Розділ 13

Минув рік чи щось таке, настала весна. Кіт Димок захворів. Він лежав, стогнав і не заперечував, коли я приставив свого носа до його мордочки, щоб дізнатися, чому він так поводиться. Мама дуже розхвилювалася і взяла Димка кататися на машині. Коли Мама повернулася, вона була сумна. Мабуть, із котом у машині нецікаво.

За тиждень чи трохи більше Димок помер. Після вечері вся сім’я пішла на заднє подвір’я, де Ітан вирив велику яму. Вони загорнули кота у ковдру, поклали його в ту яму й засипали землею. Хлопчик забив на поверхні дощечку на паличці, після чого вони з Мамою трохи поплакали. Я їх обох обнюхав і пригорнувся до них, щоб вони відчули, що сумувати нема чого, адже я живий-здоровий, а ще я насправді значно кращий друг, ніж був Димок.

Наступного дня Мама і хлопчик поїхали в школу, а я пішов надвір і відкопав Димка, гадаючи, що не могли ж вони отак просто закопати цілком свіжого мертвого кота.

Того літа ми зовсім не їздили на Ферму. Ітан і деякі його друзі з району щоранку вставали й ходили до будинків косити траву гучними машинами. Хлопчик брав мене із собою, але завжди прив’язував до дерева. Я любив запах свіжоскошеної трави, але саме косіння було геть не цікавим — і щось мені підказувало, що саме через цю діяльність Ітана ми й не їдемо на Ферму. Дідусь і Бабуся погостювали в нас тиждень, але це й близько не було так весело, особливо коли Тато й Дідусь обмінювались якимись грубими словами на задньому подвір’ї, чистячи кукурудзяні качани. Я відчував у них обох гнів і думав, чи тому вони сердяться, що це листя неїстівне, — я сам його понюхав, скуштував і позначив. Після цього дня Тато й Дідусь незручно почувалися в присутності один одного.

Коли школа почалася знову, змінилося кілька речей. Хлопчик після повернення додому більше не ходив до Челсі — власне, він узагалі приходив додому останнім. Від нього пахло землею, травою і потом, коли він вискакував з машини, що випускала його на вулиці. Іноді ввечері ми їздили дивитися на таке, що, як я дізнався, звалося футболом[3]. Я сидів на повідці в кінці довгого двору, а поряд Мама й інші люди щось вигукували й репетували без жодної на те причини. Хлопці боролися, кидали одне в одного м’яч й іноді підбігали ближче до мене або гралися з другого кінця великого двору.

Часом я в гурті чув запах Ітана. Трохи це досадно було — сидіти й не мати можливості піти й покращити гру, адже я вдома навчився брати м’яч у зуби. Одного разу я забавлявся з хлопчиком і схопив м’яч занадто сильно — той почав здуватися, врешті, зсівся, сплющився й став десь такий, як фліп. Після того Ітан мені більше не давав гризти футбольні м’ячі, але дозволяв ними гратися, якщо я поводився обережно. Мама цього не знала й міцно тримала мене за повідок, а от якби вона мене випустила, я взяв би м’яч, і хлопцям було б значно цікавіше ганятися за мною, ніж одне за одним, адже я бігаю швидше за них.

Згодом цуценя Челсі, Принцеса, підросло, і ми стали добрими друзями після того, як я показав, як правильно біля мене поводитися. Одного дня хвіртка була незамкнена, я побіг до Принцеси і побачив, що в неї на шиї пластиковий комір, а настрою геть немає. Собачка трохи помахала хвостиком, угледівши мене біля вольєра, але навіть не підвелася. Від цього видовища я трохи розхвилювався і сподівався, що на мене люди таку штуку знову не причеплять.

Коли пішов сніг, ми з Ітаном каталися на санчатах, а коли все розтануло, то ми гралися стрибучими м’ячиками. Разів зо два хлопчик витягав із шафи свій фліп і дивився на нього, а я з жахом відводив очі. Ітан піднімав його, оглядав, підважував, а потім, зітхнувши, клав назад.

