Розділ 25

— Джеффрі! Тримайся, все буде добре, ми тебе дістанемо! — крикнула йому Майя. Не звертаючи увагу на воду, вона стала колінами на асфальт і простягнула руку до хлопчика. Вода відштовхнула його від маленького отвору, Джеффрі тулився до стіни, від нього йшов потужний страх, який аж засліплював. Просто за школярем чорний тунель з гуркотом поглинав воду. Майя напружилася й потяглася якомога далі, але так і не дістала до хлопчика.

— Як він туди потрапив? — спитав поліцейський, перекрикуючи гуркіт води.

— Ґрати підігнані міцно. Мабуть, проліз до того, як почався дощ. Боже мій, як же поливає! — відчуття безсилля переповнювало Майю.

У бетоні над головою Джеффрі ми помітили вставлене металеве кружало. Поліцейський, щось бурмочучи, спробував підсунути під нього пальці, а потім закричав:

— Треба кріплення!

Чоловік віддав ліхтарик Майї й побіг геть, ляпаючи по калюжах. Джеффрі тремтів від холоду, його очі здавалися тьмяними, коли на них потрапив промінь ліхтарика Майї. На голові в нього був капюшон благенького жовтого дощовика, який майже не грів хлопчика.

— Тримайся, Джеффрі, добре? Ти трохи потримаєшся, і ми тебе дістанемо, добре?

Джеффрі нічого не сказав.

Не минуло й хвилини, як почулася сирена і з-за рогу вилетіла патрульна машина, трохи ковзнула мокрою дорогою й зупинилася біля нас. Звідти вискочив поліцейський і побіг до багажника.

— Пожежники з рятувальниками вже їдуть! — закричав він.

— Немає часу! — відгукнулася Майя. — Його зносить водою!

Поліцейський відійшов від багажника, тримаючи зігнуту залізяку.

— Джеффрі, тримайся міцно, не відпускай! — крикнула Майя. Поліцейський почав підважувати металеве кружало своїм інструментом. Коли Майя вискочила, щоб подивитися, я пішла з нею. Ми бачили, як в обличчя Джеффрі ляпнула грязюка, коли кружало відсунули вбік. Хлопчик підняв руку, щоб витертися, але не втримався за стіну й шубовснув у воду. Якусь коротку мить він дивився на нас, а потім його змило в тунель.

— Джеффрі! — закричала Майя.

Я й далі була зайнята пошуком, тому не вагалася й метнулася головою вниз за хлопчиком. Щойно я опинилася у воді, вона підхопила мене й жбурнула в тунель, і я попливла за течією.

У тунелі було темно. Коли я гойдалася на воді, то зачіпалася головою за цементну стелю. Проте я на це не зважала, адже була зосереджена на Джеффрі, який десь попереду беззвучно боровся за своє життя. Його запах був ледь чутний, але все ж уловимий; хлопчик то виринав, то знову занурювався в страшну воду.

Раптом, без будь-якого попередження, підлога піді мною зникла, і в суцільній темряві я покотилася, налітаючи на стіни — малий тунель вливався у значно більший, глибший, гулкіший. Я сфокусувалася на запахові Джеффрі й щосили попливла вперед. Хоча я не бачила його, але хлопчик точно був за кілька метрів попереду.

За мить до того як дитина пішла під воду, я зрозуміла, що буде далі. Скільки разів Ітан робив так само — чекав, доки я буду достатньо близько, і йшов на дно? Мені завжди вдавалося знайти мого хлопчика в темній глибині. Я чітко відчувала Джеффрі, який махав руками й ногами точно піді мною. Я пірнула, напружилася, відкрила рота, мене засліплювала й збивала вода, але ось уже в моїх зубах його капюшон. Разом ми рвонули до поверхні.

Пливти не було куди, крім того напряму, куди нас несло. Я зосередилася на тому, щоб тримати голову Джеффрі над водою, коли тягнула його за капюшон. Хлопчик був живий, але він перестав ворушитися.

