Голова з площі Пігаль

Париж, квітень 1923 року, міст Міняйл

Інвалід стояв на звичному місці.

Заплативши йому цього разу за три цигарки, Кошовий пригостив однією найближчого до себе риболова. Той скупо подякував, замінив виплюнутий у Сену недопалок. Давши чоловікові запальничку, Клим обперся на бильця мосту, зирнув униз, пошукав і знайшов очима недопалок — разом із іншим дрібним сміттям його несла течія далі, вздовж набережної.

Закуривши й собі, Кошовий заклав руки за спину. Неквапом, гуляючи, перейшов міст майже до кінця. Сходити в місто на спішив. Примостився неподалік одинокої квіткарки, ліг грудьми на широке бильце, прикипів поглядом до баржі — вона повільно випливала з-під Нового Мосту перед ним. З труби піднімався в сонячне квітневе небо білий ріденький дим.

Час чекання — на одну викурену цигарку.

— Пан має вогню? — почув праворуч від себе польською.

— До послуг пані, — відповів українською.

Магда виглядала свіжішою, ніж відразу після тюрми, але втому досі видавали мішки під очима, нехай старанно забілені. Тонкі пальці крутили цигарку, вставлену в довгий позолочений мундштук.

— Дякую, що прийшла.

— Було б дивно, аби не прийшла.

— Кому дивно?

— Мені. Тобі. Нам.

— Отже, нам.

— То месьє допоможе з вогнем?

Клим з підкресленою ввічливістю клацнув запальничкою.

Баржа поважно, з гідністю, властивою лише вантажним річковим судам, випливала на середину каналу.

— Добре виглядаєш, — сказав Кошовий.

— Климентію, вдала брехня — одна з твоїх чеснот, — Магда випустила дим набік. — Але я знаю тебе так давно й так добре, що розпізнаю її дуже просто.

— Не завжди. Ось нещодавно закинула, що я тебе обдурив. Удалося.

— То я просто забула, з ким маю справу.

— А може, я тебе просто не дурив.

— Не збрехав про свою Шарлот?

— Не сказав нічого про неї. Промовчав.

— Часто промовчати, нічого не сказати, дорівнює витонченій брехні.

— І вона вже не моя, — Клим подивився на течію під собою. — У нас нічого не могло скластися. Рано чи пізно ми б розійшлися. Просто це сталося швидше.

— Не хочу нічого про вас чути.

— Нема нас, узагалі, — Кошовий почав дратуватися. — Я лишився служити в «Конкурі». Після всього, що сталося, месьє Кошові тамтешня зірка. Маю навіть менше обов’язків, здебільшого приваблюю публіку своєю персоною. Зі мною фотографуються.

— Пік кар’єри емігранта, — її очі не посміхалися.

— Шарлот не може танцювати. Намагалася — не виходить. Чув, хоче позувати художникам. Чи студентам з Латинського кварталу. Натурницю не просять танцювати.

— У неї, мабуть, гарне тіло. Молоде.

— Магдо, припиняй нарешті, — Клим кинув недопалок у воду. — Треба вирішити, що буде з нами далі.

— Хіба з нами щось буде? — вона помовчала, відповіді не почула, заговорила враз зовсім не в тему. — Тіло Мішеля знайшли, чув?

— Читав учорашню газету. Роше нарешті набридло крутити, він признався.

— Він би не признався, аби поліція не обстежила його авто з третьої спроби. Дивно, адвокат жодного разу не обмовився, що має «форд».

— Чорний «форд», — уточнив Кошовий. — Знаєш, я помітив — Парижем зараз простіше й швидше ходити пішки. Чи їздити метро або трамваєм. І потім, чорних «фордів» чимало, такий собі слід. Але ти права, Роше вирішив зачинити авто в гаражі надовго. Знати б раніше про нього...

— Нічого б не дало. Чорних «фордів» чимало, — злегка передражнила Магда.

Баржа наближалася до мосту Міняйл. Тепер можна було розгледіти — вона везла вугілля.

— Це все Монтань, — сказав Клим. — Салон Роше помив від крові, подбав. Але інспектор не забув: невдаха має звичай нічого не робити аж так ретельно. Облазив, обнюхав машину своїм носом. Сліди крові знайшлися під килимком. Не на підлозі — Роше там помив, але не вимив низ самого килимка.

— Катакомби, — зітхнула Магда. — Ідеалом Мішель Лоран зовсім не був. Тільки ж не заслужив посмертного обгризання паризькими щурами, — її пересмикнуло.

— Що зі спадком?

— Поки нічого, та справа рухається. Мені поки не горить. Помешкання ніхто не забере, маю авто, водій Лорана далі працює на мене. Потім хочу сама сісти за кермо, давно пора.

— Чи не пізно вам за віком, мадам?

Магда пирхнула.

— Навіть якщо це такий невдалий жарт, Климентію, ти все одно заслуговуєш по пиці.

— Скільки разів за минулий місяць їй діставалося... На мою пику чухалося чимало рук. Твої не найгірші.

— Не підлизуйся.

— Не в моїх правилах.

— Знаю.

Обоє замовкли, мовби тема для розмови враз випарувалася з цигарковим димом.

Баржа запливала під міст Міняйл.

— То як у нас буде далі, Магдо? І чи є, по-твоєму, ми?

— Завтра їду до Швейцарії, — вона дивилася на тиху воду Сени. — Я мушу відпочити. Два тижні, а то й місяць. Зі мною матиме постійний зв’язок мій новий адвокат та наш управитель. Треба зібратися з думками, тюремна камера — величезний стрес.

— А я був там тричі. Тюрми різні — камери однакові.

— Я повинна відпочити, — повторила Магда. — Забагато сталося за такий короткий час. Ти ось із мертвих воскреснув.

— Ми воскреснули обоє.

— Ось і розберуся, як до цього ставитися.

— Повечеряємо?

— Не сьогодні, Климентію. І... ще раз вдячна за все.

— Хіба могло бути інакше?

— Могло.

Магда купила в квіткарки букетик фіалок.

Простягнула Кошовому.

Рушила назад, у бік Латинського кварталу, елегантно граючи маленькою сумочкою.

А Клим стояв, крутив букет, міркував, що значить оте багатозначне могло, й дивився, як з протилежного боку мосту виринає завантажена вугіллям баржа.

Березень-травень 2020 року

Київ