Голова з площі Пігаль

Розділ 17 Гуїнплен

Правду сказав — Батар зачекався.

Але не нудьгував. Зробив, як велено: знайшов ресторан на Шануанес, спитав особисто месьє Компана́, послався на месьє Кошові й попросив його столик. Далі замовив, що душа зажадала, і коли Клим нарешті нагодився, повною мірою оцінив широту байстрючої душі. Обідня пора вже минула, час вечері наближався, тож кухар за паризькою традицією дозволяв собі трошки розслабитися. Проте всякий відвідувач мав шанс отримати сир, зелень, хліб та вино. Шансом Батар скористався навіть подвійно — офіціант саме міняв порожню карафку на повну.

— Записати на ваш рахунок апетит вашого юного друга, месьє? — у питання Компана́ чулася легка іронія.

— Здається, минулий раз хтось обіцяв вітальний келих для мене пожиттєво, — Клим сів на його хвилю.

— А хтось обіцяв наступним візитом погасити борг, — ресторатору подобалися подібні туше.

Замість відповіді Кошовий витягнув конверт — поліцейські без зайвих нагадувань повернули йому гроші.

— Скільки я винен? Нагадайте загальний рахунок, додайте замовлене моїм другом.

Компана́ завмер, погляд зробився підозрілим.

— Бачу, вам довелося побувати в бою, месьє Кошові. Виглядає, що зовсім недавно.

— Натякаєте — я пограбував п’яного перехожого серед білого дня?

— Боже збав, месьє! Навпаки, ви від учора двічі бажаний гість мого скромного закладу! Ви справжній француз, месьє! Дбаєте відразу про двох жінок! Одна в лікарні, друга в тюрмі! Знаєте, я хотів би колись зібрати в себе постійних клієнтів на вашу честь. Проведемо зустріч, лиш треба подбати про вхідний квиток. Так-так, месьє Кошові! Завдяки вам у мене тут може зродитися клуб ваших шанувальників!

Говорячи, Компана́ зайшов за барну стійку, звично посунувши мовчазного бармена, наповнив келих вином, галантно підсунув Климові.

— Але ви розкажете про нові подвиги, месьє! Маю надію, ви знову врятували мадам чи юну грайливу мадемуазель!

Кошовий не стримався, випив, не сходячи з місця. Тим часом Компана́ відрахував сімдесят франків, склав купюри вдвоє, затиснув між пальцями, помахав ними.

— Тут забагато, месьє. Але ж ви дозволите залишити трохи більше, ніж ви завинили. Наступного разу ви чи хтось із ваших друзів зможе зайти й почастуватися, не дбаючи про гроші.

— Берете наперед? Авансом?

— Якщо нема заперечень...

Клим поставив порожній келих на стійку, зиркнув багатозначно. Артистичним жестом Компана́ підхопив відкорковану пляшку, поновив, підморгнув.

— Наступного разу чекаю з якоюсь із дам серця. Маю надію, ваша давня любов не скнітиме за гратами довго. Тюрма Санте не аж таке затишне місце.

— Бували там?

— Милував Бог! — відмахнувся Компана́. — Але якщо ви знаєте затишну в’язницю...

—...то ви підете туди? — Клим спорожнив другий келих.

— Ох, месьє Кошові, ви жартуєте нині, наче вішальник.

Тим часом Батар охоче, в задоволення частувався далі. Подякувавши господарю, Клим підійшов, скинув пальто й капелюха, кинув на стілець, сам сів на вільний. Проноза дожував останній шматочок козячого сиру, витер писка серветкою, лицеві м’язи зобразили цілковите задоволення життям.

— Пригощайтеся, месьє Кліменті, — він широким жестом показав на почату пляшку.

— Чому мені подобається твоє безмежне нахабство?

— Бо я завжди добре роблю свою роботу.

— Роботу?

— Ви дещо мені доручили. Я доручення виконав. Винагороду отримав. Не нажебрав, отже — заробив. Робота, месьє, робота. До всього — улюблена.