Цього літа ми знову не поїхали на Ферму, хлопчик ходив косити траву з друзями. Я подумав би, що він уже про це й забув, однак це заняття, очевидно, йому подобалося. Цього року Тато на кілька днів поїхав, тоді приїхали Дідусь із Бабусею. Їхня машина пахла Іскрою, сіном і ставком. Я стояв і нюхав авто кілька хвилин, і не міг нанюхатися, а потім задирав лапу на шини.

— Боже мій, який ти вже великий, хлопчику! — сказала Ітанові Бабуся.

Коли стало прохолодніше, знову почався футбол, а до нього додався чудовий сюрприз — Ітан тепер міг кататися на машині сам! Це змінило геть усе, бо тепер я скрізь їздив із ним, висовував ніс із вікна, стояв на передньому сидінні й допомагав хлопчику вести машину. Як виявилося, після школи Ітан так пізно приходив, бо щовечора грав у футбол. На заняттях він прив’язував мене до паркана й ставив миску води. Це було нудно, але ж мені треба було залишатися разом із хлопчиком.

Іноді, коли Ітан їхав кудись машиною, забувши про мене, я сидів у дворі та скавчав, щоб він повернувся. Зазвичай тоді до мене підходила Мама.

— Хочеш погуляти, Бейлі? — питала вона, доки я так радів, що починав скакати навколо неї. Вона чіпляла до мого нашийника повідець, і ми здійснювали обхід довколишніх вулиць, зупиняючись майже через кожні кілька кроків, щоб я міг позначити територію. Часто ми проходили повз групки дітей, які бавилися, і я замислювався, чому ж Ітан більше так багато не грається. Мама іноді відстібала повідець і відпускала мене трохи побігати з хлопчиками та дівчатками.

Мені Мама дуже подобалася. Тільки на одне можу поскаржитися: коли вона виходила з туалету, то завжди закривала кришкою мою поїлку. Ітан завжди ж залишав її для мене відкритою.

Того літа після школи хлопчик із Мамою повезли нас машиною на Ферму. Я страшенно радів нашому поверненню. Іскра вдавала, що мене не впізнає, а качки, може, й змінилися, однак, загалом, усе було так, як раніше.

Майже щодня Ітан працював із Дідусем і ще якимись чоловіками, він пиляв дошки й стукав по них молотком. Першого дня я гадав, що вони хочуть зробити новий карт, але за місяць стало зрозуміло, що вони будують нову повітку просто біля старої, в якої в даху з’явилася велика дірка.

Я перший помітив, що під’їзною доріжкою до будинку йде якась жінка, і побіг до неї, щоб у разі чого подбати про безпеку моєї сім’ї. Коли я підбіг і почув її запах, то зрозумів, що це Ганна, тільки вона зовсім виросла. Вона мене впізнала, і я аж крутився від задоволення, коли вона чухала мене за вухами.

— Привіт, Бейлі, ти за мною скучив? Хороший собака!

Коли робітники помітили дівчину, вони припинили працювати. Ітан вийшов зі старої повітки й здивовано зупинився.

— Ой… Доброго дня! Ганна?

— Привіт, Ітане!

Дідусь й інші чоловіки з посмішками перезирнулися. Хлопчик глянув на них через плече і зашарівся, а потім підійшов туди, де стояли ми з Ганною.

— Ну, привіт! — сказав він.

— Привіт.

Вони відвели погляд одне від одного. Дівчинка припинила мене чухати, тому я легенько її підштовхнув, щоб вона не зупинялася.

— Ходімо до нас, — сказав Ітан.

Влітку щоразу, коли я їздив кататися, моє сидіння пахло так, наче дівчина сиділа на ньому. Іноді вона заходила з нами вечеряти, тоді вони з Ітаном сиділи на веранді й розмовляли, а я лежав біля їхніх ніг, щоб їм було про кого цікавого поговорити.

