Голова з площі Пігаль

Розділ 8 Три ниточки від Магди

І нехай весь світ почекає!

Цей насичений подіями, направду чи не найдовший за його паризьке життя день, Климентій Кошовий вирішив закінчити поминками по Йозефу Шацькому. Запевнивши маленького інспектора, що завтра з’явиться до нього на набережну Орфевр особисто, з самого ранку, та власноруч напише пояснення, він попрощався з адвокатом. Купив пляшку вина у найближчій крамниці, навмисне цього разу обравши не дешеве. Вдома щільно зачинив двері, вимкнув електрику, засвітив свічку. Відкоркував, повільно налив у склянку, перехрестився, прочитав «Отче наш» півголосом.

Випив неквапом, дивлячись на зорі за вікном.

Покійний Йозеф весь львівський шмат Климового життя був для нього найважливішою людиною. Магда теж, але розуміння того прийшло не відразу. Та й вага була вочевидь різною. З Шацьким вони познайомилися в перший же день вимушеної еміграції Кошового, і лише з ним доля могла звести в тюремній камері. Тільки цього дантиста, чи не найбільш безневинного мешканця Львова, могли зачинити за гратами на всю ніч через підозру в практиці підпільних абортів.

Уже за кілька годин їхнього знайомства Клим почув: половина міста знає Шацького, іншу половину знає він. А надалі раз по раз діставав тому підтвердження — метушливий балакучий дантист завдяки своїй здатності пхати цікавого носа всюди, куди лише можна, ставав у пригоді. Без нього, тим більше — без дружини Естер, яку Йозеф кохав безмежно, Кошовому навряд чи вдалося б залагодити більшість делікатних справ. Деякі принесли йому моральне задоволення, деякі змусили переосмислити черговий кавалок життя.

І в цьому Клим вбачав його найбільшу значимість для себе.

Той визнавав перевагу пана Кошового над своїм скромним, як любив казати, розумом. Категорично вимагав не панькатися, звертатися до себе просто: Шацький. Але за навмисним, свідомим спрощенням, не приниженням, проте — пониженням власної ролі, проглядалося те, чим Клим надихувався й з чого користався.

Мудрість.

Між ними виникла й з кожним разом зміцнювалася чоловіча дружба, причому той її різновид, коли один, який нібито домінує в парі, насправді мало що значить без напарника. Саме Шацький вчив Кошового тримати всі удари долі, які отримував у різних життєвих ситуаціях. Хоча б тому, що Йозеф мав власну непросту історію.

Дружина походила з заможної родини Боярських, і батьки майбутньої пані Шацької не були в захваті від її вибору — бідний дантист, ще й без власної практики. Та вдіяти нічого не могли, тож головні надії покладали на Іцхака, її молодшого брата. Проте він не впорався із власною справою, змушений був віддати банку все майно, потому стрімко покотився вниз й помер п’яним просто на львівському бруці. Шацький же замолоду, не в змозі дати раду невдачам, теж почав зазирати в чарку. Естер власноруч витягувала його з барів, причому найогидніших, й нарешті взяла з чоловіка слово триматися заради неї та уже двох народжених на той час дітей.

Сказати, що відтоді Йозеф зробився чемним — покривити душею, збрехати. Але боротьба Шацького з собою та, що важливіше, перемога, приборкання власних демонів, викликала в Кошового повагу. Відтак надихала, вчила витримувати удари, давати раду передусім самому собі.

Наука знадобилася, коли загинула Бася.

Потім — коли життя докорінно змінила війна.

Нарешті — коли опинився на чужині, без засобів існування, без тих, із ким можна просто поговорити, як із Шацьким, без чіткого уявлення про завтрашні день.

Спи спокійно, земля тобі пером.

Клим перехилив другий поминальний келих.

До речі, про день прийдешній: час нарешті розкласти відомості по шухлядах.

...Телефонний апарат мала консьєржка.

