Голова з площі Пігаль

Розділ 15 Таємницю продано

У конторі адвоката Кошовий досидів до обіду.

Спершу довелося чекати й пити каву — метр Роше саме приймав Одрі. Мадемуазель Флоріан неабияк здивувала, з’явившись ще до відкриття й сумлінно дочекавшись Александра під дверима. Вже коли вона пішла, адвокат не витримав, видобув із шафи пляшку коньяку, пошкодував, що нема шампанського — вартувало б хлопнути корком на честь першої маленької перемоги. Клим нагадав, що зарано навіть для аперитиву, і метр Роше взяв із нього слово — не затягувати, ввечері неодмінно відсвяткувати.

— Тим більше, месьє Кошовий, — француз далі старанно вимовляв його прізвище не на тутешній манер, — вікторія до вечора може стати більшою. Ви знайшли скарб!

— Скарб?

— Мадемуазель Одрі в нашій справі — діамант без огранки, — мовив Александр твердо. — Звісно, я врахую всі нюанси. Дівчина засвідчить нашому месьє Наполеону лише те, що я скажу й дозволю. Жодних згадок про, гм, дивацтва жертви. Звичайно, ані півслова про Люка Наваху і самого Марселя, це катастрофа.

— Згоден. Який план, що ви задумали? Обдурити Монтаня? — він навмисне поставив питання саме так.

— Боже збав, месьє! — адвокат не вловив іронії. — Але ж ми, здається, колеги. Не мені вам пояснювати: адвокат може брехати в інтересах клієнта, проте кращий вибір — говорити лише потрібну правду. Чи збрешу я, коли заявлю інспектору про портрет дівчини, куплений жертвою в художника з Монмартру? Ні. Чи буде брехнею намір месьє Лорана взяти участь у долі художника та його подруги? Теж ні. Благодійник, меценат, митці всього світу ганяються за такими птахами щастя.

— Стосунки Одрі, художника Дюбуа і підприємця...

— Саме так, дружні! — завершив Климову думку Александр. — Того фатального вечора Люран запросив обох на вечерю. Обіцяв підібрати Одрі недалеко від площі Пігаль. Місця для зустрічей не найкраще, згоден. Юній дівчині гуляти там без супроводу небезпечно, незатишно. Проте вони з Жульєном мешкають неподалік. Довго вештатися на бульварі не доведеться. Та ну, чимало такого, про що ніхто не думав, буває, — адвокат відмахнувся. — Мадам Лоран знала про меценатські наміри свого чоловіка. І знову, як бачите, говоримо чисту правду.

— Тобто?

— Ваша... пардон, наша Магда не ревнувала чоловіка. Це ж правда, месьє Кошовий?

— А ви спритник, — гмикнув Клим. — Дарма вас кличуть невдахою.

— Заздрість, месьє, заздрість. Ще й розвернутися не дають, — це прозвучало з підкресленою скромністю. — Лишається пояснити пошматоване полотно в квартирі на вулиці Лепік.

— Серйозний аргумент, він розбиває щойно побудовану стратегію захисту.

— Хіба винаймати апартаменти — кримінальний злочин?

— Та й наявність коханок чи коханців — не кримінал, — парирував Кошовий. — Ми з вами легалізували Одрі в цій історії. Вона справді цінний свідок. Але її, намальовану, хтось справді порізав. На квартирі, яку Лоран винаймав. І це також треба пояснити інспектору Монтаню. З мадемуазель Флоріан ніби викрутилися. Її знайомство з жертвою пояснили логічно, лишається поставити до відома Магду. Проте — квартира, метре Роше, квартира... Таємне любовне гніздечко. Історія з ревнощами не завершена. Не Одрі — так інша пасія. Зараз я озброююся логікою поліції. Монтань прийме свідчення цієї мадемуазель. І почне шукати іншу. Зарано святкувати, — він кивнув на коньяк.

— Згоден, ми досі в глухому куті, — Александр зовсім по-хлопчачому, мов збентежений підліток, пошкріб потилицю. — Але все одно, це початок контрнаступу. Хіба ні?

— Учора вранці ми й такого не мали.

— Коли так — не втрачаємо надії, месьє! Боротьба починається, не здамося. Тож усе одно чекаю вас увечері, де скажете. Напевне матиму більше новин.

Клим хвильку подумав.

— Знаєте ресторан на початку Шануанес?

— Навіть бував там кілька разів.

— Сьома вечора — не запізно?

