Голова з площі Пігаль

Розділ 22 Східний вокзал

Консьєржка з будинку, де жив та помер Гастон Лекок, цього разу впізнала Кошового:

— Месьє Кліменті! — сплеснула вона руками так, ніби побачила давнього знайомого після тривалої розлуки.

— Добрий ранок, мадам Кобу́р.

Він схилив голову у легкому світському поклоні, до всього клацнув каблуками. У часи, які, поза сумнівом, пам’ятала ця літня мадам, віталися так або приблизно так. Хоча у своєму старому плащі, м’ятому капелюсі, зі щіточкою прокурених вусів Клим найменше нагадував світського лева.

— Лікарі вже дозволили вам встати з ліжка? — консьєржка похитала кощавим пальцем. — Я вже все про вас знаю, месьє! Не лише я, весь Париж!

— Ви перебільшуєте.

— А ви надто скромний як для чоловіка без роду-племені, рятівника шляхетної дами, своєї давньої любові. Дуже паризька історія, месьє. Сказати б навіть, дуже французька, — вона хитро зиркнула з-під окулярів. — Сподіваюсь, я вас не образила? Не дозволила собі занадто, не переступила межу? — Зловивши питання в його очах, тут же пояснила: — Назвала вас особою без роду-племені, але такий висновок роблю з газетних публікацій.

— Вони близькі до істини, — найменше Кошовому зараз хотілося обговорювати з нею, та й з будь-ким інший, свій родовід. — Щодо лікарів... Знаєте, якби мені не дозволили піти з лікарні, я втік би сам. Не чекав би дозволу.

— Може, розіп’єте в приємному товаристві пляшечку анісового лікеру?

— Маєте на увазі ваше?

— Я не можу собі дозволити проводити час сам на сам із мужчиною, — зараз вона не жартувала й не кокетувала. — Підуть чутки, месьє, я дбаю про свою репутацію. В мене бездоганна репутація.

— Не маю жодних сумнівів.

— Але, — кощавий палець знову кивнув, — товариство найближчих подруг для нашої зустрічі цілком прийнятне. Я таким чином буду застрахована від поганих сороміцьких чуток. Справа в тому, — мадам Кобу́р заговорила втаємничено, — що мої подруги не вірять у наше знайомство. Поки про вас говорять і пишуть, поки хтось інший не витіснив вас із газетних шпальт, ми всі радо піднесемо келишки й послухаємо про ваші подвиги з перших вуст.

Швидше б це сталося, подумав Клим. Швидше б газети почали писати дурниці про когось іншого.

— Охоче приділю вам увагу. Звісно, не так рано. О такій порі випивати дозволяють собі хіба клошари. Якщо роздобудуть оте своє огидне пійло.

— Анісовий лікер робить моя подруга за бабусиним рецептом, — наголосила консьєржка. — А її бабуся, до вашого відома, мала честь пригощати фірмовими напоями месьє Еміля Золя! Щоправда, молодого Золя, він тоді ще не був тим Золя, якого всі знають. Але бабуся моєї подруги вже тоді розгледіла його велике майбутнє.

— Справді, іноді для цього потрібен лише анісовий лікер, — вирвалося в Клима, і щоб швидше згладити явну насмішку, поміняв тему: — Я маю на увазі, для такого знайомства потрібні не лише гарна достойна компанія, а й відповідний зручний час. З задоволенням прийму вашу пропозицію, мадам Кобу́р. Як розгребу свої особисті справи, не забарюся, дам про себе знати.

— Та я розумію, месьє, ви навідалися не просто так, — буркнула літня пані, враз стрепенулася, ніби почуте дійшло до неї з невеличким запізненням. — Чекайте, ви сказали — особисті справи? Інтимні?

— Дуже інтимні.

Кошовий навіть полегшено видихнув. Нарешті знайшов слабке місце старої діви. Хоча в свій минулий візит сюди вже намацав потрібний замок. Зараз підібрав ключик, лишилося ним скористатися.