Одного разу я прокинувся посеред заслуженого сну, відчувши, що вони обоє випромінюють тривогу. Вони сиділи на дивані, а їхні обличчя були дуже близько одне до одного, серця в обох билися так, що я відчував страх і хвилювання. Звук був такий, наче вони їдять, але поживою не пахло. Не розуміючи, що це відбувається, я заліз на диван і сунув ніс туди, де сходилися їхні обличчя — вони обоє розсміялися.

Наступного дня Мама з Ітаном збиралися їхати назад до школи, в повітрі пахло фарбою від нової повітки. Згодом прийшла дівчина, і вони з Ітаном подалися на пристань — сиділи там, звісивши ноги у воду, і розмовляли. Ганна плакала. Вони багато обіймалися, але не кидали паличок і взагалі не робили нічого такого, що люди зазвичай роблять біля ставка, тому я не зовсім розумів, що це відбувається. Вони ще пообіймалися трохи в машині, а коли ми поїхали, Ітан посигналив.

Удома все було по-іншому. По-перше, в Тата тепер з’явилася нова кімната з окремим ліжком, а ще він почав користуватися тим самим туалетом, що й Ітан, і, правду кажучи, після нього мені туди заходити не подобалося. По-друге, коли Ітан не грав із друзями в футбол, він багато сидів у своїй кімнаті й говорив по телефону. При цьому він багато разів промовляв ім’я Ганни.

Листя падало з дерев, коли Ітан повіз мене кататися туди, де було багато великих сріблястих шкільних автобусів із людьми. Раптом із одного вийшла дівчина! Навіть не знаю, хто їй більше зрадів і хотів з нею погратися — я чи хлопчик. Ітану тільки й треба, що обійматись. Мене так схвилювала й потішила поява Ганни, що я навіть не заперечував їхати назад на задньому сидінні.

— Тренер каже, що там сьогодні будуть вербувальники з Мічиганського університету й Університету штату Мічиган. На мене подивитися приїдуть, Ганно, — розповідав їй хлопчик. Слово «Ганна» я, звичайно, зрозумів, але й відчув, як від нього на хлопчика накотив страх і хвилювання. А от від дівчини віяло щастям і гордістю. Я визирнув у вікно подивитися, що там такого відбувається, але нічого незвичайного не побачив.

Того вечора я гордо стояв поруч із Ганною, а Ітан тим часом грав із друзями у футбол. Я відчував, що дівчина, напевне, ще ніколи не бувала в такому чудовому місці, як цей великий двір, тому я провів її туди, куди зазвичай мене вела Мама, і показав їй, де сидіти.

Ми пробули там зовсім недовго, аж тут підійшов Тодд. Я давненько не бачив хлопця, хоча його сестра Лінда й далі весь час каталася вулицею на велосипеді.

— Привіт, Бейлі, — справді приязно сказав він мені, але щось у ньому було геть не так, і я швидко понюхав його руку, коли він простягнув її мені.

— Ти знаєш Бейлі? — спитала Ганна. Я помахав хвостом, почувши своє ім’я.

— А, ми старі друзяки, правда ж, хлопче? Хороший собака.

Мені не треба, щоб такі, як Тодд, називали мене хорошим собакою.

— А ти не з нашої школи. Ти до Східної ходиш? — спитав Тодд.

— Ні, я до Ітана в гості приїхала.

— А ви родичі, так?

Люди в натовпі всі закричали, я завертів головою, але там нічого особливого не відбувалося — знову хтось боровся. Я щоразу пошивався в дурні, коли вони здіймали крик.

— Ні, просто… подруга.

— Ти хочеш на вечірку? — спитав у неї Тодд.

— Не розумію?

— На вечірку хочеш? Ми тут зараз збираємося. Все одно гра абсолютно ніяка.

— Ні, я… я краще почекаю Ітана, — мовила дівчина, а я швидко підняв голову і глянув на неї. Я відчув, що вона чомусь нервує, а в Тоддові, як завжди, наростає гнів.

— Ітан! — Тодд розвернувся і плюнув на траву. — Ви з ним пара, чи як?

— Ну…

— Бо тобі варто знати, він часто зустрічається з Мішель Андервуд.

— Що?

— Та от. Ну, це всі знають.

— Он як.

