Голова з площі Пігаль

Розділ 6 Розділені ґратами

Одна в’язниця кожних п’ять років, не рахуючи табору.

Таке несподіване відкриття Кошовий зробив, щойно за ним зачинилася важка тюремна брама. Звісно, адвокатська практика вимагала відвідувати арештні будинки частіше, ніж Климові того хотілося. Проте до літа, коли він опинився в київському «Косому капонірі» не як правник, а як в’язень, ще й політичний, тюрми сприймав приблизно так само, як ескулап — лікарні. Медик навряд дивиться на стіни й звичаї лікувального закладу очима пацієнта, хворого. Тож напевне сприймає все зовсім інакше, коли доля вкладає його самого на лікарняне ліжко. З адвокатами, та чого там — і з прокурорами, взагалі будь-якими слугами закону, котрі навідуються за тюремні мури по справах, відбувається те саме. Хтось зарікається від тюрми. Та раптом — підступний, хитрий виверт долі. Людина стає в’язнем — і переступає поріг уже з зовсім іншим відчуттям.

Варто побути арештантом раз — надалі ці моторошні відчуття нікуди не подінуться.

У житті Кошового, крім «Косого капоніра», була ще львівська тюрма «Бригідки» — перше місце, де він опинився, щойно приїхав із Києва до Львова, з держави в державу, з імперії до імперії, з в’язниці до в’язниці. Вже потім, потрапляючи туди як приватна особа, всякий раз не міг остаточно позбутися страху: не випустять, не дозволять вийти, лишать у камері. За кілька місяців після початку Великої війни росіяни таки виправдали найгірші сподівання — зачинили в одиночці, й знову як політичного злочинця. Так Клим побував в’язнем двічі, з п’ятирічним інтервалом.

Ось тепер — третя тюрма.

Паризький арештний дім віддалено нагадував львівські «Бригідки» ще й місцем розташування. Не в середмісті, але — серед міста, на перетині вулиць, де вирувало таке саме життя, як і всюди. Гуляли люди, працювали крамниці, ресторани, бістро, й довколишні мешканці прижилися з сумним сусідом. І спокійно, буденно сприймали мурований периметр із павутинням колючого дроту, що оточував сіру споруду з червоними дахами, збудовану в формі трапеції. Подумаєш, в’язниця... А хіба поруч із моргами й цвинтарями люди не живуть? Та отож, геть забобони. Краще все життя провести по цей бік муру, ніж бодай один день — по той, знайома приказка.

Кошовий ішов за наглядачем. Довгий вузький коридор тягнувся вздовж зачинених камер, і час від часу Клим не так бачив, як відчував рух усередині кожної. Мешканці виробили в себе неабиякий слух, що зрозуміло: інакше не вгадаєш, що відбувається назовні. Кого ведуть, куди, чого чекати самим, чим хто або що загрожуватиме й кому. Й навпаки: луна, відбита від кроків по стінах та під склепіннями, може натякнути на добрі для когось вісті.

Але й Кошовий чомусь почувався, ніби не йде на побачення, а ведуть на допит.

Тому, коли череватий наглядач зупинився перед залізними дверима в кінці коридору, Клим машинально ступив ближче до стіни, повернуся лицем та заклав руки за спину. Тюремник не здивувався, навіть муркнув щось схвальне. Загримів ключами в замку, прочинив, кивнув на пройму.

Усередині невеличкого, зовсім крихітного приміщення Кошовий спершу побачив Магду.

І вже потім — круглі чорні грати, впритул до яких вона стояла.

Світло в камері для побачень ледь жевріло. Та достатньо, аби Клим зміг розгледіти її. Ту, з якою попрощався похмурого дощового листопада вісімнадцятого року на порозі їхнього помешкання на вулиці Личаківській у Львові.

Одяг на Магді Богданович далі сидів бездоганно — тут нічого не помінялося.

