Голова з площі Пігаль

Розділ 13 Ляпас у «Дохлому щурі»

Обох доставили швидко — пляшку бордо, чекаючи, розпили трохи більше за половину.

Батар не відмовився, та все ж вирішив надалі вчитися мовчки тримати дистанцію. Пропоновану склянку теж взяв, проте повернувся з вином у свій дальній куток. Кілька ковтків червоненького пронозу заспокоїли остаточно. Він уже не боявся за своє життя, натомість Клим за короткий час устиг уже «начитатися» його вдячних, відданих поглядів.

Марсель саме доливав вино в склянки, коли завели коханців-утікачів.

Дюбуа з вигляду нагадував не так типового художника, як карикатуру на богемних типів. Одяг, розпатлана кучма на голові, навіть круглі окуляри-«велосипед» — Жульєн ніби навмисне змінив повсякденний костюм паризького юнака на хламиду. Так перевдягаються актори, коли треба зіграти певну роль, відтворити пізнаваний образ. Натомість Одрі відповідала вимогам доби цілковито. З-під розкритого пальта визирала тюсорова спідниця, нижній її край ледве закривав округлі, хоч і худі коліна. А під насунутим низько на очі круглим капелюшком, схожим на горщик для квітів, угадувалося коротко стрижене й гладенько вкладене волосся.

— З вами тут хочуть поговорити, — Марсель почав відразу, без вітань та світських передмов. — Ось цей месьє розповів мені дещо. Тому в мене також з’явилося кілька запитань. Здається, ти дуриш мене, Дюбуа.

Зойкнув не художник — не стрималася Одрі.

— Ви вірите, месьє Марсель, що вас у всьому окрузі й прилеглих округах хтось наважиться обдурити?

Голос Жульєна ледь тремтів. Та загалом він намагався зберігати обличчя й тримати фасон. Кошовий кахикнув, привертаючи до себе увагу й м’яко перебираючи кермо.

— З дозволу нашого господаря й доброго друга я питатиму — а ви відповідайте. Така гра пропонується.

— Ви — хто?

— Друг жінки, яку завдяки вам звинуватили в убивстві коханця ось цієї мадемуазель, — Клим указав на Одрі.

Та вибухнула миттю, стрімко, й жоден із присутніх не чекав від неї такого.

— Що ви собі дозволяєте! Лоран не був моїм коханцем! Хто б вам це не сказав — ви повторюєте чужу брехню!

— Але його відрізану голову кинули під ноги вам, саме вам! — Кошовий теж підніс голос. — Вас бачили на Пігаль і впізнали! Ви перша побачили страшну знахідку! І, що дуже важливо, впізнали, кому вона належала! Є свідки!

— Мене ніхто не міг упізнати!

— Не кажіть, що біля kafe de Luna, там, де ви гуляли того вечора, вулиця була порожня! Поліція має свідчення дівчаток, які там крутилися!

— Повії на Пігаль і довкола Пігаль — не рідкість! І ні, я не одна з них! Жодна не могла мене впізнати!

Суперечка й потреба захищатися швидко розігріли Одрі. Дівчині враз стало жарко. Вона скинула пальто, Жульєн ледве встиг його підхопити. Тепер Кошовий розгледів її краще й переконався: перевдягнути відповідно — і від хлопчика не відрізниш. Точена, хай тонка фігура з вузькою талією, дуже маленькі, майже не помітні під сукнею горбики грудей.

Цілком на смак Мішеля Лорана.

Покійного.

— Давайте я все ж спершу розкажу усім тут присутнім те, що ви обоє знаєте краще за мене, — згадавши про недопиту склянку в руці, Клим осушив її, поставив на стіл біля Марселя, той машинально долив. — Почну з вас, месьє Дюбуа. Ви художник, не найкращий, та й не найгірший. Час від часу вдається продати роботу на Монмартрі. Зароблене довго не тримається, залишається в «Чорній кішці», «Веселому кролику» чи інших тамтешніх закладах. Не моя справа, чи лишається щось на презенти мадемуазель. Та вона, схоже, харчується шаленою богемною атмосферою. Є такі люди, є такі звичаї. Багатим серед митців не будеш, але й з голоду не помреш.

