Голова з площі Пігаль

Розділ 12 Марсель обіцяє

Полонених завели з двору, через чорний вихід.

Кошовий за весь час не зронив ані звуку. Мовчки дозволив себе обшукати, забрати револьвер, й навіть витерпів пару міцних штурханів. Натомість Батар ані на мить не замовкав. Спершу молов щось про помилку, що їх прийняли не за тих. Коли обмацували, почав нервово хіхікати й ламатися, натякаючи — він не по хлопчиках, та може підказати, де шукати. За такий зухвалий жарт дістав під ребра, ненадовго стулив писок, а потім знову затараторив, уже неголосно, собі під носа. Говорив — що має добрі стосунки з месьє Марселем, завжди готовий допомогти. Запустив тактику забалакування.

Хтозна, заради чого.

Клим не мав наміру атакувати й вириватися з полону. Проти них було троє, і за вдалої розстановки сил Кошовий міг узяти на себе двох. Нещодавня сутичка додала куражу, він міг діяти на чистому адреналіні, відчуття небезпеки трошки притупилося. Навряд чи посланці чекали опору. Несподіванка була на його боці, вирубати одного Клим міг відразу, голіруч, напевне. Лишався сумнів щодо приятеля. Батар був досвідченим, сказати навіть — природженим пронозою. Але щось підказувало: паризький байстрюк бігає швидше, ніж б’ється. Він із тих, хто до останнього прагне уникнути прямого силового контакту, хіба що має справу зі слабшими за себе.

Та не це стримувало від сутички.

По-перше, Кошовий розумів — він тут на чужій території. Якщо Батара знайшли й перехопили дуже швидко, його шукатимуть трохи довше. І все одно знайдуть. Тож відчайдушно вирватися зараз означало лиш відтермінувати небезпеку, а не позбутися її. Переходити ж на нелегальне становище, ховатися від бандитів із Кліші йому, ветеранові двох війн, не додавало честі.

І по-друге, перевірити здогад щодо Навахи без прямого контакту з Марселем, одним із тутешніх королів, не вийде. Тож усе одно довелося б його шукати, витрачати час. А так його не ведуть — везуть автомобілем просто до ватажка.

Вочевидь посланці здогадалися, що бранці не чинитимуть опір. Клима посадили поруч із водієм, час від часу нагадуючи про себе ззаду тицянням між ребра. Батара затисли ззаду, штовхали ліктями в боки. Проте прикусити язика не змусили, хіба бубоніти той став тихіше.

Вузький коридорчик, куди їх заштовхнули по черзі, огорнув густою сумішшю пахощів кухні, тютюну і чогось, що нагадало Кошовому запахи театральних лаштунків. Попереду глухо лунали джазові ритми, розбавлені незрозумілими вигуками й короткими сплесками сміху. Та бранцям веліли відразу завернути праворуч, потім — ліворуч. Там уже чекали — двері, які Клим не відразу помітив при поганому освітленні, прочинилися.

Ступивши за поріг, він побачив Люка Наваху.

Він сидів на чомусь, подібному до імператорського трону. Одна рука недбало лежала на спинці, інша тримала біля рота товсту сигару. Бриту голову прикрашав новенький з вигляду картуз. Шию елегантно обвивав шарф. Торс обтягував уже знайомий светр у горизонтальну смужку. Замість черевиків рука художника побачила свого героя в чоботях, до яких ззаду були припнуті золоті шпори. Ногу намальований Наваха елегантно заклав на ногу.

Під портретом на повний зріст, забраним у позолочену рамку, примостився на оксамитовій канапі чоловік років сорока із вигляду.

Схожими в братів, живого й портретного, виявилися лише очі.

Точніше — їхній прищур. Більше нічого не вказувало на кревне родичання. Климові здалося, старший зовсім не хоче нагадувати молодшого. Якщо Люк ретельно вискоблив череп, той, кого називали Марселем, відпустив шевелюру й густі бачки. Замість босяцького вбрання він вподобав елегантний темно-зелений картатий костюм, хоч обійшовся без жилетки — зате додав широку, вручну розшиту краватку.

А ще він був нижчим від свого молодшого брата.

І ширшим. Не жирним, не тлустим — саме ширшим. Широкими кістками Марселя наділила природа. Хтозна, майнуло, раптом мама народила синів від різних батьків...

— Qu’est-ce que c’est?[57] — Кошовий вирішив почати першим.

— Вас хотів запитати, що все це значить, — почув у відповідь. — Найперше кортіло подивитися на людину, яка ризикнула зв’язатися ось із ним? — палець показав на портрет.

Батар швидко виринув з-за Климової спини на перший план.

— Месьє Марселю, месьє Марселю...

