Голова з площі Пігаль

Розділ 21 Між двох вогнів

Шарлот завітала по обіді.

Усі найгірші припущення Клим прочитав на її обличчі. Вона зайшла мовчки, лише кивнула, вітаючись. Стала посеред палати, весь її вигляд випромінював водночас докір та звинувачення. Не соромлячись коханки, яка бачила його різним, Кошовий підвівся, неквапом одягнув халат, щільно запахнув, туго затягнув пояс. Аж тепер звернув увагу — на Шарлот уже не було лікарняного одягу. Молода жінка навіть устигла зробити зачіску, наділа не нову, та все одно модну сукню — низ ледве закривав коліна, — тілесні панчохи, каблук туфель середнього розміру.

— Як ти... — почав Клим обережно.

— А ти! — очікувано перервала Шарлот. — Ти! Як ти міг не сказати мені!

— Бачу, ти знаєш багато.

— Я знаю те, про що знає тепер увесь Париж! І про твою давню, втрачену любов! І про твої подвиги заради неї! Ти ж повернув собі ту жінку, хіба ні?

— Заради тебе я теж дещо вчинив, — нагадав Кошовий.

— Скажи ще — зробив би подібне заради будь-кого! Теж мені, лицар! Борець за абстрактну справедливість!

— Чому — абстрактну? Шарлот... — він зробив крок уперед.

— Не підходь! — попередила вона. — Стій на місці! Я не хочу тебе бачити!

— Але ти прийшла. Дивишся на мене.

— Треба глянути в твої брехливі очі!

— Отже, ти таки хочеш мене бачити. Без того, аби побачити мене, в мої брехливі очі не зазирнеш.

— До біса твоє словоблудство!

— Можемо поговорити спокійніше?

Шарлот пучкою скинула з кутика ока справжню, не уявну сльозинку.

— Я жива людина, Кліменті, — мовила тихо. — Я любила тебе, справді.

— Знаю. Я теж...

— Ні! — тепер голос піднісся. — Не треба цих сцен, цієї звичної чоловічої брехні! Якби ти любив мене, справді любив, я б щось для тебе значила. Ти ж носив мені букети, аби соромно не було. Перед собою.

— Ти справді значиш для мене багато.

— Не бреши. Я втомилася, Клименті. Втомилася вірити, що ти не такий, як інші. Тобі плювати на мене, на мої почуття. Дякую Богу, нарешті це проявилося.

— В чому проявилося? Поясни, нарешті.

— Від тієї, кого кохаєш, не приховуєш нічого, — Шарлот витерла сльозинку з кутика другого ока. — Ти міг... Ні, ти повинен був прийти до мене відразу! Того самого дня, як знайшлася твоя давня любов! Ти мусив тоді ж зробити вибір.

— Якщо б то вибір на твою користь — Магда мусила лишатися за гратами, так? Ми не мали зустрітися? Ти навіть не підозрюєш, уявити не можеш, через що ми свого часу пройшли разом!

— Отже, вибрав ти не мене, — сумно посміхнулася Шарлот. — Скажи, що вона для тебе нічого не значить. Скажи, що вона — вдова, і тобі до того байдуже, не скористаєшся моментом. Скажи, що ви надалі лишитесь добрими друзями, питимете разом каву по неділях. І що роки розлуки всі давні почуття притлумили, вбили, вихолодили — теж скажи.

Кошовий, слухаючи, все ж наблизився. На останніх словах узяв поклав їй на плече вільну від пов’язки руку. Шарлот не сахнулася, очі зблизька виявилися як ніколи глибокими.

— Нічого ти такого не почуєш, — мовив він у відповідь. — Але це не означає, зовсім не означає, що ми повинні бути ворогами. Я винен перед тобою, бо сталося диво? Раптом знайшлася жінка, яку я вважав утраченою назавжди? Це моя провина, що вона потрапила в біду?

— Ти мусив відразу прийти з цим до мене, Клименті. Прийти — і пояснити все. Я б навіть могла порадіти за тебе. Ми б лишилися друзями. Адже я жінка, все здатна зрозуміти.

— Хіба ми не можемо лишитися друзями? — тут Кошового осяяло. — Чекай, мені все ясно! Я повернуся в «Конкур», ти теж повернешся туди. Ми будемо бачитися щодня, для тебе це боляче. Шарлот, мила моя дівчинко, коли так — я негайно залишу службу!

