Голова з площі Пігаль

Розділ 19 Сходи

— Брюло. Венсан Брюло.

Не помилився Клим. Усюдисущий Батар уже все знав, і насолоджувався цим фактом. Звідки проноза з нетрів видряпав відомості, ще й детальні, Кошовий не мав поняття. Та й не надто хотів. Джерела, до яких прикладався Батар, важили для Клима самі по собі значно менше, ніж отримана з них інформація.

Він не покладав великої надії, що зможе отак відразу надибати нового меткого товариша в ресторані «Горобчик». Але виявилося — Батар не брехав, не хвалився, не набивав собі ціну. Він товкся там зранку, примостившись за столиком у кутку так, аби з вулиці його наполовину закривав червоний ламбрекен. Уздрівши Кошового, хлопець миттю скочив зі стільця, та відразу ж статечно присів, поклав ногу на ногу, широким жестом обмотав круг шиї довший краєчок синього шарфа з бахромою по краях.

А коли Клим привітався, сів навпроти і замовив обом кави, Батар узагалі здивував. Навіть не здивував, ошелешив, приголомшив. Нагнувся через стіл, ліг худими грудьми на скатертину, прошепотів:

— Ви ризикуєте, як ніхто в Парижі, месьє Клименті. Я можу сховати вас на кілька днів. Марсель допоможе, він їх сам не любить. Якщо, звісно, не все йому розказати.

— Ти про що зараз? — Клим справді не зрозумів.

— Я навіть чекав на вас тут. Не повірите.

— Не вірю, — признався Кошовий.

— Після вчорашнього вам пряма дорога до мене.

— Слухай, хлопче, ти не забагато береш?

— Навіть замало, — Батар вишкірив білі зуби. — Бо віднедавна ви мій герой, месьє. Іншому за таку допомогу я б виставив рахунок. Невеличкий, мені багато не треба. Ви ж знаєте, більше важить те, що справа незаконна...

Клим шаснув правицею через стіл.

Мить — рука стиснула краї синього шарфа, накрутила на кулак, смикнула.

Аби проноза вчасно не крутнув головою, розквасив би носа об стіл.

— Ой!

У невеличкому залі крім них нікого не було. Бармен за стійкою байдуже мазнув поглядом та повернувся до протирання келихів. Лише тепер Кошовий звернув увагу: з радіоли в протилежному кутку неголосно лунав джаз.

— Кажеш, я твій герой? Може згадаєш — чому? Зі мною не треба гратися, Люк Наваха тому свідок, — Клим розтиснув пальці, пустив шарф. — Не ходи колами. Не крути. Прямо кажи, що сталося. Чим я ризикую, чому мені треба ховатися і від кого.

Батар трохи оговтався.

— Така ваша подяка...

— За що тобі дякувати?

— За попередження, месьє Клименті, — проноза поправив шарф, заговорив уже спокійніше, діловито. — Біля площі Республіки, в кафе «Справедливе», вчора стріляли. Фліки, облава. Якби я вчора не був там на ваше прохання, якби не вистежив того потворного Гуїнплена, мені б діла не було. А щойно в Парижі десь стріляють, луна розходиться вже за годину. Тут, на Монмартрі, й тим більше — в Кліші, вже все знали. Крім одного, — Батар скроїв переможну гримасу. — Це ж я підказав вам те місце, месьє. А ви навели туди фліків.

Віко сіпнулося цього разу дуже сильно, кілька разів. Клим навіть притиснув долонею, аби заспокоїти тик.

— Хто знає, що поліція наскочила туди з моєї подачі?

— Чув краєм вуха в «Дохлому щурі». Мовляв, з бандою «Справедливих» розібрався тип, з яким днями мав розмову Марсель. Але не треба хвилюватися. Кажу ж вам, їх не любили. Навіть Марсель іноді не гребує здати флікам якогось прикрого апаша. Звісно, чужими руками. Навіть мені колись довірив, один раз.

Кошовий сьорбнув вистиглої кави.

— Треба коньяку.

— Зранку? О-ла-ла, месьє!