— Ви мов звинувачуєте, месьє, — Жульєн цикнув язиком.

— Отже, правда, — Кошовий артистично підхопив склянку, зробив щедрий ковток. — Вам дуже пощастило з фігурою подруги. До всього, мадемуазель Одрі пильно стежить за паризькою модою. Вона відповідає сучасним еталонам, а як умовити її позувати без одягу, така картина матиме попит і вищу за інші ціну. Мовою комерції це так і називається — попит. І одного разу мадемуазель на картині побачив Мішель Лоран. Наскільки мені відомо, цей месьє за життя мав дещо незвичні й не завжди прийнятні для широкого загалу пристрасті.

— А мені невідомо! — озвався Марсель.

— Я обіцяв не розводитися про це, бо таємниця чужа. Але без її розголошення в цьому колі подальші дії та події не будуть зрозумілими. Навряд чи треба додатково просити присутніх мовчати про почуте. Хоча мадемуазель Одрі нічого нового не почує. Та й ти, Жульєне, теж.

— Не тягніть кота за хвіст, — Марселева рука вибила нетерплячий дріб об край столу.

— Лоран любив молоденьких дівчаток... і хлопчиків, — зітхнув Кошовий. — Дівчатка з хлопчачими статурами віталися особливо. Дружина знала про цю пристрасть, між ними все було залагоджено, жодних ревнощів. Проте з тобою, Жульєне, ніхто нічого не погоджував. Далі — царина здогадів, та я переконаний — вони близькі до істини. — Він допив вино. — Лоран зробив мадемуазель Флоріан пропозицію, від якої в її становищі не відмовляються.

— Яке ж воно, по-вашому? — тихо, але чітко спитала Одрі.

— Подруги художника, не позбавленого талантів. Який цілком може утримувати вас обох, аби не шторми в морі богемного життя. Ви пристали на пропозицію Лорана. Не сказали про це Жульєнові. Він дізнався. Вибухнув скандал, сцена ревнощів. Саме в такому запалі можна порізати на клапті власну картину. Дружина справедливо наполягла, аби Лоран переніс її до свого любовного гніздечка на вулиці Лепік, — випите натщесерце вино дедалі сильніше розпалювало, заводило Клима. — Хто здав адресу тобі, Жульєне, зараз не так важливо. Головне: ти дізнався. І зрозумів: треба перевірити, чи то правда. Як це зробити? Проникнути в квартиру. Не лише пробратися туди, а й вийти назад так, аби замок лишився неушкодженим і Лоран не помітив вторгнення. Чи є в тебе ключі? Ні, але ж є добрий товариш, покровитель, котрий має потрібні зв’язки і якому ніхто не ризикне відмовити в послузі. Ось так, месьє Марселю, в цій історії, ймовірно, зринає Люк.

Заперечень не чулося. Ватажок лиш лиховісно стиснув губи. Кошовий повів далі, швидше наближаючи фінал.

— Побачивши доказ, свою ж картину над ліжком, Жульєн скаженіє. Ріже її ножем, ще й вирізає голову. Потім пояснює свої дії Люкові. Називає ім’я кривдника. Люк обіцяє покарати того, хто образив улюбленого автора портрета, — кивок на стіну. — Вистежити жертву відтепер справа техніки. Нею в цих краях володіють чудово, автори книжок про Фантомаса нічого не вигадали й не прикрасили. Останній штрих — кинути голову під ноги зрадливій мадемуазель. Вона саме чекала на Лорана, вистежити її теж було не складно. Напевне ви, Одрі, самі поставили друга до відома: маєте якісь приватні справи на той вечір. Voilà!

Щойно Кошовий замовк — відразу вступив Марсель.

— Ти справді використав мого брата? — гримнув він, і якби тоном голосу вбивали, Жульєн Дюбуа вже впав би замертво. — Ти нацькував Люка на того багатого збоченця?

— Я... Месьє Марсель, я...

Художник розкривав рота мов риба, якій без води забракло повітря. Потрібних слів не він знаходив, судомно думав на ходу. Але враз ожила, вийшла з трансу Одрі.