— У тебе нічого не вийде, — знову навернулися сльози. — З «Конкуру» доведеться йти мені.

— Для чого такі жертви!

— Не жертви, реальність. Я вже не зможу танцювати. Ти врятував мене, правда. Але все ж розрахував не дуже вдало.

— Нічого не розумію.

— Лікарі думали — ногу можна врятувати.

— Хіба її не врятували? Шарлот, я ж стріляв у м’які тканини!

— Там усе вирішив якийсь міліметр. Я ходитиму, Клименті. Я вже ходжу. Танцювати не зможу. Кульгаві не танцюють на сценах. Хіба в якомусь цирку калік.

Гримнув грім.

— Я тебе скалічив, — процідив Кошовий, власний голос ішов луною у вухах. — Хотів урятувати... Натомість скалічив назавжди.

— Так сталося, коханий... Усе одно коханий. Ти мене не любиш, але ти коханий.

Шарлот уже не стримувала себе — притислася міцніше, крізь халат Клим відчув її груди з затверділими враз сосками.

Зараз вони стояли вже поруч із ліжком.

Шарлот — спиною до дверей палати.

Кошовий — лицем.

Просто перед ним двері прочинилися поштовхом.

— Ой, пардон. Даруйте, я невчасно.

Магда Богданович дивилася на них із неприхованою цікавістю.

— А може, і вчасно. Нарешті ти познайомиш нас, Климентію.

Шарлот не відсторонилася.

Навпаки, повернулася півобертом, не пускаючи Кошового з обіймів.

— Про те саме щойно хотіла попросити його, мадам.

— Прошу?

— Познайомити нас. Я вам дуже заздрю, мадам Лоран.

— Богданович-Лоран.

— Заради вас Клименті поставив на вуха весь Париж. Ішов на вірну смерть. На вашому місці буде щаслива опинитися будь-яка жінка.

— Ви, бачу, маєте таке щастя.

Ну, досить.

— Нарешті ти на волі, — Клим відвів рукою від себе Шарлот, навмисне діючи грубувато. — Вибач, не зміг тебе зустріти. Сама ж бачиш...

— Бачу, — Магда посміхнулася кутиком губ. — Метр Роше був сьогодні сама люб’язність. А я рада, що тебе тут так добре опікають.

— Магдо, нам треба поговорити.

— І ти скажеш улюблену фразу всіх чоловіків нашої великої планети. Її говорять у всіх країнах, на всіх континентах. Це ж не те, що я думаю, правда? Так звучить: «Мила, це не те, що ти думаєш».

— Мадемуазель Ізоля вже йде, — вицідив Кошовий.

— Я її не затримую.

— Мене ніхто не може затримати!

Тряхнувши гривкою, Шарлот гордо піднесла голову. Пішла з урочистим виглядом, старанно оминувши Магду, зробивши для того навмисне великий гак по простору палати. І тепер Клим помітив — молода жінка дійсно кульгає. Не сильно, проте досить для прощання з танцями.

— Обов’язково треба відразу мітити територію? — він зиркнув на Магду з докором.

— Ви про що, месьє? Про яку територію? Отут — ваша територія?

— Давно ми не сварилися, — Клим сів на ліжко. — Але, знаєш, я з того радий. Впізнаю ту пані Магду, яку знав колись. Цілих десять років.

— Я зовсім не мала наміру сваритися. Навпаки, прийшла подякувати, за все, що ти зробив для мене. Я чекала побачити тебе біля воріт тюрми, і коли не побачила — то було перше розчарування. Та метр Роше відразу все пояснив, бо нічого не знала там, у камері, про твої пригоди й подвиги. Ось, побачила ще один.

— Це не те, що ти думаєш, — іншої фрази Кошовий підібрати не зміг.

— Я заїхала додому, швидко змила тюремний сморід, перевдягнулася. Примчала сюди, готуючись побачити зраненого, кволого, але непереможного Климентія. А ти цілком собі міцний та вправний.

— Тебе засмутило?

— Гаразд. Поясни мені, що я повинна думати, побачивши мадемуазель у твоїх обіймах.

— Ну... Шарлот теж має причини мені дякувати.

