Голова з площі Пігаль

Розділ 24 Помста невдахи

Роздратований.

Такий вираз відбився на обличчі метра Роше, поки Клим шмагав його словами викриття. Александра явно дратувало, що попався, дав обкрутити себе, загнати на слизьке. Якщо й злився в цей момент — лише на себе. Відтак дратівливість швидко розбавилася щирою, не зовсім дитячою, але — точно підлітковою цікавістю.

— Де я помилився? — він кліпнув очима.

— Добре, хоч визнаєте.

— Я нічого ще не визнав, — м’яко заперечив метр Роше. — Ви тут граєтесь зі мною? D’accord[65]. Граємо далі. Уявімо, що тут судова зала. Вам — ролі судді й прокурора, мені — підсудного і адвоката. Ви мене звинувачуєте і судите. Я все заперечую і захищаюся. Доведіть мені мою провину.

— D’accord, — повторив Кошовий у тон йому. — Почнемо з помилок. Не ваших, моїх. Головну помилку в цій історії зробив або, скажемо так, ледве не зробив я. Точніше, вже зробив, але потім виправив. Магда підказала, сама того не знаючи. А помилка моя, месьє, в тому, що я від самого початку мислив, як адвокат. Якщо ви не забули, я і є адвокатом, нехай давно без практики.

— Цікаво.

— Цікавого мало, — Клим дозволив собі розслабити правицю, револьвер опустився нижче, тепер дуло було на рівні поясу. — Адвокат завжди діє в інтересах клієнта. Завж-ди! Б’ється до останього. Я ні на мить не припускав, що може бути інакше. Ви ж робили все, аби Магда, яка найняла вас, опинилася на лаві підсудних і була засуджена за скоєне вами вбивство. Тому вбили Лекока, єдиного свідка захисту, який міг довести її алібі. Тому трохи згодом продали «Парі Суар» нашу з Магдою таємницю. З людини, яка могла справді знадобитися поліції, ви миттю перетворили мене на зацікавлену особу, здатну на все, на будь-яку брехню, навіть на злочин, аби видряпати давню любов з Санте. Так ви замахнулися на ще одне вбивство.

— А це вже перебір.

— Ви вбили довіру до мене, — відрізав Кошовий. — Або хотіли вбити, що те саме. З таким захисником Магда не мала шансів. І ви, Роше, — від вирішив уже ігнорувати метра, — виходили сухим із води. На вас працювала ваша ж репутація — репутація невдахи. Адвоката, що провалює більшість справ, і не важливо, за які береться. Цивільні, кримінальні — ви за все беретеся. Тільки ви поганий правник, Роше.

— У мене є диплом! — зараз Александр помітно образився.

— Ось він, висить у рамці на стіні, — Клим кивнув у потрібний бік. — Диплом справжній. Але ви, поза сумнівом, старанно гризли граніт науки. Проте до диплому мусить додатися талант. Ви його не маєте. Зате з відчаю опанували інший талант — інтригана. Не виходить із вас успішний адвокат — пограєтесь у такого собі генія злочинного світу. До якого ви, Роше, не належите. Там різні люди є. Здебільшого підлі, підступні, проте — зі своїм кодексом честі. Ви б і там не прижилися.

— Поки що чую лише пафосні фрази.

— D’accord, перейдемо до конкретики, — Кошовий переступив із ноги на ногу. — Собою я невдоволений також через неуважність. Поява Магди, та ще за таких критичних обставин, змусила частіше слухати серце, а не голову. Був би уважнішим, не пропустив би повз увагу раніше маленькі підказки, які зводили розпорошену картину в єдине ціле. Навіть із ними усе, що ви закрутили, нагадує роботи модних нині сюрреалістів.

— Конкретики не чую, — гмикнув адвокат.

— Пам’ятаєте мадам Кобу́р, консьєржку з будинку на Распай, де жив та загинув Гастон Лекок? Вона сказала мені в розмові — у той день, коли пожильця вбили, не бачила сторонніх. Чужих. Зате бачила вас, месьє. Ви повернулися разом із Лекоком, потім за якийсь час пішли геть. Проте повернулися знову, за годину. Вперто намагалися достукатися до сищика. Не змогли, про що відразу доповіли консьєржці. Мадам Кобур це не здивувало. По-перше, ви навідували Лекока раніше...