Рука стрімко опустилася, палець дивився на пронозу.

— З тобою ще буде окрема розмова. І говоритиму не я. Або стоїш мовчки, або вона почнеться просто зараз. Не тут.

Один із громил раптом стиснув Батарів лікоть.

— Робота художника Дюбуа, — тепер Кошовий показав на картину. — Я шукав його. До вашого брата, месьє, не мав жодних інших справ. Але Люк не дав слова сказати.

Погляд Марселя враз потеплішав.

— Як ви його назвали?

— Люком. Хіба не так його хрестили?

— Бідолаху навіть рідна мама з якогось часу перестала кликати на ім’я, — зітхнув Марсель. — Коли в десять років нещасний уже був на голову вищим ровесників і ще не навчився складати слова докупи, вона казала дитині лише «ти» або «гей, ти». Це було ще лагідно. Бо коли злилася, а злилася часто... — він знову зітхнув. — Слова, якими матінка називала його тоді, Люк вивчив першими. Він забавляв увесь марсельський порт.

— З ним гралися?

— Його водили всюди й вимагали, аби повторював все це уголос. Згодом навіть почали давати за таке гроші, кілька сантимів за атракціон. Мені довелося втрутитися — так я уперше завівся з місцевими шибайголовами. Мені було вже вісімнадцять, я мав певні плани на життя. Й марсельська тюрма в них не вписувалася.

— Чому — тюрма?

Ватажок раптом згадав про зайвих.

Жестом він звелів посіпакам вийти. Коли той, хто тримав Батара, потягнув хлопчину за собою, іншим жестом наказав не чіпати. Звільнений Батар негайно відступив у дальній кут, втиснувся в нього й завмер. Щойно двері зачинилися й вони лишилися втрьох, Марсель повів далі:

— Ви, месьє, знаєте мене завдяки одному язикатому байстрюкові. Не знаю, чому його язик досі не вирізали, а цікаві баньки — не видерли. Мабуть тому, що Батар чимось нагадує мені Люка. Хіба більш меткий, навіть надміру.

— Е-е-е... — подав голос Батар.

— Seins! — рявкнув Марсель так несподівано, що Кошовий здригнувся. — Мовчи! Цить! Припни нарешті свого язика, бо я його тобі подарую!

Чорнявий слухняно втягнув голову в плечі. І все одно Клим уловив вогник непокори й цікавості в очах пронози.

— То кого вони до мене доставили? — Марсель знову переключився на нього. — Чую акцент. Польський, російський?

— За це питання, месьє, я дуже скоро почну викликати на дуель. Поверну традиції мушкетерських часів.

— У часи, описані месьє Дюма, дуелі були заборонені, — нагадав Марсель.

— Зараз вони так само не дозволені.

— Але не так давно у вас була кулачна дуель із моїм молодшим братом. До цього повернемося, лиш познайомимося нарешті.

— Клим Кошовий. Не поляк, не росіянин.

— Клі-їм? — невпевнено, мов ідучи грузькою стежкою, перепитав Марсель. — Надто складно для мене. Зватиму вас Боксом, якщо нема заперечень.

— Я не боксер ніби...

— Свідки кажуть інше. А вони, свідки, на тому добре знаються. Батар і Бокс, мені вже подобається.

— Нехай, — гмикнув Кошовий. — Тим більше, замолоду справді боксував.

— На рингу? — стрепенувся Марсель.

— Форму тримав.

— Гаразд, — кивнув той. — Отже, ви питали, чому тюрма. Бо, месьє Бокс, за скоєні злочини судять і саджають за грати. Для поліції та суду спроба навчити ввічливості бевзя, який ображає твого слабого на голову братика — злочин.

— Такий параграф є в зведенні законів?

— Коли слова й попередження не діють, у марсельському порту виймають наваху.

— Ясно. А з в’язниці ви вийшли іншою людиною.

— Саме так. І лише ця, інша людина могла надалі захищати Люка. Поки я сидів, матуся віддала його в притулок. Звідти я видер хлопця, власноруч відшкрібав від шарів бруду. Від нього смерділо, месьє. Він голодував, харчувався гниллю й зовсім розучився розмовляти. Хіба отих самих слів не забув.

— Здається, відтоді Люк досяг успіхів, — мовив Клим обережно.

— Більших, ніж може здатися. Але й клопоту завдає чимало.

— Здогадуюсь. Можу уявити...

— Seins! — тепер Марсель огризнувся вже на Кошового. — Ніхто не може уявити клопоту, що завдає отаке здоровило. Якого Бог наділив дрібкою розуму. Я маю чимало справ, месьє Бокс, і найменше хочу бути нянькою для Люка. Проте пояснити, розтлумачити хлопцеві деякі потрібні речі не завжди можу словами. Зі зрозумілих, мабуть, причин силою вбивати щось теж не хочу, не можу й не буду. Мабуть, ви маєте вагомі причини отак вриватися на мою територію.