— Стежити за людьми — улюблена справа?

— Незаконно! — Батар щедро хлюпнув собі в келих. — Хіба забули? Для того, хто незаконно прийшов у цей світ, нема нічого ліпшого за незаконні оборудки. Тим більше, — очі зробилися круглими, — як вони ще й небезпечні. Батарові можна довірити будь-яку таємницю, месьє. Тільки я один на весь Париж зможу не попастися.

— Здається, вчора ми з тобою ледве не вскочили в халепу, — нагадав Клим.

— Чому — ледве? Таки вляпалися. Але ж без вас я б не влипнув! — заявив проноза гордо. — Мати з вами справу ох, як цікаво. Просто надалі треба бути обережнішим самому. Як ось сьогодні.

— Судячи з бенкету, — Кошовий кивнув на залишки їжі й вино, — ти впорався. Маєш, що сказати.

Батар відсалютував келихом.

— Той Гуїнплен справді розлютився, щойно загубив вас. Ви точно розрахували...

— Стоп! — зупинив його Клим. — Як ти зараз сказав?

— Гуїнплен, — проноза кліпнув очима. — Інакше його не назвеш. Перше в голову зайшло. Людина, що сміється. Хіба я не схожий на того, хто читав роман месьє Гюго?

— Я теж читав. Але чомусь подібні асоціації не виникли. Хоча вони очевидні. Спотворене лице, маска, намальована гримаса.

— То в нього посмішка така. Знайшов спосіб роздивитися дуже близько.

— Чекай... Виказав себе?

— Ви поганої думки про Батарові здібності, месьє, — він гордовито випнув худі груди. — Якби я не виріс біля Барбесу, навіть близько б до таких справ не підступився. А Монмартр — найкраща школа вуличного життя. Вона в крові всякого, хто там народився.

— Гаразд, ближче до справи.

Проноза потер руки.

— Ніби нічого особливого й не виявив. З іншого боку — як сказати. Той Гуїнплен найперше спробував бігти за вашим таксі. Рвонув, почав людей штовхати. Я за ним, налетів ззаду, ще й ногу підставив. Упав би мій Гуїнплен, заорав носом чи що там від носа війна залишила. Тільки я ж поруч, месьє, відразу його підхопив. Ось так і розгледів ближче, впритул. Ще якийсь месьє нагодився, старший, взяв з іншого боку. Притримали, поставили на ноги. У людини справді щелепи нема, не говорить — мукає, біда. Але слух чудовий. Я пропоную: може, провести кудись, допомогти... Відсторонив, дав зрозуміти: сам. Ну, сам так сам. Пустив Гуїнплена поперед себе, потім пішов слідом.

— Чує він добре. Бачить, мабуть, теж. Не змалював тебе по дорозі?

— Ображаєте, месьє Кліменті! Підіть на Барбес чи запитайте в Кліші, як Батар робиться на вулицях невидимим! Я ще вам колись покажу!

— Вірю, вірю, — заспокоїв Кошовий. — Куди пішов Гуїнплен?

— Латинський квартал, звідти вуличками навпростець — до площі Республіки. Там зник у невеличкому кафе, ще назва така дивна: «Ла Жюстіс».

Віко нагадало про себе.

— Справедливість, якщо не помиляюся.

— Швидше — «Справедливе кафе».

«Справедливі».

— Це все?

— Батар доводить справи до кінця, месьє. Трошки покрутився там. Знайшов, кого запитати. Там збираються подібні до Гуїнплена, інваліди війни. Створили щось подібне до свого невеличкого клубу... чи штабу... — проноза зробив великий жадібний ковток, нахилився до Клима через стіл, перейшов на голосний шепіт. — Їх там побоюються. Небезпечні люди. Намагаються не чіпати зайвий раз. І таке ще: товариство завжди за себе платить. Щедро.

— Нічого не бачу підозрілого.

