Голова з площі Пігаль

Розділ 7 Якоря чужих таємниць

Маленька металева кулька стукнулася об велику дерев’яну.

Її кинула пані, яка в профіль нагадувала стару суху гілку. Такі оживають у казках Шарля Перро, коли хтось із героїв потрапляє в зачарований праліс. Дівчинка, з вигляду — років п’яти, вбрана в синє пальтечко, — радісно засміялася, побігла до кульки. Пальтечко на дівчинці кроєм нагадувало моряцьку одежину, та й кругла шапочка з помпоном довершувала образ маленької морячки. Хоча Клим підозрював: насправді вбрання хлопчаче, батьки просто перешили його, підігнали на дівчачій манер.

— Зарано для петанку[42], — сказав він, не зводячи з грайливої дитини погляду.

Тут, на трикутнику площі Дофіна[43], з приходом тепла гравці в кулі збиралися щодня, і Кошовий забрідав сюди, аби подивитися саме на них. Чомусь споглядання не так за гравцями, як за кулями давало змогу на короткий час відключитися від довкілля.

Намагаючись зрозуміти причину й колупаючись у собі, Клим якось знайшов пояснення — чи, принаймні, вирішив, що пояснив. Людям у той момент, тут і тепер, не було нічого важливішого за цю саму невеличку металеву кулю. Газон, та й загалом увесь трикутник площі, на час гри для кожного ставав маленьким всесвітом. Яким здатен керувати кожен. Який був затишним, а перебування в ньому мало конкретну мету, цілком досяжну й навіть переможну.

Дівчинка лишила кулі там, де вони лежали. Подибала до сухої пані, дала їй ще одну. Коли мадам знову влучно катнула металеву кульку, дівчинка радісно поплескала у долоні.

— Зарано, — охоче погодився Александр Роше. — Але мадам не грає, забавляє дитину.

Метр призначив зустріч тут, бо в сусідньому кварталі облаштував свою контору. А ще, коли вже шукати символізм, з площі Дофіна було видно Палац правосуддя.

— Як вам наш місцевий Наполеончик?

— Маєте на увазі Монтаня? Щось мені підказує — не ви перший так називаєте інспектора поза очі. А в очі може й образитися.

— Вгадали, але не зовсім, — адвокат закурив, пригостив Клима, простягнув запальничку. — Інспектор не ображається на порівняння. Хочете — перевірте. В мене вирвалося, так я й вислухав коротку лекцію, чому подібні згадки для нього честь.

— Спробую при нагоді.

Кошовий відповідав машинально, зараз думки ширяли деінде. Прикуривши, покрутив запальничку, підкинув на долоні.

— Австрійська.

— Французька промисловість не забезпечувала французьку армію своїми, — гмикнув Александр. — Сірники в окопах привертали увагу, особливо ночами. Вояки добували запальнички, хто де міг. Я ось цю, наприклад, виміняв на чотири сухарі в якогось безпритульного хлопчини. Навіть імені не знав.

— Залишили на пам’ять? — і трошки запізніло: — Воювали? Даруйте, на ветерана ви не схожі.

— Ветерани так само різні з вигляду. Та мають різні історії. Є ті, хто вже четвертий рік живе в притулках. Є такі, що перетворилися на клошарів і випрошують сантими на дешеве вино. А є цілком успішні, які відбулися. Повірте, не всякий ветеран зовні подібний на злидня.

— Нічого такого не мав на увазі, — Клим знітився, та все ж не стримався: — Я теж ветеран. Іншої війни, але — ветеран.

— Я встиг закінчити правничий факультет перед початком війни. Тому й набув адвокатську практику пізніше за військову. Вам, напевне, встиг дещо розказати про мене наш носатий Наполеончик...

— Нічого такого.

— Месьє Кошовий, — адвокат узяв у нього запальничку, креснув, глянув на блакитний вогник. — Не бійтеся мене образити чи зачепити. Ані того, ані іншого не вийде. Я чудово знаю ставлення до себе. Почасти висновки правдиві, мені справді здебільшого не щастить у справах. І цим я завдячую війні, месьє.

— Війні?