— Чудово, матиму в запасі більше часу. Раніше точно не впораюсь. Треба ж спершу навідати клієнтку в Санте, повідати новини. Потім — на набережну Орфевр, до Монтаня. Голова обертом... О-ля-ля! — адвокат ураз легенько ляснув себе по лобі. — Ганьба, забув зовсім! Ось, прошу!

Із верхньої шухляди бюро він вийняв вузький сірий конверт.

— Для вас, месьє Кошовий. П’ятсот франків. Нарешті зміг виконати розпорядження мадам Лоран. Це частина мого авансу, та вам же потрібні гроші на витрати в цій справі. За мене не хвилюйтеся, ми згодом компенсуємо всі фінансові питання.

— Тю, хто б хвилювався.

— Як ви сказали? — стрепенувся метр Роше. — Можна ще раз: ть-ю?

— Тю, — повторив Кошовий. — Французи так не говорять. Там, де в нас тю, у вас — oh là là. — Він, не рахуючи вмісту, заховав конверт у внутрішню кишеню плаща. — Гаразд, з художниками й натурницями все. Тепер кілька слів про Натюра. Ви ж знаєте Моріса Натюра?

— Чув. Особисто не довелося. А... що з Натюром?

— Поки не знаю. Є певні міркування, давайте разом покрутимо.

— Прошу-прошу, — заметушився Александр. — Та пам’ятайте, час біжить. Мені ж ще в тюрму треба.

Обідати Клим подався в «Бульйон».

Звичку навідувати цей непоказний зовні ресторан у Латинському кварталі, на самому початку вулиці Расін, він набув, коли шукав своє місце в Парижі. Тепер уже й не пригадував, хто з земляків підказав місце, де обід обходився в три-чотири франки. Сюди любили навідуватися студенти Сорбонни, причому не завжди найбідніші. Клим згадував свої київські спудейські роки в університеті Святого Володимира. Його родина не бідувала, батько-юрист мав змогу навчати сина, аби той не бідував теж. Проте був якійсь вищий шик для студента — маючи гроші в кишені, все одно шукати собі, де що викрутити дешевше. Французькі студенти тут мало чим різнилися, і Латинський квартал у всі часи пропонував їм тут наїдки та напої за цілком прийнятними, але не жебрацькими цінами.

«Бульйон» приваблював Кошового саме таким ставленням: тут можна пригоститися задешево й при тому не відчути себе злидарем, жебраком.

Саме через це тут часто збиралися українські емігранти.

Клима тут упізнавали, бо він взяв собі за правило навідувати ресторан на Расін щонайменше раз на тиждень. Ще й мав у барі персональну пляшку вина. Подібне тут практикувалося. Треба лише заплатити за цілу, що зазвичай вартувало дешевше, й надалі вона стояла окремо, навіть підписувати не треба. Всякий раз бармен наливав із неї келих постійному клієнту-«власнику». А щойно посуд порожнів, можна було купувати іншу.

Попервах Кошовий радо ступав сюди, аби зустріти хай не знайомих — просто земляків, які, подібно йому, отаборилися в Місті Сонця. Але з часом почав уникати деяких, зрозумівши заразом власне дивне становище. Й, відповідно, різне ставлення до його персони.

Опинившись на чужині в одному човні, українські емігранти намагалися не веслувати в одному напрямку, а затято хитати його. Політичних у Парижі поки що зібралося порівняно небагато, але й ця жменька встигла почубитися. Петлюрівці, найперше — офіцери й старшини[62], погано, або й зовсім не сприймали галичан. Нехай певний час два українські війська злилися й пліч о пліч воювали з більшовиками та поляками. Проте після угоди Галицької армії з «білими» добровольцями Денікіна наддніпрянці побили з галичанами політичні горщики. Взаємні образи за чотири роки відтоді нікуди не поділися.

Зринула ще й третя група — українці з Російського експедиційного корпусу. Вони воювали у складі французької армії, на французькій території. А після червоного перевороту лишилися у Франції, осівши переважно в Парижі. Ці тяжіли до галичан, нагадуючи їм час від часу коаліцію з «білою гвардією», а петлюрівці вважали їх агентами. Хоча чиїми, так і не могли визначити чітко.

Минуле життя поставило Кошового на перетин інтересів усіх трьох груп. Сам він відразу відкараскався від «російських українців». Але з галичанами вийшло складніше — бо під час війни надто довго займався у Львові політичним життям. Враховувалася й та обставина, що Клим усе ж записався спершу до Галицької армії, отримавши своє перше поранення саме в бою під Сиховом. Цей факт змушував петлюрівців зиркати на нього з підозрою навіть попри те, що згодом Клим служив при штабі Петлюри, особисто, хоч не близько, знав Головного Отамана, й ходив у Зимовий похід саме як вояк його армії. Що, своєю чергою, викликало неприязнь навіть деяких давніх львівських знайомих, що Кошовий зустрічав їх у «Бульйоні».

