Голова з площі Пігаль

Розділ 10 Паризький байстрюк

Під його ногами місто поволі затягувало сутінковим серпанком.

Кошовий любив видиратися сюди, на вершечок Монмартру, до Сакре-Кер[50], саме під вечір. Пора року теж важлива. Адже день завершується в різний час, тому й виглядає Місто Світла інакше.

Узимку його відхід сірий, вологий. Париж ізнизу нагадує світську даму, що піддалася капризам та зробила собі вихідний. Можна не квапитися, валятися на ліжку під периною допізна. Не малювати обличчя, бешкету заради розтріпати перед дзеркалом волосся. Показавши відображенню язика, заколоти це волосся простою защіпкою. Й вештатися до кінця дня в халаті, нехай сьогодні яскравий світ поживе без неї.

Осінні вечори тихі, пронизливі й жовтаві, мов каштанові та кленові листки. Сонце пестить променями півкола графітових дахів, охайно вмитих дрібним, ще теплим дощиком. Прощаючись до завтра, вони підморгують мансардовими вікнами, бажаючи самі собі доброї ночі.

Улітку Париж видихає спекотний день із полегшенням. Димки з труб тут, нагорі, біля Сакре-Кер, нагадують зітхання, звук відчутний, а омріяний спокій за бажанням можна помацати, витягнувши руки перед собою. Заразом це не є ілюзія — реальне відчуття того, що обіймаєш виснажені літнім сонцем кількасотрічні стіни, мури, базиліки.

А весняний, особливо — березневий паризький вечір капризує й бавиться, змішуючи зимові та осінні звички. Може огорнути ріденьким туманним серпанком, як ось тепер. І так само здатен потішити ще холодним, але обнадійливим сонцем, яке обіцяє роздягнути скоро, швидко та впевнено, мов досвідчений коханець.

Місто під ногами неквапом тьмяніло, аби прийдешні вечір та ніч породили наступного ранку нові паризькі таємниці.

Десь там, унизу, Климові будь-що треба було відшукати Одрі Флоріан.

Не сказати, що він добре орієнтувався на пагорбах, вуличках та в кривих провулках Монмартру. Чувся непогано, затишно, хоч і розумів: тут вирує своє, окреме від загального, тільки тутешнім мешканцям зрозуміле життя. Яке має дуже мало спільного з тим, що протікає внизу, довкола, по всій пласкій паризькій площині.

Тим не менше, відшукати дівчину з картини можна саме тут, на просторі близ Сакре-Кер, де товклися художники. По бістро, кафе й ресторанах вигукували, не слухаючи один одного, поети, чия слава не виходить за межі місцевих кварталів. Вешталися в пошуках бодай якогось ангажементу геніальні, і, як усякі генії — невизнані світом актори. А вуличні музиканти тиранили інструменти, вичавлюючи здебільшого фальшиві, ні на що не схожі звуки — й готові були битися з кожним, хто поставить під сумнів значимість їхньої музики.

Плану як такого Кошовий не мав. Навряд можна назвати планом обхід Монмартру з питанням, чи не знає хто мадемуазель Флоріан. Її могли знати тут під псевдонімом чи прізвиськом. Богема, а особливо — ті, хто товчеться довкола, — дуже любить називати себе інакше, ніж батьки нарекли при хрещенні. Тут запросто поміняти собі біографію, історію, навіть вигадати інакшу особистість.

Задачу полегшила б фотографія Одрі, та в Клима її не було. Магда не взялася описати зовнішність. Тим більше, що бачила вона не живу дівчину, а її портрет. Ще й не вдивлялася в лице. Нарешті, полотно пошматоване, голову ж на малюнку відкарнали. Тож показати нема чого, доведеться рухатися навмання, працювати язиком.

Запитавши з десяток художників, Кошовий вирішив кинути цю невдячну справу. Не допомагав словесний опис: дівчат із хлопчачими статурами, маленькими грудьми й короткими зачісками не бракувало довкола, наживо. Прикмети не виявилися особливими, й Клим, коли у відповідь учергове знизували плечима, вирішив поміняти тактику.

На що — поки не придумав.