— Вона ж вирвала мене з професійного життя. Менше досвіду — менше вигідних справ. Менше вигідних справ — більше програшів. Більше програшів — гірша репутація. Тому справа, подібна до цієї, для адвоката з моїм щастям усякий раз рятівна соломинка. Коли хочете, чергова надія.

— Та я розумію вас, як ніхто, — мовив Клим заспокійливо. — Аби ви знали, скільки раз сам проходив через подібне. Щоправда, є небезпека, месьє Роше. Гонитва за загальною увагою може захопити, засліпити, ви втратите обрежність.

Хотів додати — як сам колись. Та це неодмінно б потягло за собою спогади десятирічної давнини. Історію Різника з Городоцької він волів тримати в собі. Магді він ще міг дозволити подібні згадки. Але в жодному разі не збирався ділитися особистим із людиною, яку до нинішнього ранку не знав.

— З власного досвіду знаєте?

Merde! Він мов думки читає.

— Чому так подумали?

— Мадам Лоран обмовилася — ви адвокат.

— Був ним колись, — сам того не розуміючи, Александр допоміг вийти з небажаної для Клима розмови. — Тепер з нас двох адвокат ви. А я готовий допомагати, чим можу. І найперше мушу поділитися важливими відомостями. Мушу взяти з вас обіцянку про нерозголос, бо далі ви почуєте дещо дуже особисте.

— Адвокат — це духівник. Сповідник, якщо хочете. Таємницю сповіді зобов’язує зберігати неписаний кодекс честі.

— Отут я з вами згоден. Коли вже самі згадали про це — питань нема. Сумнівів теж. Пройдемося чи десь присядемо.

До дівчинки на газоні приєдналася ще одна, вдягнена помітно краще. Її патронеса, невисока мадам в великих окулярах, про щось говорила зі сухою пані. Як підозрював Клим, дуже скоро їхні підопічні дівчатка можуть посваритися через кулі.

— Прогуляємося, — сказав метр Роше. — А потім десь присядемо.

Чоловіки неквапом переходили Новий Міст.

За клопотами день знову збіг непомітно. Над Сеною сіріло. Внизу, вздовж берега біля муру збиралися довколишні клошари, озброєні роздобутим у різних місцях дешевим вином, — вони готувались пірнати в чергову ніч. Волога їх не лякала, та паризькі волоцюги й звикли не зважати на неї. У цьому Клим мав змогу пересвідчитися, коли минулого року приблизно о цій самій порі провів під мостом кілька ночей.

І справа була не в тому, що бездомні напивалися, аби не мерзнути. Навпаки, власний досвід довів Кошовому: навіть холодне вино гріє зсередини. До цього додавалося тепло з розпечених залізних діжок, перетворених клошарами на грубки — вони нагадали будні на фронті й у таборах, люди грілися в той самий спосіб. Але додавалося ще дещо.

Паризька погода.

Вона більше нагадувала Климові київську. До львівської вогкості та дрібних дощів він звикав два роки, і то в сезон неодмінно ловив нежить. Париж міг роздратувати дощем та мрякою, та вже наступний ранок зустрічав сонцем. Якщо ж не повірити, прихопити парасолю чи вдягнутися тепліше, аби знову не намочило, все одно не вгадаєш — вже до полудня Париж змусить розстебнути пальто, підставити шию й груди свіжому, не холодному вітерцеві. Навіть від води не воложило, а приємно пестило.

Схожі відчуття Кошовий мав, коли опинявся на дніпровських схилах.

Дивна суміш свіжості й затишку.

— Шкода, що з нами нема месьє Монтаня, — сказав Роше.

— Нащо він тут? — здивувався Клим.

— Неодмінно б почули якусь коротку історію. Наприклад, про цей монумент.

Адвокат кивнув праворуч — вони саме минали кінний пам’ятник Генріхові Наваррському.

— У кожного свої слабкості. Мені він не далі, як нині в обід, заявив — не дозволив би випустити з тюрми Аполлінера.

