Голова з площі Пігаль

Розділ 23 Вистава з поліційним свистком

Сплинув тиждень.

За цей час сльотавий березень, здавалося, ганебно втік із паризьких вулиць, і духмяний квітень вступив у свої права, хоч календар стверджував інше. Парижани вже позбавилися обридлого, придатного для дощової погоди верхнього одягу, а хто ще й носив плащ — вже його не застібав. Чоловічими капелюхами вирізнялися хіба чиновники, в тому числі — поліцейські. Решта містян поміняла їх на демократичні берети різних кольорів, шиї обмотали легкими шарфами, елегантно й невимушено закрученими спереду. Жінки змагалися капелюшками, тонкими рукавичками й панчохами, колір яких уже не приховували сезонні сукенки й пальтечка довжиною вище колін. Кожній, яка йшла назустріч, кортіло посміхнутися й послати повітряний цілунок.

Кошовий так і зробив — не стримався, переходячи Новий Міст. Повів себе хлопчиськом, але дві подружки належно сприйняли знак уваги від старшого з вигляду й не надто добре вбраного месьє. Зиркнули на нього, потім — одна на одну, півприсіли, не змовляючись, дружно реготнули й помахали навздогін.

Він ділився зранку гарним настроєм.

Ще кілька годин — і для нього завершиться нарешті те, що скінчилося раніше для Магди.

Й не повинно більше ніколи повторитися.

Александра Роше ще не було в конторі. Клим і розрахував прийти раніше, тож не нарікав. Чекав, неквапом міряючи трикутник вулиць біля площі Дофіна, й зі своєї позиції помітив адвоката першим. Докуривши цигарку, як навчила війна, однією великою затяжкою, жбурнувши маленький недопалок на траву, він гукнув приятеля через вулицю, помахавши рукою.

— Ви рання пташка, — визнав метр Роше, дочекавшись наближення й привітавшись. — Це я запізнився, чи...

— Ні, не журіться. То я вирішив прогулятися. Погода! — Кошовий вдихнув на повні груди.

— Ви теж уже в нашому клубі.

— Клубі?

— Його номінально не існує, — Александр посміхнувся. — Я маю на увазі, клуб тих, хто ніколи не надихається паризьким повітрям досхочу.

— Є таке, — визнав Клим. — Не думав ніколи, але так, справді, Парижем важко надихатися.

— Мене дуже здивував ваш дзвінок, — адвокат відразу перейшов до діла. — Здивував і стривожив.

— Що тривожного? Я ж лише попросив зустрітися в вашому бюро...

— Від самого ранку, — нагадав метр Роше. — Я б не відмовив вам, месьє Кошовий, але час не зовсім зручний, я мав певні справи. Довелося пересунути, бо ви не натякнули, прямо сказали: мадам Лоран загрожує небезпека.

— Загрожує, — погодився Клим.

— Даруйте, але... — адвокат пожував губами. — Мені не зовсім зручно говорити подібне...

— Сміливіше.

— Словом, у вас із моєю клієнткою особливі стосунки. Вони дозволяють, дають вам право дбати про її безпеку без моєї участі.

— Ми посварилися, — коротко пояснив Кошовий. — Причини не такі важливі, більше важить сам факт. Через певні обставини делікатного характеру мадам Магда не захоче мене прийняти. Коли й захоче — не сприйме попередження так серйозно, як мені б хотілося. З вами в неї інакші стосунки. Ви ж, здається, після всіх цих перипетій тепер працюєте на неї?

— Так, маю честь представляти інтереси мадам Лоран. У зв’язку зі спадком, на який вона має право, але який не підтверджений заповітом... Хто ж міг подумати, що він знадобиться. Месьє Лоран не збирався помирати, тим більше — так... Голова йде обертом.

— Охоче вірю. Тому давайте поясню, що відбувається. Тільки ж не тут, серед вулиці.

— Звісно, звісно, — заметушився Александр, не приховуючи розгубленості. — Пройдемо до мене в контору.

За кілька хвилин адвокат повертав ключ у замку, прочиняючи двері бюро. Він запросив Кошового вступити першим, і той повівся дивно. Затримався на вході, покрутив головою, уважно обмацав поглядом усе довкола. Аж тоді зайшов, відразу скинув плащ, недбало кинув на спинку стільця, туди ж примостив новенький берет — розжився вслід місцевим звичаям. Став спиною до шафи, розстебнув піджак. Вигляду набув доволі войовничого.

— Ви наче боїтеся кого, — мовив метр Роше, зачиняючись двері й теж скидаючи верхній одяг. — Таке враження, що за вами стежать.

— Не за мною. Але враження правильне. Тут — поліційна засідка.

Прозвучало це дуже буденно. Адвокат навіть не усвідомив сказаного, поки чіпляв свій плащ на вішак. Та враз рука завмерла, він стрепенувся, сторожко озирнувся через плече, тримаючи одежину на вазі.

— Тут? У мене в конторі?

