Голова з площі Пігаль

Розділ 4 Інспектор поліції попереджає

— Мені потрібен інспектор Монтань.

Кошовий запитав із ввічливості, дотримуючись певних неписаних правил світської гри. Насправді ж він знав, як виглядає П’єр Монтань, уже коли заходив до будинку під номером тридцять шість на набережній Орфевр. Адвокат не описував Климові потрібну особу детально. Назвав лиш одну особливу прикмету — не втримався від ядучого зауваження: «Ви його ні з ким не сплутаєте, месьє».

У тісному бюро на п’ятому поверсі трудилося четверо інспекторів. Стіл одного з них, ближчий до дверей, ліворуч, був зараз порожній. Праворуч сидів немолодий сищик без піджака, в самій жилетці й світло-сірій сорочці в бліду смужку. З-під правого плеча стирчало руків’я револьвера, з чого Клим зробив автоматичий висновок: поліціянт — шульга. Він стукав по клавішах друкарської машинки і навіть не глянув у бік відвідувача.

Зате його колега за сусіднім столом, рудий, худий, в круглих окулярах, уважно роздивився візитера, відкинувшись при тому на спинку стільця. Потім, так само мовчки, не дуже ввічливим жестом показав на чоловіка навпроти.

А той сидів, не знімаючи круглого капелюха, й зосереджено чистив йоржиком вересову люльку.

— Інспектор Монтань? — повторив Кошовий уже голосніше, звертаючись тепер за адресою.

— Ви, мабуть, месьє Кошові́, — мовив той, не перериваючи процесу. — Мені дзвонив метр Роше. Та не знаю, чим можу бути вам корисним.

— Хоча б тим, що приділите увагу мені, а не сторонньому предмету.

Рудий реготнув, тричі хлопнув долонею об долоню. Шульгу й надалі не стосувалося нічого, що відбувалося в бюро. Натомість Монтань спокійно дмухнув у мундштук, для чогось зазирнув туди, заховав йоржик у спеціальну металеву капсулу, її ж заховав до нагрудної кишені модного, помітно дорогого, синього в білу смужку піджака.

Потім підвівся, не знімаючи капелюха.

Навіть навстоячки цей інспектор сягав Кошовому по плече. Тут Клим нарешті зрозумів, чому в сищика убір на голові: без капелюха П’єр Монтань виглядав ще нижчим. Не дарма Роше сказав про сищика «справою займається один недомірок». Інші недруги могли й напевне сприймали його карикатурою на поліціянта. Природа тут справді пожартувала: наділила низькорослого Монтаня невідповідним до зросту прізвищем[36], немовби компенсувавши це задовгим носом. З-під якого витикалися ідеально прямі чорні вуса.

Такого типа справді важко не впізнати серед інших.

Навіть у натовпі помітний.

— Дозвольте ваш дозвіл на проживання, месьє. І також картку ідентифікації, будь ласка.

Голос твердий, густий, з відчутними владними нотками, міг належати велетню. Аби Кошовий почув його в темряві чи з заплющеними очима, вирішив би — говорить хтось подібний до його львівського приятеля, комісара тамтешньої кримінальної поліції Марека Віхури. Той поліціянт-поляк був повною протилежністю поліціянту-французу — вище пересічного співрозмовника на пів голови, а то й на голову. Й балакати з ним доводилося, дивлячись знизу вгору, що мимоволі ставило в невигідне, вразливе становище.

Спершу Монтань з підкресленою увагою, хіба не спробувавши на зуб, роздивився Климів certificat d’identité, виданий трохи більше року тому в поліційній префектурі. Кілька разів стрибнув поглядом із фотокартки на документі на лице Кошового й назад, поклав документ на стіл. Настала черга зеленого папірця, складеного гармошкою. Тут інспектор вивчав недовго, торкнувся мундштуком аркуша:

— Термін спливає.

— За три місяці.

— Але спливає. Через три місяці ви, месьє, опинитесь поза законом.