Їй поки не видали тюремної роби. Зустріла в тому, в чому заарештували. Й Кошовий, чудово знаючи Магдин характер, міг закластися на що завгодно: вона кроку не ступила, поки не перевдягнулася. Для переселення в тюремну камеру вона вибрала зі свого гардеробу темно-сині штани прямого крою з широкими холошами. З-під них витикалися гострі носи спортивних черевичків без підборів. Комір сірого, щільно застебнутого на всі гудзики жакета лише на кілька міліметрів відкривав шию, а нижній його край сягав верхньої частини стегна. Крій теж ховав фігуру, як того вимагала свіженька мода. Своє каштанове волосся Магда підфарбувала, додавши рудих відтінків. А коротка, теж співзвучна моді зачіска, зробила те, про що мріє чимала кількість жінок — допомогла їй виглядати молодшою за свої сорок років.

Утім, Магда Богданович на його пам’яті ніколи не намагалася втримати юний вік. Чимало їхніх спільних львівських знайомих уже незабаром після тридцяти навмисне, свідомо молодилися. Вони вбирались у досить ризикований для свого справжнього віку одяг, зловживаючи перукарями та косметичними новинками. Чомусь дехто, кому виповнювалося лише тридцять п’ять, уперто прагнули зупинити природний плин часу, боролися з найменшим натяком на зморшки, мов солдати з вошами, й навіть натякали — їм узагалі «після двадцяти». Думайте, що завгодно. Магді ж дуже подобалося не лише бути дорослою, зрілою, досвідченою в усьому, а й виглядати відповідно.

Волею долі вона, народжена в шляхетній, але збіднілій чернівецькій родині, мусила занадто рано розпрощатися з юністю. Заразом — із усім шлейфом наївності, поетичності й романтичних прагнень, які супроводжують ніжний вік. Магда ніколи не жила — вона замолоду почала виживати, чіпляючись кігтиками за найменшу можливість і притому намагаючись не переходити межі, балансуючи між гідним та непристойним. Так вона пройшла короткий шлях від утриманки заможного чернівчанина до дружини начальника кримінальної поліції Львова. Стала молодою вдовою. А потім, завдяки природній чарівності й набутим за непростий кавалок життя навичкам виживання, зробила себе однією з найбільш впливових львів’янок.

Ні, внутрішня зрілість при зовнішній харизмі завжди була її козирем.

— Це я.

Кошовий довго підбирав слова, які хотів та мусив сказати Магді після п’яти років розлуки й невизначеності. Прокручував подумки цілу промову, і, поки крокував тюремним коридором — повторював її в різних варіаціях. Та щойно побачив її по той бік гратів, ні на що більше не спромігся.

— А це я, — відповіла Магда йому в тон.

— Говоріть французькою!

Клим зовсім забув про присутність тюремника у їхньому просторі. Суворий черевань окрикнув їх, бо обоє чомусь заговорили польською. Не знаючи, чи треба, Кошовий кинув вибачення через плече, потому наблизився впритул.

Їх розділяли сталеві грати.

Його руки лягли на її, стиснули сильно, передаючи тепло — Клим відчув холод її долонь.

— Торкатися заборонено! — нагадав про себе наглядач.

Аж тепер Кошовий помітив трохи боку, в кроковій відстані від перегородженого решіткою простору, приторочений до підлоги міцний дерев’яний табурет. По той бік гратів стояв такий самий. Магда сіла першою, Клим умостився навпроти.

— Назбиралося чимало слів. Тепер чомусь нема жодного, — він слухняно перейшов на французьку.

— У тебе сивина, — почув Клим у відповідь. — Але не багато. Тобі пасує.

— Як ти тут?

— Климентію, це найбезглуздіше, що я можу почути. Хто завгодно міг таке запитати. Не ти.

— Що сталося?

— Ти знаєш, тому й тут. Господи, Климентію! Аби цього не сталося, ми б могли не зустрітися!

— Роше сказав — ти шукала мене ще до того. Найняла детектива. І я знайшовся. Ми б зустрілися, Магдо. Але не тут. Не так. До речі, ти збиралася познайомити нас?