— Напевне, вони мають пенсії від держави. Тільки ж то мізер. Не вистачить щодня залишати в кафе чималі суму. Компанія, кажуть, ні в чому собі не відмовляє. Нутром чую, месьє Кошові — вони справді небезпечний народ.

Тепер уже Клим не стримався — налив собі у вільний келих.

— Ти впорався навіть краще, ніж я думав.

— То може скажете, з чим саме я впорався? Закладаюся — це все ще та ваша справа, про відрізану голову. Допоможе врятувати мадам?

Кошовий пригубив вино.

— Подумати треба.

— А я...

— А тебе я знайду, як знадобишся.

Прозвучало грубувато. Батар навряд чи заслужив такий тон після того, що накопав. Клим навіть уявити не міг, наскільки все швидко й просто складеться. Але він ще не був готовий ділитися висновками з метким шахраюватим приятелем. Проте той не образився, прийняв за належне.

— Надійнішої людини для незаконних справ не знайдете в усьому Парижі, — запевнив укотре проноза.

— До мене сюди скоро прийдуть.

— Все зрозумів. Там, де Батар зайвий, його не буде.

У пляшці ще лишалося. Байстрюк з жалем глянув на неї, та все ж вирішив поводитися гідно — допив, що мав, більше не брався. Попрощався з Климом, і справді зник. Розчинився в березневих сутінках, що вже огорнули місто.

До призначеної зранку зустрічі з адвокатом залишалась ще година.

Метр Роше з’явився раніше.

— Я бачив, — замість привітання поклав на стіл злощасну газету. — Найбільш прикро, що газетою в мене жбурнула мадам Магда, коли я навідав її в тюрмі. Клієнтка за гратами такі новини дізнається раніше за адвоката. Ганьба, визнаю.

— Звідки в неї газета?

Александр пропустив питання, переймався своїм.

— Месьє Кошовий, каюся! Мусив побачити газету одним із перших! Повірте, голова забита по маківку, не до газет!

— Ну, побачили раніше... Що б це поміняло? Справу зроблено. До речі, звідки знаєте, що я вже в курсі?

— Бо мене знайшов всюдисущий Монтань! Ви ж пам’ятаєте, після Санте я збирався до нього. Та на набережній Орфевр інспектора не було. Взагалі в бюро сидів тільки один його колега.

— Рудий.

— Справді. Ви дивуєте, навіть трошки лякаєте прозорливістю, месьє.

— Отже, Монтань знайшовся згодом.

— Примчав до мене в контору! Вихором увірвався! Тупав ніжками, накинувся зі звинуваченнями! — адвокат виговорився, поволі опанував себе. — Хоча в принципі ваша з мадам Магдою приватна історія — не таємниця слідства. Хто завгодно має право її публікувати. Підозрюю, газеті її продали.

— А я навіть не маю сумнівів. Питання — хто продав. Я грішу на вас і Монтаня.

— На мене? — Александр розгублено кліпнув. — На мене, месьє? Я схожий на ідіота?

— Тому вас я відкинув першим. Треба тепер зрозуміти, для чого це Монтаню. Він не схожий на поліціянта, який торгує таємницями. Повірте, я маю досвід та підстави твердити: наш маленький друг навіть продажним поліцейським ще не став.

— Життя навчить.

— Хтозна, — Кошовий знизав плечима. — Може, колись. Справді затягне чи заразить поліційна реальність. Але поки що інспектор нічого репортерам не зливатиме, тим більше — за гроші. Має бути інша вигода. Ми вечеряти збиралися...

— Точніше, святкувати маленьку перемогу. Нема, що відзначати.

— Попри всю катавасію — є. Мені вдалося просунутися вперед, і ви маєте це знати.

Адвокат узяв чисту виделку, покрутив, легенько стукнув по краю келиха.

— Ви мене приємно дивуєте чим далі, тим більше. Мадам Магда була сто разів права, покладаючи на вас більше надій, ніж на мене.

— Та ну, не приписуйте мені чужих заслуг.

— Прикро, що не маю своїх. Іноді здається, наш знайомий Наполеончик не так уже й помиляється щодо мене.

