Голова з площі Пігаль

Розділ 18 Париж зупинився

Вдала адвокатова ідея — провести Кошового додому.

Метр Роше все ж погодився: день завершився вдало. Вони змусили Монтаня рухатися активніше, думати й діяти в іншому, потрібнішому обом напрямку. Нарешті в кінці тунелю замаячило світло, Магда Богданович отримала реальний шанс вибратися на волю. За це нові товариші підняли не один келих, і Клим не стримався, розказав Александрові про можливий зв’язок між Натюром та «Справедливими». У відповідь почув: згадка в розмові з президентом про цю групу навряд могла його спровокувати.

Так, Натюр спрямував до Кошового продажного інспектора Валера́. Але це зовсім не означає, що того стривожила саме згадка про «Справедливих» у розмові. І взагалі, адвокат чим далі, тим упертіше переконував Клима вивести Натюра з кола підозрюваних.

— Цей напрямок не має перспектив, — твердив він. — Хіба станеться диво.

— Диво?

— Наш активний Наполеончик зможе розговорити Гуїнплена чи когось із його спільників. Якщо хтось із них бовкне про Натюра як захисника, все чудовим чином складеться. Причому — без нашої з вами допомоги. Або я долучуся потім, у процесі, надам непрямі докази, почну тиснути. Хоча... Ні, месьє, все одно навряд.

— У що саме ви не вірите?

— Ані Монтань, ані тим більше — Валера́ не визнають поліційних зловживань. Рука руку миє. Не винесуть сміття з будинку тридцять шість на набережній Орфевр.

— Натюр вийде сухим із води?

— Будьте чесним як не зі мною, то з самим собою, месьє Кошові.

— Ви про що зараз?

— Вам чхати на президента Натюра. На Гуїнплена чи як його там. На «Справедливих». На Марселя та його слабого на голову братця. На мадемуазель Флоріан. Навіть на небіжчика Лорана. Переймає вас лише мадам Магда. Вона має вийти з тюрми, все інше для вас химера.

Клим визнав його правоту.

А потім метр Роше розплатився, подолавши опір Кошового. Вони вийшли, рушили до площі Сен-Мішель і там знайшли вільне таксі. Спершу Клим не второпав, для чого Александр так наполягає на супроводі. Та коли приїхали і в дверях обох зустріла сувора мадам Бретон, консьєржка Климового будинку, все стало на свої місця.

— Хазяїн заборонив пускати месьє! — вона тицьнула сухим пальцем на Кошового. — Він може лише забрати свої речі.

— У чому справа, мадам? — запитав той, наперед знаючи, що почує.

— Вас сьогодні шукала кримінальна поліція.

— А ви читали, що про месьє пишуть газети? — втрутився Александр.

— Хай месьє навіть служить у газеті! — відрубала консьєржка. — І потім, я читала, звісно читала! Спершу хазяїн тішився, що під цим дахом мешкає така знаменита персона. Та знаменитість буває сумною, месьє! Ваша пасія сидить у в’язниці! — консьєржка знову націлила на Клима гострий палець. — Її підозрюють у вбивстві чоловіка! А вас розшукує кримінальна поліція! Ви її спільник, месьє! Поліції нам тут ще бракувало!

— Хазяїн так сказав? — поцікавився адвокат.

— Це і моя думка! — заявила мадам Бретон.

Александр з легким п’яним поклоном простягнув їй картку.

— Прошу. Я метр Роше, адвокат, представляю інтереси мадам Лоран. Її провину, маю надію, встановить, тобто, пардон, не встановить слідство. Але так, ви маєте рацію. Вона під підозрою, тому й ув’язнена. Натомість месьє Кошовий, як зволите бачити, без кайданок. Вільна людина, жодних підозр. А поліція... Робота в них така, шукати різних людей. Якщо хочете, мадам, можу повторити те саме хазяїну. Хай йому соромно стане.

Поки говорив, консьєржка помітно заспокоїлася.

— У ваших словах є правда, месьє, — визнала нарешті.

— Ви ще будете пишатися таким пожильцем.

Більше мадам Бретон не перешкоджала. Александр затявся довести Клима до дверей, і той ледве відбився. Розсталися добрими друзями, навіть обнялися й двократно, на французький манер, торкнулися щоками одне одного.

Цього вечора Кошовий більше нічим не хотів забивати голову — роздягнувся й на диво швидко заснув. Подумав був — лише приляже, заплющить очі, збереться з думками. А коли розклепив повіки, побачив сіре ранкове небо крізь шибку над головою. Він відчував себе трохи пом’ятим, що не дивно після вчорашніх пригод та посиденьок, але в цілому міцний сон додав сил.

