Квіти для Елджернона

18 квітня

Нарешті я зрозумів, що таке Роршах. Це тест із чорнильними плямами, той самий, який мені давали перед операцією. Побачивши його, я злякався. Я знав, що Берт запитає мене, які бачу там картинки, і я знав, що нічого там не побачу. Я подумав, що все було б інакше, якби я міг довідатися, які картинки там сховані. Можливо, там немає ніяких картинок. Можливо, це просто трюк, аби перевірити, чи настільки я дурний, аби побачити щось таке, чого там немає. Лише подумавши про це, я розлютився на Берта.

— Отже, Чарлі, — сказав він, — ти бачив ці карти раніше, пам’ятаєш?

— Звичайно пам’ятаю.

Я сказав це таким тоном, що він зрозумів, я розлютився, і він подивився на мене з подивом.

— Тобі щось не так, Чарлі?

— Ні, мені все так. Але ці чорнильні плями дратують мене.

Він усміхнувся й похитав головою.

— Тут нема чого дратуватися. Це лише один із персональних тестів. Тепер я хочу, щоб ти подивився на цю карту. Люди чого тільки не бачать у цих чорнильних плямах. Скажи мені, якою вона здається тобі, на які думки вона тебе наштовхує.

Я був шокований. Витріщився на карту, а потім на нього. Аж ніяк не сподівався почути від нього щось подібне.

— Ти хочеш сказати, що нема ніяких картинок, захованих у цих чорнильних плямах?

Берт спохмурнів і скинув окуляри.

— Ти про що?

— Я про картинки, нібито сховані в цих плямах. Минулого разу ти сказав мені, що всі можуть їх бачити, й ти хотів, щоб я їх також побачив.

— Ні, Чарлі. Я не міг такого сказати.

— Що ти маєш на увазі? — закричав я на нього. Я так боявся тих чорнильних плям, що розгнівався на самого себе й на Берта теж. — Адже ти сказав мені саме це. Якщо ти такий розумний, що працюєш у коледжі, то це не означає, що тобі дозволено глузувати з мене. Мене вже нудить, і я стомився від того, що всі з мене сміються.

Я не пам’ятаю, щоб коли-небудь так розлютився. Я не думаю, що справа була лише в Берті, але несподівано усе в мені вибухнуло. Я кинув карти Роршаха на стіл і вийшов із кімнати. Професор Немур саме йшов у коридорі, й, коли я, не привітавшись, проскочив повз нього, він зрозумів: тут щось не так. Він і Берт перехопили мене, коли я вже підходив до ліфта.

— Чарлі, — сказав Немур, схопивши мене за руку. — Зачекай хвилину. Що сталося?

Я висмикнув свою руку з його руки й кивнув на Берта.

— Мене нудить від людей, які глузують із мене. Це все. Можливо, раніше я цього не розумів, але тепер я все розумію, й мені це не до вподоби.

— Ніхто не глузує з тебе, Чарлі, — сказав Немур.

— А як же з чорнильними плямами? Минулого разу Берт сказав мені, що в чорнилі є картинки — їх кожен може побачити, а я…

— Чарлі, ти хочеш почути точні слова, які сказав тобі Берт, і що ти йому відповів? Ми маємо магнітофонний запис тієї сесії тестів. Ми можемо прослухати його, й почуємо все, що там було сказано.

Я повернувся разом із ними до психокабінету зі змішаними почуттями. Я був переконаний, що вони сміялися з мене й обманювали мене, коли я був надто дурний, щоб це зрозуміти. Мій гнів збуджував мене, і я не міг легко його позбутися. Я був готовий до боротьби.

Коли Немур пішов до картотеки, щоб узяти магнітофонний запис, Берт пояснив:

— Останнього разу я говорив майже ті самі слова, що й сьогодні. Ці тести вимагають, аби процедура була однакова щоразу, коли їх застосовують.

— Я в це повірю, коли почую.

Вони переглянулися. Я знову відчув, як кров шугнула мені в обличчя. Вони сміялися з мене. Але потім до мене дійшло, щó я сказав, і, слухаючи себе, я зрозумів причину погляду, яким вони обмінялися. Вони не сміялися. Вони зрозуміли, щó відбувається зі мною. Я досяг нового рівня, і гнів та підозра були моїми першими реакціями на світ, який мене оточував.

Голос Берта почувся з магнітофона:

— А зараз я хочу, щоб ти подивився на цю карту, Чарлі. Що тут може бути? Що ти бачиш на цій карті? Люди чого тільки не бачать на цьому чорнилі. Скажи мені, про що ти думаєш, дивлячись на неї…

Ті самі слова, майже той самий тон голосу, які він застосовував кілька хвилин тому в лабораторії. А потім я почув свої відповіді — дитячі, неможливі речі. І я знесилено опустився на стілець біля письмового стола професора Немура.

— Це справді був я?

Я повернувся до лабораторії з Бертом, і ми продовжили Роршаха. Ми повільно оглянули всі карти. Цього разу мої відповіді були іншими. Я «бачив» усілякі речі на плямах чорнила. Двох кажанів, які смикали один одного. Двох чоловіків, що билися мечами. Я уявляв собі безліч усіляких речей. Але навіть тепер я не цілком довіряв Бертові. Я перевертав карти й дивився на їхні спини, чи не було там чогось такого, що я мав би вгадати.

Я подивився на нотатки, які він робив. Але всі вони були записані кодом, приблизно так:

WF + A DdF-Ad orig. WF — A SF + obj

Тест усе ще не мав для мене ніякого глузду. Мені здавалося, хто завгодно міг набрехати про речі, яких він насправді не бачив. Звідки вони могли знати, що я робив їх дурнями, говорячи про речі, яких насправді не уявляв?

Можливо, я їх зрозумію, коли доктор Штраус дозволить мені читати книжки з психології? Мені стає дедалі важче записувати всі мої думки та почуття, бо я знаю, що люди читають їх. Можливо, буде краще, якщо я протягом якогось часу зберігатиму ці звіти в приватному користуванні?