— То й що! — перебив Александр. — Знайти його мене просила мадам Лоран! Ваша дорогоцінна Магда! Аби взяти в нього вашу адресу, месьє!

— Теж правда. А хто ще раніше порадив Магді звернутися до Лекока, коли вона захотіла знайти мене? Ви, — Клим показав на адвоката дулом. — Так ви зробили одну з дрібних помилок, властивих хитрим, проте неуважним лиходіям. Ви підсунули Магді єдиного знайомого на той момент кандидата. Ви просто не хотіли думати наперед. Поставилися до того, як до дрібнички. Вона ж вас і підвела, месьє. Бо, по-друге, ви навідували Лекока задовго до того, як виконували доручення Магди. Ви найняли його стежити за Мішелем Лораном.

— Для чого мені це?

— Докази — ось тут, — пропустивши питання, Кошовий показав дулом на пухкий конверт. — Його розписки про отримані від вас гроші за роботу. Звіти, писані для вас, на ваше ім’я, й старанно перефотографовані. Колишній поліцейський вправно володів фотоапаратурою, це ж його хліб. Ще — фото Мішеля Лорана. З дівчатками. З хлопчиками. Біля будинку на вулиці Лепік. Так ви дізналися про його любовне чи то пак — гріховне гніздечко. Зайти туди, порізати картину на шмаття, вирізати голову Одрі на полотні — справа техніки, — він перевів подих. — Ось як ви облаштували докази проти Магди.

Метр Роше ступив до столу, простягнув руку:

— Дозволите глянути?

— Не тепер. Хіба ви зараз категорично заперечите мої слова. Назвете все брехнею. В тому числі — докази, добуті мною в камері схову Східного вокзалу. Месьє, я мав нагоду бачити ваш почерк. Підробкою за певних обставин ще можна назвати розписки Лекока. Але ж там є й ваш підпис під звітами. Факсиміле оригінальне. То як, показати?

Адвокат відмовчався.

— Щоб завершити з підказками мадам Кобу́р, — повів далі Кошовий. — Вона мала невисоку думку про чесноти Гастона Лекока. Я встиг дещо довідатися про нього. Справді, за час служби він не був окрасою поліції. І звільнився, аби не посадили за зловживання. Втім, для брудної роботи він підходив ідеально, ви не помилилися з вибором. Життєвий досвід змусив консьєржку чесати одним гребнем всякого, хто має з ним справу. Це непрямо стосувалося й вас, месьє. Але, вкотре повторюся, я тоді вважав вас випадковим знайомим Лекока. Навпаки, мене більше напружили контакти Магди з особою подібного штибу. Вона ніколи не любила таких, вона ж удова справжнього комісара поліції.

— Не почув, для чого, на вашу думку, мені стежити за Лораном.

— Не маю поняття, — признався Клим, тут же виправився: — Тобто, не мав навіть тоді, коли знайшов тому підтвердження. Ну нехай, адвокат Александр Роше справді найняв безсовісного, проте надійного сищика Гастона Лекока, аби той дізнався таємниці відомого промисловця Мішеля Лорана. Звичний порпатися в чужому бруді, невибагливий до всього, крім гонорарів, Лекок накопав гору бруду. Вам відомий спосіб життя Лорана. Справді, нащо? Шантажувати? Вирішили через постійні невдачі зробитися банальним або — небанальним — шантажистом? Можливо, всяке трапляється. Але — чому саме Лоран? Чому вибір упав на нього? Ви тут, у бюро, за ось цим столом нарізали папірців, написали всі прізвища, які знали, поклали в капелюха, перемішали, тягнули навмання? Витягнули Лорана, випадкова жертва?

— Почули б ви себе зараз збоку, — Александр покрутив пальцем біля скроні.

— Отож, маячня сивої кобили, так у нас кажуть. І тут — чергова дрібна підказочка. Цього разу від Моріса Натюра. За великим рахунком, він навіть визнав свою провину.

— Чекайте! — метр Роше вирячив очі. — Тепер уже Натюр винен? А я — ні? Скажіть, тільки чесно, месьє Кошовий, ви пили сьогодні зранку?