Заразом Клим відчув спустошення — вже не знав, до чого себе прикласти сьогодні. Лишився день, завтра або на службу, або — звільнятися. Навіть якщо прийде в «Конкур», там неодмінно розпитають про Магду. І, що найгірше, доведеться з’явитися з цим у лікарню до Шарлот.

Ні. Краще знову битися з божевільним Люком у підвалі в Кліші чи вчергове відбиватися від поліції. Це він витерпить, переживе краще, ніж розмову з коханкою. Хоч під землю провалися, от слово честі.

Клим ще не визначився з планами на день. Лише вмивався й міркував, де найближче поснідати — як у двері постукали. Він ні на кого не чекав, про всяк випадок мацнув револьвер під подушкою. Потім повернув ключ у замку.

— Месьє Кошові?

Незнайомець у шкіряній шоферській куртці переступив поріг.

— Так, а... — і тут Клим згадав, де його бачив зовсім недавно. — Ви возите месьє Натюра.

— У вас чудова пам’ять, месьє, — кивнув той. — Президент хоче поговорити.

— Прислав за мною машину? Як мило.

— Ні. Не прислав. Він приїхав сам, сидить у авто. Прошу поквапитися, в месьє президента дуже мало часу.

— А месьє президент не хоче...

Шофер уже не слухав — розвернувся й швидко збіг крученими сходами.

Частину салону займала новенька радіола.

Усередині закритого купе «Іспано-сьюїза» нагадувала невеличкий будиночок на колесах. Кошовий навіть ризикнув би порівняти простір, у який забрався, з розмірами своєї кімнатки в мансарді. Якщо під куполом автівки й було тісніше, то навряд набагато. Крім громіздкого приймача, звідки саме лунали позивні «Радіо Тур Ефель», Клим побачив два широких крісла, обтягнутих коричневою шкірою, і невеличку шафку міні-бару. Вловивши погляд, Натюр поцікавився:

— Запропонувати ковток чогось?

— Занадто рано, — Кошовий сів у крісло навпроти.

Рука в тонкій рукавичці скрутила звук радіо. Потім Натюр підхопив масивну тростину, яка лежала поруч, стукнув круглим набалдашником у віконце. Шофер зрозумів сигнал, запустив мотор.

— Куди їдемо? — поцікавився Кошовий.

— Вам не все одно? Маєте конкретні побажання?

— Або ми просто катаємося, або ви мене викрали, месьє.

— Ані те, ані інше. Кататися не можу собі дозволити, часу дуже мало навіть на звичайну прогулянку з родиною. А викрадати вас — пощо? Ви сіли з доброї волі. Вам не погрожували.

— Сьогодні — ні. Вчора — так.

Автомобіль завернув, поїхав швидше.

— Вчорашня ваша поява мене насторожила й стривожила, месьє Кошові. Настільки, що я змушений був задіяти проти вас певні зв’язки. Тепер знаю про вас трохи більше. Ще не вирішив, крупна ви фігура чи дрібна особа.

— Для вас так важливо знати мій статус? — гмикнув Клим. — Хіба місце, де я живу, не красномовне?

— Ви можете жити в таких нетрях, які зараз квітнуть на Міроменіль. І які я маю намір зруйнувати, забудувавши натомість дешевим, та все одно пристойнішим житлом. Важливо не те, де ви живете. Значно важливіше, хто ви. І якими є ваші можливості.

— Знайшли відповідь?

— Здебільшого.

— Що це означає?

Аж тепер Кошовий звернув увагу на свіжу ранкову газету. Вона визирала з-за Натюра, він фактично сидів на ній. Зараз витягнув, показав заголовок на спеціально розгорнутій шпальті.

— Стрілянина на площі Республіки. Поліція виявила злочинну групу, яку складали інваліди війни. Вони називали себе «Справедливими». Прошу.

Клим узяв газету, пробіг очима невеличку замітку.

— Затримати не вдалося нікого. Один загинув під час стрілянини, — він підніс очі на Натюра. — Я повинен це знати?

— Мусите, — відрубав той. — Бо до вчорашнього дня ви знали про так званих «Справедливих» трохи більше, ніж я. Ви заявили, що я за щось платив їм. Це було зранку, месьє. А ввечері поліція вже штурмувала їхнє кубло. До речі, там відзначився один наш спільний знайомий. Не скажу, що добрий. Я сам невисокої думки про людські якості інспектора Валера́. Але інші й не погодяться виконувати для мене різну брудну роботу.

