Життя і мета собаки

Розділ 26

У моєї нової матері була велика чорна морда й теплий рожевий язик. Я безпорадно подивився на неї, коли вперше зрозумів, що все відбувається знову, — і це здавалося неможливим після того, як я був Еллі.

У мене було вісім братів і сестер — усі чорні, здорові й сповнені сили для гри. Проте я здебільшого любив кудись відходити сам-один і думати, що ж усе це означає, чому я знову став цуценям.

Ніякого ладу в цьому я дійти не міг. Я розумів, що ніколи б не опинився з Ітаном, якби, бувши Тобі, не навчився відчиняти хвіртку й не усвідомив, що по той бік паркана немає нічого страшного. Разом із моїм хлопчиком я дізнався, що таке любов і дружба, відчув, що по-справжньому виконую свою мету, просто супроводжуючи його в щоденних пригодах. Ітан також навчив мене рятувати людину зі ставка, тож коли я була Еллі й уміла знаходити й показувати, то мені вдалося витягти маленького хлопчика з водяного тунелю. Я б не змогла працювати так гарно, якби не попереднє життя з Ітаном, інакше прохолодна відстороненість Джейкоба була б для мене дуже болісною й неприйнятною.

А що ж тепер? Що ж тепер може такого статися, що виправдає моє нове народження?

Нас утримували в доглянутому вольєрі з цементною підлогою. Двічі на день приходив чоловік і виводив нас у двір, щоб ми побігали по травичці. Якісь люди проводили з нами багато часу: брали нас на руки, розглядали лапи. Я відчував їхню радість, але ніхто з них не випромінював такої особливої любові, яка мені запам’яталася в Ітанові, а потім — у Майї з Елом.

— Вітаю вас, чудовий виводок, полковнику, — сказав якийсь чоловік, піднявши мене в повітря. — Великі гроші принесе.

— Я хвилююся за того, який у вас у руках, — сказав інший чоловік. Від нього пахло димом, і, судячи з того, як на нього реагувала моя мати, він був її господарем. — Наче енергії в нього малувато.

— Ветеринару показували? — чоловік мене перевернув і провів пальцями під моїми губами, показуючи зуби. Я мовчки згодився. Мені просто хотілося, щоб мені дали спокій.

— На вигляд усе нормально. Просто гуляє сам і спить, — сказав той, якого назвали Полковником.

— Ну, не можуть же всі бути чемпіонами, — сказав перший чоловік і поставив мене на землю.

Я собі побіг і відчув, наче Полковникові стало прикро. Я не знав, що зробив не так, але гадав, що все одно довго тут не пробуду. Якщо попередній досвід чогось мене і навчив, то це того, що ті люди, в яких цуценята виводяться, люблять їх, але не настільки, щоб залишити в себе.

Однак я помилився. За кілька тижнів майже всіх моїх братів і сестер забрали. Нас залишилося тільки троє. Я відчував, що моя нова мати з цим скорботно змирилася. Вона вже не годувала нас молоком, але все одно лагідно схиляла голову, коли хтось із цуценят підходив лизнути її морду. Очевидно, в неї вже таке було.

Наступні кілька днів приходили люди та гралися з нами, наприклад, саджали в наволочки, дзвеніли ключами перед нашими носами чи кидали м’яч повз нас і дивилися, що ми зробимо. Жодна з цих речей не здавалася мені природною для цуценят, але люди ставилися до цього всього дуже серйозно.

— За таке мале стільки просите! — зауважив один чоловік Полковникові.

— Батько — дворазовий національний призер, мати брала участь у виставках шість років поспіль, двічі вигравала. Гадаю, вони варті ваших грошей, — сказав Полковник.

Вони потиснули одне одному руки, і тоді я залишився тільки з матір’ю і сестрою, яку я прозвав Стрибуча, бо вона завжди наскакувала на мене й не давала проходу. Коли пішов старший братик, Стрибуча весь час насідала на мене, і я піймав себе на думці, що, захищаючись, борюся з нею. Полковник помітив, що ми активніше бавимося, і я відчув, наче йому стало легше на душі.

Потім сестру забрала жінка, яка пахла кіньми, і я лишився сам, а це, правду кажучи, було саме те, чого я найбільше прагнув.

— Мабуть, доведеться знизити ціну, — за кілька днів зауважив Полковник. — А шкода!

Я навіть не підвів голови, не побіг до нього, щоб переконати, що в мені не варто сумніватися. Проте він, вочевидь, уже був розчарований.

По правді, мені було дуже сумно. Я просто не міг збагнути, що зі мною відбувається, чому я знову став цуценям. Думка, що мені знову доведеться вчитися, шукати когось не з Майєю чи Джейкобом або прожити ще якесь життя, мене пригнічувала. Я почувався поганим собакою.

Я не біг до паркана, щоб подивитися, хто приїхав, навіть якщо в тих людей були малюки, — я не хотів усе починати заново. Жодна дитина, крім Ітана, мене не цікавила.

