Квіти для Елджернона

4 жовтня

Геть незрозумілий для мене сеанс терапії. Штраус теж нічого подібного не чекав і був дуже здивований.

Те, що сталося, — я не наважуся назвати це пам’яттю — було фізичним досвідом або галюцинацією. Я не намагатимуся щось пояснити або витлумачити, а просто запишу те, що трапилось.

Я був роздратований, коли увійшов до його офісу, але він удав, що цього не помітив. Я відразу ліг на кушетку, а він, як зазвичай, сів збоку й трохи позад мене — щоб я його не бачив — і став чекати, коли я почну ритуально виливати на нього всю отруту, що накопичилася в моєму мозку.

Я подивився на нього через свою голову. Він здавався стомленим і млявим і чимось нагадав мені Мата, що сидить на стільці перукаря й чекає на клієнтів. Я сказав Штраусові про цю асоціацію, він кивнув головою і став чекати, щó я скажу далі.

— То ви також чекаєте на клієнтів? — запитав я. — Ця кушетка у вас схожа на стілець перукаря. Тож, якщо ви хочете вільної асоціації, ви можете відсунути свого пацієнта назад, як відсовує перукар свого клієнта, щоб намилити йому обличчя, а коли мине п’ятдесят хвилин, ви можете знову нахилити стілець уперед і дати йому дзеркало, щоб він міг побачити, як він змінився зовні, коли ви поголили його «я».

Він не сказав нічого, й, хоча мені було соромно глузувати з нього, я вже не міг зупинитися.

— Потім пацієнт приходитиме на кожен сеанс і казатиме: «Зніміть вершину з моєї тривоги, будь ласка» або «не обстригайте моє супер-его надто коротко, якщо ви не проти», й він може навіть попросити, щоб ви намилили його «яєч…», тобто «я-шампунем!» Ось так! То ви помітили, як послизнувся мій язик, докторе? Зазначте це. Я сказав, щоб ви намилили мене яєчним шампунем, створеним для того, щоб намилювати «я». «Яєчний» і «я» слова близькі, й легко їх переплутати. Чи не означає це, що я хочу відмовитися від своїх гріхів? Відродитися? Може, це баптистський символізм? Чому ми надто коротко стрижемо? Чи ідіот наділений підсвідомістю?

Я чекав якоїсь реакції, але він лише трохи змінив місце на своєму стільці.

— Ви не заснули? — запитав я.

— Я слухаю, Чарлі.

— Лише слухаєте? Ви ніколи не гніваєтесь?

— Чому ти хочеш, щоб я розгнівався на тебе?

Я зітхнув. Штраус сидів незворушний.

— Я хочу сказати вам дещо. Мені обридло й остогидло приходити сюди. Який мені сенс продовжувати свої терапевтичні сеанси? Ви знаєте так само добре, як і я, щó зі мною станеться.

— Але, я думав, ти не хочеш зупинитися, — сказав він. — Ти хочеш продовжувати, хіба ні?

— Це дурне. Марне витрачання мого часу й вашого.

Я лежав там у тьмяному світлі й дивився на зображення квадратів на стелі… звуконепроникні кахлі з тисячами крихітних дірочок, що всмоктували в себе кожне слово. Звук помирав живцем у маленьких дірочках на стелі.

Голова у мене стала якоюсь неймовірно легкою. Мозок був порожній, і це було незвично, бо під час терапевтичних сеансів я завжди добував із себе велику кількість матеріалу, про який було цікаво поговорити. Сновидіння… спогади… асоціації… проблеми… Але тепер я почувався ізольованим і порожнім.

Лише незворушний Штраус дихав позад мене.

— Я почуваю себе дивно, — сказав я.

— Ти хочеш поговорити про це?

О, який він розумний, який делікатний! Але я, якого біса я тут стовбичу, коли мої асоціації втягуються в маленькі дірки у стелі й у великі дірки мого терапевта?

— Я не певний, що хочу поговорити про це, — сказав я. — Я налаштований дуже до вас вороже.

І я розповів йому, про що думав.

Не бачачи його, я знав, що він киває про себе.

— Це важко пояснити, — сказав я. — Раніше таке почуття навідувало мене раз чи двічі, й відразу по тому я втрачав тяму. Дивовижна легкість… усе напружене… але моє тіло холодне й затерпле…

— Розповідай далі. — Його голос пролунав на межі збудження. — Що ще?

— Я не відчуваю більше свого тіла. Воно затерпло. Я маю відчуття, що Чарлі перебуває зовсім близько. Мої очі розплющені — переконаний, що це так. Я не помиляюся?

— Так, вони широко розплющені.

— І я бачу блакитне сяйво, що променіє зі стін, і бачу, як стеля скручується в мерехтливий м’яч. Тепер вона підвішена в повітрі. Світло… воно тисне мені на очі… пробивається в мій мозок… Усе в кімнаті розжеврілося до червоного… Мені здається, я пливу… чи радше збільшуюся й зменшуюся… а проте мені не треба дивитися вниз, аби я зрозумів, що моє тіло досі лежить тут на кушетці… Це галюцинація?

— Чарлі, з тобою все гаразд?

Чи не це описують у своїх творах містики?

