Голова з площі Пігаль

Розділ 11 Дзвони

За рік своєї паризької одісеї Кошовий сюди не дістався.

Думав побачити брудні небезпечні нетрі, де під ногами по бруківці ширяють пацюки — але очам відкрилася досить затишна, на позір навіть благородна, не позбавлена шарму місцевість. Готувався вийти на широкий круглий чи рівнобічний майдан — ступив на невеличкій, та де, зовсім крихітний п’ятачок.

Площею Пігаль виявилася ділянка довгого бульвару, яка вимірювалася не більше, ніж десятьма кроками в діагоналі. Поруч ковтала й вивільняла людей підземка метрополітену. Навсібіч, мов промені від сонячного млинця, розходилися вулиці, що перетікали у вулички та закручувалися провулками. Людський мурашник, наповнений шукачами заборонених плодів, велично освітлювала вивіска кінотеатру «Гомон»[55] — вогні грали з боку площі Кліші.

Часу на лови ґав Батар не залишив. Щойно вийшли біля Пігаль, чорнявий пройда сіпнув Клима за рукав, киваючи на протилежний бік бульвару. Вони рушили проти течії, вкрутившись у людність, розітнувши натовп немов палиця — неквапну річку. На дивну парочку ніхто не зважав, бо тут простіше потрапити в центр уваги саме тим, хто не поводить себе дивакувато. Перехожі розступалися перед ними й рухалися далі по своїх справах, так, аби ніхто нікого не штовхнув нетерплячим плечем.

Щойно площа лишилася за спинами й Батар вивів їх на одну з прилеглих вулиць, людей поменшало. Варто було пройти ще трохи вперед, і бульварний гармидер стишився, немов голову щільно накрили товстою подушкою. Що більше віддалялися, то менше світла ставало довкола. Хіба де-не-де блимали червоним вікна крізь тонкі щілини завіс, та поодинокі вуличні ліхтарі залишали примарну надію не загубитися.

Через три квартали Батар пірнув праворуч, завівши Кошового в недружні лабіринти. Тут могли вільно плавати лише місцеві, а ще — ті, хто навідується сюди часто, не ризикує загубитися, й точно знає, де що шукати. Місце, куди його привів меткий молодик, справді не помітить сторонній. Клим узагалі не підозрював, що тут десь є вузенька брама, закрита загратованими дверима. Батарова рука щось намацала на стіні, десь у темній глибині пролунав дзвіночок. Більше нічого не відбулося. Провідник блиснув білозубою посмішкою, повторив маневр, вже тримаючи палець довше.

Лише після третього сигналу темрява ожила, заворушилася, вивергнула дивну постать — людина, здається, пригнулася. Та коли підійшла ближче й на неї нарешті впало трошки благенького світла від ліхтаря, Кошовий розгледів горб, який скошував чоловіка на ліву сторону. Голову горбаня закривав берет, натягнутий до брів.

Яких насправді не було: гладенько виголені.

— Fauché, — мовив Батар, показавши знак «V», причому руку тримав тильним боком.

— Asv? — палець горбатого націлився крізь грати на Клима.

Замість відповіді чорнявий розчепірив долоню, притулив до своїх грудей. Горбаня це вдовольнило. Він показав Батарові такий самий знак, тільки руку розвернув навпаки. Брязнув замок, брама з рипом прочинилася. Провідник притримав Кошового за лікоть. Пішли за горбатим потому, як він зачинив, відгородивши їх від вулиці і, як здалося Климові — відрізав шлях до відступу.

Вони прослідували за горбатим брамником.

— Що то було? — запитав одними губами.

— Пароль. Умовне слово, — пояснив Батар.

— Зрозумів. Слів не розібрав.

— Це і є пароль, месьє Клименті. Адже такі слова не всякий знає, — чорнявий проноза помітно пишався причетністю до кола втаємничених. — «Фош» означає «скошений». Так називають його, — кивок у спину горбаневі. — Почувши своє прізвисько від того, хто хоче зайти всередину, він уже отримує знак: це не чужий. Але цього мало, треба «вікторію» показати, ще й розвернути отак, — Батар повторив жест. Потім Скошений запитав, хто ви такий. А я за вас поручився, — враз звично бадьорий голос хлопця зрадницькі здригнувся. — Тому не робіть дурного, месьє. Спробуйте поговорити з Навахою спокійно. Поясніть: не маєте лихих намірів до його друзів. Просто є кілька важливих для вас питань. І ще — не пропонуйте Навасі грошей.

