Голова з площі Пігаль

Розділ 9 Божевільні обійми

З рудим інспектором Кошовий розминувся у дверях кабінету.

Той штовхнув плечем, бо квапився. Пробурчав вибачення, підтюпцем побіг коридором, на ходу надягаючи сірий плащ. Більше в бюро нікого, крім Монтаня, не було. А маленький інспектор Клима довго не затримав.

Цього разу він узагалі виявився на диво скупим на слова. Говорив, мовби відрубував від фрази маленькі шматки. Частіше, ніж при першому знайомстві, торкався краю капелюха, що незмінно стримів на голові. При цьому орудував мундштуком ненабитої, без тютюну, старанно вичищеної люльки, затиснутої у правиці.

Намагаючись зрозуміти причини дивної метаморфози, Клим знайшов для себе пояснення. Варто лише згадати вчорашній день, протягом якого бачив Монтаня в різних ситуаціях. І завжди довкола були люди: колеги-інспектори, знайомий офіціант та приятелі в «поліційному» бістро, нарешті — ажани й адвокат на місці скоєння вбивства.

Маленький інспектор, поза сумнівом, мав певний акторський талант, він вибрав собі роль та майже без фальшу грав її на публіку.

Потребу в такій грі вочевидь породжували образи та комплекси, які Кошовому, середньому на зріст чоловікові, зрозуміти було непросто. Адвокатська практика, яку він мав із перервами близько п’ятнадцяти років, також вимагала акторських здібностей, і ще — бодай поверхових знань із психології. Останні найкраще набувалися практикою. Тож Клим здебільшого намацував, знаходив підходи до тих, з ким треба спілкуватися по різних справах. Невдачі траплялися, причому частіше, ніж хотілося — але лише в тих випадках, коли співрозмовник чи співрозмовниця будували між собою та ним непробивну стіну, самі вперто не йшли на контакт, навмисне відштовхували. У інших випадках Кошовий прочитував людей, нехай вони навіть не мали дружніх намірів.

Схоже, його новий знайомий П’єр Монтань надто перейнявся власним зростом.

На це наклалася вимушена, зроблена під тиском обставин, зміна діяльності. Невисокий молодий чоловік займався не тим, чому прагнув присвятити життя. Якби ще лишився в Сорбонні й вивчив-таки історію мистецтв, зріст та й зовнішні прикмети загалом не мали б того значення, яке мають для поліцейського. Навпаки, люди мистецтва й біля мистецтва мусять виглядати дивно, оригінально, нестандартно, й поводитися так само. Роки життя з театральною акторкою хоч не хоч занурювали Клима в строкатий світ богеми. А там диваки цінувалися значно більше, ніж персонажі без особливих прикмет, отже — невиразні.

Натомість служба в кримінальній поліції, ще й у відділі особливо тяжких злочинів, ставила зовсім інші вимоги. Тут рахувалися з високими, кремезними, аж до вульгарного грубими мужланами. Причому як контингент, так і власні колеги. Вся поведінка Монтаня, всі його манери були провоковані потребою виглядати, як інші, ще й додатково підкреслювати вагу та значимість, всупереч наділеному природою зросту.

Ну, а коли нема публіки — маленький інспектор відпочивав від гри й позерства.

Пощо виглядати жорстким, коли цього ніхто не бачить?

Кошовий дійшов до цього не відразу. Але вирішив розібратися в Монтані хоча б для того, аби обрати правильну тактику в подальшому з ним спілкуванні. Не зайве буде поділитися висновками з метром Роше. Після вчорашньої розмови з ним Клим визнав: деякі висновки маленького інспектора щодо Александра не помилкові. Магда волею долі, через збіг обставин обрала не надто досвідченого адвоката. Принаймні, досвідом двобою з затятим поліціянтом він похвалитися не міг.

Тож перші думки стрельнули ще в кабінеті, коли писав інспектору пояснення щодо вчорашньої пригоди. Отримавши попередження не крутитися більше там, де не слід, Клим залишив бюро. Психологічний портрет Монтаня він склав, уже йдучи набережною Орфевр до Божого шпиталю.