Я чую його голос, але не хочу відповідати йому. Мене дратує, що він тут. Мені треба не помічати його. Бути пасивним і дозволяти цьому — хоч би що це було — наповнювати мене світлом і всмоктувати в себе.

— Що ти бачиш, Чарлі? Що з тобою?

Я лечу наче листок, піднятий потоком теплого повітря. Атоми мого тіла дедалі швидше розлітаються в різні боки. Я стаю легшим, менш стиснутим… і ширшим… ширшим, аж поки вибухаю й лечу до сонця. Я універсум, що розширюється й випливає вгору в мовчазному морі. Спочатку маленький, обмежений своїм тілом, кімнатою, будинком, містом, країною, аж поки я розумію, що коли подивлюся вниз, то побачу, як моя тінь накриває землю.

Я — легкий і нечутливий. Стаю дедалі більшим і лечу крізь час і простір.

А потім, коли я знаю, що зараз проб’ю кору існування, як летюча риба, що вистрибує над поверхнею моря, відчуваю, як мене хтось потяг донизу.

Це роздратувало мене. Я хочу його струсити. На межі злиття зі Всесвітом я чую шепіт навколо гребенів свідомості. І цей слабкий ривок утримує мене біля скінченного і смертного світу внизу.

Поступово, коли хвиля спадає, мій розтягнутий дух знову зменшується до земних вимірів, не самохіть, бо я волів би втратити себе, але мене стягують донизу, знову до себе, у себе, й таким чином я знову опиняюся на своїй кушетці, прилаштовуючи пальці своєї свідомості в рукавичках моєї плоті. І я знаю, що зможу ворухнути пальцем або кліпнути оком — якщо мені так захочеться. Але я не хочу рухатися. Я не стану рухатися!

Я чекаю й залишаюся нерухомим, пасивним, хоч би що там означав цей досвід. Чарлі не хоче, щоб я проколов верхній шар свого розуму. Чарлі не хоче знати, що лежить навколо. Чи не боїться він побачити Бога?

Або не побачити нічого?

Коли я лежав там чекаючи, настала мить, протягом якої я знову став собою і знову втратив будь-яке відчуття або сприйняття тіла. Чарлі потяг мене вниз, у себе. Я дивився всередину, в центр свого невидющого ока та в червону пляму, яка перетворилася на квітку з багатьма пелюстками — мерехтливу, рухливу, люмінісцентну квітку, що лежала глибоко в самому осередді моєї підсвідомості. Я згортався. Не в тому розумінні, що атоми мого тіла наближалися один до одного й ставали густішими, а в тому злитті, коли атоми мого тіла зливалися в мікрокосм. Я переживав нестерпний жар і сліпуче світло — пекло в пеклі, — але не дивився на світло, лише на квітку, що згортала пелюстки й перетворювалася з багатьох на одну. І на якусь мить мерехтлива квітка перетворилася на золотий диск, що крутився на нитці, а потім на мерехтіння райдуг, а в кінцевому підсумку я знову опинився в печері, де все було огорнуте тишею й темрявою, і я плив у наповненому водою лабіринті, шукаючи той із його напрямків, який міг би прийняти мене… обняти мене… всмоктати мене у себе.

Із цього, либонь, і треба почати.

У глибині найтемнішої з печер я знову побачив світло — воно було тепер крихітним і далеким, ніби побачене крізь протилежну лінзу телескопа, блискуче, сліпуче, мерехтливе й знову схоже на квітку з мерехтливими пелюстками (лотос, який обертався й випливав над поверхнею несвідомого). На початку печери я знайду відповідь, якщо наважуся повернутися назад і поринути у залитий світлом грот позаду.

Поки що ні!

Я боюся. Не життя, не смерті, не небуття, я боюся розтратити все це, ніби мене ніколи й не було. І коли я починаю просуватися крізь отвір, то відчуваю, як мене стискає й проштовхує, наче хвилю, до входу в печеру.

Отвір надто маленький! Я не зможу проштовхнутися крізь нього!

Але раптом моє тіло починає дряпатися об стіни, знову й знову, і я опиняюся перед отвором, де світло загрожує випалити мені очі. Я знаю, що зможу пронизати пелену, яка вкриває це священне світло. Сліпучіше, аніж я можу витримати. Біль, якого мені ще не доводилося долати, й холод, і нудота, і гудіння над моєю головою, що б’є по ній наче тисяча крил. Я розплющую очі, засліплений нестерпним світлом. І кричу пронизливим криком, і весь тремчу.

Я вийшов із цього стану, відчувши, як хтось торсає мене за плече. Це був доктор Штраус.

— Слава Богу, — сказав він, коли я подивився йому у вічі. — Ти стривожив мене.

Я похитав головою

— Зі мною все гаразд.

— Думаю, на сьогодні досить.

Я підвівся на ноги і похитнувся, коли опинився у вертикальному стані. Кімната здалася мені дуже маленькою.

— Думаю, не тільки на сьогодні, — сказав я. — Більше таких сесій мені не треба. Не хочу більше таких видінь.

Він не вельми зрадів, почувши мої слова, але не став переконувати мене змінити думку. Я вдягнув пальто й пішов геть.

А за спалахами полум’я для мене лунали слова Платона:

«Люди в печері сказали б про того, хто вийшов назовні й повернувся назад, що він залишив зовні свої очі».