— Ага. То якщо ти думаєш, що, типу, ти і він — то ні, ні, такого не буде.

Тодд присунувся ближче до дівчини. Коли вона напружилася, я побачив, що його рука торкається її плеча. Через збентеження Ганни я зірвався на лапи. Тодд подивився на мене, наші очі зустрілися, і я відчув, як у мене на шиї шерсть стає дибки. Майже мимовільне гарчання вирвалося в мене з горла.

— Бейлі! — дівчина підхопилася на ноги. — Що таке?

— Так, Бейлі, це ж я, твій друзяка! — він звернувся до дівчини. — А я, до речі, Тодд.

— Я — Ганна.

— То, може, прив’яжеш собаку та підеш зі мною? Буде весело.

— М-м, ні, ні. Я не можу.

— А чому? Ходімо!

— Ні, я маю наглядати за Бейлі.

Тодд знизав плечима й пильно подивився на неї.

— Ну, гаразд. Як собі знаєш.

У ньому закипала така лють, що я знову загарчав, але цього разу дівчина мені нічого не сказала.

— Ну, добре, — сказав Тодд. — А ти Ітана про Мішель спитай. Добре?

— Так, добре.

— Спитай-спитай, — Тодд сунув руки в кишені й пішов геть.

Ітан був такий щасливий і збуджений, коли прибіг до нас десь за годину.

— Універе штату Мічиган, спартанці йдуть до тебе! — кричав він. Я замахав хвостом і загавкав, але раптом його радість розвіялася.

— Що з тобою, Ганно?

— Хто така Мішель?

Я поклав лапу Ітанові на ногу, щоб він знав: я готовий гратися м’ячем, коли він захоче.

— Мішель? Ти про що? — Ітан засміявся, але за мить його сміх припинився, немов розвіявся в повітрі. — У чому річ?

Вони ходили колами навколо великого двору, розмовляли й були настільки цим зайняті, що не помітили, як я ум’яв половину хот-дога, трохи попкорну й кілька шматків бутерброда з тунцем. Незабаром усі розійшлися, а ми все ходили й ходили.

— Я не знаю такої дівчини, — казав Ітан. — Із ким ти розмовляла?

— Не можу згадати імені, але він знайомий з Бейлі.

Я завмер, почувши своє ім’я, гадаючи, чи не насварять мене за папірець від цукерки, який я тихцем їв.

— Бейлі всі знають, він на всі матчі приходить.

Я швидко проковтнув папірець, але, очевидно, мені ніщо не загрожувало. Зробивши ще одне коло навколо великого двору, вже нецікавого для мене, бо я там знайшов і підібрав майже все, що можна було з’їсти, хлопець і дівчина зупинилися й обійнялися. Вони довго так стояли.

— Ух ти ж і спітнів, — засміялася Ганна, відштовхуючи його.

— Їдемо кататися, Бейлі? — спитав хлопець.

Ну як же не хотіти цього! Ми поїхали додому, і там Ганна й Ітан знову тихо розмовляли. Потім вони нагодували мене, і я був радий, що можу спати у вітальні, а хлопець і дівчина тим часом тихо боролися на дивані.

Тепер у нас були нові собачі двері — із заднього виходу просто у двір, і вже ніхто не намагався відправити мене спати в гараж. Я був радий, що відучив родину від цієї звички. Я пішов надвір у своїх справах і зі здивуванням знайшов біля паркана на траві шматок м’яса.

Проте дивно було те, що запах у нього був не такий, як завжди, якийсь різкий і гіркий, а що ще дивніше — воно також пахло Тоддом.

Я підняв м’ясо, поніс його на внутрішнє подвір’я за будинком і поклав там. Від гіркоти в мене аж піна з рота пішла. Відтак я сів і почав його розглядати. Пахло воно доволі погано, але, з іншого боку, це ж гарний шмат м’яса. Якщо досить швидко його пожувати, то можна ковтнути й навіть не відчути гіркого смаку…

Я тицявся носом у те м’ясо, але чому ж, гадав я, воно так сильно пахне Тоддом?

Загрузка...