Голова з площі Пігаль

Розділ 16 Підкочені рукави

Куди везли — Кошовий не розібрав дорогою.

Валера́ взяв кермо, Жильбер посадив Клима поруч із собою назад. Так, аби пасажир опинився з правого боку, відкриваючи ліворукому можливості діяти в критичний момент. Попередив — не варто дуркувати. Та не пояснив, що це означає. Кошовий спробував запевнити, що різких рухів не робитиме, нічого не порушив, узагалі поважає французькі закони. Жильбер промовчав, тепер уже Валера́ спереду коротко й грубо звелів припнути язика. А спробу крутити головою та визирати у вікно припинив уже Жильбер, неввічливо й мовчки тицьнувши у бік гострим ліктем.

Руки чомусь не скували.

Відзначивши, що їдуть на чорному «форді», Клим подумки зав’язав вузлик. Хоча не надто міцний. Таких авто, за раніше зробленими спостереженнями, у Парижі чимало. Також він завважив: кружляли містом, проте переїзд не забрав багато часу. Хвилин десять, нехай п’ятнадцять. Ще вирахував — прямували назад, ближче до Сіте, але на сам острів, до префектури, не збиралися. Підгадавши зручний момент, Кошовий трохи завалився набік, мовби втративши рівновагу на занадто різкому повороті. Сповз на сидіння, кинувши погляд назовні. Шульга тут же змусив сісти рівно, як сидів. Але все ж Климові вдалося побачити й впізнати клаптик бульвару Севастополь.

Машина покружляла трохи прилеглими вулицями, нарешті зупинилася.

— Без дурниць, месьє, — нагадав Жильбер. — Поки вам довіряють. Не розчаровуйте.

Раптом Кошового осяяло.

— Оце довіра? — він вистави поперед себе зігнуті в ліктях та стиснуті в кулак руки. — Залишили вільним, аби спровокувати? Ну, як дремену чи почну битися просто тут, у салоні... Підстрелите мене по закону.

— З чого б вам опиратися й тікати? — Валера́ розвернувся корпусом, поклав лікоть на спинку крісла. — Ви ж нічого не порушили. Чи все ж винні в чомусь, га? — інспектор підморгнув.

— Розмова ні про що, панове, — сказав Клим. — Ви з поліції. Точніше, з кримінального розшуку. Затримали мене на вулиці серед білого дня. Привезли не знати куди. Тому ви маєте пояснити, що я, на вашу думку, порушив. Невинних людей поліція отак не катає.

— А раптом ми вирішили покатати вас, — зблизька Кошовий розгледів крізь скельці окулярів більмо на лівому оці Валера́, що робило поліцейського чимось схожим на річкову рибу. — Нам нема, чого робити. Шукаємо собі вдячне заняття, месьє Кошові.

— Ми дотепер не знайомилися особисто.

— Це має якесь значення?

— Так, має, — Клим заговорив упевненіше. — З вашим колегою я познайомився кілька днів тому. Заходив на набережну Орфевр у справі до іншого вашого колеги, інспектора Монтаня. Назвав своє прізвище, хоча на французький манер воно звучить інакше. Або ви сиділи в іншому кабінеті, інспекторе. Або — ваше місце за столом ліворуч від дверей.

— Для чого ми це слухаємо?

— Бо до мене підійшли на вулиці ви, а не інспектор Жильбер. Спершу звернулися, точно знаючи: я — це я. Лиш потім назвали себе.

— Мені показав вас колега! — Валера́ помітно занервував, не розуміючи закидів Кошового й через те втрачаючи терпець та контроль. — До чого ведете?

— Ваш колега міг підійти до мене сам. Але посилає вперед кавалерію — незнайому мені людину з поліцейським посвідченням. Це наштовхує на деякі думки.

— Почали — договорюйте, месьє.

— Колега не хоче відповідати за нашу обідню прогулянку. Точніше, за її наслідки. Він передав ініціативу вам, а ви берете все на себе. Отже, вам, інспекторе Валера́, викрадати людей посеред білого дня в Парижі не вперше.

