Життя і мета собаки

Розділ 27

Наступні кілька тижнів я вчився, як уникати Віктора. Здебільшого це було легко, бо мене припнули ланцюгом до стовпа на задньому дворі, і чоловік до мене ніколи не підходив. Проте я часто бачив, як він сидів біля кухонного вікна, курив і пив. Іноді вночі Віктор виходив помочитися на заднє подвір’я. Якось (напевне, єдиний раз) він до мене звернувся:

— На що зириш, собако? — крикнув він. У його сміху ніколи не було веселості.

Теплішало, тому, щоб зручно вмоститися в затінку, я викопав собі ямку між похиленим заднім парканом і машиною, яка стояла на сонці.

— Собака закидав грязюкою мій снігохід! — закричав Віктор, коли побачив, що я зробив.

— Та він же в тебе два роки не їздив! — відповіла жінка, Лайза. Вони багато кричали одне на одного. Це трохи мені нагадувало, як Мама й Тато сердилися й сварилися між собою, проте в домі Лайзи іноді можна було почути ще й глухі удари, зойки болю, дзенькіт й звуки падіння пляшок на підлогу.

За прогнилим дерев’яним парканом мешкала дуже славна стара жіночка, яка приходила до мене, щоб поговорити, зазираючи в щілини й дірки.

— Який ти хороший песик, у тебе сьогодні є вода? — прошепотіла вона мені першого по-справжньому спекотного ранку. Вона пішла й невдовзі повернулася з глечиком, з якого налила свіжу холодну воду в мою брудну миску. Я радо похлебтав і лизнув худеньку, тремтячу руку сусідки, яку вона просунула крізь дірку в паркані.

Мухи, які гули над моїми випорожненнями, сідали мені на губи й очі, надокучали, але здебільшого я не противився тому, щоб полежати на задньому подвір’ї. Головне, щоб подалі від Віктора. Цей чоловік мене лякав — ворожість, яку він випромінював, віщувала справжню небезпеку. Вона нагадувала мені Тодда й того злочинця з пістолетом, який поранив Джейкоба. Я кусав їх обох. Чи означає це, що колись я вкушу й Віктора?

Я просто не міг повірити, що моя мета в цьому житті полягала в тому, щоб нападати на людей. Це було геть неприйнятно. Від самої цієї думки мені ставало зле.

Коли Віктора не було вдома, я гавкав, тоді виходила Лайза, годувала мене й ненадовго спускала з ланцюга. Проте я ніколи не валував, коли в домі був чоловік.

Жінка, яка жила з іншого боку паркана, приносила мені шматочки м’яса й просовувала їх у дірку. Коли я ловив їжу на льоту, вона сміялася зі справжнім захватом, наче я виконував якусь дивовижну штуку. Здавалося, що єдина моя справжня мета полягала в тому, щоб радувати таємничу жінку, обличчя якої я майже не бачив.

— Просто сором і ганьба. Не можна так поводитися із живою істотою. Я кудись зателефоную, — бувало, казала вона. Я відчував, наскільки я їй небайдужий, хоча це було дивно, адже вона ніколи не заходила у двір, щоб погратися зі мною.

Одного разу до будинку під’їхала велика машина, і з неї вийшла жінка, вдягнена достоту як Майя, тож я зрозумів: вона з поліції. На якусь мить мені здалося, що вона хоче забрати мене з собою, щоб я когось знайшов. Гостя зупинилася біля хвіртки, що вела на заднє подвір’я, і щось записувала. Проте це було геть незбагненно. З дому вийшла Лайза, впершись руками в боки, я ліг.

Офіцер поліції дала їй якийсь папірець.

— Із собакою все гаразд! — по-справжньому сердито закричала Лайза. Я відчув, що за моєю спиною стояла та сама стара жіночка. Вона тихо дихала, а Лайза лютувала.

Того вечора Віктор розкричався сильніше, ніж завжди, й кожні кілька секунд вигукував слово «собака».

— Та чого ми взагалі цього собацюру не застрелили?! — кричав він. — П’ятдесят баксів! За що?! Ми ж нічого поганого не робимо!