Мовчазне стояння на вершині гори не допомогло. Час невпинно спливав, і то не лише сьогодні. Після розмови з Шарлот стало ясно: є лише три наступних доби. Потім доведеться або розриватися між службою та важливішими тепер справами — або прощатися з «Конкуром».

Це тягнуло за собою невеселі наслідки.

Доведеться пояснювати причини, і найперше — самій Шарлот. Розриву не уникнути, але поява Магди й розмова з нею не залишали Кошовому інших варіантів. Він сам не хотів їх, та втрата служби зараз означала також миттєву втрату засобів для існування. Український уряд в еміграції ніби й створив якийсь там допомоговий комітет, але Клим знав: ловити там нема чого. Повертатися в нічліжку чи під Аустерліцький міст він не мав ані наміру, ані бажання. Хоча, навіть якщо він зможе зробити диво, розмотати справу за три дні, з’ясування стосунків із Шарлот та сварки навряд удасться уникнути. Хіба вийде дещо пом’якшити удар.

Єдине, що залишало бодай якусь надію — стараннями обох про них у «Конкурі» не знають. Тож таємний зв’язок припиниться. Місце за собою Клим збереже, мадемуазель Ізоля захопиться новим хара́ктерним номером, пожежа згасне швидко.

А потім якось буде з Магдою...

Звісно, якщо буде.

Пощо зараз гадати. Краще навалитися, зробити все можливе, спробувати витягнути її з-за грат. Далі життя саме покаже дорогу, чи навіть кілька, ось тут нема жодних сумнів.

Кошовий подався назад, спустившись сходами й рухаючись так, аби вийти ближче до Пігаль та Кліші. Дівчина, яку він шукав, ймовірно також крутилася там. Що далі він думав, то більше схилявся до впевненого висновку — саме вона, Одрі Флоріан, першою побачила голову свого багатого коханця. До того ж квартира на вулиці Лепік могла вивести на Мішеля Лорана, а вже його тамтешні мешканці впізнають імовірніше. Фото передав метр Роше, він мав змогу роздобути портрет завдяки клієнтці. Воно лежало у внутрішній кишені пальта, чекаючи на свій вихід.

До правої кишені Клим поклав револьвер.

Він спустився вже нижче, ніж на половину сходів.

Кілька разів зупинявся, даючи пройти парочкам. Жага нічних богемних розваг тягнула їх вище, в монмартрську суєту. Коли вже ступав на останню сходинку, позаду почув дріботіння, хекання, а потім неголосний, ледь хрипатий, із присвистом окрик:

— Месьє! Пардон, месьє!

Рука машинально торкнулася зброї через кишеню. Майнуло — гукають не його, людей з настанням темряви прибуває. Та вже коли зупинився й глянув через плече, почув зовсім близько:

— Так-так, месьє! То я вам, заждіть!

Перше, що Клим побачив — ряд білих зубів. Їхня природна білизна особливо вирізнялася в тлі густих сутінок, у якіх занурилося не лише місто, а й незнайомець. Точніше, чоловік злився з ними, став їх частиною. Й зараз немов виринув із темряви, сигналячи про свою появу широкою білозубою посмішкою.

Шкіра незнайомця була темною.

Не оксамитово-чорною, за якою вирізняли модних нині музикантів джаз-бендів у монпарнаських кабаре, барах і танцювальних клубах. Шкіра цього молодика від природи мала колір кави з молоком. Коли той підступив зовсім близько, майже впритул, Клим розгледів характерні для африканців риси: трохи ширший, ніж у європейця, ніс, пряма лінія якого зливалася з вузьким лобом, пухкі губи, коротке хвилясте волосся. У зовнішності вгадувалося щось невловимо хиже. Та якщо вже згадувати хижаків — найперше птахів з витонченими профілями чи благородний мисливців африканських сава́н, аніж грубих ведмедів чи кровожерливих алігаторів.

— Ми знайомі? — поцікавився Кошовий.

— Ви мене знаєте.

Молодик посміхнувся ще ширше, тут же прибрав посмішку. Обличчя затанцювало ужимками, й, здавалося, зажило окремо від господаря. Подібні гримаси не лише дещо прояснили для Клима, але й змусили нашорошити вуха, зосередитися й навіть тісніше притиснути правицю до кишені. Зі свого досвіду знав: отак грають лицем переважно хитруни-шахраї, причому не завжди дрібні. Навпаки, в усій поставі, в позбавленій церемоній поведінці читався чималий досвід вуличного життя та знання книги небезпечних звичаїв.