— Пам’ятаю ту історію зі спробою вкрасти Джоконду. Показово, месьє Кошовий. Наш дорогий маленький інспектор марить славою великого сищика. Про цю його манію в знайомому вам уже будинку, он там, — затягнута в тонку шкіру рукавички лівиця показала в бік набережної: звідси проглядалося управління кримінальної поліції, — вже гуляють легенди. Або, коли бути точним, анекдоти.

— Чого ж, цілком зрозумілі амбіції. Ви також хочете бути найкращим адвокатом, якому по зубах найгучніші справи. Люди марнославні, кожен на своєму місці. Наприклад, винороб не проти бути найліпшим серед колег.

— Ви філософ.

— Бо трошки знаю життя. І, вже казав, сам певний час мав подібні бажання й наміри. Реальність била об бруківку, часом до крові.

— На жаль.

— Хтозна. Може, навпаки. Отримати урок у школі життя завжди корисно. Бажано — аби погану оцінку.

Балакаючи так, вони перейшли міст, завернули ліворуч, рушили в бік Сен-Мішель.

— Магда... мадам Лоран повідала мені дещо важливе, — Клим нарешті вирішив повернутися до справ. — Ми з нею знайшлися дуже вдало і вчасно для неї. Хоча б тому, що я, тільки без образ, месьє, чи не єдина особа в Парижі, кому вона може довіряти цілковито. І не буде перебільшенням ствердити — єдина в усій Французькій Республіці.

— Чому ж, припускаю. Жодних образ, — легко прийняв почуте Александр.

— За інших обставин Магда все одно була б змушена рано чи пізно зробити адвокату й поліції потрібну заяву. Але історія має таку силу, що спокуса розголосити її, поширити, продати репортерам величезна. Її оприлюднення — лише питання часу та торгів за суму винагороди.

— Інтригуєте.

— Мадам Лоран має алібі, про яке мріє кожен, кого підозрюють у вбивстві, тим більше такому жахливому. Тут я знову не пересмикую карти. Але відкрити їх Магда довірила мені з тієї причини, яку ви вже знаєте.

— Валяйте вже, месьє! — голос Роше затремтів від нетерплячки.

— Розголошення сімейної таємниці подружжя Лоран — це бомба. Проте мадам навмисне прикусила язика до певного моменту. Повірте, Магда Богданович, яку я знав — жінка дуже мудра. Вона трималася на плаву завдяки інтригам, перед якими схилила б голову сама Марія Медичі. У неї чималий досвід лавірувати, маневрувати, при цьому не шкодити нікому фізично й забезпечувати власний спокій та добробут. У неї було замолоду непросте життя, воно навчило.

— Хтось тут уже обмовився про уроки...

— Маєте приклад, — погодився Кошовий. — Така передмова необхідна, аби ви зрозуміли, чим Магда керувалася й керується далі. Зокрема, вона не готова порушити укладену з чоловіком угоду. Хоча б тому, що розголос зашкодить йому та його справі навіть після загибелі. Натомість їй не ясно, чи допоможе. Адже доказів її словам нема. Знайдемо ці докази — витягнемо Магду з-за ґрат. А месьє Монтань нехай втреться та риє паризьку бруківку носом, шукаючи справжнього вбивцю. Чи вбивць.

— Благо, там є, чим рити, — реготнув Александр. — Але ви досі ходите колами.

— Мадам Лоран знала й не була проти, що месьє Лоран має коханок. І коханців.

Адвокат уклякнув.

Цигарка, яку саме збирався прикурити, випала з руки. Інша впустила на землю запальничку. Клим очікував схожого ефекту. Крекнув, нахилився, підняв упущене. Цигарку Роше розламав навпіл, жбурнув через парапет у воду. Запальничкою клацнув, вогник задув, зиркнув на Кошового з-під лоба.

— Отак навіть? Коханців?

— Люди мають різну природу. Навіть занадто стрімке й бурхливе двадцяте століття поки не дозволяє визнати й приймати певні, скажемо так, відхилення від сталих норм. Звісно, позаду часи, коли Поля Верлена запроторили в ту ж таки Санте за гріховний зв’язок із месьє Рембо. Хоча, наскільки я знаюся на мистецтві, самого Рембо ніяк за те не покарали. Але Бог із ними, з поетами.