— Що з ним? Він не хворий? — почув я одного дня від якогось чоловіка.

— Ні. Він просто любить бути на самоті, — пояснив йому Полковник.

Чоловік зайшов у вольєр і взяв мене на руки. У нього були блакитні очі, вони дивився на мене так лагідно.

— Ти просто спокійний, правда? — спитав він мене. Я відчув у ньому запал і зрозумів, що цього ж дня піду разом із ним із вольєру. Я підійшов до своєї нової матері й на прощання лизнув її морду. Вона, здається, до цього часу вже все усвідомила й просто понюхала мене у відповідь.

— Даю двісті п’ятдесят, — сказав блакитноокий чоловік.

Я відчув, як різко здивувався Полковник.

— Що? Сер, у собаки родовід…

— Ну, так. Я оголошення читав, але… Послухайте, це для моєї дівчини. Вона його на полювання не водитиме, їй просто потрібен собака. Ви казали, що торг доречний. І ось, наскільки я розумію, якщо у вас лишилося одне тримісячне цуценя, а ви займаєтеся розведенням собак, значить, людям воно чомусь не було потрібне. Вам, напевне, воно теж не дуже треба. Я міг би зайти в інтернет і знайти, де лабрадорів просто віддають у добрі руки. Проте, гадаю, у цього пса є всі документи і родовід, тому пропоную двісті п’ятдесят баксів. Хіба за цим собакою тут у чергу стають? Не думаю…

Невдовзі цей незнайомець уже саджав мене на заднє сидіння своєї машини. Чоловік потиснув руку Полковникові, який навіть по голові мене не погладив на прощання, а потім простягнув йому якийсь папірець.

— Якщо захочете вигідно купити автомобіль екстра-класу, телефонуйте, — весело сказав блакитноокий.

Я кинув оком на нового господаря. Мені сподобалося, що він пустив мене на сидіння, однак коли він дивився на мене, то не випромінював анітрохи любові — цілковита байдужість.

Невдовзі я зрозумів чому. Я не житиму з цим чоловіком, якого, як виявилося, звали Дерек. У моєму новому домі хазяйкою була жінка на ім’я Венді, яка підскочила й скрикнула, коли побачила мене. Вона одразу почала боротися з Дереком, тому я зайнявся тим, що оглянув своє нове помешкання. Усюди валялися черевики й одяг, на низенькому столику перед диваном стояли коробки, всередині яких залишилася засохла їжа. Я їх повилизував.

Дерек не випромінював особливої любові до Венді, хоча й обіймав її, коли йшов до дверей. Пам’ятаю, як із дому виходив Ел, то від нього до Майї летіла така хвиля почуттів, що я махала хвостом. А цей чоловік був якийсь зовсім інакший.

Венді полюбила мене одразу, але якось плутано. Я цієї мішанини почуттів не розумів. Наступні кілька днів жінка називала мене Ведмежа, Пух, Ґуґл, Снупі, Ліно та Фісташка. Потім я став знову Пухом, а потім — знову Ведмежам із усілякими варіаціями: Ведмежисько, Ведмежатко, Медмедик, Ведмедик-Обіймалочка, Диво-Ведмедик. Венді часто мене тримала, нікуди не відпускала й обціловувала всього, а коли дзвонив телефон, вона опускала мене на підлогу й бігла брати слухавку.

Щоранку жінка рилася в речах, усі її почуття перекривала паніка. Вона постійно повторювала: «Ой, спізнююсь, спізнююсь!..» Венді вибігала, гримала дверима, і я на цілий день лишався вдома сам, нудьгував і займався дурницями.

Жінка стелила на підлозі газети, але я не міг згадати, чи треба на них справляти потребу, чи ні, тому я робив потроху і так, і так. Зуби в мене так чесалися, що аж слина бігла, тому, врешті, я погриз якісь туфлі. Коли Венді їх побачила, то розкричалася. Іноді вона забувала мене погодувати, і мені залишалося тільки лізти в смітник (через це жінка також сварилася).

Наскільки мені було зрозуміло, життя з Венді взагалі не мало ніякої мети. Ми не тренувалися разом, навіть майже не гуляли — вона просто відчиняла двері й випускала мене вночі у двір, удень ми практично ніколи не виходили з дому. Коли жінка зрідка виводила мене на прогулянку, то робила це з якимось дивним, сторожким страхом, наче ми чинили щось погане. Це було дуже прикро, адже в мені вирувала енергія, що ніяк не могла знайти вихід. Не залишалося нічого іншого, окрім гавкати іноді по чотири години поспіль — тоді мій голос відлунював від стін і повертався назад.

Одного разу в двері гучно постукали.

— Ведмедику! До мене! — пошепки наказала Венді.

Вона замкнула мене в спальні, але я все одно почув, як із нею розмовляє якийсь чоловік. Він був дуже сердитий.

