Квіти для Елджернона

19 червня

Познайомився з Фей Лілмен, моєю сусідкою через залу. Коли я повернувся додому з бакалійними товарами, то виявив, що замкнув за собою двері, і згадав, що передній пожежний вихід з’єднував вікно в моїй вітальні з приміщенням, яке було по той бік зали.

Радіо грало з гучним деренчанням, тому я постукав — спочатку легенько, а потім сильніше.

— Заходьте! Двері відчинені!

Я штовхнув двері й завмер на місці, бо біля мольберта стояла, малюючи картину, тендітна білявка в рожевому ліфчику й трусиках.

— Пробачте! — видихнув я, зачиняючи двері знову. Із протилежного боку дверей я викрикнув: — Я ваш сусід через залу. Я замкнувся зовні квартири й хочу скористатися пожежним виходом, щоб дістатися до свого вікна.

Двері розчинилися, й вона стояла переді мною, досі у своїй спідній білизні, з пензлем у кожній руці й упершись руками в стегна.

— Ви хіба не чули, як я сказала «заходьте»? — Вона помахом руки запросила мене до помешкання, відіпхнувши ногою ящик зі сміттям. — Лише переступіть через оту купу покидьків.

Я подумав, вона забула, — або не усвідомлювала, — що була невдягнена, й не знав, у який бік мені дивитися. Я відводив погляд убік, дивлячись на стіни, на стелю, куди завгодно, тільки не на неї. Помешкання скидалося на смітник. У ньому стояли десятки маленьких складаних столиків, покритих покрученими тюбиками з фарбою, більшість із яких уже висохли й були схожі на засушених змій, але деякі з них ще були живі й сочилися свіжою фарбою. Тюбики, пензлі, банки з фарбою, обляпані фарбами клапті тканин, уламки рам та обривки полотен стояли та валялися повсюди. У кімнаті стояв густий запах, що складався з фарб, лляної олії, живиці, до якого за кілька хвилин додавався запах несвіжого пива. Три роздуті стільці та брудна зелена кушетка були завалені високими купами одягу, а на підлозі лежали черевики, панчохи та спідній одяг, так ніби вона мала звичай роздягатися на ходу й кидати свою одіж куди доведеться. Тонкий шар пилюки накривав усе.

— Отже, ви містер Гордон, — сказала вона, подивившись на мене. — Я помирала від бажання побачити вас, відтоді як ви вселилися. Сідайте. — Вона стягла купу одягу з одного зі стільців і кинула її на вже завалену канапу. — Тож ви нарешті вирішили навідати своїх сусідів. Хочете чогось випити?

— То ви художниця, — промурмотів я з необхідності щось сказати.

Мене нервувала думка, що в будь-яку мить вона виявить, що роздягнена, заверещить і побіжить до спальні. Я сновигав очима навколо, дивлячись куди завгодно, тільки не на неї.

— Вип’єте пива чи елю? Більш нічого в мене зараз немає, крім столового хересу. Ви ж не хочете випити столового хересу?

— Я не можу тут залишатися, — сказав я, опанувавши себе й зосередивши погляд на симпатичній родимці на лівій стороні її підборіддя. — Я замкнув своє помешкання й поки що не можу до нього потрапити. Я хочу вийти на пожежну драбину. Вона поєднує наші вікна.

— Звичайно, виходьте, — погодилася вона. — Ці паскудні патентовані замки нікуди не годяться. Я замкнулася від свого помешкання тричі протягом першого тижня, коли стала тут жити, й одного разу мені довелося півгодини просидіти в залі голій-голісінькій. Я вийшла взяти молоко, й клятущі двері гримнули й зачинилися за мною. Я видерла клятий замок із дверей, а нового досі не поставила.

Я, либонь, спохмурнів, бо вона засміялася.

— Отже, ти вже побачив, які в нас кляті замки. Вони зачиняються за тобою, коли ти виходиш у двері, й не вельми добре їх замикають, хіба не так? П’ятнадцять квартирних крадіжок було торік у нашому будинку — і всі у тих квартирах, що були замкнені. Правда, мене ніхто досі не обікрав, хоч двері тут завжди незамкнені. Але їм би довелося добре попрацювати, аби знайти тут щось цінне.