— Нехай, — погодився адвокат. — Що з Лораном?

Клим ступив до парапету, поклав на нього лікті, провів поглядом баржу, що зникала під мостом. Александр примостися поруч, видобув нову цигарку, запропонував товаришеві. Розмова потекла далі, щойно вони закурили.

— Отже, Мішель Лоран, — повів Кошовий. — Ділова людина. Керував банками, філіями в колоніях, промисловими компаніями. Все добре, окрім одного, чого ані ви, ані я вже ніколи не зрозуміємо. Хоча б тому, що наведені факти мусять мати медичне й психологічне пояснення. Словом, месьє Лорана приваблювали не просто чоловіки й жінки в рівній мірі. Він... його організм... єство, якщо так зрозуміліше, реагували належним чином лише на партнерів певного віку й, що важливо, певної статури. Юнаки, не старші вісімнадцяти-дев’ятнадцяти років, або ті, що на цей вік виглядають. Дівчата, зовні схожі на юнаків. Худі, з маленькими, а то й зовсім пласкими грудьми, стрижені a la garçonne.

— Така тепер мода.

— Скоріше, стиль, настрій, — поправив Клим. — Трагедія месьє Лорана була в тому, що він не міг, не мав змоги афішувати свої пристрасті й вподобання. Статус вимагав одружитися, мати родину й дітей. Він намагався зробити це двічі, та перша ж ніч на подружньому ліжку зазнавала фіаско. У нього не виходило нічого. Спершу це бентежило мадам, потім — ображало, далі — насторожувало. Рано чи пізно багатий, успішний, знаменитий Мішель Лоран розкривав свою таємницю. В кожному випадку це завершувалося тихим розлученням, і ще він мусив виплачувати компенсацію за мовчання. Домовитися йому вдалося лише з Магдою. Найперше — через її розум, про який я вам уже згадував. Магда виявила досить такту, аби вислухати та прийняти все так, як є. Більше того — вона мала свої причини чимшвидше забратися зі Львова, та й загалом — із Польщі.

— Складається враження — мадам ніби знала таємницю месьє. Й навмисне зійшлася з ним.

— Не мав часу дізнатися історію їхнього знайомства.

Клим не лукавив. Його також напружувала саме ця обставина. Проте свого часу Магда знайшла спосіб зійтися з начальником кримінальної поліції. Тож Клим не мав сумнівів щодо її здібностей та природньої чуйки. Вона металася, лишилася без засобів для існування, на неї тиснула дефензива. Тож шукати захисту й можливостей для неї звично та знайомо.

Тим більше, що його поруч не було.

Кошовий уявив себе в Польській Республіці після трагічних листопадових подій п’ятирічної давнини.

Нічого б це поміняло. Навпаки — було б ще гірше. Для обох.

— Зараз це не має значення, — він підвів риску, пульнувши щиглем недопалок у воду. — Важливіше, що мотив відсутній. Той, на який робить ставку наш приятель Монтань. Не було ані зради, ані викриття, ані приниження.

— А партнери Лорана... Коханки, коханці...

— Зрозумів суть питання. Не завжди повії обох статей, месьє, — Кошовий розпрямився. — Ходімте далі, я вже пояснив головне.

— І ви праві. За право публікувати таке редактор, що поважає себе, трусне калиткою й викладе чималу суму.

— Розголос відштовхне від мадам Лоран тих, хто мав справу з її чоловіком. Магда дуже швидко опиниться без засобів для існування.

— Якщо розголос допоможе вийти з Санте...

— Допоможуть лише доведені факти! — перервав Клим, піднісши голос. — У мене нема підстав не вірити Магді. Ви повірили мені на слово. Інспектору Монтаню потрібні докази. Слова підозрюваної такими не є.

— Чекайте, месьє Кошові! — адвокат сіпнув його за лікоть. — Хіба Лоранові любчики й любаски не свідки? Ким би вони не були — але ж можуть це підтвердити!

— Підтвердити — що? Метре Роше, їхня поява на слідстві, а тим більше — в суді, тільки погіршить Магдине становище. Так, вони визнають, що мали з ним зв’язок. Ще й за гроші. Проте хіба це доведе байдужість і терпимість мадам Лоран? Подружжя не підписувало з цього приводу жодного документу! Хіба досі ви це не зрозуміли?!

