Квіти для Елджернона

27 липня

Працюю від світанку до вечора. Попри протести Фей, я поставив собі ліжко в лабораторії. Вона стала надто багато вимагати від мене й надто перешкоджати моїй праці. Думаю, вона змогла б витерпіти іншу жінку, але не цілковиту відданість чомусь такому, чого не розуміла. Я знав, що в нас дійде до цього, і зрештою втратив із нею терпець. Я ревную до кожної миті, яка відриває мене від роботи, — мене дратує кожен, хто намагається викрасти мій час.

Хоч більшість свого письмового часу я витрачаю на нотатки, які тримаю в окремій папці, іноді також відчуваю гостру потребу записати свій настрій і свої думки, мабуть, просто за давньою звичкою.

Дослідження стану й діяльності розуму — фантастично цікава річ. У якомусь розумінні — це та проблема, з якою я мав справу протягом усього свого життя. Тут було місце для застосування всього знання, що я набув.

Час для мене набув тепер іншого виміру — я поринав у нього й тяжко працював, шукаючи відповідь. Світ навколо мене й моє минуле здавалися мені далекими й спотвореними, наче час і простір розтягувалися, закручувалися і втрачали форму. Єдиними реальними речами були клітки, миші й лабораторне обладнання тут, на четвертому поверсі головної будівлі.

Для мене не існує ні ночі, ні дня. Мені треба втиснути тривалість мого дослідження у кілька тижнів. Я знаю, що повинен відпочивати, але не можу, поки не довідаюся, що ж насправді діється.

Аліса дуже допомагає мені тепер. Вона приносить мені сендвічі й каву, але нічого не запитує й нічого не вимагає.

Про моє сприйняття: усе здається чітким і ясним, кожне відчуття підсилене й осяяне, червоні, жовті й сині кольори яскраво палахкотять. Спання тут має дивний ефект. Запахи лабораторних тварин, собак, мавп, мишей штовхають мене назад у спогади, й мені важко збагнути, чи я переживаю нове відчуття, чи пригадую минуле. Неможливо сказати, яку пропорцію складає пам’ять і що існує тут і тепер, — отож утворюється дивне поєднання з пам’яті та реальності; минулого й теперішнього; реакції на стимули, відкладені в моїх мозкових центрах, і реакції на стимули в цій кімнаті. Так ніби речі, які я опанував, злилися в кришталевий універсум, який обертається переді мною, і я можу бачити його грані, віддзеркалені в ефектних вибухах світла…

Мавпа сидить у центрі клітки, дивлячись на мене сонними очима, потираючи собі щоки маленькими, зморщеними, як у старої людини, долонями… чі… чі… чііі, потім вистрибує з клітки вгору туди, де сидить інша мавпа, тупо дивлячись у простір.

Пісяючи на мене, випорожняючись, пускаючи гази, втупившись у мене пильним поглядом і сміючись… чііі… чііі… чііі…

Стрибаючи туди-сюди, стриб, скок, перша мавпа намагається схопити хвіст тієї мавпи, що сидить над нею, але та мавпа спокійно й неквапно махає ним, не даючи першій дотягтися до нього. Приємна мавпа… Гарна мавпа… з великими очима й довгим хвостом. Чи можу я дати їй горіх?.. Ні, кричить мені доглядач. Тут-таки висить табличка, що годувати мавп не можна. Це шимпанзе. Чи можу я погладити його? Ні. Я хочу погладити шимпанзе. Ну, гаразд, піду подивитися на слонів.

Зовні ходять юрми освітлених сонцем людей у весняному одязі.

Елджернон лежить на купі своїх нечистот, нерухомий, і його запах стає нестерпним. А що буде зі мною?