— Я прийду і продовжу термін дозволу на проживання.

— Якщо вам його продовжать, месьє.

— Щось не так з моїми паперами?

— О, наш Монтань дуже пильний та суворий! — озвався рудий, котрий спостерігав за дуеллю з неприхованим інтересом. — Він завжди знайде порушення, месьє!

— На відміну від деяких, Робер, я роблю нудну роботу щодня, — спокійно відреагував маленький інспектор, переключився на Клима. — У паризькій префектурі не дуже люблять емігрантів, що порушують закон.

— Хіба я порушив? Що саме?

— Робота кримінальної поліції, месьє — не лише розкривати злочини. Попереджати їх значно ефективніше. Це означає, до всього іншого, попереджати тих, хто може скоїти злочин.

— Він попереджає вас, — знову вставив рудий Робер.

Чоловіки говорили, підносячи голос — інакше слова потонули б у звуках, якими наповнювала бюро стара машинка інспектора-шульги.

— Перешкоджання роботі поліції, втручання не в свої справи... Все це порушення, месьє Кошові, — пояснив Монтань, не кваплячись повертати документи.

— Я ще нічого зі згаданого переліку не скоїв. Лише зайшов. У мене й свідки є, — Кошовий кивнув на рудого інспектора.

— Невже ви хочете накоїти лиха? — Монтань вказівним пальцем збив капелюха з лоба на маківку.

— Ми ще не почали розмову, а ви вже погрожуєте.

— Я попереджаю, — нагадав маленький інспектор, нарешті простягнув Климові папери. — Репутація метра Роше, месьє, дає мені всі підстави вважати: він замислив якусь аферу.

— З його слів, ви погодилися прийняти мене й вислухати. Отже, ви готові піти на аферу?

— Я погодився поговорити з особою, яку месьє адвокат назвав важливим свідком у справі про вбивство метра Лорана, — сищик тицьнув у бік Клима мундштуком, немов шкільний вчитель указкою. — Хоча направду не розумію, як ви можете допомогти чи захиснику, чи поліційному розслідуванню, якщо, зі слів метра Роше, бачили мадам Лоран востаннє п’ять років тому. А про те, що це прізвище взяла собі ваша давня знайома, дізналися, — Монтань зиркнув на настінний годинник, — три години тому.

— Три з половиною, — уточнив Кошовий.

— Що це міняє? Для чого мені приділяти вам час, месьє Кошові? Адвокат Роше знаний у Парижі як особа, яка не надто успішна в своїй справі, але дуже хоче зловити свого птаха удачі.

— Амбіції не переслідуються жодним законом у жодній країні. Хіба заради того амбітна людина наважується на злочин.

— Метр Роше полюбляє морочити голови всім, кого ладен заморочити, — категорично заявив маленький інспектор. — Ви, месьє, тому яскравий, красномовний приклад.

Шульга раптом припинив друкувати.

— Монтаню, може б ви з’ясували стосунки десь інде? Я пишу звіт комісарові, і якщо він не матиме його до обіду, моя мадам не дочекається мене на вечерю. Будуть донька з чоловіком, син із дружиною, ми нарешті відсвяткуємо тридцять років подружнього життя.

— Егей, Жильбе́ре! — рудий Робер розвернувся до колеги всім корпусом. — Хіба ви не відзначали цю подію в лютому?

— Ми побралися в січні дев’яносто третього, — буркнув Жильбер. — Та сам же знаєш, чим усе наше бюро займалося в січні.

— О, ну так! Банда Лоньйона, грабіжники з Сен-Дені! — рудий знову ляснув долонями, глянув на Клима. — Нам доводилося ночувати на службі, месьє!

— Тому моя Колетт погодилася перенести святкування на лютий. Та хіба в нашій роботі щось можна планувати? Ми пересунули свято на березень, тож Колетт сьогодні тушкує ягнячі реберця і пече яблучний пиріг. Якщо мене не дочекаються вдома втретє...