— У «Дохлого щура» я не вривався.

— Вас запросили й підвезли, — погодився Марсель. — Та в «Десяту сходинку» ви миру не принесли.

— Хоча прийшов туди з миром, — наголосив Клим. — Ваш брат не був налаштований до розмови.

— Й ви дали волю кулакам.

— Бо звик тримати удар і давати здачі.

— Ваша звичка дозволила вам зробити мою роботу, — сказав Марсель. — Гріх казати таке про нещасного Люка. Та я останнім часом серйозно думав, хто б його провчив. Найняти когось рука не підніметься, втрачу престиж, до Люка буде інше ставлення. Проте коли цуценя гидить, його найкраще затовкти писком у власну калюжу.

— Нівроку цуценя, — Кошовий торкнувся розсіченої брови.

— Хіба хтось тут каже, що життя — проста штука? О-ля-ля, месьє Бокс! Аби ж ви знали, скільки скарг я вислуховую. А скільки ще замовчують, бояться розгнівати... Знайшовся нарешті у Кліші той, хто не зважає на місцеві звичаї й авторитетів. Думаю, на якійсь час малий Люк заспокоїться, менше робитиме кривд та дурниць. І випереджаю питання, яке ви напевне приготували: ні.

— Що — ні?

— Люкові не місце в Сальпетрієр[58]. Жодних лікарень, жодних лікарів, навіть медичних світил. Ні.

— Тепер нарешті розумію, чому Люк так полюбив свій портрет та його автора, — Клим перейшов ближче до своїх справ. — А ви, месьє Марсель, теж перейнялися й взяли художника під опіку. Він тому й прибіг до Люка по допомогу. Ніхто в усьому окрузі не захистить його краще. Та де — ніхто в усьому Парижі.

— Вгадали, месьє.

— Таємницю з того ніхто не робить...

— Нащо? Навпаки. Чим більше тутешніх знатиме, під чиїм захистом Жульєн Дюбуа — тим менше його шукатимуть.

— І його petit-copine. Мадемуазель Флоріан, Одрі.

— Так, і його подружку. Ви чудово інформовані.

— Я шукаю не його — її. У мене до мадемуазель є кілька важливих запитань.

— Уважно слухаю.

— Ризикую розгнівати... Але ж ви не схожі на мадемуазель.

Марсель реготнув.

Батар у своєму кутку теж захихотів. Важкий погляд ватажка миттю позбавив пронозу почуття гумору. Він знову принишкнув, хіба писок далі пожвавлювали гримаси.

— Як ви, напевне, зрозуміли, месьє Бокс, мій брат має небагато справжніх друзів, — мовив Марсель. — Той Дюбуа один із них. Я погано вірю в те, що художник щиро вважає Люка другом. Швидше сприймає його таким собі сторожовиком. Знаєте, є такі люди. Замість давати собі раду, в разі чого лякають сильними покровителями, — Кошовий кивнув. — Хоча згоден: у наш час богема сама шукає друзів у нашому середовищі цілком безкорисно. З цікавості: нові враження, інші звичаї, таке різне. Хтось навіть надихується в борделях на Пігаль чи тут, у «Дохлому щурі», в колі небезпечної публіки. Пусте, — ватажок махнув короткою рукою. — Мені важливо інше. Люк, — палець знову показав на портрет, — щиро вважає Дюбуа своїм другом. Подруга його друга — його подруга. З певних причин мій нещасний брат не ладен відповідати за себе. Тим більше, за своїх друзів. Тому відповідальність доводиться брати мені. Це мій хрест, месьє Бокс.

— Жульєн і Одрі під вашим особистим захистом. Ви сюди підводите?

— Саме так. Маючи справу з Люком, ви маєте справу зі мною. Маєте якісь питання до мадемуазель — ставте мені.

— Коли так... Боюся, відповіді не почую.

— Поясніть.

Кошовий звично приборкав віко.

— Вашим обіцянкам можна довіряти? Ваше слово — надійне?

— Подарував вам порівняння з мадемуазель. Одного подарунка досить.

Небезпека враз зробилася настільки відчутною, що Батар навіть зупинив гримаси й завмер.

— Дозволите запросити сюди ваших апашів? — Клим витримав лютий погляд ватажка. — Чи накажіть гукнути їх комусь із нас...

До люті додався цікавий вогник.

— Нехай зайдуть.