На Кошового озирнулося кілька перехожих, він стишив голос, повів далі:

— Нарешті, месьє Лоран не залишав дружині жодної адреси своїх партнерів. Це була умова Магди: вона не хоче нічого й нікого знати. Між іншим, вона, як ви, напевне, подумали, теж не могла диктувати. Зі свого боку чоловік зобов’язав її не шукати адюльтеру. Вона чесно дотримувалася такої своєрідної форми целібату.

— Три роки?

Зараз його тон Климові не сподобався.

— Досить на цю тему, — відрубав він. — Ви почули те, що мали почути. Обговорювати Магду я наміру не маю. Ні з вами, ні з кимось іншим.

— Я почув, що моя клієнтка в глухому куті. Образно кажучи, бачить двері, від яких не має ключа.

— Має. Час обговорити це.

Аби перетнути вулицю, вони пропустили кілька автомобілів. Потому перейшли й опинилися біля Латинського кварталу. Тут Александр кивнув на найближче бістро, власник якого вже дозволив собі виставити назовні круглі плетені столики й крісла. Присівши за перший-ліпший вільний, вони замовили кави й по келишку коньяку. Клим не відмовився б від вина, та Роше наполіг.

— Ви щось придумали, — сказав упевнено, поки офіціант відійшов.

— Не я. Магда. Чули про квартиру на Монмартрі, так зване любовне гніздечко Лорана?

— На яке навів якийсь анонім? Так, звісно.

— Магда справді про існування квартири не знала. Тобто, знала, що Лоран винаймає для своїх потреб якесь помешкання. Проте адресу він не говорив, бо нащо. Але там знайшли порізану картину. Гола жінка на повний зріст, замість голови дірка. За версією Монтаня, це мадам Лоран у гніві пошматувала портрет коханки. Ми знаємо — цього не було й бути не могло. Проте, за щасливим для нас збігом обставин, Магда знає дівчину з портрета. Натурниця справді була останньою пасією Лорана. Чоловік побачив портрет і, як то кажуть, запав на оригінал. Не стримався, купив роботу в художника й приніс додому, показав дружині. Магда, звісно, була від того не в захваті, адже просила не посвящати її в справи, про які вона не хоче знати. Але, тим не менше, роботу оцінила. Попросила не тримати її вдома, що Лоран вволив. Та ім’я натурниці все ж почула.

На столику з’явилися дві кави і два коньяку.

— Я вже все зрозумів, — Александр нетерпляче засовався на стільці. — Є реальний свідок, здатний підтвердити правоту слів мадам.

— Одрі Флоріан. Так її звуть.

Легенько брязнули келишки, бік об бік.

— Лишається її знайти, — Роше азартно потер руки. — Мадам могла б поділитися цим ще вчора...

— Ви вже знаєте: не могла. Сказане лишається між нами до того моменту, поки ситуація не стане зовсім критичною. Якщо знайдеться Одрі... Якщо вона згодиться свідчити... Якщо без тиску скаже, що треба нам усім... — Кошовий запив коньяк кавою. — Складуться докупи всі «якщо», і тоді вдасться обійти слизьку тему.

— Згоден.

— І на десерт, — Клим знову пригубив коньяк. — Голову нещасного месьє Лорана викинули майже на самій площі Пігаль. Звідти до Монмартру рукою подати. Гніздечко, про яке мова, на вулиці Лепік. А дівчина, яка першою побачила жахливу знахідку, зникла. Інспектор переконаний: вона розгледіла й впізнала жертву. Принаймні, такий висновок він зробив із сумбурних показів інших свідків, тамтешніх аборигенок. Тож навряд саме там і саме тоді усе сталося випадково.

Замість відповіді адвокат відсалютував Климові круглим келишком.

— То лишається знайти Одрі Флоріан?

— Спершу познайомте мене з месьє Лекоком. Сищиком, якого Магда найняла шукати мене.