— Я натякав вам, мадам, про свої справи з месьє Лекоком. Тобто, — виправився похапцем, — намагався дізнатися, що до нього мала моя дружина.

— Та сама, яку ви втратили, а потім тут, у Парижі, випадково знайшли? Та сама, заради якої ви ризикували життям? Але ж, здається, мадам мала іншого чоловіка.

— Хіба ця обставина забороняє мені й далі називати мадам своєю дружиною?

— Ви справді ніби зійшли зі сторінок романів Дюма-батька, — з вуст консьєржки це звучало беззаперечним, абсолютним визнанням. — Едмон Дантес, граф Монте-Крісто, всі п’ятнадцять років у кам’яному мішку замку Іф вважав дружиною Мерседес Еррера́. Дарма, що її чоловіком став іншим. Мерседес поховала Едмона. Навіть так: Дантеса поховали для неї.

— З вами цікаво поговорити про високе, — підлестив Клим, ще того разу зрозумівши правильність саме такого шляху. — Коли я приходив до вас незабаром після загибелі пожильця, не міг розказати все. Доводилося крутити. Тепер ви, мадам, знаєте все й без мене. І так, жінка, яку вважав законною, перед Богом, дружиною, взяла шлюб із іншим, бо я для неї був мертвим. Війна, мадам.

— Хай вона, та війна, буде проклята, — консьєржка сплюнула вбік. — Вибачте, не можу сприймати це інакше. То чим можу допомогти?

Нарешті.

— Квартиру месьє Лекока ніхто не зайняв досі, як я розумію.

— Правильно розумієте. Нікому не треба житло, в якому зарізали людину. Навіть із цікавості.

— Тобто?

— Знаєте, є люди, найбільше їх серед журналістів чи тих, хто щиро вважає себе письменниками. Повірте мені, я бачила справжніх митців...

— Вірю. Але ближче до теми.

Прозвучало не дуже ввічливо. Та мадам Кобу́р або не помітила, або пропустила повз вуха.

— Певні особи вважають, що місця вбивств надихають. Оселяються у таких квартирах навмисне. Чекають на появу привидів або чогось подібного, — вона зробила під окулярами страшні очі, прошипіла: — Репортаж із місця кривавого вбивства. Моторошні кроки опівночі. Кривава пляма з’являється на підлозі. Читали подібне?

— Типові заголовки жовтої преси.

— За таке охоче платять. Але, — тепер у голосі консьєржки бриніли нотки розчарування, — на квартиру месьє Лекока бажаючих поки нема.

— Отже, там відтоді, як її оглянула поліція, нікого не було? Навіть не прибирали?

— Домовласник поки нею не займається. Між нами кажучи, чекає, аби хтось забрав звідти речі небіжчика.

Віко сіпнулося раз, потім — ще раз.

— Речей Лекока теж ніхто не чіпав?

— Отож. Кому вони треба... Але якщо вже здавати квартиру наново, чуже звідти краще прибрати. І уявіть собі, месьє: хазяїн розпорядився все повикидати, і саме в цей момент виринає той, хто на це, даруйте, барахло претендує. Нащо скандали.

— Згоден із вами. То дозволите оглянути його квартиру?

Подібного прохання мадам Кобу́р чекала найменше — навіть здригнулася.

— Оглянути? Для чого, месьє? Ви там щось залишили або забули?

— Жінка, про яку я говорю і чия репутація мені не байдужа, мала справи з Лекоком, — тепер Кошовий перейшов у наступ. — У нього в квартирі могли лишитися документи чи щось інше, здатне кинути на неї тінь. Цього могла не помітити поліція при обшуку. Навіть напевне не помітила, інакше не байдужа мені особа вже мала б нові проблеми. — Відчуваючи, що говорить не досить переконливо, Клим вирішив поміняти тактику, пішов із козирів. — Гаразд, не буду більше приховувати. Не маю права, мадам, тим більше від вас. — У очах консьєржки спалахнула цікавість, він нахилився ближче, заговорив, мовби довіряв важливу таємницю. — Я прийшов на прохання тієї жінки. На її особисте прохання. Вона справді переймається певними розписками, залишеними Лекокові. Я повинен знайти їх, поки не потрапили на чужі очі та в чужі загребущі руки.