Коли вона знову стала наполягати, щоб я випив із нею пива, я погодився. Поки вона ходила по нього на кухню, я знову оглянув кімнату. Чого я раніше не помітив, то це того, що частина стіни позад мене була очищена: усі меблі були зсунуті в один бік кімнати або до центру, й таким чином ця стіна (тиньк із якої був обдертий, щоб оголити цеглу) правила за картинну галерею. Картини були виставлені до самої стелі, а інші були просто складені одна на одну на підлозі. Кілька з них були автопортретами, на двох із них вона була гола. Картина на мольберті, над якою вона працювала, коли я увійшов, зображувала її напівголою, з довгим волоссям (не таким, яким воно було тепер, заплетеним у русяві коси, укладені на голові, наче корона), що спадало до пліч із частиною її довгих кіс, обкручених навколо голови й укладених між грудьми. Вона малювала свої груди піднятими догори й твердими з пипками нереально червоного, як льодяник, кольору. Коли я почув, як вона повертається з пивом, то швидко відвернувся від мольберта, спіткнувся об якісь книжки й удав, ніби мене зацікавив невеличкий осінній ландшафт на стіні.

Я відчув полегкість, побачивши, що вона накинула на себе тонкий подертий хатній халат, — хоч він і мав дірки в усіх сумнівних місцях, — і я вперше зміг подивитися на неї прямим поглядом. Не те щоб вродлива, але сині очі та зухвалий кирпатий ніс робили її схожою на кицьку, що суперечило атлетичним рухам її дужого тіла. Вона мала десь років тридцять п’ять, була тендітна й добре збудована. Вона поставила кухлі з пивом на підлогу з твердого дерева, сіла, підгорнувши під себе ноги біля канапи й помахом руки запросила мене зробити те саме.

— Я вважаю, на підлозі сидіти зручніше, ніж на стільцях, — сказала вона, цмулячи пиво з кухля. — А як ти?

Я відповів їй, що не думав про це, а вона засміялася й сказала, що в мене чесне обличчя. Їй, либонь, захотілося розповісти про себе. Сказала, що не захотіла оселитися в Гринвіч Віллідж, бо там, замість малювання, гаяла б увесь свій час у барах та кав’ярнях.

— Мені краще тут, далеко від шахраїв та дилетантів. Тут я можу малювати що мені до вподоби, й ніхто не прийде, щоб посміятися з мене. Ти ж не належиш до насмішників, чи не так?

Я стенув плечима, намагаючись не помічати пилюку на своїх штанях та руках.

— Думаю, кожен із нас сміється над чимось. Ти ж смієшся над шахраями й дилетантами, чи не так?

Через короткий час я сказав, шо волію повернутися до свого помешкання. Вона відсунула від вікна купу книжок, і я підійшов до нього, переступаючи через газети й паперові пакети, наповнені порожніми пляшками з-під пива.

— Одного дня, — зітхнула вона, — я віднесу їх туди, де це приймають.

Я заліз на підвіконня, відчинив вікно й вибрався на пожежну драбину. Перед тим як відчинити вікно, повернувся назад і забрав свої покупки, але, перш ніж я встиг сказати «дякую» й «до побачення», вона вибралася на пожежну драбину за мною.

— Я хочу подивитися на твоє помешкання. Ніколи там не була. Перш ніж ти тут оселився, дві старі й маленькі сестри Вагнер не казали мені навіть «доброго ранку».

Вона пролізла в моє вікно за мною й сіла на підвіконня.

— Заходь, — сказав я, поклавши свої покупки на стіл. — Я не маю пива, але можу почастувати тебе філіжанкою кави.

Але вона дивилася повз мене, широко розкривши очі від подиву.

— Боже мій! Я ніколи не бачила такого прибраного помешкання, як твоє. Хто міг би подумати, що чоловік, який живе сам-один, зберігатиме вдома такий порядок?

— Я не завжди був таким, — попросив я в неї пробачення. — Це лише відтоді, як оселився тут. Квартира була дуже акуратною, і в мене виникло бажання зберегти її такою, як вона є. Мені прикро тепер, коли щось лежить не на своєму місці.

Вона сповзла з підвіконня й пішла оглянути помешкання.

— Слухай-но, — несподівано сказала вона, — а ти любиш танцювати? Ти знаєш, — вона простягла перед собою руки й зробила кілька мудрованих па. — Скажи мені, що ти танцюєш, і я буду щаслива, що познайомилася з тобою.

— Лише фокстрот, — сказав я. — І то не дуже добре.

Вона стенула плечима.

— Я обожнюю танці, але мені ніколи не щастило зустріти хлопця, який подобався б мені і який був би добрим танцюристом. Тож я мушу вряди-годи виряджатися і йти до танцювальної зали Стардаст. На більшість хлопців, які туди ходять, бридко дивитися, але вони вміють танцювати.

Вона зітхнула, розглядаючись навкруги.