— Ти кажеш — хвилюватися не треба. А перед тим ляпнув — я ризикую.

— Бо «Справедливі» шукатимуть вас, аби помститися. Вони зради не пробачають. Ніхто не пробачає, та ці інваліди взагалі шалені. Тому їх тут і не люблять. Ніхто не вітає шалених та погано керованих.

— Нічого не плутаєш?

— Месьє, плутати — не до мене! На власні очі бачив двох! Вони вчора пізно ввечері, навіть так — перед північчю, рискали тут. Розпитували за вас, показували ваше фото в газеті.

Ось він, темний бік слави.

— Звідки «Справедливі» дізналися, що шукати треба мене і що нюхати треба в цих місцях?

— Запитайте в них.

— Знову знущаєшся?

— Та чиста правда, месьє! Не маю поняття, хто їх сюди, в наші краї, спрямував! Але повірте, чесне благородне слово: з чим прийшли вони, з тим і пішли! З ними тут ніхто не має бажання мати жодних справ!

— Гаразд, — Клим відкинув думку про коньяк. — Скільки їх було?

— Двоє, — відчувши відновлення довіри, Батар заговорив охоче, впевнено. — Обоє в цивільному. Хоча в одного пальто перешите з шинелі піхотинця. Цей кульгав, сильно, хоча без ковіньки. Другий — без обличчя.

— Зовсім?

— Частини нема, — виправився Батар. — Таких чимало трапляється. Обгорілі найчастіше. Хтось закриває масками, хтось ні, навмисне виставляє на показ. Цей маску носить, таку, знаєте, тілесного кольору.

Після почутого Кошовий уже не міг згадати, для чого справді розшукував байстрюка сьогодні. Адже достатньо дізнався про те, про що не підозрював.

— Щось іще?

— На вас, месьє, смерть їхнього друга. А я зранку дізнався, якого саме. І портрет бачив.

— Цей? — Клим поклав перед ним газету.

— Ага. Впізнав миттю. Ви так само його впізнали, бачу. Він ішов учора за вами, потім я — за ним... Гуїнплен.

— Друзі так його назвали?

— Згадували Венсана Брюло. Тепер ясно, хто це. Ми ж обоє це знаємо, месьє. Більше ніхто, жодна душа! — тут же поклявся Батар. — Ви не хвилюйтеся, правда. Заховаємо вас, месьє. Єдине... Як до того дійде, ви вже якось так... той... Не кажіть, що мене втягнули. Одна справа — ви, чужак. Пересидите бурю, знову до своїх справ. Я — то інше. Сьогодні я вам здав Венсана Брюло, якого ви злили флікам. Завтра — ще когось, і знову з моєї вини лягаві когось застрелять.

— Ти справді маєш намір когось здати поліції?

— Ні! За таке вбивають, месьє! Батар хоче жити довго! Але ж про мене так почнуть думати. Інакше в наших краях не мислять, нема на те ради.

Думка про порцію коньяку знову повернулася.

— Не готовий тобі зараз нічого сказати.

— Ви своє життя рятувати не готові? — м’язи на байстрюковому лиці знову ожили.

— Маю давній, не дуже вдячний досвід залазити в борги до криміналу.

— Ви нічого нікому не будете винні!

— Ти ж сам у це не віриш, — зітхнув Кошовий. — Сьогодні Марсель чи хтось подібний до нього зробить мені послугу. А завтра боржник уже я. Хтозна, чим доведеться віддавати.

Клим важко підвівся, кинув на стіл купюру.

— Дякую за попередження. І не відкидаю простягнену руку, хлопче. Є побоювання, повір, не безпідставні. Спершу спробую інші варіанти.

— Поліція?

— Дивний ти. Що я їм скажу, як поясню? Пошлюся на розмову з таким собі Батаром?

— Тільки не це!

— От, бач. І потім, — він торкнувся синця на обличчі, — в мене до фліків ще менше довіри, ніж у тебе. Та раптом щось знайду. Вже маю досвід.

Махнувши на прощання, лишивши газету на столі, Кошовий пішов з кафе.

Ноги несли назад, до Булонського лісу, на вулицю Брюнель.