Попереду виднілося якесь тьмяне світло, що відбивалося від мокрих цементних стін тунелю, який був квадратний у перерізі й близько двох метрів завширшки. Виходу не було. Як же мені врятувати Джеффрі?

Світло ставало яскравішим, і я почула сильний гуркіт. Течія, здається, посилювалася. Я не відпускала капюшон хлопчика, у мене було передчуття: щось зараз трапиться.

Ми вилетіли на світло, скотилися великим цементним риштаком і, здійнявши бризки, впали у швидку річку. Я щосили намагалася триматися на поверхні, але бурхлива течія кидала нас у різні боки. Береги були цементні, і я потягла Джеффрі до найближчого, борючись із потоком води, який намагався засмоктати нас назад. З останніх сил я пливла з хлопчиком до берега, мої шия та щелепи страшенно боліли.

Раптом в око впали якісь спалахи світла, і я побачила нижче за течією людей у дощовиках, вони бігли до річки. Вода пронесе мене повз них до того, як я витягну Джеффрі на безпечне місце.

Двоє чоловіків скочили у воду, вони були зв’язані між собою. Інші люди міцно тримали мотузку, впершись ногами в берег. Ті двоє стояли по стегна у воді й простягали до нас руки. Я доклала всіх зусиль, щоб потрапити просто до них.

— Є! — крикнув один із них, коли ми з Джеффрі налетіли на нього. Він схопив мене за нашийник, а другий чоловік підняв у повітря хлопчика. Мотузка натяглася, і всі ми, борючись із течією, рушили до безпечного берега.

Щойно я опинилася на суші, чоловік мене відпустив і схилився над Джеффрі. Він трохи стиснув хлопчика, і дитина виплюнула великий струмінь бурої води з кашлем і плачем. Я побрела до Джеффрі. Його страх розвіявся, а разом із ним — і мій. Із хлопчиком усе вже мало бути гаразд.

Чоловіки швидко роздягли Джеффрі й загорнули його в ковдри.

— Усе буде добре, хлопчику. Усе в тебе буде гаразд. Це твій песик? Він врятував тобі життя.

Джеффрі нічого не сказав, тільки швидко подивився мені в очі.

— Їдьмо, вже час! — крикнув один із чоловіків, і вони поспіхом занесли хлопчика в машину, яка поїхала геть, завиваючи сиреною.

Я лягла на мокру землю. Мої лапи хапали сильні дрижаки, потім мене знудило й усе тіло пройняв гострий біль. Мною заволоділа така слабкість, що я навіть нічого не бачила. Холодний дощ бив по мені, а я просто лежала на місці.

Під’їхала поліцейська машина, вимкнули сирену. Я почула, як хряцають дверцята.

— Еллі! — закричала Майя з дороги. Я підвела голову, але в мене не залишилося сил навіть на те, щоб просто махнути хвостом. Жінка помчала до мене берегом, витираючи сльози. Майя наскрізь промокла, але, коли вона пригорнула мене до грудей, я відчула її тепло та любов.

— Ти — хороша собака, Еллі. Ти врятувала Джеффрі. Ти така молодчина! Боже, я вже подумала, що втратила тебе, Еллі!

Ночувала я у ветеринара, і протягом кількох наступних днів у мене все так заціпеніло, що я майже не могла поворухнутися. Трохи згодом ми з Майєю пішли до школи, тільки цього разу там були вже дорослі люди (десь такого віку, як Майя). Ми сіли, й нам дуже світило в очі. Якийсь чоловік щось голосно промовив, а потім підійшов і вдягнув на мене дурнуватий нашийник, — і ще яскравіші спалахи, немов блискавка, але без грому, почали загорятися навколо нас (як тоді, коли я, Бейлі, був з Мамою після того, як Ітан зламав ногу під час пожежі). Чоловік також причепив щось на форму Майї, і всі заплескали в долоні. Я відчувала, як жінка випромінює любов і гордість. Коли вона прошепотіла мені на вухо, що я хороша собака, то я теж запишалася.