— Відзначився... Чекайте, один загинув під час стрілянини...

— Правильно мислите, месьє, — задоволено буркнув Натюр. — Не хотіли б колись попрацювати на мене?

— Це — пропозиція?

— А ви — згодні?

— Ні.

— Тоді це була риторика, — Натюр забрав газету, недбало кинув поруч. — Аби не ця поліційна операція, я б викинув вас із голови. Валера́ зробив те, за що йому платять. Я вважав вас дрібним шантажистом, чиїмось пішаком. Після того, що сталося з Лораном, на мене скоса поглядає чимало колег. Уже навіть репортери, збирачі сміття й падла, крутилися поруч. Існує велика спокуса прив’язати мене до Лоранового вбивства. Ви, погодьтеся, поводили себе сходим чином.

— Бо маю підстави.

Натюр умостився на кріслі зручніше. Поклав тростину між ніг, капелюха — поруч. Провів долонею по жорсткому йоржику каштанового волосся з нитками сивини.

— Визнаю, маєте. Вчора дізнався, заради кого ви стараєтеся. Знаю мадам Лоран, не близько, та перетиналися. Достойна жінка, Мішелю пощастило, хоч, між нами, він не був її вартий. І знаєте, месьє... Думайте про мене, що завгодно: я повірив у причетність мадам до вбивства. Сама, своїми руками, вбити не могла. Спланувати — змогла б. Та кому я це кажу, ви, як пишуть газети, знаєте мадам Лоран давно й досить близько.

— Магда не причетна.

— Ви дієте в її інтересах, зрозуміло, — кивнув Натюр. — Знати б мені про це вчора, я мав би з вами інакшу розмову. Ви б не познайомилися з месьє Валера́. Все б розв’язалося без його участі.

— Що саме?

— «Справедливі», месьє Кошові. Мені відомо, хто вони. Вимагачі. Фронтові заслуги цього не виправдовують і не переважують. Я на їхні погрози не пристав, але й у поліцію з цим не пішов. Маю на увазі, офіційно. Залучив того ж таки Валера́, він дуже швидко все залагодив. Лоранові, як бачимо, не пощастило. Але проблему маю я. Навіть більшу, ніж створили горезвісні «Справедливі». Ця проблема — ви.

Круглий набалдашник легенько тицьнув Климові в груди.

— До вчорашнього дня ви не знали про моє існування, — Кошовий плавним рухом відвів тростину. — Дізналися, хто я і де живу. Чим заважаю?

— Я фігурально висловився, — Натюр знову примостив тростину біля себе. — Я вже прогнав від себе трьох писак-проноз, ласих до смаженини. Ви не з них, проте питання тотожні. Ви однаково думаєте, панове. Знаєте, що прикро, проти чого не попреш, через те воно й бісить? Думки логічні. Бо я насправді не мав конкурентів, окрім Мішеля Лорана. Через державний підряд на забудову біля Міроменіль ми намірялися схрестити шпаги в суді. Визнаю: я міг програти. Хочете ще більше правди? Я намагався переконати Лорана відмовитися, відступитися. Так, месьє, за гроші, — зараз Клим почув нотки виклику.

— Невже Лоран, мільйонер, взяв би від вас хабаря? Скільки він коштував? Сто тисяч, двісті, п’ятсот?

— Знову ж таки, фігурально, — президента починала дратувати бесіда. — Звісно, нема суми, яка змусила б його відмовитися від вигідного замовлення. На його місці я б теж засміявся, почувши про грошову компенсацію. Крім однієї пропозиції: отримати незабаром такий самий підряд. Поза конкуренцією, без особливих проблем. Чиновники в мерії вирішують подібні справи за значно менші суми. Бо знаю ласунів, і готовий був їм заплатити. Тариф — не більше десяти тисяч франків, не оподаткованих.

— Лоран, так розумію, пропозицію відхилив.

— Ще й запитав навзаєм, чому б мені не скористатися з неї самому. Він затявся, месьє, і я почав готуватися до судової баталії. Раптом його вбивають. Єдину серйозну перешкоду для мене усунуто. І ви — один із тих, хто насмілився закинути мені пряму вигоду від смерті Лорана. А згадка про отих «Справедливих» — натяк на те, що я їх найняв для вбивства. До речі, ви перший їх згадали. Звідси висновок: вам відомо більше, ніж репортерам. Але ви, месьє, самостійною фігурою не виглядаєте.