Додому.

Клим повірив кожному слову Батара, але справді не був готовий приймати пропозицію, йти під захист бандитів із «Дохлого щура». Ще з часів своєї львівської десятирічної одісеї зрозумів: краще триматися від професійного криміналу чимдалі. Всякий раз, коли зринала необхідність просити допомоги в львівських злодіїв, іншого виходу справді не було. І всяка ситуація була дійсно критичною, лише бандитська допомога могла її переламати. Відтак Кошовий й тоді мав чимало досвіду й завжди бачив межу, яку не можна перетинати. Зрештою, миру зі злодіями в нього не вийшло, що цілком логічно. Тепер, після буремних років війни й подальших поневірянь Європою, Климові тим більше не подобалося бути чимось зобов’язаним таким, як Марсель.

Та разом із тим він мав чималий досвід, аби розуміти — простягнуту руку відштовхувати в його ситуації не слід. Утримуватися до останнього, шукати інших рішень. І вже потім переступати через себе, порушувати власні принципи, йти на невигідні угоди. Але торгуватися, до останнього торгуватися, знижувати рівень майбутньої залежності до прийнятного мінімуму.

Єдине, з чим Кошовий погоджувався — найближчим часом треба залягти на дно. Дарма, що завтра зранку час приймати якесь рішення. Зрештою, йому краще піти зі служби, аби не наражати на небезпеку всіх, хто працює в «Конкурі». Виявляється, «Справедливі» справжні мисливці. Діють, як на фронті, злагоджено й стрімко. Клим навіть припустив: серед них є армійський розвідник, а то й кілька. Вони взяли слід не знати як — але дуже швидко. Нема гарантій, що не прийдуть по нього в кабаре. Ні, краще відвести від них удар.

Щойно майнула ця думка — і Кошовий завмер біля входу в підземку. Хтось штовхнув його ззаду, він пропустив повз вуха обурення.

Враз усередині похололо: Шарлот.

Його подвиги детально описані репортерами за останній тиждень. Вирахувати мадемуазель Ізоля в лікарні — справа не більше, ніж на десять хвилин. Уявивши, що мисливці вже там, Клим скреготнув зубами, нігті вп’ялися в долоні.

Merde!

Хоч розірвися зараз.

Якщо не поберегтися — є величезний шанс бути підстреленим, підрізаним або взагалі лишитися без голови. За прикладом далеко ходити не треба: ось месьє Лоран, прошу дуже. В такому разі Магда втратить єдину справжню підтримку на волі.

Клим міг припустити, що вчорашня розмова дещо просвітила маленького інспектора. Але якщо Кошового виведуть з гри, у Магди майже не буде шансів вийти з-за грат.

Не залишиш без захисту і Шарлот. Її слід бодай попередити. Найліпше — самому подбати про її безпеку настільки, наскільки здатен. У такому разі все повертається назад: він на виду, лишається відкритим, підставляє себе під удар. І хтозна, чи вийде переможцем.

Залягти, пересидіти — дати шанс Магді Богданович. Та не подбати про Шарлот Ізоля.

Спішити на захист Шарлот Ізоля — звести майже до нуля шанси Манди Богданович на його допомогу.

Merde!

Аж раптом підсилені докорами сумління сумніви перекреслила згадка — він без зброї. Наган лишив у кімнаті, під подушкою. Не подумав, що треба прихопити. Коли так — будь-яке рішення, будь-який вибір нічого не вартий і слабкий від самого початку. Зустрічати небезпеку голіруч було верхом наївності, як не сказати — ідіотизму. Кошовий відчув полегшення.

Треба повернутися по револьвер. Нехай це виглядає недоречною на позір біганиною, колотнечею, свідчить про гармидер у голові, відсутність чіткого плану дій. Плюс ситуації: він сам у себе виграє щонайменше тридцять хвилин, а то й три чверті години. І, поки їде до Булонського лісу, має додатковий час на роздуми.

План дій напевне складеться по дорозі.