— Мої вітання, Жильбере, — сухо мовив Монтань, знову ковзнув поглядом на годинник. — Справді, месьє Кошові. У Парижі в такий час обідає навіть поліція. Складіть мені компанію. Тут недалеко є непогане місце.

Климові довелося трохи почекати назовні.

Йдучи сюди, він усе ж не зрадив звичці, завернув до мосту Міняйл, аби купити в інваліда дві цигарки. Одну викурив, йдучи набережною. Другу витягнув зараз, примостився біля широких мурованих билець, під пишним, але ще голим раннього березня кленом. З цього місця відкривався затишний вигляд на Сену й Кошовий, намагаючись відволіктися, прикипів поглядом до баржі — та саме повільно випливла з-під мосту...

— Сен-Мішель, — почув Клим ззаду й здригнувся від несподіванки, йому вдалося-таки на короткий час викинути тривогу з голови.

— Прошу? — він запитав, повернувшись на голос.

— Міст Сен-Мішель, — маленький інспектор заледве сягав грудьми муру. — Знаменитий тим, що згадується в романі месьє Гюго про Нотр-Дам. Хоча так, як тепер, міст у книзі виглядати не міг. Його перебудовували не раз. І взагалі, я вважаю — метр Гюго міг би взяти для свого сюжету інший собор. Повірте, Париж на них багатий. А так його перо зробило Нотр-Дам чи не найголовнішою сакральною спорудою не Парижа — всієї Франції.

— Чому це ви раптом заговорили про романи?

— Бо, месьє Кошові, я волів би говорити про них усе моє життя, — сум, із яким Монтань зітхнув, був цілком природним. — Ніколи не хотів служити в поліції. Батьки досі не можуть прийняти мій вибір. Тато — професор Сорбонни. Я хотів вивчати мистецтво й навіть почав. За рік перед війною.

— То вам — двадцять сім?

— Двадцять вісім. Я був на війні, месьє. Підозрюю, ви так само.

— Але в нас різні війни.

— Ви, здається, поляк.

— А ви, здається, читали передовицю «Парі Суар». Там помилилися. Я не поляк.

— Одна з причин, месьє, чому я погодився зустрітися з вами. Газета написала: ви герой війни.

— Не всякий, хто побував на війні — герой.

— О! Ви щойно пояснили самі собі, чому я служу в поліції замість далі вивчати мистецтво.

Лиш тепер Кошовий помітив — Монтань стискає люльку в правиці, звично використовуючи мундштук чи то як указку, чи — як диригентську паличку.

— А тепер ви поясніть мені, — Клим посміхнувся у вуса. — Бо, пардон за складну конструкцію, до мене не дійшло, що зрозумів мимоволі.

— Не журіться, я люблю, коли непросто, — мовив маленький інспектор. — Мистецькі твори передусім цінні неочевидністю. Поліційна робота теж має справу з неочевидним. Єдина різниця: твір можна трактувати, як заманеться. Розслідування базується на єдино правильному, конкретному результаті. Хоча злочинці, ким би не виявився кожен із них, завжди шукають своїм учинкам різні трактування.

— Це називається — виправдовуватися, месьє Монтаню. Є ще таке слово «викручуватися».

— За що не люблю адвокатів. Вони змовляються з клієнтами, намагаються знайти різні шпаринки, подати злочин помилкою, непорозумінням тощо.

— А поліція часто-густо шукає простих рішень, аби чимшвидше згорнути справу, — парирував Кошовий.

— Говорите, як адвокат.

— Я і є адвокат. Тобто, був ним колись.

— До війни?

— Ближче до теми, месьє. Ви служите в поліції...

— О, так-так, — Монтань підбив капелюха догори краєм мундштука. — Я кинув Сорбонну, месьє, щойно почалася війна. Рвався на фронт, убив на це цілий рік. Воювати спершу доводилося з батьками, я навіть пішов з дому. Потім воював із французьким армійським начальством. Ніхто не думав, що я ладен взяти зброю. Аби не таке ставлення, може я б і лишився студентом. Максималізм, месьє. Домігся свого, зубами вигриз. Два роки і чотири місяці просидів у окопах, годував вошей та щурів. А коли повернувся, нічого героїчного в мирний час не побачив.

