Квіти для Елджернона

Звіт 14, 15 червня

Наша втеча стала знахідкою для газет, а надто для газет бульварного змісту. На другій сторінці «Дейлі прес» була опублікована моя давня фотографія й малюнок миші. Заголовок матеріалу повідомляв: «Дебіл-геній і білий миш шаленіють від гніву». Немур і Штраус нібито сказали, що я перебував у стані надзвичайної напруги, але, безперечно, скоро повернуся. Вони запропонували винагороду в п’ятсот доларів за Елджернона, не здогадуючись, що ми втекли разом.

Коли я знайшов наступну історію, опубліковану на п’ятій сторінці, то з подивом побачив фотографію моєї матері та сестри. Якийсь меткий репортер добувся й до них.

СЕСТРА НЕ ЗНАЄ, ДЕ ПЕРЕБУВАЄ ГЕНІЙ-ІДІОТ

(спеціально для «Дейлі прес»)

Бруклін, Нью-Йорк, 14 червня — міс Норма Гордон, яка живе зі своєю матір’ю Розою Гордон на 4136, Маркс-стріт, Бруклін, Нью-Йорк, повідомила, що не має найменшого уявлення про те, де тепер перебуває її брат. Міс Гордон сказала: «Ми не бачили його й не чули про нього понад сімнадцять років». Міс Гордон повідомила, що вона вважала брата мертвим до останнього березня, коли директор департаменту психології в університеті Бекмана запитав її дозволу використати Чарлі в експерименті.

«Моя мати сказала, що відіслала його до Воррена (державного притулку й тренувальної школи у Воррені, Лонг-Айленд), — повідомила міс Гордон, — і що він там помер через кілька років. Я не мала найменшого уявлення, що він досі живий».

Міс Гордон попросила, щоб кожен, кому відомо, де перебуває її брат, сконтактувався з їхньою родиною за їхньою домашньою адресою.

Батько, Метью Гордон, який не живе зі своєю дружиною та дочкою, тепер має перукарню в Бронксі.

Я хвилину дивився на історію про своїх родичів, а тоді знову звернув погляд на фотографію. Як я можу їх описати?

Я не можу сказати, що пам’ятаю обличчя Рози. Хоч сучасна фотографія зроблена дуже чітко, я досі бачу її крізь серпанок дитинства. Я знав її і не знав. Якби ми розминулися з нею на вулиці, я б її не впізнав, але тепер, знаючи, що дивлюся на свою матір, я впізнаю деякі дрібні деталі — атож, упізнаю!

Обличчя тонке, зображене перебільшено чіткими лініями. Гострий ніс і гостре підборіддя. І я майже чую її базікання, схоже на цвірінчання пташки. Волосся акуратно зібране у вузол. Темні очі гостро дивляться на мене. Я хочу, щоб вона мене обняла й сказала, що я добрий хлопець, і водночас я хочу ухилитися від її ляпаса. Побачивши її фотографію, я затремтів.

Тонке обличчя й у Норми. Риси не такі гострі, симпатичні, але дуже схожі на риси матері. Волосся, що спадає на плечі, пом’якшує її. Обидві вони сидять на кушетці у вітальні.

Саме обличчя Рози розбудило в мені страшні спогади. У стосунку до мене вона була двома людьми, і я ніколи не знав, ким вона буде сьогодні. Можливо, вона відкривала це іншим жестом руки, піднятою бровою, спохмурнілим обличчям — моя сестра знала ознаки наближення шторму й завжди перебувала поза його межами доти, доки гнів матері втихав, але мене він завжди захоплював зненацька. Я підходив до неї, щоб вона мене втішила, а вона виливала на мене свій гнів. А іншим разом я міг натрапити й на ніжність, на теплі обійми, на руку, що куйовдила моє волосся й погладжувала мені брови, й бачив слова, вирізьблені на соборі мого дитинства.

Він такий, як і інші діти.

Він добрий хлопець.

Я дивлюся крізь неясну фотографію й бачу, як ми з батьком нахилилися над колискою. Він тримає мене за руку й каже:

— Ось де вона. Ти не повинен доторкатися до неї, бо вона дуже маленька, та, коли вона трохи виросте, ти матимеш сестричку, з якою зможеш гратися.

Я бачу свою матір у величезному ліжку поруч, бліду й одутлу, її руки безпорадно лежать на прикрашеній орхідеями ковдрі, й вона стривожено підіймає голову.

— Дивися за ним, Мат…

Це було перед тим як вона змінила своє ставлення до мене, тепер я розумію, вона так поводилася, тому що не знала, буде Норма схожою на мене чи ні. Лише згодом, коли вона переконалася в тому, що її молитви не залишилися марними й Норма виявила всі ознаки нормального розуму, голос моєї матері став звучати по-іншому. Й не тільки голос, а й її доторк, погляд, сама її присутність — усе змінилося. Це було так, ніби її магнітні полюси помінялися місцями, й той полюс, який раніше притягував, тепер відштовхував. Я тепер бачу, що, коли Норма розквітала в нашому саду, я перетворився на бур’ян, і мені дозволяли існувати лише там, де ніхто не бачив мене, в кутках і темних місцях.