Вирішивши так, Клим збіг під землю, пройшов тунелями, виринув до потрібної колії. Потяги ходили з невеликим інтервалом, тож він застрибнув у вагон, мимоволі мазнувши поглядом по платформі. Зачепив якогось інваліда, порожній лівий рукав. Напружився, бо вже встиг переконати себе у всюдисущості «Справедливих». Раптом його вже випасли, приставили ноги, причепили «хвоста». Але однорукий, схоже, мав свої справи, навіть не глянув у бік Кошового. Навпаки, розвернувся спиною, лишився на платформі.

От страхопуд.

Хоч обережність надмірною не буває, Клим усе одно вилаяв себе подумки. Трохи заспокоївся, вийшовши з метро на своїй станції. До будинку підходив, уже намацуючи прийнятний план найближчих дій. Без страховки не обійтися, поліція відпадає, лишається Александр Роше. Адвоката швидше пустять до Магди, він попередить, а попередження означає озброєння. Тим часом Кошовий спробує убезпечити Шарлот.

Далі — по ситуації.

Дія на випередження — ось що важливо.

Телефонний апарат висів у невеличкому фойє, поруч із крихітною кімнаткою консьєржки. Пожильці могли користуватися, і Клим уже намірився, коли мадам Бретон, занурена в газету, стрепенулася.

— О, месьє Кошові! Не знала, що ви ще до обіду повернетесь!

— Це має значення, мадам? — рука лягла на ебонітову рурку, що висіла на важелі збоку апарату.

— Я б сказала месьє, аби дочекався. Він дуже хотів вас застати й засмутився.

Рука завмерла в повітрі.

— Месьє?

— Так, назвався вашим фронтовим товаришем. Ви не дуже-то розводилися про свої фронтові подвиги. Про все дізнаюся або з газет, або від ваших друзів.

Клим опустив руку, наблизився до консьєржки, в горлі раптом зробилося сухо.

— Товариш назвався?

— Запитав вас.

— Звідки ж ви знаєте, що то мій фронтовий побратим?

— Людина знає ваше ім’я, месьє, — мадам Бретон говорила до нього, мов до дитини. — А про фронт я сама здогадалася. Пальто з шинелі перешите. Кульгає. Люблю поліцейські романи, месьє! — це вона мовила з гордістю.

Віко сіпнулося так сильно, що Кошовий не стримався, блимнув очима.

— Він повернеться?

— Думаю, все в листі. Товариш залишив вам листа.

— Давайте, — Клим простягнув руку.

— Я не поштарка, ви ж знаєте, — мовила консьєржка строго. — Конверт підсунула вам під двері, як люб’язно попросив месьє. Звісно, таких послуг не надаю, ви й це знаєте. Але піднятися на шостий поверх мені простіше, ніж чоловікові з протезом. Я шаную ветеранів, мій старший син загинув у Бельгії. Тож винятки роблю, це той випадок. Навіть не хотіла брати ті нещасті п’ятдесят сантимів, залишені вдячно...

— Дякую, у вас велике серце, — вичавив Кошовий.

На свій поверх не піднявся — злетів. Ще не віддихавшись, з другої спроби втрапив ключем у шпарину. Штовхнув двері, сірий прямокутний конверт побачив під ногами відразу. Підхопив, грубо відірвав збоку.

Витрусив клаптик паперу.

Чистий.

Merde!

Відкинув дивне послання. Швидко взяв наган, перевірив барабан. Усі шість патронів лежали в гніздах.

Не зачинивши кімнату, збіг донизу, спитав консьєржку не для того, аби почути відповідь, а для підтвердження здогаду:

— Той месьє попросив вас піднятися нагору — а сам пішов чи лишився тут, унизу?

— Звісно, дочекався. Я виходила на кілька хвилинок, месьє Кошові. За той час ви могли повернутися. Так і сказала: зранку ви виходили, за вами приїхало солідне авто, — тепер у її голосі чулася повага. — Чи є ви в себе тепер, хтозна. Він дочекався, аж тоді пішов.

— Ви залишили месьє тут самого. Без нагляду.

— Про що ви? — мадам Бретон поправила окуляри.

Замість відповіді Клим нарешті дістався телефону, зняв рурку.