— Не блазнюй. Ми дорослі люди. Я нічим тобі не дорікаю, як і ти не маєш права дорікати мені одруженням.

— Боже збав, Магдо! Слова кривого не скажу про твій шлюб зі збоченцем!

У її очах майнули знайомі блискавки.

— Аби ти справді не був поранений, зараз дістав би по пиці.

— Кохана, моя пика, як зволиш бачити сама, притягує останнім часом не лише ляпаси.

— Навіть «кохана»?

— Можу повторити ще раз.

— Кому? Мені — чи мадемуазель, яка так швидко втекла? Нічого, не журися. Вона ще прийде. Не раз.

— Не розумію твоєї злості.

— Поясню, — Магда ступила ближче, очі й далі метали блискавки. — Від самого початку поясню. Ми трохи говорили там, у Санте. Про нас. Чому ти загубився в воєнному вирі, що пережила за той час я. Не мала надії побачити тебе колись, аж раптом доля вирішила інакше. Ми жили в одному місті цілий рік, могли б ще довше не знайтися. Але твоя манера рано чи пізно потрапляти в газети все ж зробила свою справу, прискорила процес. Я наймаю приватного детектива, він знаходить тебе — не в найкращий, як виявилося, для мене час.

— Ми зустрілися, — нагадав Клим. — За сумних обставин, проте зустрілися.

— І тоді, при зустрічі, коли я, вважай, сповідалася тобі, коли розповіла, за кого й для чого вийшла заміж, чекала від тебе такої самої сповіді!

— Ти жодним словом не обмовилася.

— А ти не міг відчути! — блискавки вже рясно ширяли палатою. — Ми зналися десять років, із них чотири — дуже близько! Я мала надію, ти розумієш мене так само, з півслова, як я тебе! Я думала, в нас ближчий зв’язок, ніж є зараз! А ти нічого не розказав про себе і цю дівицю!

— Її звати Шарлот Ізоля, — мовив Кошовий стримано.

— Мені все одно, як її звати! Ти, — тонкий указівний палець націлився на нього, — просто не мав права приховувати від мене, ще й отак боягузливо, як усі чоловіки, приховувати ваш зв’язок! Я не знала тоді, як наша зустріч здатна поміняти моє життя! Та лиха доля, ось парадокс, зробила мене заможною вдовою. Мені лише сорок років, я не бідна, і я вільна!

— Для мене? Злидня, який служить у кабаре, живе в мансарді й свого часу спав під паризькими мостами?

— Я мала намір обговорити з тобою нас, — Магда наголосила на останньому слові. — Ще півгодини тому мала. Після побаченого — ні.

— Ти не побачила нічого особливого.

— Крім юної дами в твоїх обіймах.

— Ти ж розумієш сама — все скінчилося.

— Коли? — питання прозвучало коротким пострілом. — У той самий день, як ти дізнався, що я в біді? А якби тобі не вдалося видряпати мене з-за грат, ти б навідував мене, а потім вертався до неї в ліжко? Від однієї думки про таке мені паморочиться голова!

— Ти власниця, Магдо.

— Ти знав це, Климентію. Завжди. І не врахував, вирішив пустити амурні справи самопливом, за течією річки Сени, — блискавки зникли, вона потроху заспокоїлася. — Більше не обтяжую вас своєю присутністю, пане Кошовий.

— Отже, поговорили, — зітхнув Клим.

— Я дуже втомилася цими днями.

— Бачу.

— Розумію, ти рано чи пізно захочеш продовжити розмову. Ми не можемо далі жити в одному місті й не домовитися про правила існування.

— Пакт про ненапад.

— Називай, як хочеш. Але краще поки що тобі зализати рани тілесні, мені — інші.

Кошовий не знайшов слів, замість відповіді повів цілим плечем. Магда ступила до дверей, вже взялася за ручку. Раптом, згадавши щось, повернулася.

— А все було б значно простіше, аби сищик, найнятий мною, підтвердив моє алібі. І не треба було йти до істини складнішим шляхом.

Сіпнулося віко.

Клим аж тепер зрозумів, яким насправді виявився дурним.

Магда на волі — та ще нічого не скінчилося.

Бо він справді забув, навіть не так — злочинно забув про Гастона Лекока...