Думала мадам Кобу́р недовго.

— Я ваша спільниця, месьє Клименті. Я на вашому боці.

За час, відколи Кошовий перетупив поріг уперше, повітря тут мовби скиснуло.

Він не витримав задушливих, просяклих тютюном, кров’ю та винними випарами міазмів — прочинив вікно. Застоялі запахи все одно щипали, роз’їдали очі, навертали сльози. Та адаптуватися вдалося швидко. Клим дочекався, поки свіже березневе повітря захазяйнує всередині, потому закурив сам, став посеред кімнати.

Минулого разу він не встиг роздивитися тут все як слід. Помітив двері, що вели до другої кімнати, значно меншої за цю. Загалом сищик займав квартиру більшу, ніж крихітна мансарда Кошового, але все одно невеличку. Та дві кімнати вистачало йому саме для роботи. В більшій, там, де йому перерізали горло, спав. Меншу обладнав під бюро.

Як і передбачав Клим, поліція все ретельно перетрусила. Він навіть розчарувався, бо докладені зусилля могли себе не виправдати, і нічого цікавого після фліків тут не знайти. Але Кошовий рішуче відкинув геть подібні думки і зосередився.

Магда мимоволі підкинула дуже важливе — Гастона Лекока вбили саме тоді, коли сищик міг підтвердити її алібі.

Розвиваючи думку далі, Клим дійшов несподіваного для себе й очевидного висновку. Нагла смерть відставного поліцейського опинилася ніби осторонь. Вона могла бути пов’язана зі справою про відрізану голову Мішеля Лорана, а могла й не мати до неї жодного стосунку. Проте за будь-яких обставин Кошовий мусив дізнатися, за що ж могли зарізати таку досвідчену людину, як Лекок. Нехай він запив, як і сказала консьєржка, але все одно не підпустив би до себе вбивцю впритул.

Виняток — сищик його знав й йому довіряв.

Стоячи зараз посеред кімнати й пускаючи кільця білого диму під стелю, Кошовий відновив у пам’яті момент, коли вони з адвокатом знайшли тіло. Зараз він бачив сліди перебування в квартирі купи людей та наслідки трусу. Поліція ніколи не прибирає за собою. Але того вечора квартира не виглядала перелопаченою, перетрушеною обшуком. Так, її мешканець охайністю не вирізнявся. Проте слідів бійки чи боротьби Клим тоді не завважив.

Гастонові Лекоку перерізали горло, коли він, вочевидь сильно підпилий, ліг на канапу. І при цьому не боявся, що на нього нападуть уві сні. І якщо вбивця — не невидимець, котрий непомітно прошмигнув повз консьєржку, він заліз у вікно.

Міг залізти.

Кошовий ступив до підвіконня, виткнув голову назовні.

Згадав одного зі своїх нападників — ветеран спустився в його мансарду з даху, згори.

Чи міг той солдат видертися на третій поверх по стіні, де нема водогінної труби? Або — чи міг спуститися згори на міцній мотузці? І головне: чи справді комусь із «Справедливих» аж так заважав приватний сищик.

Поставивши подумки багато крапок, Клим повернувся на середину кімнати.

Щось не складалося.

Він вже хотів визнати поразку. Йти до Монтаня, прямо запитати, чи знайшли вбивцю Лекока, чи хтось взагалі займається розшуком. Клим зробив би так, аби знайшов причину для такої зацікавленості. Чому це так важливо — дізнатися про можливого вбивцю відставного фліка.

Для маленького інспектора навряд чи буде аргументом той очевидний для Кошового факт, що виведення з гри сищика позбавило Магду залізного алібі.

Перед собою він бачив напівпрочинені двері в дальню кімнату.

Зайшов туди.