— А все ж такий порядок, який панує у твоєму помешканні, мені зовсім не до вподоби. Я художник, і ці лінії вбивають мене. Усі прямі лінії на стінах, на підлозі, на кутках, що перетворюються на ящики, — як труни. Єдиний спосіб урятуватися від таких ящиків — це добре випити. Тоді всі лінії розгойдуються, стають хвилястими, і я з більшим ентузіазмом дивлюся на цілий світ. А коли всі лінії прямі й накреслені, як тут, я хворію. Ох! Якби я тут жила, мені доводилося б постійно напиватися.

Несподівано вона круто обернулася й подивилася на мене.

— Послухай-но, ти не міг би позичити мені п’ятірку до двадцятого числа? Тоді приходить чек на мої аліменти. Як правило, цих грошей мені вистачає, але минулого тижня я мала проблему.

Перш ніж я встиг відповісти, вона скрикнула й подивилася на фортепіано в кутку.

— Я грала на фортепіано. Я чула кілька разів, як ти бренькав на ньому, й сказала собі, це, мабуть, чудовий хлопець. Тож я хотіла зустрітися з тобою навіть до того, як ти до мене прийшов. Я так давно не мала змоги пограти.

Вона попрямувала до фортепіано, коли я пішов на кухню, щоб приготувати каву.

— Приходь іноді пограти на ньому, — сказав я. Не знаю, чому раптом я почав так вільно розпоряджатися всім, що було в моїй квартирі, але в ній було щось таке, що вимагало цілковитої доброзичливості. — Я поки що не залишаю двері відчиненими, але вікно незамкнене, і, якщо мене не буде вдома, ти зможеш скористатися пожежною драбиною. Покласти тобі до кави вершки й цукор?

Коли вона не відповіла, я заглянув назад до вітальні. Її там не було, та коли я підійшов до вікна, то почув її голос із кімнати Елджернона.

— А це що таке? — Вона роздивлялася триповерховий пластиковий лабіринт, який я збудував. Вона роздивилася його уважніше, а потім раптом у неї вихопився захоплений зойк: — Модерна скульптура! Прямі лінії з поворотами!

— Це спеціальний лабіринт, — пояснив я. — Спеціальне навчальне приладдя для Елджернона.

Але вона ходила навколо мого лабіринту, збуджена.

— Вони схибнулися б від захвату в Музеї сучасного мистецтва, якби це побачили.

— Це не скульптура, — заперечив я.

Я відчинив дверцята до клітки Елджернона, приєднаної до лабіринту, й випустив його в лабіринт.

— О Боже! — прошепотіла вона. — Скульптура з живим елементом. Чарлі — це найграндіозніша річ після розбитих автомашин і приварених одна до одної консервних бляшанок.

Я намагався їй пояснити, але вона наполягала, що живий елемент увійде в історію скульптури. І лише коли я побачив сміх у її диких очах, я зрозумів, що вона мене дражнить.

— Це може бути самовідновлювальне мистецтво, — провадила вона, — творчий досвід для аматора мистецтва. Знайди ще одну мишу, й, коли вони народять мишенят, самовідновлювальний елемент почне відтворювати сам себе. Твоя праця стане безсмертною, й усі люди, які прагнуть не відставати від моди, купуватимуть у тебе копії, щоб мати змогу говорити про твою творчість. Як ти її назвеш?

— Гаразд, — зітхнув я. — Я капітулюю.

— Ні, — пирхнула вона, ляснувши долонею по пластиковому лабіринту, де Елджернон нарешті дістався до кінцевого ящика. — Капітулюю надто схоже на кліше. Чом би тобі не сказати: «Життя — це плутанка лабіринтів».

— Ну, ти ж і штучка! — сказав я.

— Звичайно! — вона обернулася й зробила мені реверанс. — Я все чекала, коли ти це помітиш.

Нарешті кава закипіла.

Не випивши й половину філіжанки, вона хапнула ротом повітря і сказала, що мусить бігти, бо призначила побачення на півгодини комусь, із ким зустрілася на художній виставці.

— Тобі потрібні гроші, — нагадав я їй.

Вона засунула руку в мій напіврозкритий гаманець і дістала звідти п’ятидоларову банкноту.

— До наступного тижня, — сказала вона, — коли я одержу чек. Дуже дякую.

Вона зім’яла папірець, послала рукою поцілунок Елджернону й, перш ніж я встиг щось сказати, вже вибралася крізь вікно на пожежну драбину й зникла з виду. Я стояв, проводжаючи її дурним поглядом.

Вона збіса приваблива. Переповнена життям і збудженням. Її голос, очі — усе в ній здавалося запрошенням. І вона жила від мене лише на відстані вікна та кількох щаблів пожежної драбини.