Голова з площі Пігаль

Розділ 20 Поранений герой приймає візитерів

Крові витекло чимало.

Від того трохи паморочилася голова, але могло бути гірше. Тіло Клима прострелили в кількох місцях. Плече куля пройшла наскрізь, ще й не зачепила кістку, наче хто навмисне, філігранно, акуратно мітив у м’які тканини. Ця рана виявилася найбільш серйозною, інші більше нагадували глибокі подряпини. Відновитися Клим мав намір досить швидко, цілком міг приймати відвідувачів уже під кінець того насиченого дня.

Та не хотів, ось у чому справа.

Його привезли до Божого шпиталю. Тамтешні милосердні сестри, звичайно ж, негайно впізнали свого героя, і вже за кілька годин він уперше почув про палке бажання мадемуазель Ізоля провідати його. Зустрічі з Шарлот було не уникнути, як і з’ясування стосунків на лікарняному ліжку. Кошовий же відтягував це дійство так надовго, наскільки це було можливим. Довелося вдати себе слабшим, ніж чувся насправді, відразу зустрів розуміння, але заразом — запевнення в відданості. Щойно месьє оклигає та зміцніє, мадемуазель буде в нього. Їй дозволено вставати, навіть вже можуть відпустити додому, як тільки захоче. Але вона з власної волі лишилася ще на кілька днів, бо, як щебетали медсестри, не має права кинути месьє отак, не завітавши особисто.

Єдиний, кому Кошовий дозволив зайти, був метр Роше. Під вечір, коли Клим уже встиг трошки поспати та навіть посьорбати бульйону, адвокат з’явився з пляшкою шампанського.

— Завтра мадам Лоран виходить! — крикнув із порогу, і, не сходячи з місця, дав салют корком. — Де в цьому храмі здоров’я келихи?

— Беріть кухоль, — Кошовий кивнув на тумбочку. — Мені лікарі навряд дозволять. Та я їх не питатиму.

— Не бачу радості в очах, месьє!

— Я радію, — це справді було так. — Але... як би так сказати... Словом, настільки повірив у нашу перемогу, так чекав виправдання Магди зо дня на день, що вашу новину сприймаю буденно. Знаю, треба радіти якось інакше. Навіть готовий визнати свою не дуже пристойну поведінку.

— Заради Бога! — Александр уже наливав пінний напій у емальований кухоль. — То все через стрес. Ви пережили кілька днів, наче кілька років. Я, принаймні, ставлю себе на ваше місце й відчуваю саме так. Хіба не дуже переможно.

— Отут дарма. Перемога ваша, як не крути.

— Ні, месьє, — адвокат простягнув йому пляшку, і Клим сів зручніше, аби взяти її. — Ні, ні і ще раз ні. Ви адвокат, ми колеги. Перемога адвоката — в судовій залі. Або до суду, коли вдається очистити клієнта від підозр та звинувачень.

— Хіба з Магдою не так?

— На жаль, мої професійні якості не придалися, — метр Роше справді сумував, Кошовому навіть стало його шкода. — Єдине, що я зробив для мадам Лоран, так це знайшов вас. Усі подальші дії, які й привели до перемоги, цілковито ваша заслуга.

— Отже, вона поза підозрами?

— Вдома в одного з нападників знайшли золотий портсигар із монограмою Лорана. Подарунок мадам, до річниці весілля. Попри всі відомі нам, скажемо так, делікатні факти пара жила у взаємній повазі. Вони поважали передусім свою угоду, домовленості, примхи одне одного. А річницю, задля підтримання легенди, святкували з гостями.

— При свідках.

— Можна й так сказати, — легко погодився Александр.

— Це схоже на Магду. Вона людина слова. Завжди грала за правилами. За своїми, звісно. Тими, які сама придумала й узгодила. Портсигар був при Лорані, коли він пішов із дому в той свій останній день життя?

— Месьє завжди носив його з собою.