— Ми з вами по один бік робимо одну справу, — заспокоїв Кошовий. — Не змагаємося. У нас не перегони офіціантів.

— До чого тут перегони офіціантів?

— Згадав цікавинку, почуту недавно від Монтаня. Але до справ, — Клим ляснув долонями. — Зараз я дам вам трохи козирів. Чи щонайменше кілька крупних карт. Ви зможете грати ними з Монтанем. Хтозна, раптом вони зробляться в процесі козирними й поб’ють його карти.

— Красиво говорите. А можна більше конкретики?

— Треба, метре, треба. Мене сьогодні допитували поліціянти.

Рука мимоволі торкнулася не раз забитого місця на лиці, адвокат стрепенувся.

— Вас — що? Арештували?

— Я сказав — допитували, — м’яко уточнив Кошовий. — Не всякий допит означає арешт. Мене швидше викрали.

— Хто? Чого хотіли? Вас викрали фліки? Монтань знає? Його ідея? Будете позиватися?

Питання сипалися з Александра дрібним горохом. Клим навіть виставив перед собою долоню, відгороджуючись від словесного потоку.

— Почасти я сам спровокував їх.

— Ви змусили поліцію викрасти себе?

— Я не підозрював, що Моріс Натюр гукне на підмогу вірних собі фліків. Але якоїсь реакції від нього чекав, коли нині зранку прямо запитав про конфлікт із Лораном. Тема так стривожила його, що він швидко спустив на мене собак. Висновок: рило в пуху.

— Президент Натюр убив Лорана? — адвокат ураз стишив голос. — Відрізав йому голову?

— Аж такого не припускаю. Та якимось боком він причетний. Події сьогоднішнього дня дають усі підстави для підозр.

Захоплені розмовою, вони не відчули появи офіціанта. Коли той ввічливо поцікавився їхніми бажаннями, метр Роше здригнувся. Повз увагу офіціанта це не проскочило, він неабияк здивувався. Навіть озирнувся, шукаючи, хто чи що так налякали поважного клієнта.

— Два рази пастіс, — сказав Александр, лиш потім поцікавився: — Ви ж не проти, месьє Кошові?

— Я вже вечеряв. Пив би вино далі.

— Все одно, несіть два. Для мене ще й мало під кінець такого дня. Може, Монтаня один дочекається.

Офіціант відійшов, а Клим підозріло зиркнув на адвоката.

— Сюди прийде Монтань?

— Я дозволив собі запросити його. Думаю, ми троє повинні приватно обговорити те, що сталося. Я маю на увазі газетну сенсацію. Мислив так само, як ви, месьє. Жоден із нас не міг бути причетним до цього. Лишається Монтань. Інспектор спершу відбивався, потім збентежився. У нього слабка позиція, це дозволить натиснути.

— Як ви хочете давити?

— Ви знову праві. Наш Наполеочик з невеликим досвідом служби, великими амбіціями, затятий, але ще не зіпсований. Він відчуватиме провину, позиція дуже вразлива. Спробую переконати його відступитися, прийняти інші версії та аргументи.

Кошовий легенько постукав краєчком ножика по ніжці келиха.

— Хтозна... Може, воно й на краще. Зайдете з козирів просто тут, чого тягнути.

— Підозри щодо президента Натюра — не козир, — розвів руками Александр.

— Навпаки, Монтань уже знає, хто нацькував на мене його старших колег. Тепер поясню, за що.

Адвокат лиш мовчки похитав головою.

Поки Клим збирався з думками, з’явився пастіс. Кошовий тицьнув офіціантові на майже порожню пляшку, той зрозумів без слів, залишив їх. Тим часом метр Роше випив неквапом, смакуючи.

— Сподіваюсь, ви ще не все виклали.

— Ні. Але тепер сумніви. Лише мої спостереження, міркування, висновки.

— Чудово. Тоді готуйте вашу красномовність. Бо наш приятель уже тут.

Інспектор Монтань сів так, аби опинитися між ними.