— Кого?

— Мене і твого чоловіка. Покійного вже... Я співчуваю, Магдо...

Вона рвучко підвелася, відійшла вглиб, у дальній кут свого закапелку. Постояла недовго, повернулася, відтак сідати вже не поспішала. За її прикладом Кошовий теж звівся на ноги.

Він уже забув, якою буває блискавка, що проходить між ними.

— Дорікаєш одруженням?

— Ні. Ми нічого не обіцяли одне одному. Коли за вікном час від часу стріляють, а вулиці міста переділені барикадами, коли українцем у Львові називатися так само небезпечно, як поляком, важко щось комусь обіцяти.

— Ти міг написати мені.

— Дорікаєш мовчанням? Хіба тоді десь працювала пошта? Хіба я міг відбити тобі якусь телеграму з Фастова, Києва чи Кам’янця-Подільського? А куди б ти написала мені, навіть маючи бажання? Я пішов на війну, дозволь тобі нагадати! — наглядач кахикнув, Клим знизив тон, повторив: — На війну, Магдо. Моя держава, якої зараз нема на картах світу, воювала з твоєю, яка там є. Бойові дії завершилися наступного липня[37], про які листи й телеграми мова? Звідки — куди? — Віко сіпалося, та він не зважав. — Знову фронт, війна вже з більшовиками. Далі — поразка, ми склали зброю на польській території, табір у Каліші[38]. Була думка написати тобі звідти, а потім подумав: і що? Ти примчиш витягати мене? Магдо, я не знав, де буду завтра, і не я один. Далі — ще одна спроба воювати, розгром, повернення, табір у Тарнові, звідти — Прага, нарешті — Париж. Якось кілька ночей спав під Карловим мостом, минулого року довелося переночувати під Аустерліцьким, разом із клошарами. Згадав празький досвід. Мусив писати з-під мосту? Зворотна адреса — берег річки Сени, до запитання Кошовому Климентію?

Він замовк, переводячи подих. Магда відразу скористалася з того:

— Ти зараз виправдовуєш себе? Таке враження, що не раз і не два ти казав собі щось подібне. Переконував, знаходив нову причину не шукати ані мене, ані способу дати про себе знати.

— Ти теж.

— Я б спробувала. Аби знала твою адресу, бодай тимчасову. Мою... Нашу адресу ти знав. І досить, бо, не повіриш, я втішена.

— Втішена? Тут? Чим?

— Оцією нашою сваркою, — вона посміхнулася. — Климентію, з того почалося наше знайомство... якщо ти забув. Усякий раз нам треба було коротко й сильно погавкатися, аби дати одне одному привід для замирення.

— Й до наступної сварки, — Кошовий теж не стримав посмішки. — Ми не міняємося, Магдо. Хіба ти зробилася мадам Лоран.

— Газети не беруть собі труду писати подвійні прізвища. Я зберегла своє, писалася й пишуся Богданович-Лоран. Як колись Склодовська-Кюрі. Ти розказав свою історію, я теж маю таку потребу, — посмішка зникла. — У Львові мені вже не було життя, Климентію. Поки наші воювали з вашими, на мене уваги не звертали. Щойно життя почало налагоджуватися, стали вчащати агенти політичної поліції.

— Дефензиви?

— Отож. Усе через зв’язок із тобою, коханий, — це слово вимовила без жодної іронії, але й не підкреслила. — Зараз ти говорив, а я мовчала. Хоча знаю про тебе більше, ніж ти думаєш. Ти ж служив при штабі Петлюри, в Кам’янці, у вашій столиці[39]. Радником із різних питань, певний час тебе наблизила його контррозвідка. Повз увагу охоронної поліції Польської Республіки все це проскочити не могло. Мені згадали твою участь у листопадових подіях[40], ще й офіцер-поляк, якого ми прихистили й лікували, охоче свідчив проти нас обох. Якісь залишки старих, довоєнних ще зв’язків, дозволили мені уникнути арешту за підозрою в шпигунстві... відразу. Це могло статися пізніше, і тут у пригоді став Мішель Лоран. Французів дуже цікавила бориславська нафта. Хтось із давніх знайомих згадав, що я колись була не останньою людиною у Львові, ще й знаю французьку. Запросили на прийняття...