У будинку щось сильно бухнуло, і від цього різкого звуку я аж присів.

— Ми маємо зробите довший ланцюг і прибрати все лайно у дворі. От почитай писулю! — крикнула у відповідь Лайза.

— Нічого я не буду читати! Дідька лисого вони нас примусять щось робити! Це наша власність!

Тієї ночі Віктор вийшов надвір помочитися. Чоловік хотів спертися рукою об стіну, але промахнувся і впав.

— На що зириш, мордо собача? — буркнув він. — От завтра побачиш! Не буду я за тебе ніякі п’ятдесят баксів платити!

Я, пригнувшись, відповз понад парканом подалі й навіть не наважився озирнутися на чоловіка.

Наступного дня я відволікся на метелика, який пурхав перед моїм носом, так що аж здригнувся, коли помітив перед собою Віктора.

— Гей ти, хоч’ покататися? — тихо спитав мене Віктор. Я на ці слова хвостом махати не став: щось у них було більше схоже на погрозу, ніж на запрошення. «Ні, — подумав я. — Я з тобою кататися не хочу».

— Буде весело. Світ побачиш! — сказав він, і його сміх перейшов у кашель, від чого він відвернувся і сплюнув. Відтак чоловік відв’язав мене від стовпа і повів до машини. Коли я зупинився біля дверей, Віктор смикнув мене назад, вставив ключ у багажник, і той відкрився.

— Залазь, — сказав він. Чоловік щось передчував, і я очікував якоїсь зрозумілої команди.

— Ну, тоді хокей, — сказав він і схопив мене за шкірку й над хвостом. Я відчув різкий біль, коли він мене підняв. Через кілька секунд я опинився в багажнику й ковзав на якихось промащених папірцях. Віктор відчепив від мене ланцюг і скинув його на підлогу переді мною. Кришка багажника зачинилася, і навколо мене стало майже геть темно.

Я лежав серед холодних металевих інструментів на якомусь пахучому, масному ганчір’ї, що нагадувало мені ніч пожежі, коли Ітан пошкодив ноги, тому зручно вмоститися мені було там важко. Одне з тих знарядь точно було пістолетом: цей різкий дух неможливо було з чимось сплутати. Я відвернувся від нього, намагаючись не звертати уваги на запахи.

Я напівсидів, розставивши кігті в безнадійній спробі не ковзатися у вузькому багажнику в різні боки, поки машина гойдалася й підскакувала.

То було найхимерніше катання в моєму житті, і єдине на моїй пам’яті, яке було зовсім не цікаве. Однак після поїздки повсякчас опиняєшся в новому місці, а досліджувати незнайому територію — це завжди весело. Може, там будуть інші собаки, а може, мене везуть назад до Венді.

У темному, захаращеному багажнику ставало дуже тепло. Я спіймав себе на думці про ту кімнату, куди мене посадили разом зі Спайком ще тоді, коли я звався Тобі й мене забрали в Сеньйори. Давно я не згадував цей страшний момент. Стільки всього відбулося відтоді. Тепер я вже зовсім інший собака — хороший, який рятує людей.

Я просидів довгий і прикрий час у багажнику, після чого машина затремтіла, заторохтіла, і в повітря густою, задушливою хмарою здійнявся пил. Я чхнув, струснувши головою. Потім авто раптово загальмувало — і я з усього маху налетів на стінку багажника, проте мотор не заглухнув, і ми ще якусь хвилину посиділи в машині.

Дивно. Коли ми зупинилися, я відчував Віктора по той бік стінки багажника, він сидів у машині. Чоловік намагався прийняти якесь рішення, я відчував його вагання. Потім він щось різко, але нерозбірливо сказав, і я почув, як відчиняються передні двері. Віктор підійшов до багажника, під його ногами шурхотів гравій. Я зіщулився, бо відчув його запах ще до того, як відчинилася кришка, і на мене зі свистом налетіло прохолодне повітря.