— У приватній розмові Натюр визнав себе єдиною особою, яка отримує від смерті Мішеля Лорана пряму фінансову вигоду, — нарешті Клим підступив до фінального акту драми. — Як я вже нагадував, усяке вбивство комусь вигідне, Роше. Навіть якщо вбиває психічно хворий, він отримує з цього неочевидну нікому, крім нього, вигоду. Ви вбили Мішеля Лорана, бо в інакший спосіб не могли бути корисним Морісу Натюру. Але президент Натюр не наймав вас для такої роботи, месьє. Він людина жорстка, цинічна, легко корумпує будь-кого, хто йому вигідний. Може розорити конкурента, проте — законним способом. Всякий виграш Натюру має забезпечити суд. Президент заплатить за все, окрім убивства. Тим більше — не зробить вас, саме вас, вродженого невдаху, посередником у такій делікатній справі.

Лице метра Роше вже палало хворобливим багрянцем, руки тремтіли.

— Не смійте, — просичав він. — Прикусіть свого язика, ви, жалюгідний апатрид. Можете базікати, скільки завгодно. Приписувати мені, що заманеться. Але не смійте, чуєте, не смійте називати мене невдахою!

— Дещо підказав інспектор Монтань, ваш заклятий ворог, — Кошовий говорив, мовби нічого не сталося, стан адвоката навіть заспокоїв його остаточно. — Обмовився: ви крутилися біля Натюра, біля Лорана, біля інших сильних міста цього. Дуже кортіло принести користь, знайти нарешті своє місце поруч із вагомими персонами? Служити юристом у їхніх компаніях — межа вашого бажання. Тож, згадавши мимовільні Натюрові зізнання, додавши сказане Монтанем, і знайшовши спільну мову з месьє Куртуа, редактором «Парі Суар», я нарешті все зрозумів. Не спитаєте, до чого тут редактор?

— Ідіть до бісової мами.

— Я мав нагоду схрестити з ним шпаги. Питання моє, особисте, і щось підказало: той тип відчуває себе моїм боржником. Ще б пак, лише за один місяць моя скромна персона тричі потрапляла на першу шпальту його газети! Тож спільну мову ми з месьє Куртуа знайшли, ще тиждень тому. Спершу я витиснув із нього редакційну таємницю: наша з Магдою історія витекла від вас. Ви конспірувалися, лист особисто в руки редактору приніс молодий інвалід війни. Пошкоджена щелепа, низ лиця закритий маскою. Розмальованою під посмішку Гуїнплена. То був ваш посланець, Венсан Брюло. Незабаром у нього, вже мертвого, знайшли портсигар Лорана. Доказ підклав той, кому Брюло довіряв. Той, хто вбив Лорана й забрав портсигар. Ви, Роше.

— Отут не доведете.

— Колись, і це я вже почув від вас, ви намагалися залагодити якусь клопітку справу скалічених ветеранів. Тоді вдалося, ви перемогли, але здебільшого не через свою фаховість. Захищати інваліда війни вигідно, здебільшого закон та держава на його боці. До всього, працювали не за гонорар, що взяти з таких, як Брюло — тут важливіша репутація. Проходив і я колись подібний шлях, каюся, марнославство й реклама, — Клим розвів руками. — Це я й дізнався з допомогою редактора Куртуа. Так зрозумів ваш зв’язок із Брюло. Заразом — звідки ви дізналися про «Справедливих». Але більше часу забрало порпання у вашому фронтовому минулому.

— Не смійте, — повторив Александр. — Туди — не смійте.

— Ви пішли на війну, бо шукали себе. Пам’ятаю нашу розмову й ваші одкровення. Хотіли стати героєм, не маючи для того потрібних, даних природою якостей. Осінь сімнадцятого року, месьє. Ви, вістовий, заблукали на шляху до сусіднього підрозділу. Вчасно не передали наказ свого командира. А коли за добу після невдалої атаки знайшлися, вас могли поставити до бруствера, як дезертира. І ви показали голову німецького солдата — тягали її з собою. Ви заявили: прийняли бій, і відпиляли ворожу голову багнетом, аби довести власну невинуватість, ще — геройство, перемогу. Потім ви, Роше, ще двічі приносили голови, аж поки вас не направили до шпиталю. Вас вирішили лікувати, месьє. Був наказ командування. Господи, як ви мені набридли, невдахо! — вирвалося раптом.