— Хіба такий шлях не найпростіший?

— Не для молодшого брата Марселя.

— Ясно.

Тим часом Скошений уже спускався сходами.

— Дев’ять, — сказав Батар.

— Чого — дев’ять? — вкотре не зрозумів Кошовий.

— Сходинок дев’ять, вважайте. Теж перевірка. Хто не знає — зашпортається, а то й упаде. Погано, чужий. Чужих тут не люблять. А заклад, до слова, так і зветься — «Десята сходинка».

Клим усе ж пропустив Батара перед собою.

Рушив обережно, й відразу засік чергову пастку. Сходинки виявилися різних розмірів, і чужинець насправді міг би дуже швидко проявитися, виказати себе, втрапити в халепу. А в тому, що він зараз пхає голову саме в халепу, Кошовий уже не мав сумнівів.

Утримав рівновагу.

Ось воно: той, хто попереджений, той є озброєний.

Батар чекав унизу, широко прочинив двері.

Климові відкрилося невеличке, правильної квадратної форми приміщення.

Просто перед собою, в дальньому кутку, він побачив прямокутну стійку бару. Позад шинквасу на поличках вишикувалися пляшки різноманітних форм, збоку праворуч височіло пивне барило з м’ясистої форми краником. З протилежного боку примостився патефон з довгастою мушлею труби. Звучав джаз, але не голосно, більше для фону. Між барилом та джерелом музики незворушно височив бармен у картатій жилетці, вдягненій поверх білої сорочки. Шию закривав не звичний оку метелик, а легкий шарф, синій у білий горошок.

Решту простору займало менше десятка круглих столиків. Окуповано було лише два. За дальнім про щось тихо балакали двоє чоловіків, зовні дуже подібних до корсиканських розбійників — саме так уявляв їх собі Кошовий, коли читав у юності авантюрні романи. Між ними стояла пляшка, з вигляду — рому, спорожнена на дві третини, дерев’яна дощечка з залишками білого сиру й мілка вазочка, звідки чоловіки по черзі брали арахіс. Через два столики, вже ближче до виходу, розмальована й строкато вдягнена мадам не першої молодості гладила по розпатланій голові зовсім молодого хлопця, шепотіла щось на вухо та тримала вільну руку на пляшці червоного вина.

Всі, включно з барменом, дружно повернулися до новоприбулих. Скошений кудись зник, і Клим чекав від Батара дальших дій. Чорнявий не барився. Мовчазним жестом привітавши присутніх, він оголив посмішку, підійшов до шинквасу, сперся на стійку ліктями, щось тихо заговорив, активно жестикулюючи. Бармен поправив шарф, зиркнув на Кошового через Батарове плече, кивнув й пірнув за полицю з пляшками. Аби не стовбичити отак, опудалом, Клим ступив до найближчого столика, відсунув стілець, присів.

— Маєте гроші, месьє? — миттю почув несподівано тонкий для дами пристойного віку голос.

Розвернувшись на півоберта, побачив, як розмальована дама пересідає так, аби опинитися поруч.

— Маєте гроші? — перепитала.

— На жаль, мадам.

— На жаль маєте? Так, це справді варто жалю, — погодилася мадам.

— На жаль — не маю.

— І ви прийшли в «Десять сходинок»? Значить, ви шукаєте грошей тут, — вона мовила категорично. — Я думала, ми разом допоможемо ось цьому милому гарсонові. — Тепер додала ноток материнської ніжності. — Він програвся, він шукав любові не з тими дівчатками, його розшукує поліція. А дитина з дуже порядної родини, месьє. Йому треба повернути борг, вилікувати погану хворобу, відкупитися від ажанів та покласти гроші назад у батьків сейф.