Чоловік подивився на мене. Моргаючи, я підвів очі й зустрів його погляд, а потім я подивився в інший бік, щоб він не подумав, що я маю до нього якесь діло.

— Ну що ж, — Віктор потягнувся до мене й повозився з нашийником. Я гадав, він причепить повідець, але, на диво, нашийник із мене спав і залишив по собі химерне відчуття, неначе на мені все одно є те кільце навколо горла, тільки легке, мов повітря.

— Ану вилазь!

Я звівся на затерплі лапи, впізнав жести Віктора й вискочив із машини, незручно приземлившись. Ми були на ґрунтовій дорозі, обабіч якої під сонцем гойдалася висока зелена трава. Пилюка обліпила мені весь ніс зсередини й осіла на язику. Я підняв лапу, поглядаючи на чоловіка. Що ж тепер?

Віктор знову сів у машину, і двигун загудів. Я розгублено подивився на чоловіка, коли шини закрутилися, і з-під них полетіли камінці. Віктор розвернув авто в протилежний бік, а потім відчинив вікно.

— Я тобі послугу зробив — ти вільний. Іди кроля спіймай собі чи що.

Він посміхнувся й від’їхав. За машиною здійнялася величезна хмара куряви.

Я ошелешено дивився, як він віддаляється. Що це за гра така? Вагаючись, я побрів за ним, легко знаходячи дорогу за стовпом пилу в повітрі.

Завдяки багатьом рокам знаходження я зрозумів, що втрачаю запах, отже, Віктор їхав дуже швидко. Я хоробро прискорив біг і орієнтувався уже не на пилюку, а на специфічні запахи, які виходили із задньої частини машини, де я так довго просидів.

Я тримав слід Віктора, коли він завернув на асфальтовану дорогу, але за наступним поворотом почалося шосе, де автівки літали на шаленій швидкості, і я зрозумів, що загубив чоловіка. Стільки машин мчало повз мене, і всі пахнули, як авто Віктора, хоча й трохи по-іншому. Вирізнити той єдиний запах, який я мав би знайти, було неможливо.

На шосе було лячно — я звернув із нього й повернувся туди, звідки прибіг. Мені не залишилося нічого іншого, як піти назад тими самими слідами, які вже майже розвіяли вечірні вітри. Проте коли я дійшов до повороту на ґрунтову дорогу, то пробіг повз неї. Я без жодної мети рушив далі асфальтом, куди очі дивилися.

Я пригадував, коли втік з вольєра так, як мене навчила мати; коли удруге я був цуценям, мені здавалося, що це така гарна пригода — отак бігти в простір і бути вільним, сповненим життя. Мене підібрав чоловік, який назвав мене Дружбаном, а потім прийшла Мама й забрала мене до Ітана.

Тут і тепер уже не було нічого подібного. Я не відчував ні свободи, ні повноти життя. Мені було сумно, я почувався винним. Не було в мене ні мети, ні напряму. Звідси мені не дістатися додому. Це було щось схоже на те, як від мене відвернувся Полковник, коли Дерек забрав мене для Венді. Хоча Полковник не випромінював тоді жодних почуттів, але він усе ж попрощався. Віктор зробив те саме, тільки так мене нікому й не передав.

Від пилу й спеки я важко дихав, у роті свербіло від спраги. Коли я вловив ледь відчутний запах води, то що могло бути природнішим, ніж побігти в той бік, зійти з дороги та пройти крізь високу траву, яка гойдалася туди-сюди під вітром.

Запах води став більш сильним, манливим, він провів мене крізь маленьку посадку на берег річки. Я зайшов у неї по груди — і почав кусати, хлебтати воду. Мені стало пречудово.

Коли мене вже перестала мучити спрага, я звернув увагу на те, що було довкола. Річка сповнила мій ніс дивовижним вологим духом, і, крім дзюрчання води вдалині, почулося кахкання качки, яка рятувалася від якоїсь вигаданої загрози. Я побрів понад берегом, грузнучи у вологій землі.

Раптом мене осяяло — я так і підвів голову від подиву й широко розплющив очі.

Я зрозумів, де я.