— Ми повинні його слухати? — поцікавився Жильбер, і в його голосі Клим теж відчув непевні нотки.

— Повинні. Не тут, — Валера́ відчинив дверцята з водійського боку. — У нас мало часу, питань багато.

— Одне, — нагадав Жильбер.

— Головне — справді одне. Якщо відповість швидко — швидше й закінчимо. Та думаю, одна відповідь потягне за собою інші, похідні питання.

— Я не заважаю вашій розмові, панове? — Клим із усіх сил намагався зберігати спокій, хоч усередині почало холонути від поганих передчуттів.

— Вийдіть із машини, месьє, — сказав Жильбер з підкресленою, навіть блазнівською ввічливістю, не втримався, нагадав укотре: — Дурниць не робіть. Валера́ добре стріляє.

— А ви?

Жильбер прочинив двері зі свого боку, вибрався спиною вперед.

— Перевіряти це не в ваших інтересах.

Зайшли не з вулиці — завели чорним ходом.

Усередині, на сходах, пахнуло вологою. Але не сумішшю цвілого бруду, навпаки, нещодавно митою підлогою. Тримаючись між інспекторами — Валера́ попереду, Жильбер у тилу, — Клим піднявся разом із ними на третій поверх. Номеру на масивних дерев’яних дверях не помітив, хоча поруч було нумеровано — «18». Валера́ видобув ключ на короткій сірій шворці, тричі повернув у замку.

Пропустив Жильбера вперед, коли Кошовий підняв ногу, аби ступити всередину першим.

А потім жестом чоловіка, якому остогиднули церемонії, підштовхнув Клима в спину.

— Легше! — не витримав він.

Валера́ знову штовхнув, тепер Кошовий ледве не поточився, й мусив ступати, аби не перелетіти через поріг на підлогу. Пройшовши темним коридором, він зупинився біля найближчих прочинених дверей. Жильбер уже стовбичив там, спершись на одвірок.

— Сюди, — запросив кивком.

Перше, що побачив Клим — велике вікно виходило в двір, на глуху грифельну стіну сусіднього будинку. В кімнаті меблів не було, крім одного масивного дерев’яного стільця посеред кімнати. Тим часом з’явився нервовий Валера́, пройшов повз гостя, навмисне зачепивши плечем, потягнув шворку — товсті портьєри затулили й цей сумний краєвид.

— Ви дуже швидко мене вирахували, — Кошовий звичною тактикою спробував утягнути поліцейських у розмову. — Я не оголосив по радіо, куди збираюся йти. Спритно працюєте, знімаю капелюха. Аби знати тепер мету...

— Обідня пора, — мовив Валера́. — Точно підмітили, месьє Кошові. Момент дуже важливий.

— А обід тут до чого?

— Запитайте мене, — Жильбер підступив ближче, тепер бринів образою. — Саме зараз я мав обідати вдома, месьє. Я вже давно обідаю вдома, бо живу неподалік Лувру. Дружина, моя мадам Жильбер, з якою ми разом уже тридцять років, готує дуже смачно. Вона попервах ображалася, коли я обідав десь у місті. А останнє, чого я хочу в житті — аби моя дружина на мене ображалася. Тому, месьє Кошові, якщо я пропускаю обід удома, повинен мати для того дуже поважну причину, — він неквапом зняв пальто. — Пов’язану зі службою, за яку дістаю платню. Інших причин мадам Жильбер не прийме, не зрозуміє.

— Ми тут у ваших службових справах? — відповідь Клим знав.

— Я збрехав дружині, месьє. Роблю так украй нечасто, майже не роблю. Бо між нами довіра. Тому мій вчинок, месьє, ви повинні виправдати.

Валера́ теж зняв пальто, акуратно почепив на вбитий у стіну великий цвях. Настільки великий, що лишилося місце для піджака — його худий інспектор повісив туди ж. Капелюх примостив на голівці цвяха. Лишившись у строгій синій жилетці й краватці під її колір, він поправив окуляри, закріплюючи їх на переніссі.

А потім розстебнув манжети, заходився закочувати правий рукав білої сорочки.