— Не можу змусити себе ненавидіти отих «Справедливих». Аби не війна... — Кошовий зітхнув. — Але з іншого боку, далеко не всі ветерани обирають отакий, злочинний шлях.

— Знаєте, в кого знайшли той доказ?

— Звідки...

— Його звуть, тобто, звали Брюло. Венсан Брюло.

— Гуїнплен! — вирвалося в Клима. — Той самий!

— Він уже нікому нічого не скаже. Його спільники, троє з чотирьох, що напали на вас, у один голос відкараскуються від убивства.

— Кажете, троє?

— Одного ви вбили наповал. Інші все заперечують.

— Заперечують, що хотіли знищити мене?

— Тут усе ясно. Але давайте нарешті святкувати! — адвокат торкнувся кухлем пляшки, щедро ковтнув. — На жаль, мадам Лоран доведеться ночувати сьогодні в Санте. На щастя — востаннє.

Кошовий хильнув із горлечка.

— Все ж таки, що вони заперечують?

— Причетність свого товариша Брюло до вбивства Лорана. Тим більше, таким жорстоким способом. Тільки ж спосіб на Брюло прямо вказує. Його біографію наш Наполеончик уже трошки дослідив: мав нагоду поговорити нині з інспектором.

— Багато дізналися? Є якісь ще докази, крім портсигара?

— О-ла-ла! — відмахнувся Александр. — Мені... вам... Тобто, нам важливіше бачити мадам Магду на волі, очищеною від дурних підозр. Ви ж знайомі з норовом інспектора Монтаня. Спершу звинувачення, докази — діло наживне. Йому досить того, що в Брюло знайшли річ, яку вбитий мав при собі. До цього факту охоче долучить свідчення, що підтверджують психічний розлад інваліда війни. Нарешті, так звані «Справедливі» не визнають провину товариша по зброї, але ж розголос про стрілянину в Булоні вже працює проти них. Месьє Натюр перший заявив не комусь там, а самому префекту паризької поліції про погрози з їхнього боку. Приклад показовий, інші жертви раптом дружно перестають боятися. А всі вони — поважні, впливові, знані в Парижі особи. Вцілілим після зіткнення з вами, месьє Кошовий, нічого не лишиться, як визнати провину. Брюло міг діяти й напевне діяв без узгодження з товариством. Ой, та забудьте! — адвокат знову випив. — Одужуйте, заразом відпочивайте, ви заслужили. Готуйтеся знову прочитати про свої подвиги, газетярі вас полюбили. А мені дозвольте потурбуватися про мадам Лоран, їй теж перепало.

Перепало.

Хто б заперечив.

Ранком, ще до обходу, навідався Монтань.

Побачивши його в дверях палати, Клим ледве не зареготав. У останній момент викроїв на лиці щось подібне до болісної гримаси, для того навіть повернувся зумисне незграбно. Маленький інспектор убрав обов’язковий для візитерів білий халат, і в жодній з лікарень йому б не взяли за труд підібрати підходящий за розміром. Вочевидь дали перший-ліпший, справді не найбільший, але навіть біла одежина середнього розміру все одно сягала йому до п’ят. Монтань визирав із халата, а ніс на додачу до незмінного капелюха лиш підсилював комічний ефект. Розуміючи це, він зовсім по-дитячому надув губи й щоки, бодай так намагаючись виглядати серйознішим та соліднішим.

— Я не затримаю вас довго, месьє Кошові, — попередив відразу. — Зайшов по дорозі на службу.

Клим зрозумів його інакше. До служби йому справді по дорозі. Та поліцейський сам не хоче затримуватися, бо що довше буде тут, то більше небажаної уваги до себе привертатиме.

— Я вчора все розповів вашим колегам.

— Я маю при собі протокол, — Монтань уже виймав із портфеля картонну теку. — Ваші покази передруковані. Якщо нічого не наплутали, не перебрехали, підпишіть та й по всьому.