Вуличний хижак — або дитя вулиць.

— Не маю честі. Вперше бачу, — Кошовий говорив правду.

— Ми нарешті познайомились, — правив своє молодик. — Але якщо ми не назвалися одне одному, це ще не значить, що ви не знаєте мене. Знаєте, месьє.

— Ти не назвався, — наголосив Клим.

— Батар.

— Що?

— Я, — молодик постукав себе долонею по грудях. — Так мене називають завдяки татусеві.

— І хто ж татусь?

— Матуся вже вісімнадцять років як намагається дізнатися це. Єдине, що знаю я: ним міг бути один із французьких морських офіцерів у Орані. Моя матінка жила неподалік порту, офіцери дуже любили гуляти з алжирськими дівчатами. Якось у животі однієї з маминих подруг завівся маленький француз. Вона знайшла спосіб сісти на корабель та відпливти до Парижу, аби повідомити щасливому батькові радісну новину. Назад не повернулася, і коли настала матусина черга, вона вирішила: подруга знайшла в Парижі батька дитини та своє щастя.

— Можу помилятися. Але історія має сумний фінал.

— Я ж казав — ви про мене знаєте! — хлопчина випнув груди. — Якщо моє народження — сумний фінал, ви праві. Тільки я з цим не згоден, месьє. Хіба людський інтерес штовхає дізнатися, завдяки кому із трьох морських офіцерів я прийшов у цей світ. Та час біжить, месьє, і чим далі відбігає — тим більше іншого клопоту має Батар.

— Це ім’я чи прізвисько?

— Імена в паспортах. Вони для поліцейських протоколів, судових вироків та надгробних плит, месьє. Bâtard[51] — той, ким я є насправді. Народжений незаконно, месьє. Тож на роду написано мати справу з усім незаконним. Нема закону, який би написали для Батара. І ви мене знаєте, бо шукаєте мене.

— Я тебе не шукаю. Тобто, — виправився Клим, — Шукаю не тебе.

— О! — алжирець переможно клацнув пальцями обох рук. — Ви когось або щось шукаєте. Без мене навряд знайдете. Voilà: ви шукаєте мене. Тут, довкола, скільки не візьми, куди не глянь, куди не кинь, всі знають Батара. Шукають, як щось треба. Ну, а Батар знає всіх, усе й про все. Кого-чого не знає, те легко виправити.

— Я мав друга, який при першому ж знайомстві сказав щось подібне. Половина міста знає його, іншу половину — він.

— Яке місто? Де воно є?

Кошовий затримав відповідь. Справді, де зараз Львів...

— Польська Республіка, — вичавив нарешті не надто охоче.

— Месьє поляк? Не розберу акценту...

— Скажи краще, пощо причепився до мене, — Климові не хотілося вкотре за останні дні починати пусту та марну розмову про своє українське походження.

— Бо ви шукали дівчину, — Батар підморгнув. — Ніхто в усіх окрузі не знає про дівчат стільки, скільки я.

Жестом фокусника він немов із повітря видобув невеличкий стосик білих прямокутників, помахав перед лицем Кошового:

— Ось.

— Що це?

— Перепустка до раю, месьє. Я проведу, куди треба, й ви не пошкодуєте. Лише двадцять франків, месьє, двадцять французьких франків. Платите не мені, приємному добродію при вході. Звичайно вхід туди коштує тридцять франків. Та пред’явнику цієї перепустки належить знижка.

— Тобі який з того зиск?

— Батар має зиск із усього, чим тут промишляє. А ще в мене гарний слух, чудовий зір, тонкий нюх та добрі друзі. Так я й помітив вас, месьє. Дізнався про ваші потаємні гріховні бажання. Лише двадцять франків, десять плюс десять. Або чотири рази по п’ять...

— Або двадцять по одному, — зупинив його Кошовий. — Тебе сьогодні все підвело, мій алжирський друже.

— Я француз! — Батар знову випнув груди. — Я народився в Десятому окрузі, біля Сен-Дені! Хай живе Франція!