Жильбер тим часом прилаштував свої пальто з капелюхом на такий самий цвях поруч. Піджак не знімав, лише розстебнув. Засунув руки в кишені штанів так, аби заразом розсунулися поли й Клим міг бачити під правою рукою кобуру з револьвером. Валера́ чомусь збруї не мав, та щойно Кошовий подумав про це — помітив руків’я «бульдога» ззаду за паском. Точно над худим задом, штанам не було чого обтягувати, сідниці наче хто навмисне зрізав, до гладенького.

— Заради чого...

Договорити Клим не встиг.

Кістлявий інспектор рухався зі швидкістю атакуючої кобри.

Кошовий зрозумів це вже на підлозі: лежав, кліпав очима, відчував різкий біль — кулак Валера́ навмисне вцілив у забиту вилицю. Стоячи над ним, інспектор насвистував, ніби нічого не сталося, й закочував другий рукав.

— Якого...

— Вам погано? — Валера́ легенько копнув Клима носаком у бік. — Недобре, голова крутиться? Жильбере, дай руку.

Поруч виринула розкрита правиця. Кошовий машинально стиснув її, оцінив силу поліцейських м’язів: інспектор сам, без сторонньої допомоги, поставив Клима на ноги. Капелюх злетів із голови, поліцейський копанцем послав убір до найближчої стіни.

— Сядьте, — Валера́ кивнув на стілець. — Знову впадете, сядьте.

Клим підкорився, гаркатися не мало смислу.

— Заведіть руки за спину, обійміть стілець.

— Тепер мені все з вами ясно. Ось хто у відділі робить брудну роботу.

— Поліцейська робота — одна з найбрудніших. Чистеньким не вийде ніхто. Руки назад!

Клим виконав наказ.

Жильбер тут же став позаду. Мить — кисті стисла сталь кайданків. Валера́ став навпроти, нахилився до Кошового, витягнув тонку шию, впер руки об коліна. У такій позі, ще й у окулярах на додачу, інспектор нагадував птаха якоїсь вимерлої породи. З тих, які могли населяти описаний колись Конан Дойлем загублений світ.

— Одне питання, месьє Кошові. Відповідаєте — і ми прощаємося. Жильбер пропустить домашній обід, та хоча б знатиме, що матиме навзаєм.

— У мене є вибір?

— Нема, — визнав Валера́, очі під скельцями кліпнули. — Хто вас найняв? На кого працюєте?

— Це два питання. І...

Кулак інспектора знову не дав договорити.

Кімната гойднулася. Немов не удар, а землетрус змусив Клима впасти на спину тепер уже разом із стільцем. Відразу завалився набік, підсвідоме бажання опору підштовхнуло до спроби зняти себе зі спинки. Не встиг — Валера́, вже не стримуючи люті, копнув лежачого в живіт, і навіть плащ не притлумив міць копняка.

— Хто тобі платить, нікчемний емігранте? — прошипів кістлявий інспектор над головою. — У кого взяв срібляки, аби компрометувати шановну поважну людину? Кому вигідно нацькувати тебе на месьє Натюра? Питання просте, хіба ні? Говори! Ну! Говори!

Слова підсилювалися новими ударами.

— Досить, — почувся голос Жильбера. — Месьє вже все почув і зрозумів. Так, месьє Кошові?

— Ні, — прохрипів Клим.

— Уперте лайно, — Валера́ сплюнув так, аби густа слина впала на підлогу біля Климового лиця. — Що тобі не ясно, ти?

— Нічого... Все... І нічого...

— Підніми.

Жильбер підхопив стілець за спинку, поставив його разом із прикутим Кошовим у вертикальне становище. Валера́ знову нахилився, тепер — ще ближче. Чомусь Клим не вловив раніше, як пахне лосьйон на поголеному обличчі поліцейського.

— Все і нічого. Пояснюй.

