Квіти для Елджернона

5 жовтня

Друкувати на машинці мені стало важко, а думати під час магнітофонного запису я не вмію. Я відкладаю цю роботу майже на весь день, але знаю, яка вона важлива і що я повинен виконувати її. Я пообіцяв собі не сідати обідати, аж поки щось не напишу — що завгодно. Професор Немур знову послав по мене сьогодні. Він хотів, щоб я прийшов до лабораторії для кількох тестів того зразка, які звик робити. Спочатку я вирішив, що так і має бути, адже вони досі мені платять і для них важливо мати повний звіт експерименту, який вони здійснили зі мною, та, коли я приїхав до університету Бекмана й пройшов крізь усе це разом із Бертом, я зрозумів, що цього для мене вже забагато.

Спочатку це було випробування лабіринту з аркушем паперу та з олівцем. Я пам’ятав, як швидко навчився це робити, коли змагався з Елджерноном. Я не міг не визнати, що тепер мені стало важче розв’язувати проблему з лабіринтом. Берт простяг руку, щоб узяти аркуш із моїм малюнком, проте натомість я порвав його й укинув до сміттєвого ящика.

— Не треба мені більше змагань у лабіринті. Я тепер потрапив у ньому в глухий кут, із якого вже ніколи не виберуся.

Він злякався, що я зовсім відмовлюся від тестів, і спробував мене заспокоїти.

— Усе гаразд, Чарлі. Ти лише навчися сприймати це легко.

— Що ти маєш на увазі під «сприймати легко»? Ти не знаєш, що це таке.

— Ні, але я можу собі уявити. Усі ми дуже переживаємо.

— Переживайте собі. Але дайте мені спокій.

Він був спантеличений, і тоді я зрозумів, що його помилки в цьому не було і я поводився з ним погано.

— Пробач мені, я не хотів тебе образити, — сказав я. — Як твої справи? Закінчив дисертацію?

Він кивнув головою.

— Її передруковують. У лютому я отримаю звання доктора філософії.

— Молодець. — Я поплескав його по плечу, аби показати йому, що не гніваюся на нього. — Тягни свого воза. Ніщо не має такого значення, як освіта. Забудь, що я сказав раніше. Я зроблю все, що ти хочеш. Крім лабіринтів — їх більше мені не треба.

— Немур хоче провести випробування Роршаха.

— Поглянути, що відбувається у глибині? Що він сподівається там знайти?

Певно, я здавався роздратованим, бо він відступив.

— Ми не зобов’язані це робити. Ти приходиш сюди самохіть. Якщо ти не хочеш…

— Ну, гаразд. Роби свою справу. Діставай карти. Але не кажи мені, що ти там з’ясуєш.

Він не мав наміру казати мені про це.

Я знав досить про випробування Роршаха й розумів: головне не в тому, що ти бачиш на картах, а в тому, як ти на них реагуєш. Чи ти бачиш там цілі картини чи їхні частини, картини в русі чи нерухомі постаті, чи дивишся ти на кольорові точки, чи не звертаєш на них увагу, чи у твоїй свідомості виникають суцвіття ідей чи лише кілька стереотипних реакцій.

— Ти нічого не довідаєшся, — сказав я. — Я знаю, щó тобі треба. Знаю, які я повинен мати реакції, щоб створити певну картину свого мозку. Я повинен лише…

Він дивився на мене, чекаючи:

— Я повинен лише…

Але потім мене наче щось ударило кулаком по скроні, і я відразу забув, щó повинен робити. Враження було таке, ніби я чітко побачив власну поведінку на чорній дошці свого розуму, та, коли я обернувся, щоб прочитати її, частина стерлася, а решта була позбавлена сенсу.

Спочатку я відмовився повірити собі. Я з панічною швидкістю переглянув карти й не міг видобути із себе жодного слова. Я хотів роз’єднати чорнильні плями, щоб надати їм реальності. Десь у цих плямах були відповіді, які я знав лише одну мить тому. Вони були не в чорнильних плямах, а в тих частинах мого розуму, які надавали їм форми й значення й проектували на них мої малюнки.

І я нічого не міг зробити. Я не міг пригадати, щó мені треба було сказати. Усе зникло з мого мозку.

— Це жінка… — сказав я — …навколішки миє підлогу. Тобто ні — це чоловік, який тримає ніж. — Я знав, що кажу нісенітницю й швидко переключився на інший напрямок думки. — Дві постаті, які щось тягнуть… схоже, ляльку… і кожна з них тягне так, ніби вони хочуть роздерти її навпіл, хоча — ні! — я хотів сказати, що тут два обличчя дивляться одне на одне крізь вікно й…

Я змів карти зі столу й підвівся на ноги.

— Не треба більше тестів. Я їх не хочу.

— Гаразд, Чарлі. Ми на сьогодні зупинимося.

— Не тільки на сьогодні. Я більше сюди не прийду. Усе, що вам захочеться дізнатися про мене, ви дізнаєтеся з моїх звітів. Я вже не хочу бігати по лабіринту. Я вже не морська свинка. Я виснажився. Хочу, щоб мені нарешті дали спокій.

— Гаразд, Чарлі. Я тебе розумію.

— Ні, ти мене не розумієш, бо це відбувається не з тобою, і зрозуміти себе спроможний лише я. Я тебе не звинувачую. Ти мусиш виконувати свою роботу, здобути звання доктора філософії — і можеш не розповідати мені, я знаю, що ти прагнеш здобути його задля блага людства, але при цьому мусиш жити власним життям, а ми з тобою перебуваємо не на одному рівні. Я проминув твій рівень, підіймаючись нагору, а тепер я проминув його, спускаючись униз, і не думаю, що мені пощастить піднятися на нього знову. Тож попрощаймося тут і тепер.

— Ти не вважаєш, що тобі треба поговорити з доктором…

— Попрощайся з усіма від мого імені, гаразд? Я не маю бажання знову бачитися з кимось із них.

Перш ніж він устиг сказати щось іще чи зупинити мене, я вийшов із лабораторії, сів у ліфт і востаннє покинув університет Бекмана.