Ступила крок набік.

Балетним па розвернулася.

Стала перед Жульєном.

Різкий замах — і лункий, дзвінкий, соковитий ляпас.

— Merde! — вигукнула дівчина. — Щоб тебе розірвало! Щоб ти провалився, шматок лайна!

Кожен лайливий вигук Одрі присмачувала черговим ляпасом. Видовище зачарувало всіх глядачів: Марсель склав руки на широких грудях, Кошовий запхав свої у кишені штанів й сперся об стіл, Батар подався вперед, витягнув шию так далеко, як зміг. Жульєна попервах теж шокував її вибрик. Та зрештою отямився, зупинив занесену для нового удару тонку правицю, стиснув зап’ясток.

Пальто дівчини ще раніше впало йому під ноги.

— Пусти! — тупнувши, Одрі підкріпила вимогу, не дочекалася, замахнулася лівою.

Від цього удару Жульєн спритно ухилився. Клим нарешті вирішив втрутитися: ступив ближче, взяв дівчину ззаду за плечі, вивільнив, відсторонив, підвів до столу. В пляшці лишалося трохи бордо. Чистих склянок не знайшлося, та навряд Одрі гидуватиме. Так і сталося — вона охоче, спрагло випила з уживаної посудини решту. Витерла губи, повторила:

— Мерзотник... Ненавиджу, ненавиджу...

— Хтось пояснить, що тут за кабаре? — поцікавився Марсель.

— Я піду, — невпевнено мовив художник.

— Без мого дозволу навіть не сядеш, — процідив ватажок. — Я досі не почув, у яке лайно ти втягнув мого нещасного братця. Якщо ти нацькував Люка на того збоченця й він справді винен, малий не відав, що творив. Але відповідатиме за це не він. Ти підеш у поліцію, або тебе туди відведуть. Признаєшся так, аби мадам, яка сидить за чужий злочин, вийшла на волю вже за годину після твого зізнання. То як?

Дюбуа мовчки сопів.

— Ніхто нікого не вбивав, — Одрі озвалася замість нього, тут же виправилася: — Тобто, хтось месьє Лорана вбив. Проте ані ваш брат, ані ось цей альфонс, — пальчик націлився на Жульєна, — ні до чого. Мені кортить покарати того, хто мене так нагло продав. Та не знаю, чи є для нього якась кара, крім Божої.

Кошовий перезирнувся з Марселем.

Батар уже підступив зовсім близько, нашорошені вуха аж ворушилися.

— Хтось та й має пояснити, — сказав ватажок. — Кому вас продав Дюбуа?

— Йому... Месьє Лорану, — дівчина шморгнула носом. — Ніхто не має права торгувати живими людьми.

— Це була послуга! — не витримав Жульєн. — Проста послуга! Ти сама погодилася, сама! А тепер я вже лайно, мерзотник, зрадник, хто там ще!

— Ніхто, — Марсель цикнув у його бік, навіть не глянувши. — Ми уважно слухаємо, мадемуазель.

Нарешті Одрі взяла себе в руки, заговорила спокійніше, впевненіше:

— Тому месьє сподобалася картина. Потім — сподобалася я. Про свої... ну... оті смаки... про хлопчиків... Я ж нічого не знала, бо він не казав. Незабаром, як купив картину, запросив Жульєна до ресторану. Як він сам сказав, разом із оригіналом. Я не знала тоді, що Жульєн мав із ним розмову трохи раніше. Месьє пообіцяв винагороду за проведений зі мною час. Готовий був платити за зустрічі регулярно. Пояснив: я відповідаю всім його смакам та потребам. А там, ну, коли ми зустрілися всі, згоди чоловіки досягли без мене. Виявляється, ми лише мали домовитися про першу зустріч.

— І ви не надавали йому по щоках прямо там? — здивувався Кошовий.