— Далі не треба, — Клим виставив перед собою розкриту долоню, знову сів. — Ти давно в Парижі?

— Третій рік. Могла виїхати раніше. Шацький не пускав.

— Шацький?

— Після загибелі дружини він зовсім здав. Йому було лише трошки за шістдесят, а мені ніколи не повертався язик назвати його старим. Поважний, досвідчений, мудрий...

— Чекай, — зупинив Кошовий. — Було? Ти сказала — було?

— Він помер.

Спершу сіпнулося віко, так сильно, як не смикало давно.

Потім довкола Клима утворилася темрява. Густа, лунка, порожня. Кошовий враз потрапив у полон дуже дивних почуттів. Ще коли мешкав у Кам’янці, щось йому підказувало: його кращий друг, метушливий дантист із бідного єврейського району Львова, важких для себе часів не переживе. За короткий час він устиг втратити старшого сина й свою фейгале[41] — так Шацький називав кохану дружину Естер. Тож як би далеко Клим не гнав від себе цю думку, що далі, то більше змирявся з втратою. Але зараз, коли похмурі припущення підтвердилися, він зрозумів — не вірив самому собі до останнього. Тобто, до цієї хвилини.

— Як? — Кошовий розплющив очі, знову стало світло.

— Мене при тому не було. Іда, менша донька, прибігла до мене в сльозах: тато заснув і не прокинувся. Ні на що не скаржився перед тим, лише звично помолився за маму. Поховали поруч із Естер, я про те подбала. До речі... Цими днями річниця по Шацькому... Третя.

Клим почув усе, що хотів.

— І третій рік ти мадам Лоран, — мовив сухо.

— Як матимеш бажання — поговоримо про це пізніше.

— Нам дали не так багато часу, — Кошовий скосував на тюремника. — Навряд знову зможу проникнути сюди найближчим часом. Зараз я тут для іншого, ми обоє знаємо це.

— Звісно, часу мало. Але все одно — хто вона тобі?

— Вона? Ти про кого?

— Та дівчина. Шарлот Ізоля́, яку ти врятував від божевільного прихильника.

— Від божевільного бандита, Магдо.

— Ти врятував її.

— Я стріляв у Шарлот і поранив.

— Климентію, дівчина смачно описала твій подвиг репортерові «Парі Суар». Коли той тип схопив її в оберемок, збираючись порізати, аби нікому не дісталася, ти вистрілив їй у стегно.

— Це називається — підстрелити заручника.

— Дівчина закричала від болю й переляку, осіла на підлогу. Тим самим перестала бути щитом, закривати свого нападника. Ти вклав його другою кулею.

— Прострелив плече.

— Роздробив ключицю. Так пояснив репортерові лікар. До речі, той божевільний зараз десь тут, у лікарні в Санте. Дівчина ж, мадемуазель Шарлот, швидко одужає. Твоя куля влучила дуже акуратно. Ювелірно. Стегно, Климентію.

— То й що?

— Так точно можна влучити в мішень, яку дуже добре уявляєш. Ти добре уявляв стегно мадемуазель Ізоля́. Отже, хто вона тобі?

А ким тобі був Мішель Лоран?..

Уголос Клим цього не сказав. Ще думав, пояснення тим часом витікало мовби саме собою, незалежно. Він же передбачив і таке питання:

— Мені склали протекцію. Я служу охоронцем у клубі «Конкур» на Монпарнасі. Там, як і всюди, купа божевільних й агресивних типів. Боронити від них дівчат — моя робота.

— І ти знаєш, як виглядають стегна кожної?