Врешті решт він обрав єдину можливу в подібній ситуації тактику — поміркованого нейтралітету. Чемно вітався з усіма, кого знав. Тиснув руки незнайомцям, говорив на різні нейтральні теми. Та всіляко ухилявся від спроб залучити себе до котрогось політичного табору.

Навіть колись попросив вважати його трудовим емігрантом, заробітчанином.

Попри це, «Бульйон» притягував Клима не так дешевими обідами, як нагодою зустріти когось із своїх. Інший варіант — румунська церква, де служили за православним обрядом. Через відсутність українського храму по неділях та святах земляки-наддніпрянці, переважно петлюрівці, гуртувалися там.

Хоч обідня пора вже настала, поки в «Бульйоні» було ще не так людно. Кинувши оком на зал першого поверху, Кошовий привітався біля бару, попросив келих вина й піднявся нагору дерев’яними сходами, вкритими зеленим уквітчаним килимом. Йому подобалося внутрішнє оздоблення — власник рухався в ногу з вимогами часу, тож переобладнав декор у модному нині стилі ар нуво. За це Клим і полюбив паризькі бістро й ресторани: вони зовні не вирізнялися, зливалися з іншими будинками на вулицях. Але варто тільки зайти всередину, аби кожного разу пірнути у інший світ. Нічим не подібний до того, куди ведуть двері сусіднього закладу, найближчого, за кілька десятків метрів через дорогу.

Якогось свого, звичного, окремого столика Кошовий тут не мав. Він просто волів розміститися на другому поверсі, тож завжди займав вільний. Щойно вибрав місце й примостився, офіціант приніс замовлений келих і меню. Клим давно його вивчив, офіціант це знав, і якби з’явилася нова страва — неодмінно запропонував би. Тож, зиркнувши на перелік пропозицій задля пристойності, попросив цибулевого супу, рататуй і сиру на десерт. Щойно офіціант залишив його, ковтнув вина.

— Смачного, пане сотнику. День добрий.

Аби потиснути простягнуту руку, Кошовий поставив келих, підвівся, машинально обсмикнув поли піджака.

— І вам, пане осавуле. Давно не бачив тебе, Григорію Макаровичу.

— Зіркою сяєш, Климентію Назаровичу.

Коротко стрижений брюнет у піджачній парі, камізельці, але без неодмінної краватки виглядав старшим за Кошового. Хоча насправді мав на п’ять років менше. Осавул Лозниця колись служив у петлюрівській військові розвідці, під началом Красовського[63], потім якійсь час лишався при ньому в Варшаві. Що робив тепер — широко не афішував. Але Клим знав: йде підготовка до перенесення емігрантського уряду до Парижу. Тож розвідник має низку завдань, про які, зрозуміло, не кричить на кожному розі й не звітує всякому, кого бачить.

— Дивний спосіб вітання. Й дивне порівняння, пане Лознице.

— Твоя поведінка так само дивна. Обережніше треба, Климе. Вважав би.

— Отак відразу в наступ, Грицю. Скажи хоч, що сталося.

— Голову не мороч, Климе. Сам знаєш. Оце.

Лиш тепер Кошовий помітив у руці товариша скручену газету. Впізнав назву по формі літер — «Парі Суар», будь він не ладен. Хоча досі не зрозумів, чим стурбував петлюрівського розвідника. Нічого ж страшного, лише підстрелив бандита, врятував дівчину з кабаре...

Поки думав, Лозовий розгорнув газету на потрібній сторінці.

То був інший, вчорашній вечірній номер.

З відомих причин Клим його не побачив. Але це чомусь пропустив і метр Роше. Інакше б вони вже обговорювали наближення біди звідти, звідки чекали найменше.

— Підозрювана в убивстві — коханка рятівника з Монпарнасу, — прочитав Кошовий заголовок уголос.

— Берега пустився, пане сотнику, — Лозовий постукав виделкою по його фотографії, тепер розміщеній поруч зі знімком Магди Богданович. — Ось що значить уникати своїх.

— Нікого я не уникаю, — Клим на мить відчув себе гімназистом, який тягав кота за хвіст і був на цьому спійманий. — Та й не розумію, в чому тут необережність.

— Дехто з наших спільних знайомих не забув про твій зв’язок із полячкою у Львові. З цією, яка тут виринула.