— Дякую за відвертість.

— Ображайтеся, скільки завгодно.

— Тим не менше, за мною ніхто не стоїть.

— Уже зрозумів. А вас закликаю зрозуміти наступне: я, Марсель Натюр — остання в Парижі людина, кому вигідна нагла смерть Мішеля Лорана.

— Щойно ж сказали — маєте вигоду!

— Ось чому я вразливий! — гаркнув президент. — Ось якою логікою керуються цинічні газетярі! Так, до кінця тижня я укладаю важливу для себе угоду! Справа на сотні мільйонів, месьє! Станція метро «Міроменіль» прийме перших пасажирів уже за два місяці, в травні! До того часу довкола замість брудних нетрів мають з’явитися дешеві, але пристойні забудови для бідних! Париж потребує робочих рук щодня, а робітникам треба десь жити! Що більше доступного житла — то більше робочих рук.

— Емігрантських. Дешевих, — не стримався Клим.

— Зате вони не крутять носами! І щасливі, бо їх пустив до себе Париж! — президент тупнув.

Автомобіль тим часом почав рухатися повільніше. Натюр звернув на це увагу аж тепер, роздратовано постукав у скло позад себе. Швидше не поїхали, він визирнув у вікно.

— Париж зупинився, — пробурчав він роздратовано. — Що ближче до центру, то гірше їхати. Ще рік, нехай два — і не лише центральна частина стоятиме в заторах. Метро, месьє, тільки метро врятує місто.

— Що у вас вийшло зі «Справедливими»? — Кошовий спробував поміняти тему.

— Нічого. Ані в мене з ними, ані в них зі мною. Ви колись подавали жебракам, месьє?

— Раз у житті навіть жебрак подасть іншому жебракові.

— А скільки разів ви чули скарги на голод?

— Жебрають завжди від голоду.

— Ви справді так думаєте? Свята простота, — Натюр гмикнув. — Спробуйте колись купити такому голодному круасан. Викине, навіть не чекатиме задля пристойності, поки ви відведете очі. Всі хочуть грошей, живих грошей. Дешеве вино, дорогий морфій... Словом, — президент прокашлявся, — я оплатив благодійний обід для ветеранів. Якщо вже «Справедливі» так дбають про їхній добробут. На цьому розійшлися. Мій представник заради цікавості пішов глянути, що там відбувалося. Так, в зазначений час у призначене місце прийшло десь до сотні народу. Перед ними мітингували прихильні до комуністів оратори. Перепало капіталістам, так, ніби не капіталіст їх нагодував. Отака вона, благодійність.

Автомобіль зупинився.

— Приїхали? — спитав Кошовий.

— Не знаю, чи приїхали ви і які мали плани, — Натюр знову глянув назовні. — А ми застрягли. Думав, що раніше вас знайду, то вільнішими будуть вулиці. І помилився, бо паризькі затори неможливо прорахувати.

— Якщо більше не маєте нічого до мене, я вас залишу, — Клим посунувся до дверцят зі свого боку.

— А я маю надію, що після нашої прогулянки ви нічого не матимете до мене.

Кошовий дещо згадав.

— Подаруєте газету?

— Та Бога ради!

Підхопивши примірник, Клим кивнув на прощання. Замість відповіді Натюр пихато відвернувся.

Подумаєш.

Опинившись на хіднику, Кошовий побачив перед собою запруджений автівками бульвар. Ближчі до них стояли, ті, що далі, темпами руху нагадували великих морських черепах. За «Іспано-сьюїзою» вже шикувалися інші жертви автомобільного буму. Перш, ніж з’ясувати, куди його завезли, Клим наткнувся очима на вхід до метрополітену. Трохи далі, на розі, під смугастими тентами вже розставляли столики офіціанти.

Зайнявши місце, Кошовий замовив сніданок: круасан, масло, яйце, каву.

Поки чекав, розгорнув газету на потрібній сторінці. Репортаж про вчорашню поліцейську операцію на площі Республіки його цікавив менше, ніж одне фото. Спритник-репортер підібрався так близько, як зміг. І мав гарну апаратуру: нічний знімок вийшов на диво чітким та контрастним навіть після газетного друку.

Об’єктив схопив того самого справедливого, застреленого інспектором Валера́. Чоловік лежав незграбно, на боку. Поруч — револьвер, випав при падінні. Маска закриває нижню половину обличчя.

Обриси рота, намальовані чорним.

Гуїнплен — чи як його насправді.