Кошовий визирнув назовні. Громили миттю зреагували на рух, відлипнули від стіни, один мацнув кишеню плаща. Клим мовчки кивнув і відступив на крок, прочинивши двері ширше. Щойно пара зайшла, він лишив двері розкритими, красномовно даючи зрозуміти — зараз без секретів, усе публічно.

— Прошу вас, месьє Марсель, пообіцяти при свідках: після цієї зустрічі з нашим приятелем Батаром нічого не станеться. Ми з ним познайомилися кілька годин тому. Він переконував — знає в окрузі всіх і всі знають його. Охоче вірю, переконався. Проте сьогодні Батар уже почув і ще знатиме забагато. Наскільки я обізнаний зі звичаями криміналу, випадкові свідки довго не живуть. Від себе готовий додати: ви або прибираєте нас обох, або Батар після всього лишається моєю довіреною особою. За нього відповідатиму я, Климентій Кошовий. Чи месьє Бокс, як ви тут устигли мене охрестити. Відповідатиму так само, як ви, месьє, за свого Люка. Ну, готові обіцяти?

Запала тиша.

Кошовий готовий був чимало заплатити будь-якому фотографу, здатному закріпити на знімку вирази обличь обох апашів. Батар же зі смаглявого зробився білим. Марсель трубно сопів, ніздрі широко роздувалися.

— Для чого ця вистава? — буркнув нарешті.

— Ви дасте при свідках із вашого ближнього кола слово. Аби не дасте. Якщо ж дасте, доведеться пояснювати, чому порушили.

— Або — не доведеться, — огризнувся ватажок. — У всій окрузі мало кому вдасться пред’явити Марселю порушення якоїсь там обіцянки.

— Але черв’ячок сумніву з’явиться. Одного разу хтось та й подумає: не варто вірити вашим словам. Ну, і ваші сумніви зараз багато про що говорять.

— Ні про що не говорять! — гаркнув Марсель. — Міркую вголос, не намагайтесь підловити. Слизький ви, месьє. Як флік, лягавий... Чи якийсь із тих хитрозадих адвокатів.

— Не лягавий — так точно, — Клим вирішив не розводитися далі.

— Чорт із вами, обіцяю, — ватажок видихнув, мов дроворуб, упоравшись із сучкуватим поліном. — За умови, що чорнопикий надалі пильнуватиме свого язика сам. Не вважатиме себе недоторканим. І не пхатиме дзьоба, куди не просять.

Тепер голосно, зі свистом, видихнув Батар.

— Скажіть, хай вже йдуть.

Марсель жестом відпустив апашів. Останній при виході зачинив двері. Кошовий чи не вперше за цей довгий дивний вечір відчув полегшення.

— До справ, месьє. Ви дали слово. Тепер ризик розгнівати вас питанням про причетність Люка до вбивства Мішеля Лорана мінімальний. І шанс почути від вас правдиву відповідь зростає.

Ватажок збентежено крекнув.

Від Клима не приховалося — Марсель справді здивований, бо щирий подив переважив гнів.

— Хто такий Мішель Лоран? Стоп! — він ляснув долонями. — Той, кому відрізали качан і викинули на Пігаль! Дюбуа тому й прибіг до Люка по допомогу! Дівка налякала: думатимуть на нього! На художника! Дюбуа мав на того месьє зуб! І міг нацькувати на нього мого погано керованого братця! Тому вони й ховаються, месьє!

Кошовий кліпнув.

— Отже, ви знаєте.

— Люк тут жодним боком.

— Зате Дюбуа під підозрою, — Клим правив своє, заговорив швидко, палко. — Послухайте, месьє Марсель, ми з вами зараз однакові. Не в одному човні, та пливемо поруч. Ви любите меншого брата й захищаєте навіть усупереч закону й здоровому глузду. Я теж люблю — жінку, яку підозрюють у цьому вбивстві. П’ять років тому думав, що загубив її назавжди. Ось тепер знайшов тут, у Парижі, в тюрмі. Одрі Флоріан може знати, та де — напевне знає щось таке, що допоможе вивести мою кохану жінку з-під удару. Навіть якщо виявиться — Люк причетний, ми з вами спільно вирішимо, як витягнути близьку мені людину й не зашкодити тому, хто близький вам.

Коли він скінчив промову, побачив перед собою вже іншу людину.

Не міг пояснити, кого саме — та лиховісний кримінальний ватажок кудись зник.

— З цього слід було почати, месьє, — навіть голос Марселя вже звучав іншими нотами. — Щодо Люка я справді нічого не знаю. Та мені могли й не сказати. Але видряпати з Санте жінку, аби ще й фліки спіймали облизня — справа честі. Ви мій гість, — блимнув у бік Батара, виправився. — Обидва гості. Зараз принесуть вино. І приведуть наших голуб’ят.