— Нічим не допоможу, — Клим хитнув головою.

— Ви могли б зробити благородну справу, — правила мадам, від неї різко відгонило сумішшю туалетної води й поту.

— Не повірите. Саме зараз я роблю не менш благородну справу.

Кошовий підвівся — і вчасно.

З бічних дверей, нагнувши голову, з’явився велетень.

Перше, що кинулося у вічі — старанно, до блиску виголена голова. Череп Люка Навахи нагадував яйце правильної форми, тільки велике, оздоблене колись прямим, тепер — пласким поламаним носом, хрящуватими вухами, близько посадженими очима і білими, майже не помітними бровами альбіноса. Міцний тулуб обтягував смугастий светр, бичачу шию прикривала абияк пов’язана чорна хустка. Громило виглядав прибульцем із недалекого минулого, восковою фігурою типового паризького апаша з передмість, яка раптом ожила й втекла з музею.

Бармен уже повернувся на своє місце.

— Салют, Люк! — вигукнув Батар, спритно підскочивши до них, та не простягаючи руки. — Як твої справи, добре? Та ну, твої справи, Люку, завжди добре! Послухай, у мого друга є до тебе одна невеличка справа...

— Ти хто?

Наваха говорив, не виймаючи величезних рук із широких кишень штанів, але на Батара не дивився. Очі свердлили Кошового, і дивилися не дружньо.

— Я дуже добре знаю Марселя! Тобто, пардон, мене дуже добре знає Марсель! Я не раз устиг йому прислужитися. Не маю записки з рекомендацією, тільки ж сюди, в «Десять сходинок» чужих не пускають. Я привів свого друга, тому мені можна...

— Saloperie![56] — грубо обірвав його Наваха, тепер нарешті зволив глянути на пройду. — Asv?

— Батар. Я Батар, хіба ти забув?

Кошовому раптом набридло.

— Ну, досить, познайомилися, — він ступив назустріч велетню. — У мене дуже мало часу, месьє Люк чи як тебе тут називають. Я тут декого шукаю. Маю приватний інтерес, нікому нічого не загрожує. Сказали — це твої друзі. Я поважаю вашу дружбу, тому готовий говорити з твоїми друзями при тобі.

— Ти вже метеш мітлою там, де я стою, — рикнув Наваха, враз гукнув до парочки «корсиканців». — У нього машина! Права дірка! Ну!

Перш, ніж Клим устиг щось зрозуміти, двоє за столиком синхронно піднялися, одночасно відкинули стільці в різні боки. Розмальована мадам спритно затулила собою переляканого хлопчину, сама ж не виглядала зляканою. Навпаки, підмальовані очі палали азартом, передчуттям видовища.

Батар коником скочив до стіни.

Велетень не зрушив з місця. Зате посіпаки посунули на Кошового, на ходу розходячись, підступаючи з двох боків, затискаючи в кліщі. Нарешті до Клима дійшло, яка машина їм потрібна. Останні роки — війна, контузія, поневіряння, часом недоїдання, — позбавили колишньої зграбності. Раніше він займався гімнастикою та брав уроки боксу, при потребі практикуючи й не раз рятуючи цим як не життя, то здоров’я. Тепер тіло втратило минулу зграбність, він у свої без малого сорок п’ять не міг рухатися, наче десять років тому.

Але ніхто з цих босяків не нюхав війни.

Не проходив пекла боїв, не проривався з ворожих кілець, не виживав у таборах, коли довкола ходив тиф та зводило кишки від голоду.

А ще — нападники навряд знали, що це таке: порятунок коханої жінки, яку знайшов через п’ять років.

Ступивши назад, Кошовий у русі висмикнув револьвер. Він палив у стелю, під склепінням підвалу постріл пролунав вибухом гранати. Хтозна-звідки вигулькнув Скошений, кинувся під ноги, та збити не вдалося — Клим випередив, зупинив різким ударом руків’я згори вниз по горбу. Все ж ворогів виявилося забагато: один посіпака таки вчепився в озброєну руку. Палець натиснув спуск автоматично, гримнуло знову, тепер куля перелетіла залу й розбила першу ж пляшку, що трапилася на шляху. Бармен впав на підлогу, а Кошовий дивом вивернувся: бандит не очікував пострілу й послабив хватку.