Поліцію викликав Роше. А перед тим Кошовому довелося втручатися силою. Адвокат з криком кинувся до закривавленого тіла, схопив за плечі, трусонув, закричав щось нерозбірливе й розпачливе. Клим змушений був відштовхнути Александра, перестарався, той відлетів до стіни, втратив рівновагу і впав. Отак, сидячи, оговтався, пробелькотів:

— Знову невдача... Фатум, месьє, фатум... Єдиний свідок...

Тепер Клим усе зрозумів. Справді, було від чого впадати в відчай та втрачати голову. Гастон Лекок таки єдиний, хто був здатен підтвердити алібі Магди на момент убивства Лорана. Хоча й тут досвід підказував Кошовому: не все так просто. Ставши на місце завзятого й затятого інспектора Монтаня, він визнав — заява, яку міг зробити сищик за життя, насправді мала чимало вразливих місць.

Скажімо, Лекок поклянеться на Біблії, що мадам Лоран була в його товаристві на той момент, коли голову її нещасного чоловіка викинули з авто на площі Пігаль, ще й під ноги невстановленій досі особі. Але навряд його збили й розчленували там же, в салоні машини. Це могло статися будь-де й будь-коли. І Магда, поки не доведено протилежне, могла бути присутньою при тому. Потім спільник, якого вона найняла, подався розкидати частини тіла вечірнім Парижем, а вона — зустрітися з найнятим приватним детективом.

Поки Роше ходив дзвонити, Клим стояв, обпершись об одвірок, дивився на мерця та міркував далі. Знову ж таки, ставши на точку зору поліції. Нічого втішного для Магди не бачив, навпаки, ймовірне алібі тріщало по швах.

Лекок у минулому — флік. Отже, навряд має гарну репутацію серед колишніх колег. Віри його словам хоч як не було. Ба більше: ніхто й нічого не заважає інспектору Монтаню вважати сищика також найманим убивцею. Магда могла підписати Лекока на таку роботу, а залучення до розшуку Кошового — додаткове завдання. Чому б не доручити це особі, з якою вже вступила в серйозну злочинну змову. Навіть якщо Гастон Лекок не має стосунку до вбивства, тепер у очах поліції він так само стає підозрюваним.

Адже за щось його вбили.

Замітали сліди, мови нема.

Єдина втіха — Магда напевне до цього не причетна. Бо метр Роше, за його ж словами, сьогодні бачив сищика живим. Та й консьєржка підтвердила: був у себе, хоч і п’яний. Тож або припускаємо зовсім неймовірне: Магда Богданович створила й очолила синдикат убивць та керує ними з тюрми Санте. Або — сищика підчистив справжній убивця Лорана, аби позбавити Магду козирів. Або третій варіант: Гастон Лекок напевне мав інших ворогів, тому його вбивство не має до справи, якою переймається Кошовий, жодного відношення.

Ці здогади Клим виклав спершу Александрові, потім — Монтаню, якого викликали просто з бюро й він примчав за десять хвилин після поліційної бригади. Маленький інспектор слухав Кошового погано, неуважно. Більше злився, нервував, постійно перебивав, обривав думку й зводив усе до нахабного втручання зацікавленої сторонньої персони, ще й сумнівного статусу, в справи французької кримінальної поліції.

— Може, висунете мені нарешті звинувачення, бо я апатрид? — не стримався Клим у якійсь момент.

— Месьє Монтаню, не слухайте його! — втрутився Роше, кинув Кошовому докірливо: — Не нагнітайте, самі ж бачите! Гірше ж робите!

— Кому? — визвірився Клим, вирішивши перти напролом. — Інспектор уже зробив висновки, на підставі яких невинна особа сидить за гратами! Нічого не заважає знайти схожу підставу, аби мене запроторити туди ж! Мадам Лоран ревнувала чоловіка, тому відрізала йому голову! А я намагаюся витягнути її, тому спільник, не інакше! Така ваша логіка, месьє Монтаню?

Маленький інспектор раптом охолонув. Заспокоївся, потер видатного носа. Глянув на Кошового знизу вгору, в очах блимнув бадьорий вогник.