— А моя історія з Валера́ опустила вас із неба не землю.

— Припиніть, я завжди ходив по землі, — відрубав інспектор. — Ми обоє були на війнах. На різних, у різний час — але війнах. Хіба всі солдати наших армій — кришталево чисті, чесні, ідеальні герої?

— Війна минула.

— Але рани гояться довго! Ваші вчорашні нападники — яскравий тому приклад.

— Хочете прирівняти людей, чию психіку травмувала війна разом із тілом, до продажного поліцейського? Ваш колега навряд воював.

— Досить, — тема явно була для Монтаня неприємною. — Читайте, шукайте, де вас перебрехали мої продажні колеги. І прошу зважити: за інших обставин хоч я, хоч хтось інший згідно букви закону мусив дати вам прочитати ваші ж свідчення. Й підписатися під ними. — Інспектор помовчав, додав похмуро. — До речі, аби від вас хотіли неправдивих свідчень, будьте певні, озвучили б побажання. Хоч Валера́, хоч інший, подібний до нього. Я не наївний. Знаю, таких вистачає. Як і адвокатів-шахраїв. Візьміть ось вашого друга, Роше.

— От заїлися ви на нього!

— Відверто кажу, Роше пальцем об палець не вдарив для своєї клієнтки! Вбивцю Лорана знайшли ви, нехай докази тому й зібрала поліція. Але на білому коні — адвокат!

— Месьє інспектор, ви знову стріляєте холостими. Метр Роше визнав учора те, що ви закидаєте йому сьогодні. Навіть говорив подібними словами.

— І все одно! — Монтань уперто тупнув. — Йому потрібна якась історія власного успіху! Вашу перемогу, навіть поліційну роботу видаватиме за свою довго, вголос, активно! Для таких, як Роше, мадам Лоран дуже вигідна клієнтка. Він не візьметься захищати просту, незаможну людину. Ви, месьє Кошові, за інших обставин на його увагу могли б не розраховувати! Він вам ламаного сантима не подасть!

— Я не жебраю.

— То я фігурально.

— Розумію.

— Не зовсім розумієте! — інспектор дедалі більше розпалявся. — Він крутився то біля Лорана, то — поруч із Натюром, то — в колі інших багатих та впливових. Світська вечірка — бачимо метра Роше. Урочисте відкриття нової забудови — Александр Роше з келихом! Пуск баржі на Сену — без нашого доброго приятеля не обходиться! Він дуже хоче бути корисним найперше багатіям, це ж очевидно.

— Не бачу нічого поганого в намірах робити кар’єру з заможними клієнтами, — гмикнув Кошовий. — А ви, месьє, зараз говорите, мов комуніст на мітингу. Чи соціаліст. Поліціянт поділяє новомодні ідеї?

— Поліціянт за рівність, передусім соціальну, — відрубав інспектор. — І всіх рівняє закон. Тому не приписуйте лише соціалістам ідеї рівності й справедливості. Взагалі, ми захопилися зовсім непотрібним.

— Хіба я про це почав?

Войовничо піднявши підборіддя й виставивши ніс, мов спис, Монтань тицьнув Климові кілька друкованих на машинці аркушів. Читання забрало трохи менше десяти хвилин, та й то лиш тому, що Кошовий перечитав двічі.

— Все вірно. Чим підписати?

— Прошу.

З діловитістю конторського службовця інспектор видобув із надр портфеля перо в тонкому круглому дерев’яному футлярі й маленьку чорнильницю в формі діжечки. Завершивши формальності, Клим дмухнув на свіжий підпис, запитав:

— Що мої вчорашні хрещеники? Признаються?

— Їм нема в чому признаватися, — Монтань узяв протокол, акуратно повернув у теку. — Більше скажу. Ті, хто після спроби вбити вас лишилися живими, поволі, зі скрипом, визнають факти погроз та вимагань. Участь у тяжчих злочинах не визнав ніхто.