Третя куля зупинила його товариша — Клим зблизька не промахнувся в ногу. Вклавши в удар силу та лють, Кошовий зацідив уцілілому дулом межі очі. Той з криком присів, затуливши долонями розбите до крові лице.

Важко дихаючи, Клим розвернувся до Навахи.

Запала тиша, яку зовсім недоречно порушувала мелодія джазу — платівка далі крутилася під голкою патефону.

Велетень Люк поводив себе дуже дивно. Далі не виймаючи руки з кишень, він стояв, розставивши ноги, схиливши набік голомозу голову й стежив за бійкою зі щирою, направду дитячою цікавістю. Навіть розтягнув губи в посмішці, яка швидше нагадувала гримасу. Озирнувся на Батара, який під його поглядом повільно сповз по стіні на підлогу.

А потім вивільнив руки.

Клац — назовні вилетіло тонке лезо навахи.

Клим повільно націлив дуло просто на широкі могутні груди.

— Не стріляйте! — заволав Батар. — Чорт мене з вами звів! Не стріляйте, месьє! Це брат Марселя!

Вражені завсідники поволі приходили до тями. Горбатий напружився, чекаючи наказу. Вцілілий бандит тягнув свого пораненого товариша далі від можливого сектору обстрілу. Розмальована мадам зберігала спокій, уже не озиралася на скавчання свого підопічного. Бармен, прокравшись до патефону, нарешті зупинив музику.

Люк Наваха кинув ножа на підлогу.

Нічого не сказав — усе було зрозуміло без слів.

Кошовий занурив револьвер назад у кишеню.

Велетень кинувся вперед блискавично. Клим чекав від Люка всього, але не такої спритності, зграбності, пружності. Стиснутий кулак, схожий на невеличку гирю, розсік задушне повітря, атакував згори вниз. Навіть якби Кошовий спробував ухилитися, уникнути удару, в нього б нічого не вийшло — довжелезна сильна рука дістала його голову вправним крюком.

Бом-м-м!

Бам-м-м!

Дзвони закалатали так сильно й лунко, як паламар завжди старається на великих церковних святах. Світ довкола захитався, перед очима пишно розквітнуло відразу кілька яскравих квіток. Клима оглушило надто сильно, аби він спромігся не пропустити другого удару.

Бам-м-м!

Бом-м-м!

— А-а-а-а!

Крик заглушив дзвони, і Кошовий не відразу второпав — то волає він сам. Тепер на ногах устояти не вдалося, але й впасти не дали. Наваха підхопив його за карк, тримаючи, мов упольовану рідкісну звірину. Крізь пелену Клим побачив перед собою його нездорово усміхнену пику, потім — кулак, що наближався чомусь дуже повільно.

— А-а-а-а!

Кошовий стиснув ліву долоню, утворивши пальцями знаряддя атаки.

Викинув лікоть уперед так далеко, як зміг.

Хотів дістати горла, мов на замовлення відкритого місця. Дістав: стулені пальці врізалися в гортань так сильно, як змогли. Та спрацювала не так ударна міць, як несподіванка. Люк хлюпнув, кахикнув, торкнувся забитого місця. Права жменя розтиснулася, і Кошовий упав на коліна.

Дивуючись сам собі, вже давно від себе подібного не чекаючи, Клим розпрямився, цілячи кулаком у яйцеподібну голову.

Перший удар лиш трошки відштовхнув велетня.

Зате другий відкинув на крок назад. Кошовий далі підбурював себе криками, молотив кулаками, згадуючи все, що знав колись про боксування й заразом б’ючися проти всіх існуючих правил.

Люк Наваха не падав.

Удари сипалися на лице з обох боків, та велетень лише рохкав, навіть не заточуючись. Здавалося, йому зовсім нічого не дошкуляє. Кошовий не рахував, скільки раз зачепив Наваху. Не менше десятка, та ефекту від того не бачив. Зупинився, про всяк випадок відійшов на безпечну відстань.