Метр Роше спалахнув, вибухнув.

Слова полилися суцільним потоком, наче вода з прорваної греблі:

— Та що ви знаєте! Що ви й подібні до вас можуть знати про невдачі! Про те, як воно — коли тебе тицяють у твої промахи твоїм же носом! Навіть такі нікчеми, як той Монтань, дрібний Наполеончик! Скажете — він на своєму місці? Або — ви? Merde! Чому одним вдається все, за що б не взялися — а інші, не менш достойні, змушені докладати нелюдських зусиль! І для чого? Аби лише помітили: ось я, я є, я існую, зі мною можна й треба мати справу! Я переконав президента Натюра, що зможу відмовити Лорана від наміру взятися за розбудову Міроменіль! Той брудний збоченець насміявся з мене! Раніше я пропонував йому себе. Його мадам... ваша Магда бачила нас разом. Тож я нічим не ризикував, коли вчасно опинився поруч, першим запропонував послуги адвоката! Лоран не сповіщав дружину про свої ділові справи. Він би міг застерегти щодо мене, але на цей випадок я мав інший план. Проте пощастило, Боже, чи не вперше за багато місяців пощастило: мадам не мала щодо мене підозр та упереджень!

Він почав заговорюватися, Кошовий підштовхнув до потрібного напрямку:

— З вас насміялися. Ви зрозуміли — довіру президента Натюра не виправдали. Ні в чому не переконали конкурента. Потрібних слів не знайшли. І тоді...

— Я вбив його! — нарешті вирвалося в Александра. — Чого витріщилися? Я знав від Натюра про його труднощі зі «Справедливими». Намовив нещасного, всіма забутого Брюло погрожувати Лорану. Потім нацькував його на вас. Підкинув вам ідею нацькувати на «Справедливих» поліцію. Попередив Брюло про облаву. А його товаришів — про того, хто навів на них фліків і винен у загибелі їхнього побратима. Ви це хотіли почути?

Ап-пчхи!

Звук долинув із шафи, Клим досі стовбичив між нею та метром Роше.

А потім дверцята штовхнули зсередини.

На волю вибрався, точніше — не дуже зграбно викотився П’єр Монтань.

Озброєний.

— Я це хотів почути! — мовив маленький інспектор, розпрямляючись.

Капелюх незмінно лишався на голові. Ніс войовничо стримів, і Монтань не стримався — знову чхнув. Адвокат, своєю чергою, зареготав, тицьнувши на поліцейського пальцем.

— Погляньте на це! — плечі трусила пропасниця. — Він весь час сидів у шафі! Оце так вихід!

— Досить уже істерик, — з Климових вуст це прозвучало миролюбно.

— Не можу! — сміх справді перетворювався на нервовий зрив. — Заради цього, лише заради цього...

— Не вибачаюся, інспекторе.

Наблизившись до адвоката впритул, Кошовий повернув наган за пасок. Лунко, раз, потім — другий шваргонув Роше тилом правиці по розпашілому обличчю. А щойно той захлинувся сміхом, підхопив за карк, штовхнув на стілець.

— Дякую, — дулом свого «бульдога» Монтань підбив капелюха вище, над лобом, до маківки. — Може, продовжимо? Для чого ви нацькували на месьє Кошові вбивць?

— Він провидець. Хай сам скаже, — огризнувся метр Роше.

Маленький інспектор запитально глянув на Клима.

— Хіба припущення, хоч навряд далеке від істини, — мовив той. — Спершу, на початках, месьє Роше не надавав мені великого значення. Потім, коли я активно запрягся, вирішив нейтралізувати мене засобами преси. Викликати недовіру поліції до мене вдалося. Та ненадовго. Після мого походу до бандитів на Кліші...

— Як — до бандитів? — стрепенувся Монтань. — Я нічого не знаю про це!

— А я не скоїв нічого незаконного, — парирував Кошовий. — Отже, після того месьє Роше вирішив розіграти класичну «виделку». Знаєте, як на шаховій дошці. Якщо друзі Брюло з бажання помститися за друга вбивають мене — адвокатові ніхто не заважає програти справу, ніхто не крутиться під ногами. Якщо раптом я виявляюся спритнішим — удома в раніше застреленого Брюло знаходять портсигар убитого Лорана. Додати факт про погрозу «Справедливих», який підтвердить його вдова — і все. Ви, месьє Монтань, успішно закриваєте справу. Ще й визнаєте помилку, доводите невинуватість Магди, це теж плюс до репутації чесного поліцейського. За будь-якої умови Александр Роше у виграші. Voilà!

