Голова з площі Пігаль

Розділ 14 Розвідка боєм

Чорний «форд».

Ось єдиний слід, на який Одрі вивела Кошового. Признатися — слід такий собі. «Фордів» чорного кольору Парижем їздило чимало.

Клим не освоїв автомобіль, не мав часу, бажання й можливостей. Але не треба кермувати, аби знати — станом на тепер шумний, незручний, не надто спритний на вулицях «форд», здатний розганятися лише до шістдесяти кілометрів за годину, був найдоступнішим. Нове авто можна було вторгувати за три тисячі франків, уживане — за півтори, й тут ціну реально збивали до тисячі. Однакові машини щодня вливалися в вуличний потік і зливалися з ним. Мати чорний «форд» у Парижі означало не вирізнятися, розчинитися, бути, як усі.

Та інших відомостей Кошовий не мав.

Одрі не надто зналася на марках автівок. Визначила цю, бо саме такий мав її батько в Грасі. Також дівчина встигла роздивитися машину, бо водій немов навмисне вирулив під ліхтарне світло. Щойно жахливий згорток випав дівчині під ноги, «форд» рвонув із місця та злився кольором із дощовими сутінками. А коли Одрі все розгледіла й закричала, автомобіль уже нікого довкруж не цікавив.

Розрахунок на те й робився. Повії, яких потім опитала поліція, напевне бачили якусь машину. Проте на Пігаль та Кліші автівок не бракує. Звертати увагу на кожну нема потреби, та й нема коли. Нарешті, навіть якщо котрась із свідків зачепила авто краєм ока — навряд чи визначила марку. Гаразд, нехай визначила, сказала на допиті. Кошовий все одно чув про «форд».

Інспектор Монтань не зобов’язаний звітувати йому детально.

Адвокат мусив ознайомитися з документами, які стосуються слідства — але ж Роше так само нічого не сказав Климові.

Приховати не міг, для чого...

Отже, відтяту голову Мішеля Лорана викинули не просто з чорного автомобіля — з чорного «форда». Виглядає, інспектор такої деталі не знає. Інакше б її неодмінно зафіксували в протоколи. І адвокат теж дізнався б про марку автівки.

Кошовий таки виявив щось, приховане поки від поліцейського слідства.

І це — не перша таємниця, недоступна Монтаню.

Так він міркував дорогою до себе в Булонь. Але перед тим ледве відбився від спроби нового друга Батара затягнути себе в бістро. Тому кортіло відсвяткувати щасливе завершення їхньої небезпечної пригоди, і проноза вже бачив себе заледве не Климовим зброєносцем. Меткий хлопчина сьогодні справді знадобився, й Кошовий був не проти, аби підтримувати несподівану й вдячну дружбу. Але — не тепер, коли голову забили важливіші думки.

Батар відчепився і дав спокій лиш після питання, як Климові можна знайти його найпростіше та найшвидше. Спершу вислухав короткий спіч на знайому тему: Батара в Парижі всякий знає. Але щойно дійшло до конкретики, байстрюк-проноза почав плутатися, мекати козеням. Нестримна міміка давала зрозуміти — він шалено й напружено думає, шукає варіанти.

Нарешті назвав, а потім — своєю рукою накалякав на клаптику паперу номер телефону: MON531. З порядку літер Кошовий зрозумів — це десь на Монмартрі[59], і не помилився. Телефонний апарат стоїть у холі «Горобчика», невеличкого ресторанчика. Там, божився Батар, він буває щодня в обідню пору й заходить увечері.

— Мене там знають, месьє Кліменті! — стукав він себе смаглявим кулаком у груди й викочував білки очей. — Ви можете не застати мене там, але завжди залишите для мене записку! Просто продиктуйте повідомлення, а я зазвичай лишаю за послугу пару сантимів!

Нехай, вирішив Клим.

Усе одно інших варіантів не пропонується...

Звісно, револьвер повернули. Спати після наповненого куражем вечора ще не тягнуло. Тож Клим примостився за столом, розібрав наган, заходився неквапом чистити. Забруднився револьвер не особливо, та тримати зброю в чистоті привчила війна. Ну, і слід нарешті перетрусити невидимі шухляди, викинути зайве, розкласти потрібне по місцях.

Як виявилося, позбавитися відпрацьованого вдалося швидше й краще, ніж додати щось нове. Шлях до Одрі Флоріан та її нібито ревнивого приятеля-коханця привів у глухий кут. Єдине, що зрозумів Клим — справжній вбивця таки пильно стежив за Лораном. Вивчив усю його підноготну, звідкілясь дізнався про гріховне гніздечко на вулиці Лепік, проникнув туди, пошматував полотно й ще більше заплутав, вирізавши голову намальованій натурниці. Це могло означати — й, поза сумнівом, означало! — лише одне: вбивцю слід шукати в ближньому колі жертви.