— Досить, не блазнюй, — мовив Клим спокійніше. — Слав Францію, скільки завгодно. Твої очі, ніс, вуха й добрі друзі цього разу помилилися, всі разом. Я не шукаю дівчаток задля любові за гроші. Тим більше зі знижками. Мені потрібна одна, для важливої розмови.

— Скажіть, як її звати — і я вам її знайду! Ви побачите, на що здатен Батар, й надалі будете мати справу лише зі мною. Візьму небагато, десять франків зараз, ще десять — коли справу буде зроблено. Якщо ж клопоту вийде більше, ніж треба, поговоримо про вищий гонорар. Не набагато вищий, месьє. Я не обдираю порядних людей, то моя репутація. А ви, бачу, людина в вищому ступені порядна.

— Одрі Флоріан.

Кошовий сам не знав, як у нього вирвалося.

Щось глибоко всередині змусило відгукнутися, дати шанс собі, повірити цьому меткому байстрюку. Він бачить його вперше, але коротке знайомство вже зачепило давні струни. Бренькнуло спогадом про метушливого, непогамовного Йозефа Шацького, який справді знав чимало такого, про що не всякий містянин міг здогадатися, й при тому примудрився не забруднитися об львівське дно.

Цей Батар напевне забруднився, чи не з малих років.

І тим не менше...

— Не чув, але не біда, — чорнявий забрав білетики геть із очей. — Якщо ваш предмет бачила в цих краях хоч одна людина, я знайду. Крім імені щось скажете?

— Позувала якомусь художнику. З ним же й жила.

— Вже тепліше, — Батар потер руки. — Справа звична, коли художники пишуть портрети своїх petit-copine.

— І всі малюють їх голими?

— Подружкам не платять, як професійним натурницям, месьє.

— І всі портрети потім продають отак відкрито?

Батар знову клацнув пальцями.

— Зовсім тепло, месьє! Навіть гаряче. Як вас називати?

— Климом, — відразу ж додав французький варіант свого імені: — Клименті, як волієш.

— Ходіть за мною, месьє Кліменті́. Готуйте десять франків, бо на перший раз зроблю вам знижку. Тим більше, що завдання дуже просте. Понюхаю в «Чорній кішці», це заклад, де збираються тутешні художники. Знатиме не один, так другий. Не другий — то третій. Allez[52]!

Де та «Чорна кішка», Кошовий уявляв дуже приблизно.

Нічого не лишалося, як віддати себе в руки меткого пройди та рухатися у його фарватері. Діставшись до місця, Батар порадив Климові поки почекати в найближчому бістро, ще й показав, де саме. І зник усередині гамірного закладу з намальованим на фасаді чорним котом, перед тим усе ж отримавши названу винагороду. Кошовий примостився на вулиці, під смугастим тентом, замовив пива й приготувався чекати.

Довелося попросити ще гальбу, перш ніж Батар з’явився на обрії.

Світла з великих вікон вистачало, аби Клим побачив збентежений вираз на смаглявому обличчі свого провідника. Він присів навпроти, потягнувся до пива, і Кошовий, так само мовчки, підсунув посуд. Хлопчина спорожнив гальбу трьома величезними спраглими ковтками, витер запінені вуста тилом правої руки, затер для певності рукавом короткого картатого пальтечка.

— Доведеться доплатити, месьє Кліменті, — мовив нарешті.

— Все складніше, ніж ти думав?

— Навіть простіше. Чесно признаюся, розв’язав вашу задачку за два питання. Далі все стало досить серйозно.

— Для кого?

— Для вас, месьє. Та й для мене, якщо піду з вами далі. А я мушу піти.

— Нічого ти не мусиш.

— Мушу, — Батар уперто мотнув головою. — Не піду лише в тому випадку, якщо й ви плюнете, розітрете й не станете далі шукати вашу Одрі. Коли так, десяти франків за роботу мені досить.

— Годі крутити.

— Як хочете, діло ваше, — Батар постукав нігтем по скляному бокові гальби. — Мадемуазель Флоріан — подружка й коханка такого собі Жульєна Дюбуа. Він художник, кажуть — не з кращих, але тут, на Монмартрі, мало хто з художників високо оцінить іншого. В очі, звісно, казатимуть одне, особливо коли сидять за одним столом. Поза очі всі для всіх нездари. Тож не сприймайте за чисту монету.