— Вас прислав Моріс Натюр, — видихнув Клим, спльовуючи червону слину з розквашеної губи. — Звернувся приватно. Ви, Валера́, виконуєте подібні прохання не вперше. Тому диригуєте викраденням і пристрасним допитом. Жильбер ваш спільник, бо самому не впоратися. Він друга скрипка вашого маленького оркестру. Йому не подобається в це грати — але, вочевидь, він уже не раз був задіяний. Сказати б навіть, замазаний. Мені ясно все це. — Поліцейські мовчки слухали, Кошовий повів далі. — А не ясно, чому ваш неофіційний патрон месьє Натюр вирішив, що мене найняли. Перехопити його сьогодні вранці була моя приватна ініціатива. Я працюю сам на себе, панове.

Валера́ кивнув Жильберу.

Шульга обмацав Клима, долоні швидко відчули конверт. Жильбер розстебнув плащ бранця, по-хазяйськи заліз під піджак, простягнув колезі конверт. Той зазирнув, видобув купюри, швидко перелічів.

— Без дрібнички півтисячі франків, — це прозвучало мов вирок присяжних. — Злидень, який тулиться в мансарді, живе поруч із Булонським лісом разом із іншими злидарями, має при собі купу грошей. Ще й в конверті, не в гаманці. Так отримують гонорари.

— З власного досвіду знаєте?

Валера́ передав конверт Жильберу.

— Бойовий трофей. Потіш мадам смачним подарунком на вечерю.

— Емілю, досить уже, — шульга стиснув конверт пальцями. — Месьє Кошові, ми вже маємо доказ. Вам заплатили за спробу прив’язати Моріса Натюра до вбивства Лорана. Це — прямий ваш інтерес. Ваша приватна історія давнього кохання, месьє, вже описана в газетах. Ви шукаєте і, як бачимо, знаходите способи перекласти підозру на інших осіб. Ваша мета — врятувати давню любов, нехай мадам Магда й встигла за час вашої розлуки побути дружиною іншого. Мотив очевидний, публікація вийшла дуже вчасно. Тепер скажіть, хто нацькував вас на месьє Натюра. Бо чому саме на нього теж секрет Полішинеля.

— Полішинель, може, й знає. Я — ні.

— Досить гратися словами! — злобно прошипів Валера́, відсунувши Жильбера вбік. — У нас часу мало. Але в тебе ще менше. П’ять хвилин, п’ять! — він показав Климові розчеплену правицю. — Називаєш того, хто тобі платить. Забуваєш як про цю справу, так і про існування месьє Натюра. Далі живеш, як жив. На шостій хвилині ми лишимо тебе тут. З кляпом у роті. Сюди ніхто не зайде без нашого відома, ця квартира — поліційна, спеціальна. Саме для таких ось випадків. Лежатимеш тут добу, дві, три. У власній сечі, у власному лайні. І все одно скажеш, бо захочеш помитися. Віриш? — великий загнувся всередину. — Вже чотири хвилини. Чо-ти-ри!

— За мною ніхто не стоїть, — вичавив Клим, ураз чітко зрозумівши власну безвихідь. — Довести не можу. Але так є. Дайте поговорити з інспектором Монтанем.

— Малий робить свою справу — і хай робить. — Валера́ загнув мізинець. — Три хвилини. Ти ворог собі, ти самогубець, так чи ні?

Кошовий важко дихав.

Навіть якби хотів зараз збрехати, аби виграти час — нічого в голову не приходило.

— Маю що сказати тільки Монтаню, — процідив він. — Саме тому, що цією справою займається він.

— Дві хвилини, — худий інспектор зробив перед його лицем «ножиці» з двох пальців.

— У вас нема шансів, — Жильбер знову ступив ближче. — Ви собі шкодите.

— Не більше, ніж ви собі, — Клим знайшов у собі сили вимучити кволу посмішку.

— Одна.

Кошового б не здивувало, аби указівним пальцем Валера́ штрикнув би його в око.

Він уявив собі це — і відкинув голову назад, так далеко, як зміг.

Рух вийшов надто різким. Центр тяжіння його тулуба перемістився на спинку стільця. Клим знову рухнув, незграбно дригнувши ногами, але тепер сам, без чужого втручання. У падінні пропустив новий звук, зі свого місця, знизу вгору, побачив — поліційні кати зненацька перезирнулися. І, не змовляючись, потягнулися до револьверів.