Справді, відставний поліцейський обладнав там щось подібне до робочого кабінету. Невеличкий простір займав важкий широкий стіл. Три старих, але міцних стільці відсунуті до стіни, тут теж робили обшук. Погляд зачепив невеличкий, по пояс, металевий сейф. Обійшовши стіл, Клим присів, торкнувся дверцят.

Відчинено.

Не зламано — саме відчинено. Ключ валявся на підлозі. Вочевидь, поліціянти знайшли його, коли ретельно оглядали місце злочину, і він підійшов до сховища. Кошовий став навколішки і при цьому скривився: рани гоїлися, та ще давали про себе знати. Розчахнувши дверцята ширше, побачив там абияк розкладені картонні теки. Жодна з них не була зав’язаною, що свідчило: поліція вивчала їхній вміст. Але їх, або, принаймні, більшу частину залишили тут. Що означало лише одне: жодного інтересу для офіційного слідства ці папери не становили.

Можливо, дещо важливе знайшлося, і тепер у розпорядженні колишніх колег небіжчика.

Можливо.

Але разом із тим очевидно інше.

— Навряд сейф напхали, чим попало, — мовив Кошовий сам до себе. — Все цікаве вилучили. Все нецікаве повернули назад. Нащо інспектору кримінального розшуку мотлох у бюро. Там і без того непотрібу не бракує.

Стоячи на колінах, Клим скинув плащ. Потім — піджак, поверх одягу поклав капелюха. Засукав рукави сорочки. Процідив, беручись до роботи, виймаючи перший стосик:

— Ти ж не міг тримати під замком, у сейфі, неважливі для тебе папери. Хтозна, що в тебе було в голові. Для фліків не все має значення — але ж для тебе все, що в сейфі, напевне має цінність. Знаю я таких, як ти. Розкажи мені про себе, Гастоне Лекок.

Удача посміхнулася Кошовому за годину.

Він устиг перелопатити дві третини паперів, знайдених у сейфі й залишених поліцією, як непотріб. Вміст жодної з них нічого не підказав, ні на що не наштовхнув. Конверт, який завалявся між папками, вже був відкинув, не зазираючи — аж раптом узяв знову, обережно, мов крихкий порцеляновий виріб.

Конверт.

Без жодного підпису.

Покладений у сейф, під замок, разом із купою ділових паперів.

Ще й майже під низом, не дивно, що поліція не зважила на знахідку, не надала значення. Хоча конверт розкритий. Точніше, розірваний збоку, не відкритий спеціальним ножиком, Клим помітив його на підлозі, в кутку.

Узяв за краєчок.

Струснув.

Зсередини випав складений удвоє папірець.

Багажна квитанція, камера зберігання на Східному вокзалі.

Для Гастона Лекока, приватного детектива, вона мала якусь цінність — інакше б не лежала в сейфі.

А його колеги на цю дрібницю не звернули увагу.

Як там: найкраще ховати листок у лісі.

Чи ще — найліпша схованка, це коли покладеш щось важливе на видноті.

За годину Кошовий виринув із метро біля Східного вокзалу.

Він ніколи ще не потрапляв сюди, і зупинився на мить, аби оцінити велич цієї майже сторічної споруди. Забудова більше роздавалася вшир, нагадуючи помпезні ворота, що відкривали шлях не лише на схід країни, а й вели далі, до Німеччини, Австрії, Швейцарії. Загалом центральний вхід до вокзалу запрошував подорожніх у великий світ, і Климові раптом закортіло купити у касі квиток на найближчий потяг. Сісти у вагон, заплющити очі, поїхати, куди повезуть, і прокинутися вже десь інде. Ще ніколи й ніде за весь час паризької одіссеї його так гостро не тягнуло в мандри.

Відкинувши непотрібні зараз думки, він рушив усередину.

Світ, може, й не відкриється йому тут і тепер.

А якась загадка раптом дістане відповідь.