— Не дивно.

— Й не чіпляють усе на мертвого Венсана Брюло, — інспектор заховав теку в надра портфелю, там же зникли перо й чорнильниця. — Ветеранське братство, армійська дружба. Додайте напевне знайому вам, правнику, тезу: не було того, чого не можна довести.

— Але ж докази проти Брюло є. Інакше б, месьє, ви б не дозволили відпустити Магду.

— Брюло — особа цікава, непроста, трагічна, — інспектор клацнув замком на портфелі. — Вже збираються свідчення тих, хто знав його за життя. Травма нижньої щелепи, зрізало осколком снаряду, він не говорив, мукав. Зате писав. Є записи, месьє Кошові.

— Щоденник?

— Було б ще краще. Та швидше — розрізнені думки. Нещасний Брюло справді повільно божеволів, — Монтань зітхнув. — Провину за все, що переживав, за своє сумне становище, перекладав на таких, як Лоран. Бажав би бачити їх усіх мертвими. І ось, втілив. — Інспектор ступив до виходу, взявся за ручку дверей, повернувся, додав уже через плече. — Не дарма інші покривають його. Нічим не ризикують. Доказів проти жодного з них нема. А проти Брюло є, їх досить, аби я успішно завершив справу. Ще б тіло знайти...

Візитера, який навідав незабаром після обходу й перев’язки, дбайливі медсестри не хотіли пускати.

Спершу Клим почув незрозумілий гармидер ззовні. Чоловічий голос брав високі ноти, слів не розібрати, загалом ясно — хтось дуже обурювався. Відповів дівочий хор, тут уже вухо вловило слова «лікар» та «поліція». Після того чоловік відчутно збавив оберти, знизив тон, і далі усі говорили вже під його дверима. Нарешті, постукавши й не дочекавшись дозволу, в палату пурхнула одна з сестер, зробила круглі очі й гучним шепотом мовила:

— Він до вас проривається, месьє Клименті!

— Хто — він?

— Він! — дівчина окреслила перед собою в повітрі коло, з чого Кошовий зрозумів — йдеться про когось пузатого. — А ще від нього тхне одеколоном та дешевим вином!

— Переплутав, коли пив і бризкався?

— Обожнюю ваш гумор, — цвірінькнула дівчина, кокетливо поправила коротке волосся під хрусткою від крохмалю білою хусткою. — Але в такому вигляді... Може, справді гукнути ажана?

— Мадемуазель... — Клим з деяком трудом згадав її ім’я. —...Веро́. Зараз ви мене трошки ображаєте.

На дівоче личко набігла тінь смутку.

— Не кажіть так, месьє, — Веро́ хлюпнула носиком. — Ми нікому не дозволимо, ми вас так... А ви...

— Уся ваша лікарня вже більше тижня читає в газетах про мої подвиги, — Кошовий подарував дівчині посмішку з-під вусів. — За цей час я підстрелив апаша, який зазіхав на мадемуазель Ізоля. Згодом — один відбився від чотирьох жахливих убивць. Невже злякаюся якогось п’яного товстуна? Тим більше, коли ви всі поруч, за першим покликом порвете негідника на шматки.

Тепер щічки дівчини стали рожевими.

— Ніхто так не жартує, як ви, месьє, — воні цвірінькнула задоволено і згодом випурхнула.

За мить поріг палати переступив новий візитер. Кошовий не відразу, але дуже швидко впізнав суворого череваня, того самого наглядача з Санте. Зараз він був у цивільному, виглядав войовниче, проте войовничість ця погано приховувала розгубленість, бентегу й образу.

— Я до вас, месьє Кошові! — гаркнув черевань. — Шукав вас ще від учора!

— Тут нема нікого, крім мене, — кивнув Клим, мостячись на подушці. — Отже, ви точно по мою душу, месьє Вігонь.