— А що хотіли бачити?

— Повагу до ветеранів, месьє. Лише трошки поваги. Ми ж не програли, навпаки, Франція приймала капітуляцію.

— Знаю, — Кошовому вкотре довелося згадати себе й поразку їхньої делегації чотири роки тому. — Мою державу змусили капітулювати. Тут, у Парижі.

— Коли так, ви росіянин. Бо здалася більшовицька Росія...

— Не росіянин, — різко обірвав Клим. — Не поляк. Не росіянин. Особа без громадянства, емігрант без прав. Ви не далі, як годину тому, вказали мені на моє місце.

— Лише попередив, аби поводили себе обачніше, — Монтань витримав коротку паузу. — Франції після війни не потрібні були люди, які вивчають мистецтво. Треба було налагоджувати життя. Париж стогнав від криміналу, і що дуже прикро — в нього влилися ветерани. Я знав кількох, месьє. На війні ці люди дивували героїзмом. У мирний час дивували жорстокістю. Як ви сказали: не всякий, хто воював — герой? На жаль, це так, месьє. Я не відчував повагу до суспільства з боку тих, хто воював. Як і поваги суспільства — до ветеранів. Пішов у кримінальну поліцію, аби щось змінити.

— Вдалося?

— Ні, — просто відповів маленький інспектор. — Батьки не прийняли й цього кроку. Колеги, як ви, мабуть, помітили, теж не надто сприймають, хоч ми їмо поліційний хліб разом уже третій рік. Мені дають безнадійні справи, й правильно роблять. Бо там, де інші розбивають лоби та кришать зуби, я роблю нудну роботу і мені це вдається. Ніхто не хоче рутини, месьє Кошові. Але комусь її треба розгрібати.

— Вбивство Мішеля Лорана — рутина?

— Звісно. Є підозрювана особа. Є факти, що однозначно вказують на мотив. Але цих фактів не достатньо, аби застосувати до підозрюваної особи. Тепер ви, даруйте за складну конструкцію.

— Чому ж. Як колишній правник, не бачу нічого складного. У вас є підозрювана, на яку вказують певні докази, — Клим загнув великий палець. — Напевне є докази, здатні підтвердити підозру, — поруч загнувся вказівний. — Але разом ці факти та мадам Лоран, вона ж — особа, відома мені як Магда Богданович, чомусь не клеяться. Тому, месьє інспектор, вас цілком справедливо бісить втручання сторонньої персони. Тим більше, — він гмикнув, — емігранта. Котрий не поляк, не росіянин, а невідомий французам та всій Європі звір. Ще й із видом на проживання, термін якого збігає за три місяці. Проте саме я вам потрібен, месьє інспектор. Найперше — як цінний свідок. Ніхто не знає мадам Магду так добре, як знаю її я. Ніхто, крім мене, не ладен довести: вона не могла вбити людину. Тим більше — в такий звірячий спосіб. Ну, хіба вам конче потрібно зібрати докази саме проти неї.

— Не маю такої мети й подібних указівок, — сказав Монтань. — Зате маю згадані вже докази. Напевне, метр Роше вже встиг докладно все переповісти.

— Ні, — збрехав Кошовий, тут же трошки виправився. — Тобто, дещо розказав. Проте на місці злочину його не було. А от ви — були. Розмова з вами для справи важливіша, ніж сказане адвокатом. Не люблю робити аналіз та висновки на підставі почутого від третіх осіб. Ми збиралися пообідати, то йдемо?

— Так-так, забалакалися, — маленький інспектор заховав люльку в кишеню пальта. — Тут недалеко. Бістро на розі, за Палацом юстиції. Заразом поясню, чому рекомендації Александра Роше я не вважаю найкращими.