Перш ніж зняти пальто, виклав на стіл люльку. Та, схоже, курити не збирався. Клим уже звик, що для маленького інспектора вона має інше, здебільшого ритуальне значення. Капелюха він теж зняв, але вчепив замість вішака на спинку стільця. Піджак розстебнув і навмисне вмостився так, аби під лівою рукою помічалося револьверне руків’я. Від чарки пастісу не відмовився, і коли пив, Кошовий ледь стримав посмішку. Якщо дивитися на Монтаня під певним кутом, складалося враження — він заливає напій собі під ніс.

— Дякую месьє Роше за запрошення й довіру, — мовив потому, не відводячи погляду, навпаки, войовничо піднявши голову й виставивши ніс, мовби спис під час атаки. — Справді треба поговорити приватно. Хоч тут зараз двоє проти одного. Але не хочеться, щоб ви сприймали мене ворогом. Месьє Кошові знає, про що я...

— Я так само вже знаю. Ганьба, — вставив Александр.

— Дві прикрості в один день змусили мене активніше діяти, — інспектор погладив бік люльки. — Не знаю, чи повинен вибачатися за дії всієї поліції. То було б занадто й самовпевнено, відповідати звик лише за себе. Проте! — рука стиснула люльку, мундштук націлився на Клима. — Метр Роше дещо підказав. Я подумав. Іншого варіанту просто нема, не може бути.

— Ви про що зараз?

— Наглядач у Санте! — мовив Монтань урочисто. — Той самий, який через службову необхідність був присутній при вашій зустрічі з мадам Магдою! За правилами, ви мусили говорити французькою, аби він розумів. Раптом домовляєтеся про втечу чи щось інше погане замишляєте.

— Наглядач! — Клим ляснув себе по лобі. — Чорт забирай, тюремник! Я сам мав здогадатися! Метре Роше, месьє Монтаню, мушу вибачитися, надто грубим і категоричним сьогодні був!

— Не приймається, — відрізав маленький інспектор. — Вибачення не приймаються, бо вашої провини тут нема. Ви мали повне право закидати порушення етичних правил і таємниць слідства кожному з нас. Завтра Вігоня буде звільнено.

— Кого?

— Базиль Вігонь, той самий наглядач. Я подбаю, він вилетить із вовчим білетом! — Монтань постукав люлькою по столу. — Не знаю, як виправити все інше. Судитися з газетою, вимагати спростування... Нема підстав, там же правда написана.

Наспів офіціант з новою пляшкою, показав Кошовому етикетку. Той кивнув, вирішив не куштувати, відразу підсунув порожній келих. Інспектор теж не відмовився, адвокат гойднув головою заперечливо, замовив біфштекс із спаржею.

— Те саме! — швидко мовив Монтань, і коли офіціант відійшов, пояснив, ніби виправдовувався. — Апетиту нема, але ми в ресторані, час вечеряти... — Потому відразу, різко, немов скрутив кермо на крутому повороті, змінив тему: — Це ж не все. Ви, месьє Роше, натякали на якусь важливу розмову.

— Дозвольте я, — Клим ковтнув з келиха, вирішив брати бесіду в свої руки. — Маю інформацію для ваших роздумів, месьє. За інших обставин вам би її доніс адвокат. Та коли ми вже всі при цьому, зручніше з перших рук.

— Згоден, — Монтань запитально глянув на Александра.

— Не маю поняття, про що зараз піде мова, — признався той.

Кошовий відчув фальшиві нотки. Собі він пояснив це історією з Натюром, яку той вочевидь не хотів озвучувати тут і тепер. Відбив пальцями дріб на скатертині.

— Є факт, який не можу довести. Хочете — вірте на слово, не хочете — так послухайте. Але незадовго до смерті Мішелю Лорану погрожували від імені «Справедливих». Чули щось про таку групу, панове?

Адвокат і сищик дружно похитали головами.