— Поруч. Довкола, — пояснив Клим. — Ззовні, по периметру. Ми з вами зараз беремо участь у поліційній операції, яку почали з моєї подачі. А я втягнув вас. Без вашої згоди, вже вибачайте.

— Могли б попередити, — нарешті Александр повісив плащ на місце, обсмикнув поли піджака, поправив вузол краватки. — Йдеться про безпеку моєї клієнтки, невже б я не зрозумів і на погодився? Яка моя роль?

— Дуже проста. Нічого робити не треба. Просто відчинити, коли постукають.

— Хто постукає?

— Ваша контора буде місцем, де поліція затримає вбивцю Гастона Лекока, — слова звучали дуже буденно, мовби подібне відбувається тут щодня. — Він же раніше, за кілька днів до того, вбив Мішеля Лорана. Й відтяв йому голову.

Адвокат зовсім по-дитячому кліпнув.

— Отепер я зовсім нічого не розумію, месьє Кошовий. Хіба не той нещасний, Венсан Брюло...

— Ні, — відрубав Клим. — На його совісті військові подвиги. Повоєнні злидні додали до цього низку злочинів, для яких фронтові заслуги не дають індульгенцій. Можливо, Брюло когось таки й вбив, кримінальна поліція копає в цьому напрямку. Не дарма ж він першим почав стріляти, щойно побачив ажанів під час облави.

— Першим?

— Вже доведено, є залізні факти, встановлено до дрібниць. Але, повторюся, він не вбивав Лорана. Бо не вбивав і Лекока.

— Який зв’язок?

— Прямий. Якби я його не виявив, ми б із вами зараз тут не були й про це не говорили. І я б не дозволив собі використати вашу контору для фінальної сцени цієї великої вистави.

— Може, досить ходити довкола, вживати різні образні вислови? Раз уже я з вашої волі учасник, як кажете, вистави, то має право знати суть дійства.

— Будь ласка, — Кошовий легенько кивнув, далі не сходячи з обраного місця. — Зараз сюди зайде одна особа. Вона принесе для вас листа. Точніше, конверт, старанно заклеєний сургучними плямами. Ви перевірите печатки, і якщо їх не чіпали — скажете вголос: «Усе гаразд, дякую».

— Отак просто?

— Для чого ускладнювати. Дасте особі п’ятдесят сантимів за послугу. Чи скільки маєте дрібних, а можете навіть цілий франк. І все, хай собі йде.

— Зовсім усе? — перепитав Александр із недовірою.

— Ваша місія на тому завершена. А, ледь не забув, — Клим стукнув себе пальцем по лобі. — Вікно прочиніть, будь ласка.

Знизавши плечима, адвокат виконав прохання.

Те, що відбувалося, бентежило й помітно не давало спокою. Метрові кортіло дізнатися більше, непереборне бажання читалося на його обличчі. Він вже відкрив рота, і Кошовий приготував якусь банальність у відповідь.

І тут постукали в двері.

Клим поклав руку на праву кишеню.

Александр знову поправив вузол під шиєю, пішов відчиняти. Рухався при тому не дуже зграбно.

— Добрий ранок, месьє. У мене доручення до метра Роше.

З порога білозубо посміхався Батар — навіть зараз обличчям рухали гримаси.

У цей момент Кошовий спритно відвернувся, показавши посланцеві спину й навіть відступивши настільки далі вглиб приміщення, наскільки можливо.

Зараз адвокат стояв між ним та пронозою і, судячи з шереху, брав із смаглявої руки байстрюка конверт.

— Усе гаразд, дякую! — мовив занадто голосно, потім Клим почув: — Е-е-е, чекай, хлопче. Тримай, це тобі.

— Дякую вам, месьє! Вдалого дня! — радісно вигукнув Батар, мить — і двері за ним зачинилися.

Рвучко кинувшись до прочиненого вікна, Кошовий витягнув на ходу з правої кишені поліцейський свисток на тонкому мідному ланцюжку. Наполовину висунувся назовні, ледве не вивалився на той бік. Засюрчав переливчасто. Випустив свисток з губ, передихнув, повернувся:

— За ним! — крикнув адвокатові, і той слухняно майнув на вулицю.

Поки той бігав, Клим просвистів ще раз, цього разу довше. Виплюнув свисток на долоню, щойно метр Роше повернувся назад, а за ним — рудий інспектор Робер. Полонений Батар тріпався в лещатах його міцних рук, верещав від болю в заломленій та викрученій правиці й сипав прокльонами на адресу фараонів. Далі на порозі маячив інспектор-шульга Жильбер, ліва рука стискала «бульдог» із куцим дулом.

— Браво́! — вигукнув Кошовий, ступив ближче, та все одно не відступив далеко від шафи. — Можете, коли захочете! Так, месьє Жильбер?

— Розберемося, — прогудів той, уникаючи прямого погляду.

— Може, час пояснити, що коїться в моїй конторі? — метр Роше підніс голос.

— Зустрів старого знайомого. Хоч до останнього думав — прийде інший. Ми ж знайомі? — звернувся Клим до Батара.