Дорогою готував себе до того, аби розказати Шарлот про вчорашню зустріч із Магдою.

Але, на свій сором, так і не знайшов потрібних слів. А як дівчина розквітла посмішкою, взагалі збентежився, від чого віко зрадницькі сіпнулося сильніше, ніж зазвичай.

— Я дещо придумала! — вигукнула Шарлот замість привітання, лиш потому дорікнула, відкопиливши губу: — Вчора тебе не було!

— Знаю, — бовкнув Клим, остаточно відчувши себе підлітком-крадієм карамельок із бабусиної шафи. — Мусив залагодити деякі справи.

— Зате приходив месьє Арман! — дівчина показала на величезний букет тюльпанів, тим самим пояснивши його походження. — Він думав зустріти тебе тут. Ти зник із поля зору, коханий. Він посилав за тобою, але ти якійсь невловимий.

Жуль Арман володів тим самим кабаре «Конкур» на Монпарнасі, куди Кошовому вдалося влаштуватися на службу.

— Хіба він забув, що дав мені відпустку?

— Навпаки, хоче запевнити — в тебе ще три дні!

— Чекай... Йшлося про тиждень...

— Ну, месьє, ви самі винні, — мовила Шарлот грайливо. — Зараз публіка хоче подивитися на вас. Не всюди звичайний сторож стріляє в артистку, аби врятувати її від вірної смерті. Поки цікаві є, месьє Арману це вигідно. Та він боїться, що ажіотаж падатиме. В Парижі щодня трапляється щось непересічне.

— Справді, трапляється, — з язика ледь не зірвалася згадка про голову з Пігаль.

— Але! — Шарлот з переможним виглядом підняла правий пальчик. — Саме його засторога й підкинула ідею! Це буде новий номер, Кліменті! Справжній хара́ктерний номер! Уяви: апаш, височенний, у смугастому светрі, зі справжньою навахою! — вона показала руками. — Він спершу запрошує артистку на танок! Потім — хапає в оберемок! Приставляє ножаку до горла! Тут ураз — герой, він піднімається з-за столика в залі! В танці виходить на сцену — і наводить на апаша свій револьвер! Кровожерливий негідник прикривається танцівницею! Виходу нема! Герой стріляє красуні в ногу! Вона з криком осідає в апаша на руках! Він тепер відкритий для пострілу — й герой тепер вражає його! Фінальний феєричний танок із красунею! Канкан!

Шарлот лунко поплескала сама собі.

— Скажи ще, танцюватиму я, — буркнув Клим.

— Ні, ти по закінченню вистави будеш виходити до артистів під овації публіки, — вона говорила зараз цілком серйозно. — Месьє Арман про це ще не знає. Та думаю, дасть згоду. Раптом ще вдасться продати всю історію для кіно...

— Я б на твоєму місці, Шарлот, не забував, чому так сталося, що на тебе напали просто під час іншого номера, — мовив Кошовий.

— А я б не забувала, чия то була ідея! — надулася дівчина. — Якщо так усе сприймати, зарізати мене могли через тебе! Ти ж усе придумав, Клименті!

Звучало дивно — проте дещиця істини в її словах усе ж була.

Місце сторожа в кабаре Клим здобув випадково минулої осені. Після півроку служби плонжером, посудомийником-чорноробом у ресторані при заштатному готелі, нову роботу можна було вважати навіть невеличким підвищенням. Спочатку дівчатка з «Конкуру» на чоловіка не першої молодості звертали увагу найменше. І не звертали б далі, Шарлотт це теж стосується. Але якось незадовго до Різдва вона гірко плакала в темному кутку поруч із убиральнею, а Кошовий помітив. Запитати, хто образив мадемуазель, були цілком природним кроком. Вона ж так само природно вирішила виговоритися, поскаржитися на долю. Так Клим дізнався: патрон не задоволений нею, бо її танцювально-пісенний номер не має в глядачів надто великого успіху.

