місці й мовчки дивився на Ітана.

— Ось тому в тебе й друзів нема, Тодде. Ну, чого ти не можеш поводитися по-людськи? Весь час ти подібні дурниці робиш, — сказав мій хлопчик. — Як хворий…

Гнів у нього розвіявся, але все одно відчувалося, що він засмучений.

— Ітане! — наполегливіше сказала Ганна.

Тодд мовчки заліз у машину й гримнув дверцятами. Коли він подивився на Ганну з Ітаном, на його обличчі не було взагалі ніякого виразу.

— Погано так казати! — мовила дівчина.

— Та ти його не знаєш!

— Яка різниця, — відказала Ганна. — Не можна було йому говорити, що в нього друзів нема.

— Але ж нема. Він постійно щось таке виробляє. Наприклад, сказав, що такий-то вкрав транзисторний приймач. І це була брехня від початку до кінця.

— Він… Він якийсь не такий, правда? Він у спецшколі вчиться?

— Та ні, він насправді розумний. То не те. Тодд — він і є Тодд. Якийсь він збочений, розумієш? У дитинстві ми дружили, але в нього були химерні уявлення про те, що весело, — наприклад, кидатися яйцями в дошкільнят, коли ті чекали машину, яка мала везти їх у літній табір. Я йому казав: «Не роби цього». Там же, серед тих дітей, і його сестра була. «Чого ти?» — питав його я, а він взяв і розтоптав увесь лоток, який приніс. Усю доріжку перед моєю хатою ними загидив. Мені довелося це шлангом змивати, щоб тато, коли приїде, не побачив. Хіба що Бейлі це сподобалося…

Я помахав хвостом, чуючи своє ім’я: було приємно, що про мене теж ідеться.

— Ще б пак! — засміялася Ганна та погладила мене.

Через кілька днів після того, як дівчина поїхала, повалив сніг, і вітер був такий сильний, що ми весь день сиділи вдома перед обігрівачем (ну, принаймні я). Тієї ночі я спав біля Ітана під ковдрою і був там, доки геть не запарився; так чудово було пригорнутися до нього, ніби я знову цуценя.

Наступного ранку снігопад нарешті припинився. Ми з моїм хлопчиком пішли надвір і впродовж кількох годин розкопували доріжку. Бігати таким глибоким, пухким снігом було важко, тому я через кожен метр-два зупинявся, щоб перепочити.

Місяць вийшов одразу після вечері, такий ясний, що мені було все добре видно. У повітрі густо пахло димом із грубок. Ітан натомився й рано ліг спати, а я пішов до собачих дверей і постояв у дворі носом до легкого вітерця, захоплений незвичайним світлом і чистим морозним повітрям.

Коли я помітив, що сніг перетворився на велику кучугуру понад парканом, я радо виліз на самий вершечок тієї купи та з’їхав з іншого боку. Для пригод кращої ночі годі було й шукати. Я пішов до будинку Челсі, щоб подивитися, чи не вийде Принцеса, але там не було жодних її ознак, крім доволі недавньої плями сечі на снігу. Я замислено підняв лапу там само — хай знає, що я про неї думав.

Зазвичай, коли я виходив на розвідку вночі, то ходив понад струмком. Це мені нагадувало наші походи із Сестрою та Швидким, коли я був диким цуценям, і всі запахи були нові й захопливо цікаві. А тепер, однак, я тримався розчищеної дороги, завертав до будинків, там, де це було можливо, й нюхав щілини між дорогою і дверима гаражів. Деякі люди вже повитягали свої кімнатні дерева надвір, хоча в Ітана воно й досі стояло біля великого вікна без жодних штучок і лампочок, щоб на них не стрибав Фелікс. Коли я знаходив кімнатні дерева на розчищених дорогах, то позначав їх своїм запахом, і саме оця їхня нескінченна кількість затримала мене допізна. Коли б мене не манив запах наступного дерева, яке лежало не на своєму місці, я б уже повернувся додому й зміг би запобігти тому, що сталося.

Урешті я опинився просто перед фарами якоїсь машини. Вона трохи сповільнилася, її запах нагадав мені аромат Маминої автівки, коли вони з Ітаном їздили мене шукати (тоді, як я затримався на своїй прогулянці), і мене охопило неприємне почуття провини. Я опустив голову й побіг додому.