— Мене все це дуже сильно шокувало, — призналася Одрі. — Наче хто прокляв, розумієте? Я лише три місяці в Парижі. Приїхала сюди до типа, що, як виявилося, обдурив мене. Використав — і зник. Шукаючи його, натрапила на Жульєна. Думала, все буде інакше, що Париж не стане-таки розчаруванням... Не став, месьє, не став, Париж не може розчарувати. Але ж...

— Ви були на Пігаль не просто так, — правив своє Клим. — Ви чекали на Лорана. Здалися?

— Пожаліла Жульєна. Ненавиділа себе — і все одно пожаліла. Він боржник, месьє. Заборгував чималу суму різним людям. Позичив у котрогось із ваших, месьє Марсель. Тут тягнути не вийде, пішли погрози. Лоран із своєю пропозицією став щасливою знахідкою. Я сказала, сказала обом: це буде лише раз.

— Ти погодилася! — художник чомусь зрадів. — Чули, панове? Вона згодилася!

— Лоранову голову не могли викинути просто так там і тоді, де на нього чекала я. Дуже страшно було, я налякалася до смерті. Побігла до єдиного, до кого могла — до Жульєна. Його це настрашило не менше за мене. Ось він і придумав казочку, що нам обом погрожують, на нас полюють. Так і від кредиторів заховається. Хто зачепить зараз кращого друга Люка Навахи?

Марсель грюкнув кулаком.

— Ти все ж таки використав мого брата, лайно собаче!

— Момент! — Клим клацнув пальцями, вкотре повертаючи себе в центр уваги. — Нам зараз важливо почути: ревнощами тут ніколи не пахнуло, Люк не відтинав нічию голову!

— Я теж! — парирував Дюбуа. — Я просто дуже злякався!

— Ти ще не дуже злякався, — вставив ватажок. — Чекай, все попереду.

— Месьє, не віддавайте мене! — художник ступив до Кошового.

— Віддають те, що беруть. А я тебе не брав ніде й ні в кого, — філософські завважив Клим. — Отже, на таємній квартирі Лорана тебе теж не було?

— Не було! І картину я не різав!

Історія з ревнивим коханцем згоріла дотла.

— Вам обом доведеться піти на набережну Орфевр. Зайвого інспектору Монтаню не скажете. Лише те, що потрібно для справи.

— Нікуди я...

— Цить! — знову втрутився Марсель. — Ти зробиш так, як велить цей месьє! І чесно розкажеш усе! Ти продав свою коханку не збоченцю, але — багатому розпуснику. Мета — покрити борги. Кому винен, що винен — мовчиш! Жодних імен, прізвищ, кличок! Люк не повинен згадуватися ніде! Це допоможе? — він перевів погляд на Кошового.

— Маю надію, — кивнув Клим. — Та розумніше перед поліцією зустрітися з метром Роше, адвокатом мадам Лоран. Він краще знає, як подати такі свідчення. Адвокат не шукатиме тебе, завтра зранку сам прийдеш до нього в контору біля площі Дофіна. І вас попрошу, мадемуазель.

— Зі мною щось буде? — поцікавилася дівчина обережно.

— Не з’їдять, — заспокоїв Кошовий. — І щось мені підказує, що за три місяці в Парижі з вами все прикре вже сталося. Далі життя заграє барвами.

— Месьє Марсель вам допоможе!

Про Батара забули всі — тож на сказане повернулися дружно, мовби за командою.

— Ви ж не дасте дівчині після пережитого піти на Пігаль? — проноза закотив очі.

— Ти забагато дозволяєш своєму язику, чорнопикий, — буркнув Марсель. — Дякуй ось месьє Боксу, сьогодні він хтозна яким дивом вибив тобі відпущення гріхів. Але, — ватажок тепер переключився на Одрі, — історія мене розчулила. Не думайте, я теж маю серце.

— Має, Богом клянуся, — Кошовий приклав долоню собі до грудей зліва.

— Вам допомогти повернутися додому, мадемуазель? — спитав ватажок.

— Додому? З Парижу? — у питання бринькнула образа.

— Гаразд, усе з вами ясно. Доведеться служити в якомусь кабаре. Про все інше домовляйтеся з хазяїном, до якого пришлю. Чомусь у мене нині настрій робити дива.

Марсель глянув на братів портрет.