Гаразд, нехай хтось із наближених замовив убивство власнику чорного «форда».

Подумавши так, Клим відкинувся на спинку стільця. Замислено, мовби не знав, що з цим мотлохом робити, подивився на розібрані й викладені на білій полотнині деталі револьвера. Важко підвівся, пошукав і знайшов куплену по дорозі пачку «Голуаз»[60], став під відчиненим вікном, закурив, пустив дим у зоряне небо.

Раптом не відчув — згадав: ниє розбита брова. Та й забита вилиця вже набухла, налилася темно-синім. Йому заклеїли побите місце пластиром, та від цього не полегшало.

Глибока затяжка, густий струмінь назовні.

Зараз Кошовий намагався вперто, проти логіки гнати геть думку про Магдину причетність. Але чим настирніше він гнав її геть, тим швидше вона поверталося. Як не крути, що не кажи — інтимні вподобання Лорана були їхньою сімейною таємницею. Нехай сім’я була формальною, про людське око. Все одно то був шлюб за домовленістю, секрет для двох. Навряд чи Магда, тим більше — сам Лоран, могли розкрити його комусь чужому.

Квартира на Монмартрі...

Портрет Одрі...

Угода з Жюльєном Дюбуа...

Віко сіпнулося, вкотре занило вражене лице. Клим докурив сигарету третьою, сильною, міцною затяжкою. Малесенький залишок щиглем послав за вікно. Рука здригнулася, не влучив. Підняв, цього разу прицілився краще.

Є, крім Магди, є ще дехто, кому була вдома Лоранова таємниця.

Коханки й коханці.

Цей слід загубився в тумані, помітний лише краєчок, початок стежки...

Поки не ясно, як у тому тумані можна когось знайти і чи є такий шанс узагалі. Поки ж, аби не тупцяти на місці, треба спробувати зробити крок у іншому напрямку. І не забувати: для маневру він має ще два дні.

Далі доведеться вирішувати: лишатися на службі в «Конкурі» — чи принести роботу на Магдин жертовний олтар.

Він спав погано — боліла голова: Люк Наваха таки має сталеві кулаки.

Та неміцний сон дозволив Кошовому піднятися раніше, аби спробувати бодай трошки дати собі ладу. З дзеркала на нього дивився злидень не першої молодості, який напередодні побився з такими, як сам, у дешевому бістро. І з тієї п’яної бійки навряд вийшов переможцем. Але так уже є. Дещо скрасити враження міг би одяг, тут вибір теж невеликий. Плащ виглядав новішим та чистішим за пальто. Клим одягнув його на піджак, з-під якого визирали єдина чиста сорочка й краватка, не нова, не аж така модна, проте й на ганчірку не схожа.

Merde!

Не те, все одно не те. Синець на пів обличчя хоч як псував без того не надто представницький вигляд. Це не могло зупинити Кошового, не перекреслювало ранкових планів, і не давало можливості маневрувати, вносити потрібні корективи. Зрештою, вирішив Клим, буде так, як буде. Він виглядає підозріло — а раптом це вийде навіть на краще...

Поснідати вирішив уже на місці. Дістався на метро до станції «Монсо», вийшов просто перед центральним входом у парк. Неподалік проходив бульвар Курсель, де мешкав Моріс Натюр — той самий підрядник, який отримав від смерті Лорана пряму особисту вигоду. Клим уже встиг дізнатися потрібну адресу, месьє Натюр був особою не публічною, проте людиною відомою. Навіть якби Кошовому не вдалося розвідати точну адресу, він навряд чи помилився б, припустивши: чоловік його статусу напевне житиме в будинку, вікна якого виходять на Тріумфальну арку.

Тому й поквапився: таких, як Натюр, зранку справи вдома довго не тримають.

На бульварі Клим купив свіжий круасан, поснідав ним на ходу. Годинник вже показував двадцять по восьмій, і лишалося покладатися на вдачу. Якщо Натюр уже подався в контору, доведеться вигадувати щось, аби дізнатися, де вона, й спробувати добитися до нього там. Цей варіант значно гірший, ніж намір перестріти, перехопити промисловця біля власного помешкання — гірший ще й тим, що облога й штурм контори напевне заберуть цілий день. Час же для Кошового нині коштував дуже дорого.

Зайнявши позицію неподалік, навпроти величної османської кам’яниці в шість поверхів[61], Клим закурив.