Аж тоді Наваха завалився важким мішком.

Клим обвів поглядом поле битви, затримався на Батарові.

— Досить.

Чорнявий пройда так само повільно, тримаючись за стіну, підвівся.

— Allez, — пробурмотів він, і додав: — Нам кінець, месьє.

Фразу Батар повторив протягом наступної години ще тричі.

Горбатий брамник не намагався зашкодити. Сам слухняно провів їх назад до виходу. Клима чомусь не тіпало, доки не повернулися назад до Пігаль. І аже потім відчув, як зрадницьки смикається віко, трусяться руки, а з розсіченої брови дзюрить кров. Аби не привертати увагу, Кошовий пошукав і знайшов частину вулиці, яка була освітлена гірше за інші. Але досить швидко зрозумів: розбитим лицем в цьому районі теж нікого не здивуєш. Хіба поліціянти насторожаться, та, на щастя, в цей момент вони ніде не маячили.

— Я просив, — бубонів тим часом Батар. — Я попереджав. Я заклинав вас, месьє. Ну невже ви не могли говорити з братом Марселя так, як треба?

— Ти сам усе бачив, — огризнувся Клим. — Слухати це опудало не збиралося нікого. Двох слів сказати не встиг, відразу нацькував собак.

— Захоплення вами, месьє Кліменті, буде останнім захопленням мого короткого життя!

— Ти не зарано помираєш?

— Я вже мертвий, месьє, — Батар не жартував, не грав, не придурювався. — Зараз ми розійдемося. Вас знайдуть неодмінно, Марсель нікому не дозволить безкарно робити зі свого брата бефстроганов. А мене шукати не треба. Мене ж знають, месьє. Знають, де я живу. Тут поруч, біля бульвару Барбес. Навіть якщо я спробую втекти...

— Цить! Вуха вже від тебе болять! Без того череп дзвенить, ще ти зі своїми страхами.

— Я не хочу помирати, месьє! І можу пообіцяти вам: триматимуся до останнього!

— Де триматимешся?

— Марсель захоче знати, хто ви. Мене катуватимуть, месьє. Люк дуже любить різати навахою тих, кого катує.

Перед Кошовим мовби виросла стіна, зупинивши.

— Цей ненормальний любить пускати в діло ножа?

— Ще й як любить, месьє Клименті! Ходять чутки, він навіть ладен відчикати комусь довбешку. Тут недавно, зовсім недавно, месьє, знайшли людську голову. Про це досі говорять і озираються.

Клим ухопив Батара за плечі, стиснув лещатами.

— Ай!

— Що ти чув про ту історію? Що тут говорять?

— Є дехто, хто грішить на Люка, — вичавив проноза.

— Хто? Чому? Мають докази?

— Я лиш чутки збираю, месьє...

Кошовий розтиснув пальці.

— Веди до себе додому, якщо недалеко. Там є хтось крім тебе?

— Матінка давно померла. Ще молодою...

— Вдома є хтось крім тебе? — процідив Клим.

— Та хто зі мною житиме...

— Тоді ходім. Я тебе втягнув не в своє, визнаю й каюся. Отже, я твій боржник. Кажеш, по тебе прийдуть? Ось і почекаємо разом. Нас двоє, і нехай спробують, ким би вони не були.

Батар білозубо засяяв.

— Я все бачив! Нехай спробують, месьє Клименті!

— Доведеться розказати тобі все, хлопче. Схоже, сьогодні мені тебе сам Бог послав. А оце, — він торкнувся розбитого лоба, — посилає за гріхи. Нагадує, що я мав би бути з тобою трошки обережнішим. Нічого. Здається, я мимоволі розв’язав одну свою задачку.

За порадою Батара вони завернули далі від бульвару Рошешуар, куди на той час винесли ноги. Далі петляли довколишніми вуличками, навмисне роблячи гаки, й нарешті виринули вже в справжнісіньких нетрях передмістя.

Але дістатися вдалося лише до будинку, де мешкав Батар.

Далі не пустили — шлях перегородив чорний автомобіль.

Тут можуть крутнутися направду швидко.