— Чорт забирай, припиніть негайно!

Кошовий не розгледів П’єра Монтаня — впізнав його голос.

— Шукаю пояснень — і не знаходжу.

Маленький інспектор заговорив до Клима, щойно «форд» із колегами зник за найближчим рогом. Несподівана та вчасна поява миттю згорнула допит. Але розмова між колегами сталася на диво коротка й беззмістовна.

Валера́ огризався, діалогу уникав навмисне, навіть не дав собі труду бодай відбрехатися. Відразу атакував, тицьнув Монтаню — звітувати йому не збирається. Бо ніхто з присутніх нікому не начальник.

Жильбер тримав себе виваженіше, стриманіше, натякнув — Монтань має замало досвіду, аби з чимось не погоджуватися й щось оскаржувати. Помилки смертельні лише в роботі саперів. Усе інше можна зрозуміти, виправити, і взагалі: є сфери, куди краще не пхати носа.

Згадка про ніс навряд була випадковою, та Монтань витримував подібне не вперше і не вдруге. Замість ображатися, хоч його помітно зачепили, так ввічливо, як лиш зміг, попросив допомогти месьє підвестися, зняти кайданки й піти звідси разом. Поки колеги не забралися геть, маленький інспектор не говорив Климові нічого. Але це був той випадок, коли мовчання красномовніше за слова. Усім виглядом Монтань давав зрозуміти: затримайтеся, побалакаємо пізніше.

— Ви не писатимете рапорт? — питання вийшло риторичним.

— Це нічого не дасть, — зітхнув П’єр. — Усе, що сталося тут, нікого не стривожить і не напружить. За мовчазною згодою всіх зацікавлених сторін робота оперативників не оцінюється й не підзвітна. Якщо ви, звісно, не напишете скаргу. Чи матиме місце особливий випадок.

— Наприклад, Еміль Валера́ зламає комусь руку або щелепу. Чи відіб’є тельбухи, — Кошовий негайно розвинув думку.

— До речі, це він вас так? — Монтань показав на розбите Климове лице.

— На мою пику ось уже другу добу чухаються кулаки в різних людей. У бандитів із вавкою в голові. Чи у фліків, які виконують накази багатих промисловців.

— Не помилюся, якщо скажу: ви взялися за приватне слідство. У вашому випадку це не зовсім законно. Навіть зовсім незаконно.

— Моє викрадення поліцейськими інспекторами законніше.

— Але ви не поскаржитеся.

Розмова заходила в коло.

— Вам би як хотілося, месьє Монтаню?

— Мені б хотілося, аби мої колеги отак не ганьбили себе. Не принижували паризьку кримінальну поліцію.

— Ось щойно ваш колега, котрий Валера́, сказав мудрість. Поліційна робота — одна з найбрудніших. Ви, бачу, маєте певні ілюзії. Дивно, ви ж війну пройшли.

— Та залишився живий, бо вірив у перемогу добра.

— Гм, цікаво. На чиєму ж боці бачила добро на війні людина, яка хотіла вивчати мистецтво в Сорбонні?

— Не всяка віра в краще — ілюзія, — ніс Монтаня вперто задерся. — Я вірю в очищення поліції. Все довкола очищається після війни. Хотілося б швидше, але...

— Але, — підхопив Клим, — ви все одно затялися довести провину Магди. Для цього вирішили нейтралізувати мене.

— Як це розуміти?

— Я знову герой першої шпальти, месьє. Завдяки вам. Не відводьте очі. Не робіть вигляд, що не розумієте, про що мова.

— Зовсім не збираюся. Бо читаю газети. Так і подумав: ви звинуватите мене.

— Крім вас про наші стосунки з Магдою не знав ніхто.

— Неправда! — інспектор зараз говорив легко і впевнено, знайшов залізний аргумент, тож помітно зрадів. — Першим почув метр Роше! Від своєї клієнтки, з перших вуст!