— Доведіть, — процідив адвокат.

— Мені почутого досить. І ще — ось, — маленький інспектор показав на конверт. — Роботи з вами чимало, Роше. Але ваша персона неабияк цікавить особисто префекта. Він дуже хоче доповісти про успіх Орфевр особисто мерові Парижа.

Монтань підхопив двома пальцями свисток.

Ступив до прочиненого вікна.

Засвистів.

Інспектори вломилися до контори, мовби чекали нагоди просто під дверима.

— Вітаю з першою великою удачею, месьє Роше, — сказав Кошовий. — Нарешті ви потрапите на перші шпальти всіх паризьких газет. А то й будете вартий масштабу всієї Франції.

Адвокат сплюнув із презирством.

Клацнули кайданки.

Виводячи арештованого, рудий Робер затримався на порозі, запитально озирнувся на Монтаня через плече.

— Наздожену, — відмахнувся той, і щойно вони з Климом залишились удвох, вигукнув щиро, обурено: — Це принизливо, месьє Кошові! Це все дуже і дуже принизливо!

— Ви про що зараз?

Перед тим, як продовжити, маленький інспектор чхнув, потер носа:

— Ви змусили мене сидіти в шафі! Весь цей час!

— Хіба план був не таким? Ви ж самі його погодили, — Клим трохи розгубився.

— А в мене був вихід? Месьє, я пішов на такий принизливий крок заради встановлення істини! Але чудово розумію: для такої місії підходив лише я! Через свій зріст! І коли я розкрив себе, той негідник реготав! Він знущався з мене!

— Сміється той, хто сміється останнім.

— Так, йому не до сміху буде, — Монтань трохи заспокоївся. — Проте ви, месьє Кошові, все одно лишаєтесь у полі мого зору. Якась сумнівна історія з апашами... Починаю розуміти, хто відчинив замок цієї контори перед появою господаря. І отой пройда, залучений вами... Підозріло виглядає. Між іншим, я досі не збагнув задуму вистави.

— Інакше я на бачив, чим заспокоїти Роше. Дав йому зрозуміти — є нові обставини справи, яку той вважав успішно закритою. Він прийшов стривожений, хоч старанно приховував це, прикривав бентегою. Потім, коли в нього на очах відбулася правдива поліцейська операція, в якій адвокат отримав важливу роль — попустився. Ну, а далі треба було тиснути на болюче місце.

— Невдаха.

— Провокація вдалася. Признався.

— А я вам ще коли казав — Роше невдаха! — маленький інспектор багатозначно покивав пальцем. — І рано чи пізно невдахи хочуть помститися в чиїйсь особі цілому світові. А ще він — бовдур!

— Тобто?

— Називає мене Наполеоном. Думає — це знущання, натякає на зріст. Насправді це честь. Імператор насправді не аж такий малий був. Без малого метр сімдесят, цілком середній зріст, — Монтань не стримався, зітхнув. — Мені б такий, справді. Дорости б до Наполеона.

Інспектор поправив капелюха.

Заховав револьвер у кобуру.

Дав прощальний салют — і пішов собі.

— Месьє Кліменті! — почулося тут же позаду.

Кошовий повернувся до вікна, його досі не зачинили. З того боку виткнулася білозуба Батарова мармиза. Мить — і байстрюк опинився на підвіконні.

— Як я впорався, месьє?

— Чудово. Ми неодмінно відсвяткуємо перемогу.

— Ви ж дотримаєте слова? Обіцяли Батару не свистіти ніде, особливо в Кліші, що сьогодні допомагав флікам. Інакше Марсель мені голову відкрутить.

— Ти ж порушив ваші закони.

— Ще й як порушив! — він активно закивав.

— Шию відірвеш, — посміхнувся Клим. — І взагалі. Ти ж ведешся тільки на незаконні справи. Сам попереджав, що пишаєшся тим. Тому допомога мені сьогодні — цілком у твоєму стилі.