Вона відчепилася разом із обрізаним дротом.

— А-а-а... — тепер консьєржка повільно зняла окуляри.

— Тихо.

Почепивши вже не корисну рурку назад, Кошовий вийшов назовні.

Глянув ліворуч, потім — праворуч.

Вони вже не надто й ховалися, навпаки — показували, що вулиця в облозі, контролюється з обох боків. За кілька метрів від нього, на протилежному боці, по діагоналі, поруч із крамницею бакалійника примостився чоловік зі спотвореним лицем. Протилежний бік контролював інший, теж спотворений війною, але не так сильно — навіть з відстані виділявся штучний ніс. Цей прогулювався поруч із чорним «фордом», останнім клаптиком складеної нарешті картини. З салону саме неквапом вибрався третій чоловік, спершу виставивши на хідник витягнуту негнучку ногу.

Погляди схрестилися.

Кошовий, уже приймаючи виклик, торкнувся краю капелюха.

Ступив назад, причинив парадні двері, глянув на принишклу консьєржку.

— Хто з сусідів удома, мадам Бретон?

— Месьє, що відбувається?.. — її голос тремтів.

— Непорозуміння. Прикре непорозуміння, спробую його залагодити. Але чим швидше тут буде поліція, тим краще. Бачте, телефон гавкнув.

Останнє слово вимовив українською, не знайшовши французького аналогу.

— Що зробив телефон?

— Потім, — Клим витягнув револьвер, консьєржка зойкнула. — Слухайте уважно, мадам Бретон. Зараз я стоятиму тут, на варті. Ви тим часом обійдіть усі квартири, де зараз є люди. Попередьте, аби не потикалися, сиділи тихо-тихо. Як почують постріли, нехай падають на підлогу, залазять під ліжка. Якщо стрілятимуть раніше, ніж ви спуститеся — забігайте в мою кімнату. Робіть те саме, чуєте мене? — літня жінка злякано кивала. — Хоча... Навряд моє комірчина безпечне місце. Заховайтеся до туалетної кімнати, на будь-якому поверсі. Лишайтеся там, поки все не затихне.

— А... поліція?

— Париж не безлюдний острів. Почнеться пальба — хтось та й покличе. Або я сам. Коли впораюся.

— З чим упораєтеся?

— Ідіть нагору, мадам, — процідив Клим.

Іншої відповіді він не мав.

Атака почалася хвилин за десять — згори.

Почувши кроки позад себе на сходах, Кошовий спершу подумав — або консьєржка метушиться, або перепудився хтось із сусідів, що о цій порі лишився вдома з якоїсь причини. Та наступної миті вухо вирізнило темп ходи, не квапливий — обережний. Не зводячи погляду з флангів, тримаючи парадне під прицілом так довго, як дозволяла ситуація, Клим відступив до місця, де починалися сходи. Далі розвернувся, притиснувся до стіни, пантрував фланг, скільки міг, водночас поволі ступаючи вгору.

Щойно вхідні двері зникли з сектору обстрілу, Кошовий рвучко повернувся, націлив наган над собою, вище рівня голови. Нападник, що спускався, надто захопився своєю місією, втратив пильність, дозволив скористатися цим, випередити себе — і Клим атакував першим.

Постріл розірвав тишу, відбився луною від стелі.

Кошовий сподівався влучити, бо шість набоїв були всім його арсеналом. У кімнаті приховав іще, та прохід перекрив нападник. Поза сумнівом, йому вдалося якимось чином пробратися всередину через дах. І, що навіть дуже імовірно, він прослизнув через мансардне вікно його кімнати. Вразити ворога означало відкрити собі шлях до вкриття, прорватися, забарикадуватися, ще й спробувати скористатися дахом самому. Та перша куля пішла мимо — постать над ним сахнулася, відразу гримнуло двічі у відповідь.

Лягали хай не в ціль, але купно — біля щоки посипалося збите вапно.