Признатися чесно, Кошового він теж не надто вражав. Нічого оригінального. Шарлот виходила, точніше — витанцьовувала в зал у червоній спідниці, з залізною, схожою на таріль солдатською каскою на голові, крутилася між столиками та співала «Мадлон»[48]. Проте що далі від війни, що упевненіше Париж одужував від її виразок, то менше відвідувачам кабаре хотілося нагадувань про неї. Ті, хто був патріотами військових перемог та заслуг, хто ще чотири роки тому зустрічав на вокзалі Уаз фронтовиків, а два роки тому — йшов до Тріумфальної арки урочисто відкривати Могилу невідомому солдату, тепер жадали святкових карнавалів.

Кошовий пояснив це Шарлот коротко і ясно. Вона без нього все розуміла, але не мала ідей. Як не знайде, месьє Арман позбавить її місця. Потім Клим не міг пояснити, як стрельнула потрібна думка. Та вже наступного дня дівчина почала репетицію.

Кошовий сам не зрозумів, коли й чому вони стали коханцями. Шарлот обмовилася: хотіла чимось віддячити рятівникові. Потім відчула приплив ніжності. Далі — дивний приємний присмак від вікової різниці. Ну, нехай, Клима не бентежило. Аби лише їхній зв’язок не вийшов назовні й не став дівчині на заваді.

Бо все складалося прекрасно.

Хара́ктерний номер розповідав історію юної наївної парижанки, яка відбивається від домагань чисельних емігрантів, хтивих та агресивних. Найкраще сприймали її ляпас чорношкірому — аби прогнати його, до Шарлот долучалися інші танцівниці. Фінальний канкан дівчата присв’ячували справжнім парижанам, що викликало особливий інтерес та хвилю бурхливих оплесків. Кілька газет обурено назвали номер образливим, чим ще більше приманили спраглу до скандалів публіку.

Нападник, який ледь не вбив Шарлот просто під час вистави на сцені, був емігрантом.

Одним із тих, хто вважав себе ображеним.

Потім писали: цей бош колись працював на шахті в Лотарингії, втратив роботу, ледве виживав у Парижі, від чого потроху божеволів.

— Назва — «У полоні божевільного»! Звучить?

— Краще «У божевільних обіймах». Чи просто — «Божевільні обійми». Звучить романтичніше, — зараз Климові думки ширяли зовсім у іншому місці.

— Подумають — якась любовна історія!

— Хіба погано? І потім, Шарлот: хибне враження буде лише на прем’єрі. Якщо все складеться добре, справжній сюжет глядачі знатимуть.

— Тим більше! — заявила дівчина рішуче й дзвінко. — «У божевільних обіймах» — те, що треба!

— Як скажеш, — Кошовий повів плечима. — Тобі видніше. Ідея твоя.

— Погодься: вона божевільна! — очі Шарлот азартно блиснули. — Сам Париж тепер живе божевіллям! Чим божевільніше — тим краще!

— Хто б сперечався.

— Дух часу, Клименті! Люди платять за божевілля! І це — прекрасне божевілля!

— Аби ще головою від того не накласти. Сумний досвід маємо.

— Для фільми назва теж годиться, — Шарлот правила своє. — Здається, месьє Арман має якихось знайомих, причетних до кіно. Воно зараз дуже популярне!

— Воно вже десять років як популярне.

Знову зовсім недоречно згадалася Бася з її мрією зніматися. Аби форсувати події та швидше залишити Шарлот на самоті з мріями, Кошовий ступив до ліжка. Вгадавши наміри, дівчина сама скочила назустріч, і Клим зазначив незграбність її рухів. Вона трохи припадала на вражену його кулею ногу, біль ще помітно віддавав. Дівчина скривилася, але миттю стерла прикрий вираз. Пригорнулася до Кошового, притислася грудьми, подарувала короткий, смачний поцілунок.

Чомусь Климові стало соромно.

Традиції він знову не зрадив — купив дві цигарки у ветерана на мосту Міняйл.