— Моя логіка, месьє Кошові, диктує наполегливо порадити вам залишити це місце. Дати поліції змогу робити ту роботу, за яку ми всі отримуємо гроші платників податків. А витягнути, як щойно сказали, когось із тюрми може відповідна постанова прокурора. Навіть метру Роше є більше підстав бути тут, аніж вам.

— Тіло виявили ми обоє.

— То й що?

— Я такий самий свідок, як мій колега.

— Саме тому прошу вас обох завтра зробити мені честь та завітати в префектуру, — Монтань говорив водночас ввічливо, ядуче, помітно граючи на оточення, демонструючи владу та використовуючи право на останнє слово в суперечці. — Якщо ж ви, месьє, не з’явитеся завтра, цим дасте підстави вважати вас причетним до скоєного.

— З якої радості?

— Бо зникли! — маленький інспектор розплився в посмішці, додав лише з відомої йому причини: — До речі, тут недалеко паризькі катакомби. Їх описував месьє Гюго в своїх творах. Ну, якщо вам це все цікаво...

Кошовий наточив вина й помітив — у пляшці лишилося зовсім трохи.

Сьорбнувши, він задув свічку, скинув черевики, повалився на ліжко спиною. Посунувся до краю, аби можна було підняти ноги й примостити на бильця. Тепер, коли туга по втраті відпустила, повернулася здатність мислити без емоцій, спираючись лише на відомі факти. Насправді Клим мав, що повідомити Лекокові. Від метра Роше він приховувати нічого не збирався, адже той повноправний захисник, повинен знати чим більше. Його стримало лише небажання повторюватися, тому розмова стосувалася сищика й адвоката в рівній мірі.

З тюрми Кошовий вийшов, діставши повну підтримку Магди керувати процесом. Вона повідомила йому все, потрібне для початку приватного, незалежного від поліції слідства. Клима було вповноважено винайняти приватного детектива, аби той допомагав адвокатові збирати інформацію. Була спокуса там, на місці, все й відразу викласти інспектору, хай сушить собі голову. Зрештою, то його робота.

Та настрій самого Монтаня змусив Кошового передумати.

Від Магди він отримав поки лише кілька підказок. Ще не козирі — але могли ними стати. Вона була й лишається головною підозрюваною. А підозри тієї, яку саму підозрюють, навряд зацікавлять маленького інспектора. Та й зізнання мадам Лоран про дивні пристрасті та вподобання месьє Лорана, як зрозуміли обоє, зараз не допоможуть. Навпаки, погіршать без того хистке становище жінки.

Змінити все на краще може Одрі Флоріан.

Кошовий уже давно не сортував відомості по невидимих сторонньому оку сховках-шухлядах. Тож подумки написав це ім’я на чистому аркуші, так само подумки склав удвоє, поклав до невидимої тоненької теки. А теку — до невидимого сховку.

Шлях до Одрі — перша з щонайменше трьох стежин, які могли вивести до розгадки.

— Мішель домовився про зустріч із тією дівчиною, — повідала Магда. — Не знаю, чи за гроші. Мабуть, бо то найпростіше. Скільки разів зустрічалися й чи вдалося хоч раз, так само не маю поняття. Бо я взагалі відмежувалася від того боку його життя. Але напевне вони з мадмуазель Одрі щось подібне обговорювали. І Мішель якось не стримався. У нього вирвалося: дівчина має якогось коханця. Здається, йшлося про художника, який її малював і з яким вона мешкає. Художнику зазіхання не сподобалися, що цілком нормально. Він погрожував, не прямо, дівчина переказала. Мовляв, petit-ami має певні зв’язки в бандитському середовищі. Богема, Климентію, любить кримінальників. І навзаєм. Не знав?

Легенько сіпнулося віко.

І це ще не все.