— О, то ви мене знаєте! Чудово, однією церемонією менше!

— Тюремники загалом не люблять церемоній. Звикли до внутрішнього розпорядку.

— Ми зустрічалися, коротко. Я бачу таких щодня, не маю звички запам’ятовувати лиця відвідувачів. Мене ви, так розумію, не забули. А вас я не забуду до кінця життя. Ви зіпсували мені це життя, месьє!

Останню вразу Базиль Вігонь вигукнув, мовби шмагав нею Клима по щоках.

— А ви дивом не зіпсували життя мадам Лоран, — парирував Кошовий. — Судячи з вашого войовничого набігу, Монтань — людина слова. Подбав, аби вас витурили геть.

— Так, учора я втратив місце! — візитер випнув черево. — Я маю дружину, трьох дітей, їх треба чимось годувати! Вашими стараннями, месьє, мене копнули під зад із вовчим білетом!

— Я тут ні до чого. Срібляків, зароблених у «Парі Суар» за продаж сенсації щодо моїх стосунків із вашою ув’язненою, повинно вистачити вашій родині на перший час. Потім підете чорноробом на будівництво, робочі руки в Парижі зараз дуже в ціні.

— Брехня! — гаркнув Вігонь, повторив уже тихіше. — Брехня. Я не продавав нічого жодній газеті. Я взагалі не читаю газет. Книжок теж не читаю, месьє. У нас ніхто їх не читає, то все пуста справа. Я навіть не знаю, скільки коштує якась газета. Спитайте, кого завгодно.

— Ви пишаєтеся невіглаством?

— Я кажу: навіть якби захотів, не знав би, до кого йти, в які двері стукати, — зараз колишній наглядач виправдовувався. — Месьє, вас послухають. Скажіть, що я тут ні до чого. Нехай мене повернуть на службу. Дружина вранці погрожувала, що не годуватиме задурно. Мені після вчорашнього скандалу хоч із дому йди, хоч із мосту головою в Сену!

Тут Вігонь зробив таке, чого Клим зовсім не чекав.

Закотив очі під лоба. Склав руки, мов перед іконою. Бухнувся на коліна, поповз на них до ліжка, витираючи штанами підлогу.

— Скажіть Монтаню, месьє Кошові! Благаю вас! Вічний борг за мною, месьє! Будьте милосердні, що я вам зробив!

— Встаньте!

— Запитайте в мадам Лоран! Вона не скаже про мене лихого слова! Я чесно робив свою роботу, в’язні ніколи не скаржилися! А як хто й жалівся, так вони ж там лиходії, бандити, вбивці! Не вірте нікому, месьє, такі типи завжди ненавидять нашого брата тюремника! А що робити, треба ж комусь і в Санте працювати!

Клим відкинув ковдру. Різко підвестися ще не міг. Повільно зліз на підлогу, ступив босоніж до Вігоня, ледве встиг забрати ногу — той намірився обійняти її.

— Встаньте, — повторив м’яко, без злоби. — Так, я маю на вас зуб за скоєне. Але вирахував вас месьє Монтань. Ще позавчора гадки не мав, навіть сам грішив на інспектора. Тому в ноги краще падати йому.

Черевань неквапом підвівся. До нього швидко поверталася гідність.

— На мене наклепали, месьє, — мовив чітко, виважено, твердо. — Або сам Монтань з якихось причин вирішив позбутися мене, закрити мною власні помилки. Або на мене йому хтось свідомо нажалівся.

— Нічим допомогти не можу, — інших слів Кошовий не знайшов.

— Але я цього не залишу так, — нагадав Вігонь.

— Жодних сумнівів, месьє. Правда, від мене вам в цій справі жодної користі.

Візитер пішов, не прощаючись. Йому дуже кортіло хряпнути за собою дверима — та все ж стримався в останню мить. По собі залишив суміш одеколону й вина, все дешеве.

Довелося вікно ширше прочиняти.