Невдовзі після цієї пригоди наш дім охопив якийсь новий настрій. Майя з Елом ходили схвильовані й трохи знервовані, вони багато часу розмовляли за столом.

— Якщо це хлопчик, то чом би йому не зватися Елбертом? — питав Ел. — Гарне ж ім’я.

— Це чудове ім’я, любий, але як же ми його будемо називати? Адже ти вже мій Елберт, мій Ел!

— Будемо називати його Берт.

— Ну, любий!

— Добре. Як тоді його назвемо? У тебе така велика родина, мабуть, ви там усі на світі імена використали. Не будемо ж ми його називати Карлос, Дієго, Франциско, Рікардо…

— А Ейнджел?

— Ейнджел — «ангел»? Ти дійсно хочеш, щоб мого сина так називали? На мою думку, довіряти вибір імені для дитини жінці, в якої кішку звуть Дзінь-Дзінь, не варто.

Кішка, яка спала в мене під боком, навіть голову не підвела, коли почула своє ім’я. Ото такі вони, коти — від них уваги не дочекаєшся, доки вони самі не захочуть її проявити.

Майя засміялася.

— А як тобі Чарльз?

— Чарлі? Ні, в мене перший начальник був Чарлі, — заперечив Ел.

— Ентоні?

— А в тебе хіба нема двоюрідного брата Ентоні?

— Він Антоніо, — уточнила Майя.

— Ні, він мені не подобається. У нього якісь вуса дурнуваті.

Жінка аж покотилася зі сміху. Я разок махнула хвостом, погоджуючись, що це смішно.

— Джордж?

— Ні.

— Рауль?

— Ні.

— Джеремі?

— Та ти що! Ні.

— Ітан?

Я підскочила, а Майя з Елом здивовано подивилися на мене.

— По-моєму, Еллі це ім’я сподобалося, — мовив Ел.

Я невпевнено схилила голову набік.

Дзінька ображено глянула на мене. Я побігла до дверей і підвела носа догори.

— Що там, Еллі? — спитала Майя.

Жодної ознаки хлопчика не було видно, і я подумала, що його ім’я мені просто почулося. Надворі повз будинок проїхали діти на велосипедах, але Ітана серед них не було. Я чомусь понадіялася, що мій хлопчик, як це було з Джейкобом, раптом знову з’явиться в моєму житті. Проте я відчувала, що з собаками так ніколи не буває. Однак Майя все-таки вимовила ім’я Ітана, правда? Чому ж?

Я пішла шукати підтримки в поліцейської, а потім, зітхнувши, лягла. Підбігла Дзінька та притулилася до мене, я відвела погляд від очей Ела, який, здається, все розумів, і трохи зніяковіла.

Незабаром у домі з’явилася нова людина — мала Ґабріелла, яка пахла кисляком. Вона видавалася мені ще більш безглуздою, ніж кіт. Коли Майя принесла дитину додому, то обережно простягнула її до мене, щоб я понюхала. Дівчинка на мене великого враження не справила. Відтоді Майя часто вставала вночі, а я йшла слідом за нею; жінка пригортала до грудей Ґабріеллу, а я лежала біля її ніг. У ці моменти жінка випромінювала таку нестримну любов, що я від неї глибоко й мирно засинала.

Біль у кістках був мені вже знайомий — те саме я відчувала, коли була Бейлі й більшість свого часу займалася господарством із Дідусем. Бачити й чути я стала гірше — і це теж уже була знайома річ.

Я гадала, чи знає Майя, що незабаром настане той день, коли мене вже не буде з ними. Адже цілком очевидно, що я помру, так само як Еммет і Стелла, бо це вже траплялося зі мною. І коли я був Тобі, і коли я був Бейлі — все було так само.

Лежачи на осонні з думкою про це, я зрозуміла, що прожила життя як хороша собака. Те, чого я, Тобі, навчився від своєї першої матері, привело мене до Ітана, а те, чого мене навчив хлопчик, дало змогу пірнути в чорну воду й витягнути Джеффрі. До того ж Джейкоб навчив мене знаходити і показувати — це допомогло врятувати багатьох людей.