Після другої цигарки до брами під’їхала «Іспано-сюїза», блакитно-червона, крита, маленький будинок на колесах. Кинувши недопалок під бровку, цілячись і влучивши в отвір між дренажними решітками, Кошовий швидко перетнув вулицю. Вдалося обурити відразу кількох водіїв, услід гнівно заревіли клаксони. Він не зважав, підступив до автівки саме в унісон із Натюром. Не знав, як той виглядає — але навряд така машина прибула по когось іншого.

— Месьє Натюр? — спитав на видиху.

— Так.

Високий пан із м’ясистим, вкритим синіми прожилками носом, густими бровами, чисто виголений. Важкувате як для швидкої паризької весни розстібнуте пальто, руки закриті рукавичками тонкої шкіри. Білий шарф, невисокий циліндр, здивований та водночас цікавий погляд.

— Месьє Моріс Натюр? — про всяк випадок перепитав Клим.

Нарешті той затримав погляд на розбитому лиці незнайомця, оцінив одяг, зробив певний висновок.

— Не маю часу... месьє.

Рука лягла на послужливо прочинені водієм дверцята.

— Моє ім’я Климентій Кошовий...

— Не маю честі. Даруйте, дуже поспішаю.

Кошовий став між Натюром і дверцятами, притримавши їхній верх своєю лівою.

— Мене цікавить вбивство Лорана.

Їхні погляди схрестилися.

— Мене ні. Читайте газети. Чи ви — газетяр? Нам тим більше нема про що говорити.

— Ви часто спілкуєтесь із журналістами. Про вас чимало пишуть.

— Лише тоді, коли я того хочу. Й коли мені вигідно. Дайте пройти.

— По загибелі месьє Лорана, свого головного конкурента, ви отримали державний підряд. Забудова довкола в Міроменіль, хіба ні?

— Я ще нічого не отримав.

— Питання часу. Може, саме сьогодні настав великий для вас день. Або завтра. Я читав, метро там відкриють уже в травні. Ви славитесь швидкими темпами будівництва. Дешеве житло для робітників-емігрантів, саме так.

— Ви — один із них, чую з акценту. Я гукну поліцейського.

— Смисл? Що він зробить?

— Мені — нічого. Вас за напад забере в найближче відділення. Ви грабіжник, месьє. У мене є свідки.

— Нема.

— Захочу — будуть. Спробуєте, хочете перевірити мене?

— Вам теж доведеться дещо пояснювати поліції.

— Невже? — брови злетіли вгору.

— «Справедливі», месьє Натюр. Ви знаєте, про кого йдеться. Ви дещо заплатили їм. А потім знайшли спільну мову. Треба ж прибрати Лорана з вашого шляху, чи не так?

Якби погляди справді спалювали, від Кошового зараз лишилася б гірка попелу біля передніх коліс «сюїзи».

— Ви божевільний, — процідив він. — Або п’яний, що недалеко відводить від божевілля. Ви вчора, бачу, провели бурхливу ніч. Сьогодні зранку чіпляєтесь до пристойних людей. Ви ж не проходили тут випадково, месьє. Чекали на мене, чатували. Власна дурість, чийсь наказ?

— Смерть Лорана вигідна вам найперше, — Клим не стримав ані полегшення, ані посмішки.

— Що смішного почули? — Натюр зиркнув збентежено.

— Смішного — нічого. Та нарешті почув, що хотів.

Кошовий ступив назад на хідник, навіть зробив руками жест, яким королівські слуги просять проходити вперед своїх суверенів.

— Блазень, — мовив Натюр. — Або ідіот. Або бандит і вимагач.

— Дякую, почув ще трохи більше. Якщо тут незручно говорити далі, готовий їхати з вами, куди повезете. Повірте, у нас є спільна тема.

— Нема. Й бути не може. Дякуйте — але за те, що досі терплю вашу маячню. Будь-хто інший на моєму місці давно б уже гукнув ажана.

Клим вирішив промовчати. Натюр роздратовано зняв убір, умостився на пасажирське місце спереду. Авто загарчало, рушило, віддалялося настільки швидко, наскільки дозволяв рух на бульварі.

А Кошовий розвернувся, посунув назад до метро.

Він справді не пошкодував про перехід у стрімкий, не дуже добре продуманий наступ. Не сподівався, що Моріс Натюр ось так, навіть не підозрюючи, викаже себе. Й він мимоволі проговорився.

Точніше, тут стався той випадок, коли промовчати означає — сказати все, що треба.

Натюр словом не обмовився про «Справедливих».

Не запитав, хто це такі.

Бо знав — тому й обмовився вдруге.

Назвав Клима, якого бачить уперше в житті, вимагачем. Лише через згадку про Лорана, натяк на конфлікт їхніх інтересів, отриманий чи майже отриманий державний контракт. Ось він, привід для вимагання.

Ні про що ж інше вони за короткий час не говорили.