— О-ла-ла, справді! — Роше легенько ляснув себе долонею по лобі. — Хто краще за сищика зробить таку роботу! Тим більше, він уже в цій справі, хай навіть проти власної волі.

— Цей Лекок також потрібен як свідок. Не менш цінний, ніж мадемуазель натурниця. Зі слів Магди, він не надто любить поліцію, хоч сам колишній поліціянт.

— Знаю. У них це навзаєм.

— Ви говорили з ним про це? Магда давала вам таке доручення.

— Та була розмова, — Александр зітхнув. — Уперся, комизиться. Не хоче світитися, навіть якщо від його свідчень залежить алібі підозрюваної.

— Я знайду слова, аби переконати його, — Кошовий підвівся. — Де він живе?

— Бульвар Распай, неподалік він Сен-Жермен.

— І не так уже далеко звідси. Вже зовсім вечір, він мав би бути вдома.

— Ходімо.

Роше заплатив.

Кошовий вирішив навіть заради пристойності не робити спроб заперечити.

Цього разу йшли скоро, не балакали на ходу.

Звісно, Александр знав Париж набагато краще за Клима. Вів навпростець, пронизуючи місто наскрізь, пірнав у найнесподіваніші, не завжди помітні вулички, виринав і знову пірнав. Кошовий ледве встигав за адвокатом. Давно він не пересувався так швидко, незабаром збилося дихання. Уже перестав фіксувати маршрут, цілковито довірився провідникові.

На Распай вискочили якось так раптом.

Бульвар уже активно жив вечірнім життям. Підморгували яскраві вітрини ресторанів та магазинів, із різних боків лунали чоловічі вигуки, жіночий сміх, а з де-не-де прочинених вікон виривався джаз. Здавалося, він задає ритм усьому довкола, й сам бульвар підхоплює їх, підлаштовується, закликає рухатися в такт, підхоплює, кружляє. Кілька разів Клим на короткий час губив Александра, та майже відразу знаходив. Стрельнула навіть дитяча думка вхопити поводиря за хлястик пальта, але Кошовий негайно відігнав її, дивуючись безглуздості.

Йти довелося майже в самий кінець, ближче до площі Данфер-Рошеро. Так бульвар вивів обох далі від гамірного серця, на значно тихішу, наближену до околиць частину. Клима це не дивувало. Навряд колишній поліцейський інспектор, а тепер — сищик на приватних хлібах житиме в багатшій місцевості.

Адвокат нарешті зупинився біля брами потрібного будинку, нетерпляче подзвонив. Відчинила консьєржка, відразу впізнала його, назвавши метром і тут же відповіла на питання: месьє Лекок у себе, з обіду носа не витикав. Судячи з вловленого тону, до цього пожильця церберка ставилася без особливої поваги.

Третій поверх, без ліфта.

Александр спершу повернув ручку дзвінка. Відразу, не дочекавшись, постукав у двері. Спершу кісточками пальців, потім — сильніше, вже кулаком. Зсередини не чулося жодного руху. Роше подзвонив знову, процідив роздратовано:

— Я бачив його п’яним, зранку. Не дарма ж він дістав решту гонорару.

— Чекайте.

Клим відсторонив Александра, теж подзвонив і постукав.

А потім, мовби щось знаючи, сіпнув ручку на себе.

Двері рипнули, прочинилися.

— О-ла-ла, — протягнув адвокат, запитав для чогось: — Маєте при собі зброю?

— При собі ні. Хто б мене з револьвером пустив до комісаріату.

— Згоден, — метр Роше обережно застромив голову всередину. — Лекок! Месьє Лекок! У вас тут відчинено!

Сіпнулося віко.

Кошовому дуже хотілося, аби сищик справді виявився лише п’яним.

Але найгірші підозри підвердилися, щойно він ступив у задушливу квартиру. Тут справді пили, насичене випарами повітря можна було ледь не помацати. Спалахнуло світло — адвокат повернув вимикач.

Короткий передпокій вів до невеличкої прямокутної зали.

Тепер уже вимикач намацав Клим.

Спершу побачив калюжу крові біля канапи.

Уже потім — чорну рану на шиї мерця, з якої вона вже навіть не витікала, бо встигла згорнутися.