Ось чому, залишивши Ітана, я знову народилася Еллі: усе здійснене й засвоєне раніше зробило мене, врешті, хорошою собакою. Рятівницею. Це було не так весело, як бути чудаком, але тепер я зрозуміла, чим ці істоти — люди — мене настільки зачарували, відколи ми зустрілися з ними вперше. Річ у тому, що моя доля нерозривно пов’язана з людьми, особливо з Ітаном — це був зв’язок усього життя.

Тепер, коли я виконала свою мету, я відчувала, що зараз уже точно все — я не з’явлюся більше на світ. Я навіть змирилася із цим. Яка ж це радість — бути цуценям, але я вже не хотіла ділити її ні з ким, окрім мого хлопчика. Майю з Елом тепер розважає мала Ґабріелла. Через неї у мене склалося враження, що я більше не потрібна сім’ї. Хіба що Дзінька так не вважає, я для неї — родичка.

Я ненадовго замислилися, чи повертаються після смерті коти, але зразу ж відкинула цю думку, бо, наскільки я можу оцінити, в цих істот немає мети.

На свій сором, мені стало складно стримуватися до виходу надвір, і я дедалі частіше залишала купу в домі. Навіть гірше — в Ґабріелли була така сама прикрість, тож у смітник часто потрапляли і її, і мої випорожнення.

Ел кілька разів катав мене на передньому сидінні до ветеринара, який мене всю гладив так, що я аж стогнала від задоволення.

— Ти хороша собачка, просто старенька вже, — сказав мені Ел. Я помахала хвостом, почувши, що я хороша. Майя дедалі більше була зайнята Ґабріеллою, тож ми з Елом усе частіше лишалися сам-на-сам, що мене цілком влаштовувало. Я щоразу відчувала його ніжність і тепло, коли він підсаджував мене в машину, щоб їхати кататись.

Одного разу Ел повинен був винести мене у двір, щоб я зробила свою справу, і я відчула, який сум його охоплює від усвідомлення того, що зі мною відбувається. Я лизнула його обличчя, щоб підбадьорити, і поклала голову йому на коліна, коли він сів на землю й заплакав.

Невдовзі додому повернулася Майя. Вона винесла дитину надвір, і ми сіли всі разом.

— Ти була такою хорошою собакою, Еллі, — усе повторювала Майя. — Ти була героїнею. Ти рятувала людям життя. Врятувала малого Джеффрі.

Прийшла сусідка й взяла на руки Ґабріеллу. Майя схилилася над дитиною та прошепотіла їй щось на вушко.

— Па-па, Еллі! — сказала Ґабріелла. Вона простягнула ручку, і жінка нахилилася так, щоб я змогла лизнути дівчинку.

— Скажи «па-па», — сказала сусідка.

— Па-па, — знову попрощалася Ґабріелла. Жінка понесла малу в дім.

— Це так важко, Еле, — зітхнула Майя.

— Розумію. Якщо хочеш, я зроблю це для тебе, Майє, — сказав Ел.

— Ні, ні. Я повинна бути з вами. Це потрібно Еллі.

Ел квапливо взяв мене на руки й поніс до машини. Майя сіла біля мене на заднє сидіння.

Я розуміла, куди ми їдемо. Стогнучи від болю, я безсило впала на сидіння й поклала голову жінці на коліна. Я знала, куди ми прямуємо, і була в радісному передчутті майбутнього спокою. Майя гладила мене по голові, я заплющила очі. Я гадала, чи є щось таке, що я хотіла б зробити знову — знайти, поплавати в океані, висунути голову з вікна? Усе це було чудовими справами, але я вже їх робила, тепер мені досить.

Я помахала хвостом, коли мене поклали на вже знайомий металевий стіл. Майя плакала та раз у раз шепотіла: «Ти хороша собака». Саме її слова, її любов я взяла з собою, коли відчула маленький укол в шию, і мене змило теплою океанською хвилею.

Загрузка...