Занурившись у характерний вокзальний гармидер, пірнувши в суміш запахів, які ніхто ніколи не розрізнить і за якими безпомильно визначається передусім залізниця й прилеглі до неї місця, Кошовий відшукав камеру зберігання. Простягаючи квитанцію вусатому працівникові в форменій тужурці, напружився: досвідчений залізничник запросто міг гукнути ажана, багаж поклали сюди трохи більше двох тижнів тому, це саме по собі підозріло. Вусань справді звернув на дату увагу, кілька разів перевів погляд із квитанції на Клима, пробубнів:

— Непорядок, месьє.

— Щось не так? — Кошовий намагався нічим не виказати свого страху бути викритим на спробі взяти чуже.

— Термін зберігання давно збіг.

— Я знаю. Так сталося, приватні обставини, — для чогось додав частинку правди. — Потрапив у лікарню, на рівному місці. Трапляється з кожним.

— Я сам застудився, — на підтвердження своїх слів залізничник кахикнув. — Вам пощастило, месьє. Ще б трохи, навіть завтра, ваші речі передали б як незатребувані. Довше б шукали.

— Розумію, — Клим не знав, що буде далі, терпляче чекав розв’язки.

— Доведеться доплатити, месьє. Додайте також пеню, набігло зверху.

— Треба — то треба. Вам так само належить за люб’язність, месьє.

Рука вже витягала з кишені плаща гаманець.

— Ви не при своєму розумі, месьє, — раптом гримнув залізничник.

— Тобто? — Клим відчув, як усередині зрадницькі холоне.

— Мабуть, хочете втратити гроші разом із гаманцем, — пробурчав вусань сварливо. — Дбайте краще про свої кишені, коли вже приходите на Східний вокзал. Тут такі віртуози, разом із кишенею відчикають. Ховайте краще, месьє. Біля серця тримайте.

— Дякую. Неодмінно так і зроблю.

Взявши квитанцію, залізничник зник, та не минуло десяти хвилин — повернувся. Передав Кошовому поштовий мішок із печатками. Всередині виявився коричневий портфель, зачинений на зовнішній замочок. Портфель виявився пласким, легким, здавалося, зовсім нічого не важив. Заплативши, скільки треба, ще й наділивши залізничника щедрими чайовими, Клим поквапився геть, ловлячи себе на тому, що схожий на злодія-втікача й зараз на нього почнеться поліцейська облава.

Та нічого не сталося.

Вийшовши на привокзальний майдан, він перевів подих. Посіпав замок. Ключик напевне завалявся десь у квартирі на Распай. Та повертатися туди Кошовий не мав наміру. Їхати до себе — найкращий варіант, але руки аж надто свербіли. Конче треба дізнатися, що і чому приватний детектив Лекок заніс аж на Східний вокзал за кілька днів до своєї загибелі. Чому не міг тримати портфель, точніше — його вміст — удома.

Клим знайшов найближче бістро.

Замовив каву, порцію сиру, не втримався від келиха вина. Попросив звичайного ножа, офіціанта прохання не здивувало. О цій порі в бістро зібралося ще небагато народу. Але навіть якби було більше, навряд чи Кошовий привернув чиюсь увагу.

Нікому нема діла до того, що чоловік середніх років, у старому, але чистому одязі робить зі своїм портфелем.

Замочок виявився не дуже складним — ножиком удалося сколупнути його без надмірних зусиль. Усередині лежала тільки одна картонна тека, сестра-близнючка бачених раніше в сейфі. Шворки не просто зав’язані, заліплені сургучною печаткою. Так запечатують важливу кореспонденцію.

Клим печатку не ламав — тим же ножиком розрізав зав’язки.

Всередині — фотографії, копії звітів, розписки, ще якісь папери.

Знахідка доводила: Гастон Лекок стежив за Мішелем Лораном.

Його найняли для того раніше, ніж послуги сищика — з її слів! — стали потрібні Магді Богданович.

Потім Кошовий зрозумів, хто найняв Лекока.

І ледве стримався, щоб не вилаяти себе найчорнішими словами вголос — досить дати собі прочухана подумки.

Скоро обідня пора.

Він вже знає, де любить обідати Жульєн Куртуа, редактор «Парі Суар».

У Клима раптом зв’явилася до нього чимало справ, важливіші одна за одну.