— Згоден, але дурня, — Кошовий хитнув головою. — Адвокатові розголос невигідний. Моя персона для захисту зайва, а моя поява швидше зашкодить Магді. Натомість ви, Монтаню, вперто хочете нейтралізувати захист. Віднедавна — мене.

— Помилочка, месьє. Ви, пардон, особа не того масштабу, аби на вас крига скресла. Люди часто перебільшують власне значення та власний вплив на різні процеси.

— Звичайна демагогія амбітного поліціянта. Який уперто займається не своєю справою, — Клим не стримався від нагоди вколоти інспектора.

— Коли на те пішло, ви теж займаєтесь не своїм, — відрізав Монтань, погано приховуючи образу. — Про месьє Роше взагалі мовчу, бо вже не раз повторював: він — адвокат, який виграє найпростіші справи. Там, де часто й захисника не треба. Теж мені, успіх — домогтися виправдання ветерана битви при Соммі[64], одноногого каліки... Бог із ним, ви ж невдячна людина.

— О! Чим розгнівав вашу милість?

— Блазнюєте. Замість подякувати. Я щойно вас врятував, — інспектор поважно витягнув з кишені люльку, тицьнув на Кошового мундштуком. — Завдяки тій газеті, між іншим.

— Тобто? — йому вдалося збентежити Клима.

— Побачив сенсацію на першій шпальті. Вирішив негайно знайти вас. Мені ж самому цікаво, хто це постарався. Я міг звернутися до редактора, вимагати пояснень. Але погодьтеся: нічого незаконного він до друку не схвалив. Жодного розголосу таємниць слідства чи чогось такого. Месьє Куртуа звик судитися, він виставить префектурі рахунок за поліцейський тиск без жодних на те підстав... Словом, я почав шукати за вами. У кабінеті в той час був лише інспектор Робер, ви бачили його.

— Рудий.

— Ага, він. Візьми й бовкни мені: мовляв, Валера́ так само за вами почав шукати. Прихопив із собою Жильбера, кудись чмихнули. Телефонний апарат у кабінеті один, якщо помітили. Висить на стіні, найближче до Роберового столу. Він зазвичай приймає дзвінки, коли на місці. Гукає до трубки того, кому дзвонять.

— Мені треба ці подробиці?

— От мені вони стали в пригоді, — тепер Монтань торкнувся мундштуком свого носа, легенько постукав. — Робер відповів на дзвінок. Почув: просять Еміля Валера́, терміново, контора месьє Натю́ра. Інспектор поговорив коротко. Відразу почав шукати за вами, а Жильбер згадав, як ви приходили. Адресу вашу дізналися швидко, були у вас удома.

Віко сіпнулося, серце тьохнуло в унісон.

— Чорт! Все, тепер мені нема, де жити! Пожильцем-емігрантом цікавилася кримінальна поліція!

— Вдома вас не застали, — Монтань пропустив Климів розпач повз вуха. — Проте консьєржка читала «Парі Суар». Не знаю ще, кого з колег осяяло ловити вас біля редакції. Я знову запізнився, та вас помітили. Герої перших шпальт у Парижі пізнавані й популярні, месьє, — він зовсім недоречно підморгнув. — Ви сіли в машину з двома чоловіками. Ті виглядали, мов фліки. Один — худий, у круглих окулярах. Інформації зібрано досить, аби вирахувати, хто й куди вас повіз. Ви досі думаєте, що я займаюся не своєю справою?

Кошовий визнав поразку.

— Вибачте, — трохи подумав і простягнув руку.

— Навзаєм цікаво почути, чим ви встигли насолити Морісу Натюру. Про те, що інспектор Валера́ приватно служить не лише йому, а й іншим впливовим особам, чутки гуляють давно. На жаль, Валера́ не одинокий...

— Я ще не готовий нічого пояснювати.

— То ваша справа. Методи Валера́ для мене не прийнятні, не застосую їх до вас. Скажете, коли вважатимете за потрібне. Підозрюю, це якось стосується мого слідства?

— Поки що справді якось, месьє. Знатиму напевне, що і як — ви почуєте від мене перший. А зараз підкажіть, котра година. Маю зустріч і боюся, що мене зачекалися.