Байстрюк щось прошипів, демонстративно відвернув голову, завив ще сильніше.

— Не так тобі вже й боляче, — завважив Кошовий. — Гаразд, панове, ми зробили все за планом. Із чим вітаю всіх. Можете забирати затриманого, я маю з’явитися на набережній Орфевр для остаточних пояснень.

— Ви сама люб’язність. Буде мило й доречно з вашого боку, месьє, — гмикнув Робер, сіпнув бранця. — Давай-давай, воруши копитами.

Батар уперся ногами в підлогу, спробував упасти на коліна, не давався просто так, звивався вужем і надто голосно волав. Жильбер заховав револьвер, підхопив пронозу за іншу руку. Вдвох інспектори нарешті дало йому раду, не вивели, але — виволокли назовні. Адвокат трохи постояв на порозі, проводжаючи компанію поглядом, причинив двері.

— Справді, маленька поліцейська операція, — підтвердив не без задоволення. — Повно ажанів, фургон із ґратами. Не побачив там нашого Наполеончика. Хіба йому байдуже, чи це вже не його гра?

— Поясню пізніше, — Клим стиснув свисток у правиці.

— Так-так, нетерпляче чекаю на пояснення! З якого дива цьому нікчемному напівкровці вбивати Лорана?

— Ми з вами вивчали право, колего. А наука вимагає точнішого, більш чіткого формулювання. Тип, якого щойно злапали — дрібничка. Він не мав жодної причини для вбивства. Питання до будь-якого злочину звучить так: кому він вигідний. Аби довго вас не морочити — смерть Мішеля Лорана вигідна Морісові Натюру.

— Стоп! — метр Роше труснув головою. — Ви ж не хочете сказати, що вбивця — президент Натюр...

— Хіба що ви, месьє, готові уявити собі картину, коли Натюр відтинає голову від тіла жертви. Але, повторюся, пряму вигоду від смерті Лорана отримує саме він. Для того не конче вбивати самому.

— Він найняв цього нікчему, — адвокат кивнув із розумінням. — Хоча... Трошки знаючи Натюра... Не його рівень. Але, зрештою, не так важливо. Ви ж знаєте, що робите, месьє Кошовий. Можете довести. — Александр досі тримав конверт, покрутив, недбало кинув на стіл. — А всередині що? Лялька, складені газети?

— Не зовсім. Докази. Ті самі, про які ви ось щойно сказали.

— Може, досить уже загадок та недомовок?

— Згоден, — Кошовий знову заступив шафу, недбало кинув свисток на стіл. — Годі кружляти. Історія могла завершитися раніше, значно раніше. Аби не моя помилка, яка ледве не зіпсувала все. І, парадокс, помилка й вивела на правильний слід. До того я рухався хибним. Більш правильним, ніж інспектор Монтань, до якого у вас особиста неприязнь, але все одно — хибним.

— Наполеончик теж не дуже мене шанує, — нагадав адвокат.

— Згоден, то у вас обопільне. Дякую за нагадування, ваші взаємні кпини теж збили з пантелику. Зрештою, ви переграли Монтаня.

— Тобто?

— Перемогли в двобої. Я звинуватив у продажі приватної інформації про нас із Магдою вас обох. Ви — інспектора. Інспектор — вас. Жодному не було вигоди, і ви перший підказали третій варіант. Базиль Вігонь, наглядач у Санте. Але, — Клим клацнув пальцями, — це лише другорядне. Так би мовити, допоміжне. Бо питанням першого ряду було вбивство Гастона Лекока.

— Знову ви про того каламутного типа...

— А ви знову маєте рацію. Відставний флік — тип справді каламутний, не прозорий. У нього купа недоліків, він не зітканий із чеснот. Проте одну все ж таки мав: добре робив пошукову роботу. Був досить цинічним, аби взяти замовлення й тримати язика за зубами. І надто фаховим та далекоглядним, аби все прорахувати й надалі шантажувати свого замовника. Лекок робив копії звітів, а коли вбили Лорана — склав рівняння. Подбав, аби зберегти ці копії. Вони ось там, — Клим кивнув на пухкий конверт.

— Я все одно не розумію до кінця.

— Щойно ви назвали Лекока каламутним типом. Так оцінюють людину, з якою мали справу частіше, ніж один раз. Монтань правий. Ви справді невдаха. Проговорилися на дрібному. Стояти!

Окриком Клим випередив спробу Александра кинутися на нього — вихопив ззаду, з-за паска, наган.

— Отак стояти! І слухати! Жінка, яку я люблю, в серйозній небезпеці доти, доки її адвокат, її довірена особа — вбивця. Причому, її ж чоловіка. Ви довели Натюру свою вправність. Задля того вбили двох людей. Заховали сліди, як могли. Прибрали важливого свідка, здатного забезпечити алібі клієнтці. Та і саму клієнтку ви прирекли на ув’язнення. Тривале, а то й довічне, то вже суд би вирішував. Чи може, взагалі мали надію на гільйотину? Ось чому Магда в небезпеці.