Закуривши й примостившись неподалік знайомого рибалки, Кошовий цього разу зловив себе на інакшому, підозрілішому ставлення до інваліда. Далося взнаки почуте вчора від Магди про «Справедливих», і він раптом уявив цього чоловіка зі спотвореним лицем кимось із них. Хтозна, вдень він стоїть тут, на звичному для багатьох місці. Ніщо не заважає використовувати його, як зв’язкового чи щось подібне.

Досвід тісного, часом навіть небезпечно, небажано тісного спілкування зі львівськими злодіями дозволяв малювати в уяві схожі картини та схеми. Ночами ж інвалід у півмасці — безжальний вбивця, месник. І його становище цілком ладні використовувати для власних інтересів цинічні злочинці. Яким плювати з висоти Ейфелевої вежі на всіх знедолених та їхні труднощі й потреби.

Клим і без того мав намір дещо перевірити, й тому приготував кілька потрібних питань. Цигарник із костуром лиш переконав його у правильності ходу думок. Докуривши, Кошовий салютнув йому на прощання, хоч нині — не так щиро, як зазвичай, щось пригальмувало, стримало руку. Бажання почати чимшвидше погнало вперед, через міст. Думав їхати до Распай на метро, але зупинка трамваю виявилася ближче, та й сам трамвай нагодився.

Консьєржка з будинку, де вчора сталося вбивство, Клима не впізнала.

Точніше — не визнала, вона взагалі погано приховувала небажання теревенити зі сторонньою підозрілою особою. Ця мадам, судячи з вигляду, цілком могла фліртувати з молодим Дюма. І не забула, як інспектор поліції вчора гримав на її сьогоднішнього візитера. Кошовий спробував перевірений метод, запропонував консьєржці десять франків, чим налаштував проти себе ще більше.

— За кого ви мене маєте, молодий чоловіче! — крякнула вона обурено та спробувала виштовхнути його за браму.

Якщо він у її очах молодий — мадам справді могла приймати залицяння месьє Дюма в свої кращі часи.

— Тисячу вибачень, мадам! Якщо вас образила не зовсім належна оцінка вашого дорогоцінного часу, я все виправлю!

Метр Роше чекав по обіді в своєму бюро, аби за усним розпорядженням Магди передати Кошовому тисячу франків на перші витрати. Передбачався аванс сищику за нову роботу. Після вчорашніх подій Клим не бачив іншого виходу, крім як перебрати його клопоти на себе.

— Мені не потрібні ваші брудні гроші, месьє!

— Чому вони брудні? Звичайні...

— У таких, як ви, не може бути інших! — заявила консьєржка. — Ви берете їх брудними руками! З тими, в кого руки чисті, месьє Лекок ніколи не мав справ! Ніколи! Жодних, месьє!

— Я не мав честі знати покійного особисто.

— Честь невелика й сумнівна! — крякнула жінка. — І прошу без крутійства, ви приходили до нього вчора.

— Мене привів товариш. До речі, він адвокат.

— До речі, він одягається значно краще, ніж ви.

— Люди мають різні статки.

— Якщо адвокат знається з типами, подібними до месьє Лекока, а потім заявляється сюди в компаній сумнівної з вигляду особи — можна скласти враження про звичаї самого адвоката!

З чим Кошовий міг погодитися напевне, так це з визначенням себе як дійсно сумнівної особи.

Але вже наступної миті вловив підказку, запитав, прибравши прислужливий тон прохача:

— Ви знаєте всіх, хто приходив до месьє Лекока?

— Ще чого! Бракувало таких знайомств.

— Навіть якби сюди завітала дама...

— До того месьє приходили лише дівиці!

— Отже, кілька днів тому тут не було пристойно вбраної мадам приблизно років сорока з вигляду?

— Соромно цікавитися віком жінки, месьє! Це говорить про вас ще більше!

Клим перевів подих, далі повів спокійно:

— Хочете сказати, три дні тому, ввечері, близько сьомої години, сюди до Гастона Лекона не приходила жінка?

— Я б запам’ятала, — відрізала консьєржка. — Повз мене ніхто не зайде й не вийде.