— Мені яке діло.

— Мудро, месьє Кліменті. Тим більше, що той Дюбуа напевне не аж такий нездара. Бо здобув собі покровителів у самому серці Кліші.

— Серед тамтешніх бандитів?

— Угадали. Зачепити пальцем Дюбуа чи котрогось із його друзів та подруг означає нажити собі ворогів у Кліші та околицях. Найгірше, що так можна роздратувати особисто Люка Наваху.

— Ніколи не чув.

— Молодший брат Марселя, — чорнявий зробив круглі страшні очі.

— Якого Марселя? Прізвище ж має бути...

— Марсель — не ім’я, — мовив Батар. — Він родом із Марселя, тому й зве себе так. А меншого братця нарекли Навахою, бо вона, наваха, в нього завжди про собі. І малий Люк пускає її в діло з будь-якого приводу. Та який малий... Здоровило, вимахав під два метри. Наділив Господь, та все пішло в зріст та м’язи. Як слухати Марселя, а його краще слухати, Люк ще в череві матері був таким великим, що при пологах не втримали плід. Немовля впало на підлогу голівкою. Я не бачив, та говорять — у Навахи на тім’ї справді чимала ямка. Додайте, що таке бурмило ще й вилізло недоношеним... — Батар для чогось сторожко роззирнувся. — Словом, маємо таке: сильний тілом, слабий головою. За це Марсель любить малого ще більше.

— Чим же я розлючу того Наваху, якщо шукатиму навіть не художника, а його подружку?

Перш, ніж відповісти, Батар уже звично клацнув пальцями обох рук.

— Там, — кивнув у бік «Чорної кішки», — мене попередили: Дюбуа попросив у Навахи захисту для своєї коханки Одрі. Нібито хтось чимось їй погрожує. А через неї — й Жульєну. А хто зазіхає на нього — стає ворогом Люка Навахи.

— Я не зазіхаю. Мені лиш треба з нею побалакати.

— Месьє, так може сказати всякий, хто має лихі наміри. Спершу шукає для розмови. Як знайде, не дасть зронити двох слів, застрелить чи заріже. Отака тут логіка, нема на те ради. За чутками, Дюбуа натякнув покровителю — до них підбираються. І навіть я, глибоко поважаючи вас, месьє, вже підозрюю: підкрадаєтеся саме ви.

— Дурня якась.

— Хіба ви почули від мене, що Люк Наваха — розумний? Але він чи не єдиний, хто знає, де зараз переховується Одрі зі своїм любим Жульєном. Voilà!

Клим торкнув пальцем неслухняне віко.

— Чим же, чорт забирай, художник так навернув до себе бандита?

— Мене так само зацікавило. Месьє Кліменті, не повірите. Жульєн намалював його портрет. І Наваха сам собі дуже сподобався. Це полотно прикрашає кращий куток у «Дохлому щурі»[53], це бар недалеко від Пігаль. Там збираються всі кримінальні королі тутешніх округів. Марсель у «Щурі» один із найважливіших клієнтів. Він любить слабого на голову братця. Отже, любить усіх, кого полюбив Наваха. Розумієте нарешті?

Кошовому справді не потрібно було більше відомостей, аби зрозуміти, з чим доведеться мати справу. Й куди доведеться влазити, якщо він хоче врятувати Магду. Найменше кортіло зараз ставити на карту життя, яке в Кліші не вартує ламаного сантима. Тим більше, життя такого, як він — людини без певного місця проживання та підтримки з жодного боку.

Одрі Флоріан, найважливішого поки свідка в справі про вбивство Лорана, взяв під захист Марсель, кримінальний король.

Жульєна Дюбуа, коханця Одрі, який міг ревнувати її до Лорана й нагострити на нього зуб, теж захищає Марсель.

І хтозна, чи не може бути Марсель, а ще ймовірніше — його ненормальний молодший брат Люк — причетним до того, що сталося з Магдиним чоловіком.

Та й Гастону Лекоку горлянку перетнули вправно, гострим лезом.

Навахою[54], не інакше.