Якщо вірити Магді — а не вірити їй Клим не мав жодної причини, — її чоловік мав серйознішого, значно реальнішого ворога, ніж невідомий поки що приятель Одрі. Розшукати її треба, але то по зубах приватному сищику, знавцю паризьких нетрів. Натомість до Моріса Натю́ра дістатися складно навіть поліції. Тому Магда й тримала відомості при собі, інспектор Монтань від подібного відмахнеться, мов від весняної мухи.

— Він із тих, хто називав війну вироком дурників та шансом для розумників, — коли Магда говорила це, її губи склалися в тонку жорстку смужку, а в голосі бриніли інтонації судового обвинувача. — Як усе почалося, Мішель брав військові замовлення, бо володів великою ткацькою фабрикою. Вже за півроку якимись дивом розорив промисловика, котрий забезпечував армію харчами, купив задешево завод, налагодив виробництво консервів. Мій чоловік не був святим. Там, де заробляються статки, нема святих. Особливо під час війни. Я знаю лише вершечок із того, хто, як і на чому наживався в той час у колоніях. Але то пусте, Натюр серед хижаків чи не найзубатіша акула. П’ять років тому, коли всі довкола ще воювали, він примудрився купити нафтові акції в Баку. На той час вступила Америка, продовольство пішло від них у великій кількості. Проте пальне текло, в тому числі, від компанії Натюра. А бензин, Климентію... Ти ж розумієш, золоте дно.

— Вибач, Магдо, поки не бачу прямого зв’язку...

— Дослухай, час збігає! — вона нервувала, бо кортіло сказати чимбільше за справді короткий проміжок. — Париж будується, за останні роки сюди по роботу понаїхало чимало емігрантів. Польща, Італія, Португалія, про німців уже не кажу. Месьє Клемансо[44] свого часу витрусив із ненависних бошів[45] на користь французької скарбниці все, що дозволив добрий апетит, включно з територіями. Хоч Ельзас згадай. Зараз уже кілька років Франція перебирається з сіл до міст, сам же бачив забудови передмість. Усе це — коштом, отриманим на репарації. Без таких, як Натюр, тут вода не посвятиться. Та й Лоран не стояв осторонь. Розумієш тепер?

— Конкуренція, — легко здогадався Кошовий. — Що не поділили?

— Передмістя Міроменіль[46], бував там?

— Нетрі.

— І злидні, — підхопила Магда. — Минулого року, хоча точно не скажу, може трохи раніше, паризька влада вирішила тягнути туди лінію метро. Заразом забудувати передмістя дешевими будинками, хоч разом із тим навести лад, облагородити. Бо справді там ані каналізації, ані електрики, та ще й епідемія іспанки не в такому вже далекому минулому. У Натюра — цегляний завод, зв’язки в мерії і не лише там. Лоран теж не пас задніх. Знав, у які двері постукати. Домовитися вони не могли, хоча така змога була. Якщо забудовником, у тому числі — ділянки метро, став би мій покійний чоловік, гроші б ішли через його банк. Проте він цілком міг залучити ресурси Натюра.

— Це означало — ділити пиріг на нерівні шматки.

— Саме так. Кожен хотів усе. Навіть до суду йшло. Хтозна, хто б виграв, якби Лорана не вбили.

— Чекай... Отже, Моріс Натюр, зубата акула, вже не має конкурентів?

— Таких — ні. Інших розчавить, навіть не помітивши. І головне, Климентію: в Натюра є своя армія. Про неї не говорять уголос. Спробують написати — Натюр засудить, роздягне до нитки, ще й запроторить за брехню сюди, в Санте. Але в його розпорядженні відмінні головорізи. За чутками, він підгодовує ветеранів, яких скалічила війна і які в окопах утратили больовий поріг та готові вбивати.

Кошовий визнав: Монтань, який сам пройшов війну та болісно сприймає будь-які закиди у ветеранський бік, не захоче на таке зважати. Ба більше — подібний поворот його роздратує ще більше. Та й двобій із таким Голіафом, як Моріс Натюр, не для звичайного собі інспектора. Амбіції, звісно, має — тільки буцатися з тим, кого нереально перемогти, для нього не варіант.