— Я знаю, як поводитися з револьвером. Я був у трьох військових походах, мадам Лоран.

— Богданович-Лоран, — нагадала Магда. — Гаразд, мені все зрозуміло. Вірчими грамотами обмінялися. Справді, часу не аж так. До справ, Климентію.

— Так, до роботи, — Клим зосередився. — І спершу скажи, чим я можу бути тобі корисним тут. Адвоката ти маєш. Метр Роше звів мене із інспектором, який веде твою справу.

— Малюк Монтань.

— Який має амбіції, протилежні зросту, — підхопив Кошовий. — Саме він ось кілька годин тому нагадав мені, хто я.

— Прошу?

— Ніхто, — Клим розвів руками. — Особа без громадянства, чий дозвіл на проживання спливає за три місяці. До всього цього ще не вирішив, політичний я емігрант чи звичайний собі чоловік — бо незабаром вже буде сорок п’ять років. Він не має ані родини, ані підтримки, ані свого даху над головою. Сторожує в нічному кабаре. Навідує румунську церкву, бо української в Парижі нема, а в російську православну не тягне. І дякує панові Богу за кожен прожитий день.

— Це не ти говориш, — відрубала Магда. — Той Климентій Кошовий, якого я знала десять років, з яким ворогувала і якого і... — вона помітно зважилася на це слово, —...і якого любила, ніколи на моїй пам’яті не жалівся на життя й тяжку долю. Любила й поважала за це. За надійність. Той Климентій Кошовий завжди знаходив вихід, не журився, підставляв плече. Навіть коли справляв тризну по нареченій...

— Це зайвий спогад, — його відповідь була в тон. — І Боже збав, я не плачуся й не скаржуся. Тут інше. Ми рік жили з тобою в одному місті. Ти побачила мій портрет у газеті. Я б дуже здивувався, аби після того ти б не почала мене шукати. Бодай для того, аби висловити в очі «фе». Та я й почув від тебе «фе», це в твоєму характері.

— А в твоєму характері — зводити будь-яку розмову до форми адвокатської промови! Ти завжди заходиш здалеку.

— Щоб швидше дійти, мадам, — тепер Клим посміхнувся кутиком рота, ворухнувся густий вус. — Словом, ти б шукала мене за будь-яких обставин. Те, що ти сприйняла за скарги, насправді відбиває справжню ситуацію. Тебе звинувачено в убивстві. Або, якщо я правильно зрозумів слова Монтаня, ти не сама відрубала чоловікові голову, а найняла для того виконавця. Ти в тюремній камері маєш значно більший клопіт. Але перше твоє доручення адвокату — знайти мене й влаштувати нашу зустріч.

— Ти не радий?

— Я безмежно щасливий, Магдо. Абсолютно щиро: час від часу я уявляв тебе. Звісно, не в такому похмурому інтер’єрі. Скажу більше, і знову щиро — припускав, що ти могла за той час когось зустріти. Справді, клятвами вірності ми не обмінювалися. Тим не менше, про зустріч мріяв.

— А якщо без сентиментів? Тюрма — найменш підходяще для них місце.

— Кажу, аби зрозуміла ти й допомогла зрозуміти мені, чим тобі в твоїй дуже-дуже складній ситуації годен допомогти такий, як я. Людина без жодних можливостей. Чи тебе укріпить уже сам факт нашої зустрічі?

— Це теж, — спокійно відповіла Магда. — Дуже важливо знати: в Парижі живе людина, яка єдина вірить у мою невинуватість. Чи ти маєш сумнів?

— Жодного, — Клим подивився їй просто в очі. — Так і заявив інспекторові. Але ж цього мало. І потім... Єдина людина... Хіба твій адвокат тобі не вірить? Коли вже мова про метра Роше — ти сама йому довіряєш?

— Звідки ці сумніви?

— За чутками, цей адвокат не з успішних. Хоча... Знаєш, коли таке про захисника підозрюваного говорить поліцейський, варто почуте ділити на два.