— Магда живе в Парижі кілька років, — до Кошового поверталася впевненість. — А я не робив із того секрету ніколи. Запитай у тих-таки спільних знайомих, чи моє приватне життя комусь заважало.

— Зараз така публікація шкодить справі, — мовив Лозовий, помовчав, додав. — Нашій спільній справі. Мало того, що тебе в газетах приписали до поляків...

— Я вже скандалив із того приводу. Ще буду.

— Не важне́, Климе. Тепер — не має значення. Петлюрівський офіцер, радник при штабі, сотник — коханець полячки. Яка напевне має щось із дефензивою. Польської агентури тут чимало крутиться, вони можуть це використати. Проти нас, Климе. Та й росіяни не дріматимуть.

Поки осавула говорив, Кошовий пробіг очима публікацію. Бентегу й розгубленість витіснили обурення й лють. Долоня накрила привабливий заголовок.

— Тут сказано — я допомагаю коханці вийти з тюрми. Куди її посадили за звинуваченням у вбивстві чоловіка. Згадують відрізану голову. Й пишуть: поліція має безперечні докази.

— Емігрант-українець — спільник полячки-вбивці, — кивнув Лозовий. — Дякувати Богу, нарешті зрозумів.

— Щодо доказів — воно погарячкували. Поспішили, Грицю, повір мені.

Гостряком виделки осавула торкнувся потрібного слова.

— Я вперше бачу, щоби французька газета написала ukrainien. Нас ні для кого поки не існує, в публічній сфері — то є факт. Аж раптом про українця згадують, коли треба схрестити з полячкою. З міцним вузлом прив’язати до страшного кримінального злочина. Скоєного, зазнач, проти впливового відомого французького громадянина. Ми лише створюємо тут офіційний, легальний осередок нашої громади. Хочемо просити французький уряд про допомогу — таку саму, як він надає емігрантам із інших країн. Своїх намірів не приховуємо, та й Головний Отаман останнім часом дивиться в бік Парижа. І тут таке, — Лозовий знову постукав по газеті.

— Я розберуся, — відчеканив Кошовий.

— З ким розберешся, Климе? Сам із собою? Підеш, зробиш заяву: мовляв, усе брехня. Я не я, пані Магда не моя, з цієї прикрої пригоди виходжу, більше мене кримінал не переймає? Чи — який план маєш?

— Пообідати.

— Тобто?

— Найближчі плани — поїсти, — Клим відсунув газету на краєчок столу. — Тут ресторан, Грицю. Тут їдять. Думається краще на повний шлунок.

— Пащекуєш зараз? Смішно тобі дуже?

— Боже борони, пане осавуле! Мені зовсім не смішно. Сміятиметься в мене той, завдяки кому ця сенсація просочилася в газету. А тобі, Григорію Макаровичу, варто міркувати про інше.

— Наприклад.

— Як надруковане битиме по вашій справі.

— Отак? Нашій? Не вважаєш нас своїми?

— Ти ж сам дорікав, Грицю, й то не раз. Закидав мені нейтралітет. Віддаленість від політики. Незроблений вибір. Сам же знаєш: Климентій Кошовий, колишній адвокат, колишній вояк Галицької армії, колишній петлюрівський сотник до жодного з політичних емігрантських рухів не залучений. Чим я можу зашкодити?

— Нас поки не так багато. Ми на виду. Бо хочемо бути на виду, мати якійсь вплив. Будемо гуртуватися, відроджувати державу тут. Поки що тут, на екзилі. Хтось цього хоче? Дзуськи. Ось чому будь-який необережний крок навіть нейтральної, — Лозовий наголосив на цьому слові, — людини вдарить по справі. Зважай на те, пане сотнику. І смачного.

Офіціант саме ніс замовлене.

Смаку Кошовий не відчував.

Годину тому зголоднів — а зараз напихав через силу. Думки ширяли деінде. Зводилися до одного: в редакцію «Парі Суар» про їхні стосунки з Магдою повідомили навмисне. А підозрюваних мало. Лише двоє — адвокат Александр Роше та інспектор П’єр Монтань.

Нема кому більше.

Магда призналася? Маячня, на голову не налазить. Ще одна людина знала про їхній зв’язок — Гастон Лекок, приватний сищик. Але, по-перше, його вбито. По-друге, навіть якщо припустити, що сенсацію він продав газетярам до своєї загибелі, все одно нічого не клеїться. Магда найняла Лекока знайти його, Клима. Навряд чи удалася в подробиці, навряд чи пояснила першому-ліпшому, хто такий Кошовий та який має до нього інтерес.

Адвокат.

Інспектор.