— Прекрасно. А сам месьє Лекок того вечора був у себе?

— Чому я маю вам відповідати? — жінка глянула підозріло.

— Бо ви досі не спитали, що мене привело сюди вчора.

— Хіба це має значення?

— Має, — Кошовий нахилився ближче, примружив очі. — Мадам, я про Лекока схожої думки. Жінка, про яку я намагаюся розпитати — моя дружина. А виглядаю так, аби не привертати зайвої уваги. Маскування, мадам.

— У вас акцент.

— Хіба це злочин? Моя дружина теж має акцент.

— Не бачила й не чула тут нікого з акцентом. У нас пристойний будинок. Тут можуть жити сумнівні особи, проте домовласник відмовляє іноземцям. Їх надто багато розвелося в Парижі, та й нещасна Франція потерпає. Ніби війни було мало.

— Мадам, моя дружина злигалася з типом, дуже схожим на Гастона Лекока. Нехай ми іноземці. Чому я повинен терпіти подружню зраду? — Кошовий вже не зупиняв плин легенди. — Зради могло не бути, згоден. Та все ж чоловік повинен знати, які справи має його дружина з таким типом, як Лекок.

Схоже, йому вдалося намацати слабке місце літньої француженки, явно старої діви, вихованої на щоденних плітках та жіночих бульварних романах. Консьєржка враз поміняла вираз обличчя, стишила голос, теж нахилилася трохи вперед, тон зробився м’якшим, більш поступливим, навіть — трошки інтимним.

— Називайте мене мадам Кобу́р.

— Enchanté[49]. Моє ім’я Клименті́, — він вирішив вживати французький варіант. — Мадам Кобур, то ви не бачили тут три дні тому добре вбрану пані?

— Ви сказали — пані? Ви поляк?

Віко зрадницьки сіпнулося.

— Отже, не бачили?

— Я довіряю собі та своїм очам, месьє Клименті́, — мовила вона гордовито. — І на пам’ять не скаржуся. Запевняю: жінка, яку ви описали, до месьє Лекока не приходила жодного разу. Ось згадала — йому самому не сиділося вдома того вечора. Повернувся глупої ночі, ще й не міг утрапити ключем, мусила відчиняти. За ним частенько таке водилося.

Або Магда зустрічалася з сищиком та приймала звіт у іншому місці.

Або... вона взагалі не зустрічалася з ним.

Навіть так: зустрічалася не з ним.

— А вчора... чи раніше... — Кошовий опановував себе, шукав потрібні слова. — Інші відвідувачі бували в нього?

— Ви дуже дивний, месьє! Хіба не казала, що до нього вчащали здебільшого непевні особи?

— Про них ідеться, — думки впорядкувалися. — Знаєте, всі ці чоловіки... Які втратили на війні руки, ноги, шматки обличь... Спотворені горем, розумієте.

— Намагаюся уникати подібних, — мадам Кобур стиснула губи. — Соромно, та не можу з собою нічого зробити. Вони мені не огидні, не думайте. Ці люди герої, тим більше, молоді... Я боюся їх, слово честі, боюся.

— Ви можете їх уникати, ніхто не засудить. Хтось із таких цілком міг прийти сюди, спитати месьє Лекока.

— Ні. Я б запам’ятала тим більше. Бо налякалася б, слово честі.

— А хто взагалі навідував його вчора?

— Потому, як був той ваш товариш, адвокат — ніхто. Ранком месьє Лекок кудись виходив. Під обід повернувся вже в його компанії. Піднялися, побули там якийсь час. Далі месьє адвокат пішов. За годину повернувся. Не міг достукатися, ще питав у мене, чи той нікуди не пішов. Але ж повз мене невидимим не проскочиш...

Мадам Кобур могла переоцінити себе.

А вбивця — справді промайнути невидимим.

Або — залізти крізь вікно, кого коли зупиняв третій поверх.

Дякуючи й прощаючись, Клим усе ж простягнув консьєржці купюру.

І цього разу вона взяла.