— Насправді я мало знаю метра Роше, — зізналася Магда. — Він мав якісь справи з моїм чоловіком. Кілька разів приходив до нас додому. Їхні ділові розмови мене не переймали. Та все ж політес вимагав познайомитися. Александр дав свою картку. І я згадала про неї, коли все сталося й приїхала поліція.

— Месьє Лоран — людина з можливостями. Навряд коло його знайомств обмежувалося одним адвокатом. Чому ти гукнула першого-ліпшого?

— Бо метр Роше — не перший-ліпший, — Магда потроху дратувалася. — Я справді зустрічала в оточенні чоловіка солідніших юристів. Та повір, коли на мене все навалилося, я не могла нікого згадати. Ось коли знадобилася картка того єдиного правника, хтось мені її дав. І щодо його неуспішності... Знаєш, саме такі люди стараються найкраще. Для них кожна справа — справа не так честі, як кар’єри. Згадай себе на початках у Львові.

— Приймається, — кивнув Кошовий. — Залізний аргумент. Але не почув, чим, крім моральної підтримки, можу допомоги тобі я.

— Допомогою адвокату, — просто сказала Магда. — Климентію, в кого, як не в тебе чималий досвід розплутувати навіть складніші справи, ніж ця. Витягни мене звідси. Ти ж хочеш цього?

— Найближчим часом, мадам, це стане смислом мого життя, — він не блазнював. — Але зробити це можна, лише знявши з тебе підозри. Маєш алібі?

— Звичайно. Того вечора, коли вбили Мішеля, я зустрічалася з Гастоном.

— З ким?

— Хіба Александр не сказав тобі? Гастон Лекок, приватний детектив. Я найняла його, аби він знайшов тебе. І саме того вечора приймала його звіт та виплатила решту обіцяного гонорару.

Клим торкнувся пучкою неслухняного віка.

— Адвокат знає про цю зустріч?

— Інспектор теж. Монтань, з його слів, не дасть за свідчення Лекока ламаного сантима. Вважає, що метр Роше підкупив детектива.

— Отак, значить, — Кошовий потер перенісся. — Це дещо говорить про самого месьє Монтаня. У інтересах свого слідства він поставить під сумнів і той факт, що Земля кругла.

— У мене склалося схоже враження, — кивнула Магда. — Та від того не легше. До всього, сам Лекок кудись зник. Я просила метра Роша розшукати його.

— Гаразд, — Клим переплів пальці, поворушим ними. — Мотив.

— Убивство через ревнощі? Формально він у мене є.

— Чекай, — він напружився. — Ти так спокійно про це говориш? Чоловік тобі зраджував із повіями, а ти...

Магда враз подалася вперед, вчепилася руками в грати. Різкий рух стривожив тюремника, він суворо кахикнув, нагадуючи про себе. Магда пустила решітку, та не відсунулася, повила, карбуючи слова:

— Так, я мадам Мішель Лоран. Так, я була в шлюбі три роки. Так, чоловік вчащав до повій і не лише до повій. Так, я про це знала. І так, він мені не зраджував.

— Отепер я нічого не розумію.

— Я не була ані ображена, ані принижена поведінкою чоловіка. Господи, Климентію, ти тут також для того, аби почути речі, які я нікому ще не говорила. Навіть адвокатові, не кажучи вже про інспектора. — Магда перевела подих, промовила ще тихіше й чіткіше. — За три роки подружнього життя ми жодного дня не спали в одному ліжку. Саме тому Мішель одружився зі мною. Ми домовилися, уклали усну угоду. Мені потрібні статус та захист. Йому — прикриття.

— Прикриття?

— Мішеля Лорана зовсім не збуджували зрілі жінки, Климентію. Лише дівчатка не старші за вісімнадцять років, бажано — з хлопчачими статурами. І... — тут вона зовсім перейшла на шепіт, —...і ще хлопчики. Такого ж віку.