До десерту Клим замовив ще келих зі «своєї» пляшки. Газету Лозовий забрав, та зараз вона не була потрібна. Адреса редакції відома, з редактором познайомитися встиг. До нього ще черга дійде. Поки Кошовий неабияк цікавила мета подібного кроку.

Знайти, кому вигідно — й знайдеться винний.

Чи матиме вигоду метр Роше? Навряд. Навпаки, це зашкодить, бо приверне зайву, непотрібну увагу до нього як до адвоката Магди. Неодмінно вилізе, що залучив до справи колишнього коханця. Який, до всього, зовсім недавно став героєм.

Ковток пішов не в те горло — Клим закашлявся, на очі навернули сльози. Зрозумів раптом: Шарлот у лікарні неодмінно дізнається, якщо цікаві медсестри вже не принесли їй свіжий номер. Маєш, боягузе, то Бог карає. Треба було відразу признатися, розказати дівчині. Тепер вона чітко вирахує його брехню. Як би не доводив адвокат, що не сказати всієї правди зовсім не означає брехати.

Хоч не ходи в лікарню більше...

Ні, гірше зробить. Треба йти, просто зараз. Потім — «Парі Суар», хай редактор побачить, яким буває справжній гнів. Нарешті — черга Монтаня. Виглядає, що носатому коротуну вигідно вивести Кошового з гри. Адже його поява заважає інспектору за короткий час зробити Магду винною, відпровадити її на лаву підсудних та потішити власне его.

Залишивши на столі п’ять франків, Клим збіг сходами вниз.

Щойно вийшов на вулицю — наткнувся поглядом на дивака. Той стовбичив на протилежному боці вулиці й помітно пожвавився з появою Кошового. І не такий уже дивак. Нижня половина обличчя закрита маскою, на місці рота — його обриси, намальовані чорним. Один із тисяч вояків-інвалідів — їхній вигляд, приховані каліцтва давно не дивують, звичні оку.

Дивно, що чоловік, схоже, пантрував саме на Клима.

Кошовий звик випасати стеження за собою на вулицях — ще довоєнна обережність, за часи війни виплекана й відточена.

Зробивши вигляд — дещо забув, він повернувся до «Бульйону». Бармен без зайвих питань дозволив скористатися телефоном за стійкою. З’єднавшись із комутатором, Клим назвав номер: MON531. Дочекався відповіді, запитав, чи справді потрапив до «Горобчика», попросив месьє Батара. Дуже здивувався й водночас зрадів: той десь крутився поруч, пощастило, і вже хвилин за п’ять у трубці почувся знайомий від учора голос.

Дав інструкцію.

Залишив бармену дріб’язок за послугу, неквапом вийшов. Вояк без обличчя стояв на тому ж місці, та Клим не чіплявся поглядом. Пішов, мов на прогулянці, до бульвару Сен-Мішель, далі — самим бульваром у бік Латинського кварталу. Знічев’я зупинявся біля вітрин кондитерських та булочних, роздивлявся газети й книжки, купив у вуличної торговки пакетик смажених каштанів. Ласуючи ними, перейшовся кварталом, простуючи паралельно набережній.

Так він дістався бульвару Сен-Жермен, і весь час вояк у масці йшов назирці. Схоже, не зрозумів, що його викрито. Але, до честі, робив усе, аби зайвий раз не впадати в око. Ба більше: час від часу зникав з орбіти, і Кошовий всякий раз сумував — усе, план зірвався. Та враз шпиг виринав знову. З чого Клим зробив висновок: той, хто пасе його, чудово орієнтується на місцевості. Тутешній, бо чітко прораховує, куди може піти людина, за якою він стежить, і де її можна перехопити.

Батар, як велено, товкся біля виходу з метро. Зробив вигляд, що не знає Кошового. Тепер Клим діяв рішучіше: зупинив перше-ліпше таксі, сів, назвав адресу «Парі Суар». Шпиг явно не чекав демаршу і трохи розгубився. Від’їжджаючи, Кошовий був певен — проноза причепиться до вояка, стане його тінню, вистежить, куди піде, з ким зустрінеться, й чекатиме у домовленому місці за три години.

Стільки Клим дав собі на з’ясування стосунків із редактором.

Та щойно розплатився й вийшов, де не взявся хворобливо худий невиразний чоловік у окулярах із товстими скельцями. Мовчки поклав суху руку на плече. У іншій, вільній, тримав посвідчення інспектора кримінальної поліції.

Еміль Валера.

А товариша його, котрий ступив із іншого боку, впізнав — інспектор Жильбер.

Той самий немолодий шульга, що з Монтанем кабінет ділить.