Завернувши на розчищений тротуар, я завмер, коли побачив кілька речей — усі вони були неправильні.

Парадні двері були відчинені, звідти потужно віяло домом — завдяки силі гарячої груби запахи вилітали в морозну ніч, а разом із ними долинав гострий хімічний дух. Він був знайомий мені: я такий чув, коли ми з Ітаном, перед тим як їхати кататися, зупинялися там, де хлопчик любив стояти ззаду машини з товстим чорним шлангом. За будинком хтось був. Спочатку мені здалося, що це Ітан, але коли він спробував полити кущі перед будинком чимось хімічним, я вловив його запах.

Це був Тодд. Він відступив на три кроки, витяг із кишені папірець і підпалив його. Вогонь освітив його кам’яне обличчя, на якому не було видно жодних емоцій. Тоді хлопець кинув палаючий папірець у кущі — і вони гучно загорілися синім полум’ям.

Тодд мене не бачив, він дивився на вогонь, а я жодного разу не гавкнув і не загарчав. Я просто побіг до нього хідником у мовчазній люті. Я стрибнув на хлопця так, наче все життя те й робив, що кидався на людей. Мене переповнювало відчуття сили, немов я був головний у зграї.

Усе, що могло мене стримати, зазнало поразки перед моїми почуттями. Те, що зараз робить Тодд, становило загрозу для Ітана та сім’ї, яку я повинен захищати. Важливішої мети в мене не було.

Тодд закричав, упав і почав бити мене ногами в морду. Я схопив його за ту кінцівку, якою він на мене замахнувся, вгризся в неї й тримав — хлопець продовжував кричати. Штани в нього порвалися, черевик упав, і я відчув смак крові. Кривдник бив мене кулаками, але я не відпускав його литку, трусив головою, відчуваючи, що його м’язи під моїми зубами ще рвуться. Я шаленів і абсолютно не зважав на те, що мій рот був сповненим ні на що не схожим смаком людської шкіри й крові.

Мене привів до тями різкий звук. Тодд зумів вивільнити ногу, і я подивився на будинок. Дерево в кімнаті зайнялося, а з парадних дверей угору, в ніч ішов густий, ядучий дим. Електронний звук був до болю пронизливий і гучний, я мимохіть позадкував.

Тодд встав і пошкандибав геть так швидко, як міг. Я краєм ока помітив це, але вже більше не зважав на нього. Я здійняв тривогу, гавкав і намагався привернути увагу до вогню, який швидко поширювався домом і завертав нагору до кімнати Ітана.

Я побіг за будинок і, на свою досаду, виявив, що та купа снігу, яка допомогла мені вийти, залишилася по той бік паркана. Я стояв там і гавкав, а тим часом відчинилися двері, що вели у внутрішній двір, і звідти, спотикаючись, вийшли Тато і Мама. Мама кашляла.

— Ітане! — кричала вона.

Із дверей валив чорний дим. Мама й Тато підбігли до хвіртки, і я зустрів їх там. Вони промчали повз мене, побігли снігом до фасаду, а потім стояли й дивилися в темне вікно кімнати нашого хлопчика.

— Ітане! — кричали вони. — Ітане!

Я проскочив повз них і помчав до задньої хвіртки, яка тепер була відчинена, й стрілою метнувся всередину. У дворі Фелікс тулився під скрипучою лавою для пікніка, але я не зупинявся. Я проліз у двері — мої очі й ніс заповнив дим. Я нічого не бачив, але так-сяк добіг до сходів.

Полум’я гуло так голосно, як вітер, коли ми каталися в машині з відчиненими вікнами. Дим був задушливий, і жар вигнав мене назад на двір: він обпік мені ніс і вуха, тому я безсило опустив голову й вибіг із задніх дверей туди, де холодне повітря одразу вгамувало мій біль.

Мама й Тато продовжували кричати. З другого боку вулиці загорілося світло, в сусідньому будинку теж. Я бачив, як сусіди визирають із вікон і говорять по телефону.

А хлопчика все ніде не було.

— Ітане! — кричали Мама й Тато. — Ітане!

Загрузка...