Капелюх заважав, закривав очі, й Клим здер його, жбурнув перед собою на сходи. Згори тут же пальнули, цього разу вдалося прицілитися краще. Куля відкинула убір до стіни, а Кошовий виграв момент — ступив правою ногою на сходинку, відштовхнувся лівою, подався тулубом уперед, розвернувся в плавному русі. Обличчя нападника не розгледів, та воно й не треба — побачив грудну мішень, не аж так, але все одно — близько.

Десь поруч голосно, істерично заверещала жінка.

Постріл.

Цей раз вийшло вдало. Крикнули дуже доречно, противник відволікся на несподіванку, втратив зграбність, більше відкрився. Цього стало досить, аби збити з ніг. Кошовий не знав, наскільки сильно й болісно його вразив. Важливіше вивести з бою на якійсь час. Він почув тепер уже чоловічий крик болю, звук падіння тіла, відразу ж — метушню, поранений швидко відповзав нагору. Майнула думка добити його, використати нагоду сповна. Клим уже зробив крок уперед — та ззаду, знизу, важкий удар прочинив парадні двері.

Виходити одному проти трьох тут, у обмеженому просторі, зовсім не посміхалося. Більш прийнятним був варіант відступу й облаштування оборонного бастіону в мансарді. Кошовий уже посунув нагору, та звідти раптом стрельнули — поранений боєць усе одно тримав рубіж, відрізаючи шлях. Допомагали йому і, відповідно, грали проти Клима кручені сходи. Нападник ховався за найближчим поворотом, натомість позиція того, хто піднімався знизу, була менш вигідною, вразливішою.

Але Кошовий теж стояв на сходах — поверхом вище від холу.

Троє знизу чи забули про це, чи просто не врахували в запалі. Лавою, гуртом вони наступати не могли, не дозволяв простір. Довелося рухатися один за одним, і перший же погнав у атаку, втративши обережність.

Клим побачив зблизька штучний ніс, який потворив обличчя навіть більше, ніж дірка на місці втраченого в якомусь бою. Більше він не роздивлявся, навів дуло й натиснув спуск, валячи на око, не цілячись. Промазати було неможливо, та й жалю до інваліда не відчував — нема чого жаліти того, хто прийшов тебе вбити.

Безносий завмер, глянув на прострелені груди, встиг торкнутися неакуратної бордової плями — поточився, зробив півкроку назад, упав навзнак, покотився сходами. Не гаючи часу, Кошовий перейшов у наступ. Стрибком подолав перешкоду, спускаючись вниз, і тут же зрозумів помилку — не треба було діяти так різко. У русі теж втратив рівновагу, нога не знайшла опори в потрібний час.

Це врятувало.

Револьверний дует міг розстріляти мішень, Клим ішов просто на своїх убивць, простору для маневру не лишилося. Якби не поточився, град куль розірвав би груди. Проте тулуб завалився вниз, тож одна куля пішла просто над маківкою, друга штовхнула в ліве плече, третя легенько зачепила бік, а остання, четверта, чикнула над вухом.

Кошовий не бачив нікого й нічого — сходи раптом зникли, він упав і покотився, думаючи, аби не впустити наган. Вбивці мали всі шанси добити його там, на місці, в падінні. Клим готувався до розстрілу, але цього не сталося — він долетів донизу, впав на підлогу, ривком перекинув себе на спину. Швидше за все, стрільці поки не второпали, що жертва жива, бо сталося те, чого вони домагалися — тіло впало.

Тепер підступали ближче.

Крок, ще крок — обоє нависли над лежачим з двох сторін.

Далі Кошовий уже не думав, за нього все робила рука, згадавши вироблені в боях рефлекси. Нехай останній раз був у бою два роки тому. Тіло все пам’ятало, досвід війни — це назважди.

Зігнута озброєна рука повелася праворуч. Знизу вгору стріляти на враження виходило найкраще. Своїм вогнем він випередив постріл кульгавого, звалив, і поки той ще падав — повів дулом ліворуч.

Останній, четвертий нападник сахнувся.

Вони стрельнули в унісон.

Клим не вірив, що влучить. Але чоловік без обличчя сам допоміг, мимоволі — сіпнувся вбік, намагаючись вийти з-під обстрілу.

На своє лихо, не в той бік.