Тим більше не слід показувати йому зараз третю стежку.

— Лоранові погрожували «Справедливі», — мовила Магда.

— Це хто такі?

— Теж ветерани. Вони можуть харчуватися з рук Натюра і належати до його карателів. А можуть діяти самі по собі.

— Поясни.

— Інваліди, Климентію, — зітхнула вона. — «Справедливими» називають себе ті, кого війна скалічила, а держава не забезпечила належним чином. Вони вважають, що їх кинули напрізволяще, ще й наслухалися шкідливих промов. Всі ці соціалісти, комуністи, будь-яка модна після російської революції лівацька наволоч, — Магда скривилася, на Климовій пам’яті вона завжди таких недолюблювала. — Знаєш, скалічені. Хтось без частини обличчя, хтось на протезі, у когось нема руки, ока... Біда, а якщо підливати олійки у їхні вогники, горе ще більше. Якщо коротко, «Справедливі» ненавидять багатих, Климентію.

— Буржуїв.

— Нехай так. Наслухаються і начитаються Поля Ваяна[47], той пишається своєю дружбою з паном Леніним.

— Ленін — товариш, — вставив Кошовий.

— Ленін — мерзотник, — кинула Магда з ноткою втоми. — Та слухають вони не його, а місцевого комуніста, той ледь не щодня мітингує в бідних передмістях. Чи інвалідів переконали, чи вони самі переконані: кожен власник великих статків повинен платити їм щось на кшталт ренти. Або жертвувати тим і туди, кому й куди вони скажуть. Така собі паризька традиція робінгудства. Ділися, а не то помреш.

— Серйозно?

— Цілком. Хто їхній ватажок — я не маю поняття. З ким контактував Лоран — теж не відаю. Але до нього озвалися з вимогами справедливих пожертв незабаром після того, як газети написали про отримання ним чергового державного підряду.

— Не забудова на Міроменіль?

— Лоран як бізнесмен паралельно діяв у різних напрямках. Здається, йшлося про побудову якогось меморіального комплексу. «Справедливих», зі слів чоловіка, розлютило саме це. Вони вважали: проклятий капіталіст наживається на крові їхніх полеглих побратимів.

— За ними повинен хтось стояти...

— Думаєш, тут йдеться про якусь користь?

— Магдо, повір мені. Навіть якщо подібні люди спершу гуртуються, керовані власним розумінням справедливості, їх рано чи пізно помітить хтось не безкорисний. Той-таки Натюр...

Вона не відкинула подібне.

Ті, хто охрестив себе «Справедливими», могли працювати на головного конкурента Мішеля Лорана.

Але — з тим самим успіхом могли й діяти самостійно: жорстоко вбити, не отримавши того, чого вимагали. Спосіб убивства працював на користь такої версії.

Кошовий пружно, рвучко підвівся.

Узяв зі столу недопиту склянку. Спорожнив махом, не так, як звикли цмулити вино примхливі й манірні французи. Вилив на денце залишки з пляшки, глянув через скло на місяць. Чи здалося, чи той моргнув.

Салют крізь вікно.

Зараз Клим тримав у своїх руках кінчики переданих Магдою ниточок. До правди могла вивести кожна. Треба лише потягнути, і якщо діяти мудро — за всі разом.

Цього вже не зробить Гастон Лекок.

Наймати когось іншого... Магда проти, надто багато делікатного доведеться дізнатися новій, не перевіреній нею особисто людині. Тож у її розпорядженні лишається дуже маленька армія.

Адвокат, якого ледве знає — проте покладається на чоловіка, котрий мав із ним справи.

І поранений, контужений емігрант сорока п’яти років, озброєний револьвером та обмежений у можливостях.

Тільки ж револьвер не єдина його зброя.

Є значно сильніша.

Клим допив вино. Згадалася Шарлот, тут теж треба дати раду. Ну, з мадемуазель уже якось розбереться.

Вона ж сама напинала губки кожного разу, коли в ліжку чи уві сні з вуст мимоволі зривалося Магдине ім’я...