Побачивши її в газеті, я несподівано відчув до неї ненависть. Було б набагато краще, якби вона не зважала на лікарів, вчителів та інших людей, які так поспішали переконати її, що я дебіл, і не відверталася від мене, даруючи мені щораз менше й менше любові, тоді як я потребував більше. Який мені сенс побачитися з нею тепер? Що вона зможе сказати мені про мене? А проте мені було цікаво. Як вона відреагує на мою появу?

Побачитися з нею і зазирнути назад, яким я тоді був? Чи забути про неї? Чи заслуговує минуле на те, щоб знати його? Чому так важливо для мене сказати їй: «Мамо, подивися на мене. Я більше не відсталий у своєму розвитку. Я нормальний. Більше аніж нормальний. Я — геній».

Навіть коли я намагаюся викинути її зі своєї пам’яті, спогади повертаються з минулого, щоб отруїти мене тут і тепер. Ще один спогад — із того часу, коли я вже був набагато старший.

Сварка.

Чарлі лежить у ліжку з підтиканою під нього ковдрою. У кімнаті темно, крім тонкої лінії жовтого світла, яка пробивається крізь нещільно причинені двері й проникає крізь темряву, поєднуючи два світи. І він чує балачку, не розуміючи її, але відчуваючи, бо скрипучі голоси розмовляють про нього. Щодень він дедалі більше й більше впізнає з тону голосів, що зміст розмови має стосунок до нього.

Він майже заснув, коли тихі голоси, що долинали до нього, проникаючи крізь смугу світла, піднялися на гучність сварки — гострий голос матері був близьким до істерії.

— Його треба відіслати геть. Я не хочу, щоб він жив в одному домі з нею. Виклич доктора Портмена і скажи йому, що ми хочемо віддати Чарлі до притулку Воррена.

Голос батька пролунав твердо, заспокійливо.

— Але ж ти знаєш, що Чарлі її не скривдить. Яка їй різниця — в такому віці?

— Звідки ми знаємо? Можливо, дитині зашкодить… жити в одному домі з таким, як він.

— Доктор Портмен сказав…

— Портмен сказав! Портмен сказав! Мені байдуже, що він сказав! Ти подумай, чи зможе вона мати такого брата? Я помилялася всі ці роки, намагаючись повірити, що він виросте таким, як усі інші діти. Я визнаю це тепер. Для нього буде краще, якщо ми відішлемо його геть.

— Тепер, коли ти народила її, ти вирішила, що він тобі не потрібен більше…

— Ти думаєш, мені легко? Чому ти ускладнюєш для мене ситуацію? Протягом усіх цих років хтось мені казав, що його треба кудись відіслати. Що ж, вони мали рацію. Відіслати його кудись. Можливо, що в притулку з рівними собі він зможе чогось навчитися. Я більш не знаю, що є правильним, а що хибним. Але я знаю, що не хочу жертвувати дочкою заради нього тепер.

І хоч Чарлі не зрозумів, щó між ними відбулося, він злякався й накрився ковдрою, з розплющеними очима, намагаючись пронизати поглядом темряву, що оточила його. Як я розумію тепер, він по-справжньому не наляканий, але відсахнувся — так білочка або пташка відсахується від рухливої годівнички — несамохіть, інстинктивно. Світло крізь прочинені двері знову приносить мені осяйне видіння. Дивлячись, як Чарлі скулився під ковдрою, мені хочеться заспокоїти його, пояснити, що він не вчинив нічого поганого, але не в його спромозі змінити до нього ставлення матері, щоб воно стало таким, яким було до народження сестри. Тоді, лежачи в ліжку, Чарлі не розумів, про що вони говорили, але тепер це завдає мені болю. Якби я міг проникнути в минуле своїх спогадів, я показав би їй, як вона тоді мене скривдила. Ще не час іти до неї тепер. Доти, доки я сам не розберуся, що тоді сталося.

На щастя, я забрав свої заощадження з банку, як тільки прибув до Нью-Йорка. На вісімсот вісімдесят шість доларів довго не проживеш, але вони дадуть мені змогу трохи отямитися.

Я оселився в Кемден-Готелі на Сорок першій стріт за один квартал від Таймс-сквер. Нью-Йорк! Чого я тільки не начитався про нього! Плавильний казан… Багдад на Гудзоні. Місто світла й кольору. Годі повірити, що я все своє життя жив і працював за кілька зупинок метро від Таймс-сквер, а був там лише одного разу — з Алісою.

Мені важко утриматися, щоб не подзвонити їй. Я починав і зупинявся кілька разів. Мені треба триматися якнайдалі від неї.

Стільки плутаних думок, які хочеться перенести на папір. Я кажу собі, що доти, доки я надиктовую свої звіти на магнітофон, нічого не буде втрачено; мій звіт буде повним. Але нехай він поки що побуде в темряві; зрештою сам я перебував у темряві понад тридцять років. Але я стомився. Учора в літаку мені не пощастило заснути, й тепер очі в мене злипаються. Завтра я почну диктувати від цієї самої точки.