— Собак тут тримати не можна! У правилах написано!

Я підвів голову, коли почув про собак, гадаючи, чи сердиться на мене той чоловік. Проте, наскільки я розумів, я не зробив нічого поганого. У цьому ненормальному місці всі правила якісь інші, то хіба вгадаєш?

Коли наступного разу Венді зібралася на роботу, вона зробила не так, як завжди. Жінка покликала мене та сказала сидіти. Здається, її зовсім не здивувало, що я без навчання сів за командою.

— Слухай, Медмедику, не можна гавкати, коли мене немає вдома. Добре? Бо буде біда з сусідами. Не гавкай, добре?

Я відчував, що до її почуттів домішується якийсь смуток, і замислився, чого б це. Може, вона теж цілий день нудьгує. У такому разі, чому б їй не взяти мене із собою? Я на машині кататися люблю! До вечора я вигавкував свою нестримну енергію, але туфлі не гриз.

Приблизно через день Венді відчинила двері однією рукою, а іншою відчепила від них якийсь папірець. Я помчав до неї, мій міхур майже лопав, але жінка мене не випустила. Натомість вона подивилася на клаптик паперу й почала сердито кричати. Я не мав вибору, крім як присісти на кухні на підлогу. Зненацька Венді вдарила мене ззаду долонею і відчинила двері.

— Та йди вже! Все одно всі й так про тебе знають, — пробурмотіла вона. Я доробив свої справи у дворі. Мені було ніяково, що я нашкодив на кухні, але ж я не мав вибору.

Наступного дня Венді довго спала, а потім ми сіли в машину й довго-довго їхали. Через те що на передньому сидінні було багато всього навалено, я опинився на задньому. Зате жінка відчинила вікно, щоб я міг висовувати звідти ніс. Ми під’їхали до маленького будиночка, перед яким уже стояло кілька машин. За запахом можна було визначити, що вони давно не їздили. Я позначив одну з них.

Двері нам відчинила старша жінка.

— Привіт, мамо, — сказала Венді.

— Оце воно? Таке здоровенне! Ти ж казала, що буде цуценя!

— Так його ж звати Ведмедик. Чого ти очікувала?

— Це не спрацює.

— Мамо! У мене немає вибору! Мене з ним виселять! — сердито закричала Венді.

— Ну, а ти чого хотіла взагалі?!

— Це мені Дерек подарував! Мені треба було віддати його назад чи що?

— А чого він тобі собаку припер, якщо тобі тварин у квартирі тримати не можна?!

— Бо я сказала йому, що хочу собаку. Зрозуміло, мамо? Ти задоволена? Так, я сказала, що хочу собаку. Господи!

Почуття між цими двома жінками були такі складні й заплутані, що я геть не міг у них розібратися. Ми з Венді переночували в маленькому будиночку, нам обом було трохи страшно. Там ще виявився чоловік на ім’я Віктор, який прийшов, коли стемніло, і був сповнений такого гніву, що все одразу здалося небезпечним і божевільним. Поки ми з моєю господаркою спали на вузенькому ліжку в захаращеній кімнатинці, на іншому кінці хати репетував Віктор:

— Не треба мені тут собак!

— Ну, це ж мій дім — що хочу, те й роблю!

— Що ми з тим псом робитимемо?!

— Що за дурне запитання? А що люди з собакою роблять?

— Замовкни, Лайзо, просто замовкни!

— Усе буде добре, Ведмедичку. Я нікому не дам тебе скривдити, — шепотіла мені Венді. Їй було так сумно, що я лизнув її, щоб утішити, а вона просто розплакалася.

Наступного ранку дві жінки стояли надворі й розмовляли біля машини. Я нюхав край дверцят і чекав, коли мене пустять в авто. Що швидше ми з Венді звідси поїдемо, то краще.

— Господи, мамо, як ти з ним можеш жити? — сказала Венді.

— А він не такий уже й поганий. Кращий, ніж твій батько.

— Ой, не починай…

Вони якусь хвилину постояли мовчки. Я принюхався — кисло й, правду кажучи, страшенно приємно потягло сміттям, яке було накидане біля будинку. Колись я б охоче там попорпався.

— Ну, телефонуй, як доїдеш, — урешті сказала старша жінка.

— Обов’язково, ма. Подбай про Ведмедика.

— Ага… — жінка сунула в рот цигарку й закурила, різко випустивши дим.

Венді присіла біля мене, й від неї повіяло таким сильним і знайомим смутком, що я зрозумів, чого чекати далі. Вона погладила мене по морді й сказала, що я хороший собака, а потім відчинила дверцята й вскочила, не впустивши мене в машину. Я без здивування провів автівку поглядом, хоча взагалі не розумів, що ж я такого зробив. Якщо я такий хороший, то чому ж мене покинула хазяйка?

— І що ж тепер? — пробурмотіла, пускаючи дим, жінка, яка стояла біля мене.