— Це нещасні люди, інваліди війни. Прикро, що так є. Ми всі троє воювали, не хочу і не буду чесати всіх ветеранів одним гребнем, міряти одним аршином. Їх сотні тисяч, як не мільйони, якщо брати всі континенти. Серед них є різні люди, з різними думками, поглядами на життя, особистими історіями. «Справедливими» іменують себе тут, у Парижі, інваліди, які гостріше за інших відчувають несправедливість. Як я дізнався, справедливість у їхньому розумінні — це коли багаті з доброї волі жертвують великі суми.

— Кому, на що? — живо зацікавився Монтань, відсунувши вбік келих.

— Важливіше інше: на тих, хто відмовляється, чекає кара. Справедливий, як вони вважають, вирок. Ті, кого скалічила війна, в тому числі — ось тут, — Кошовий торкнувся лоба, — залишають за собою право калічити інших. Наприклад, відтинати голову. Акція зробилася публічною, бо про криваву знахідку на Пігаль досі з острахом говорить весь Париж. Зате наступний, кого труситимуть «Справедливі», швидше поступиться.

Монтань помовчав, погриз холодний мундштук, почухав ним краєчок носа.

— Ви завважили, що нічим не доведете сказане.

— Не доведу, що вони погрожували Лорану. Це зі слів мадам Лоран, але ж її словам так само нема віри, — Клим зітхнув. — Натомість сьогодні в Латинському кварталі за мною стежив Гуїнплен.

— Хто? — маленький інспектор кліпнув. — Персонаж роману месьє Гюго?

— Навмисне я так сказав. Чекав на вашу реакцію, шановний цінитель мистецтв. Чому Гуїнплен — людина, що сміється?

— Штучно спотворене викрадачами лице, — відповів Монтань машинально, раптом очі блиснули. — Невже? Спотворене обличчя...

— Закрите маскою, — підтвердив Кошовий. — На масці намальована потворна гримаса. Слід, залишений війною. Чоловік стежив за мною, я перевірив це. А потім знайшов спосіб непомітно піти за ним. Гуїнплен привів мене на площу Республіки, там недалеко є кафе, називається «Справедливість». За логікою, панове, вони мали б стежити за розвитком подій, пов’язаних із убивством Лорана. Газетна публікація вказала на мене, бо я маю давній зв’язок із головною підозрюваною.

— Voilà! — вигукнув метр Роше. — Браво́, месьє! Це козир, той-таки козир!

— Ви про що? — маленький інспектор зиркнув підозріло. — Змова?

— Допомога! — заперечив Александр. — Месьє Кошовий зробив за вас вашу роботу! Все сходиться!

— Ще нічого не сходиться, — буркнув Монтань. — Слова, голі слова...

— Ви ж чуєте слід, по очах бачу! — адвокат клацнув пальцями. — І щоби зовсім вас заспокоїти, аби розвіяти всі можливі підозри, пропоную відтепер вам, месьє Кошовий, відступитися.

— Тобто? — не зрозумів Клим.

— Не робіть більше нічого. Не треба зайвих рухів та приватних розслідувань. Дайте поліцейському інспектору робити його роботу.

— Ви ще повчіть мене! — різко кинув Монтань.

— Боже збав, жодним чином! — метр Роше замахав руками. — Щоб більше ніхто нічого дурного не накоїв, найкраще вам самому арештувати Гуїнплена! Месьє Кошові як свідок описав його детально! Гарячий слід, інспекторе! Треба брати!

— Без вас знаю, — Монтань далі виглядав роздратовано. — Поліцейська операція отак, на рівному місця, не проводиться.

— Хіба ви, сищик, маєте пояснювати детально, звідки дізналися про «Справедливих» та їхню злочинну діяльність?

Замість відповіді маленький інспектор застебнув піджак. Діловито заховав люльку. Підвівся, начепив капелюха. Коли вже брав пальто, наспів офіціант із паруючими тарілками.

— А вечеряти... — нагадав адвокат.

— Я ж від самого початку не хотів. Сподіваюсь, месьє Кошові любить спаржу.