Квіти для Елджернона

27 вересня

Мені слід було б перенести все це на папір негайно, бо важливо зробити цей запис повним. Я поїхав побачитися з Розою три дні тому. Я знову примусив себе позичити в Берта автомобіль. Я відчував страх, а проте знав, що повинен поїхати.

Спочатку, коли я завернув у Маркс стріт, то подумав, що припустився помилки. Це була не та вулиця, яку я пам’ятав. Вона була неймовірно брудна. На ній я побачив багато порожніх місць, де будинки обвалилися або були знесені. На хіднику лежав викинутий кимось холодильник із відірваними дверцятами, а на узбіччі красувався старий матрац із дротяними нутрощами, які вивалилися з його черева. Вікна деяких будинків були забиті дошками, а деякі здавалися стуленими з усякої всячини халабудами, де навряд чи могли жити люди. Я поставив машину за квартал від того будинку, який я шукав, і пішов пішки.

Я не побачив дітей, які гралися б на Маркс-стріт, — вулиця була зовсім не схожа на ту, що збереглася в моїй пам’яті й на якій повсюди гралися діти, а Чарлі дивився на них крізь вікно (дивно, що більшість моїх спогадів про вулицю були обмежені рамкою вікна, крізь яке Чарлі спостерігав, як граються діти). Тепер я побачив лише старих людей, які стояли в затінку напіврозвалених ґанків.

Коли я підійшов до будинку, то пережив короткочасний шок. Моя мати стояла на верхній сходинці у старому коричневому светрі й мила вікна нижнього поверху іззовні, хоч було холодно й вітряно. Вона завжди працювала, аби показати сусідам, яка вона гарна дружина й мати.

Найважливішим завжди було те, щó думають інші люди про неї чи про її родину. І вона докладала всіх зусиль, аби вони думали про неї добре. Мат знову й знову наполягав, що думка інших людей про тебе — не єдина річ у житті. Але Роза його не слухала. Норма повинна вдягатися гарно; у будинку мають бути гарні меблі; Чарлі не повинен виходити з дому — аби люди не думали, що в нас щось негаразд.

Біля хвіртки я зупинився подивитись, як вона випросталася, щоб відновити дихання. Побачивши її обличчя, я затремтів, бо то було те саме обличчя, яке я з такими труднощами намагався пригадати. Її волосся стало білим із прожилками кольору заліза, а тонкі щоки були змережані зморшками. Її лоб блищав від крапель поту, які виступили на ньому. Вона побачила мене й відвернула погляд.

Я хотів подивитись кудись убік, піти далі вулицею, але не міг — після того, як зайшов так далеко. Я міг також запитати в неї напрямок, прикинувшись, що заблукав у незнайомому кварталі. Мені було б досить того, що я побачив її. Але я тільки стояв там, чекаючи, що вона перша зробить якийсь рух. Та вона також тільки стояла й дивилася на мене.

— Вам чогось треба?

Її хрипкий голос був непомильним відлунням того, який лунав у коридорах моєї пам’яті.

Я розкрив рота, але з нього нічого не вилетіло. Мій рот працював, знаю, і я намагався заговорити до неї, щось їй сказати, бо в цю мить помітив вогник упізнання в її очах. Я не хотів, щоб вона побачила мене в такому вигляді, коли я стою навпроти неї, не спроможний нічого сказати, не спроможний допомогти їй упізнати мене. Але язик лежав у мене в роті, наче величезна перешкода, а рот був сухий.

Нарешті щось усе-таки вилетіло з нього. Не те, щó я хотів сказати (я планував промовити щось заспокійливе й підбадьорливе, щоб узяти контроль над ситуацією й стерти минуле та біль кількома словами), але з мого зсудомленого горла я видобув лише:

— Ма…

З усім тим знанням, яке я зміг роздобути, — з усіма мовами, які я вивчив, — усе, що я зміг сказати цій жінці, яка стояла на ґанку й дивилася на мене, було: «Ма». Наче ягня з пересохлим ротом, яке шукає вим’я. Вона витерла собі лоб тильним боком долоні і спохмурніла, дивлячись на мене, так ніби не могла роздивитися мене ясно. Я ступив уперед від хвіртки до стежки й попрямував до ґанку. Вона відступила назад. Спочатку я не був певен, упізнала вона мене чи ні, але потім вона видихнула:

— Чарлі!..

Вона не зойкнула й не прошепотіла моє ім’я. Вона лише видихнула його, як робить той, хто прокидається від сну.

— Ма… — Я став підійматися сходами на ґанок. — Це я.

Моє наближення стало для неї несподіванкою, й вона відступила назад, перекинувши відро з мильною водою, і струмки потекли по сходах.

— Що ти тут робиш?

— Я лише хотів побачити тебе… поговорити з тобою…

Оскільки мій язик перешкоджав мені говорити, мій голос вилетів із горла трохи інакше, з призвуком тонкого виття — так я міг говорити багато років тому.

— Не втікай, — попросив я. — Не втікай від мене.

Але вона вже увійшла до вестибюлю й замкнула за собою двері. За мить я побачив, як вона дивиться на мене нажаханими очима з-поза тонкої білої фіранки на дверному вікні. Її губи за вікном ворушилися нечутно.

— Іди геть! Залиш мене саму.

Чому? Хто вона така, щоб не впускати мене до себе? За яким правом відвертається від мене?

— Відчини мені двері! Я хочу поговорити з тобою. Відчини двері!

Я став гупати у двері по склу так сильно, що скло тріснуло, й тріщина на мить затисла мою шкіру й міцно тримала її. Вона, певно, подумала, що я схибнувся і прийшов, щоб зробити їй боляче. Вона випустила зовнішні двері й побігла коридором до дверей, які вели до помешкання. Я знову штовхнув двері. Гачок зірвався, й, не готовий до цього, я втратив рівновагу й упав у вестибюль. Моя рука кровоточила від розбитого скла, й, не знаючи, щó робити далі, я запхав її до кишені, щоб кров не закапала на її щойно вичищений лінолеум.

Я увійшов у коридор і проминув сходи, які так часто бачив у своїх кошмарах. Я надто часто спускався цими довгими вузькими сходами, підштовхуваний демонами, які хапали мене за ноги й тягли вниз до підвалу, а я намагався заверещати без голосу, здавивши свій язик і задихаючись у мовчанці. Як оті мовчазні хлопці в притулку Воррена.

Люди, які жили на другому поверсі, — господар і господиня будинку, Меєрси, — завжди ставилися до мене добре. Вони частували мене цукерками й дозволяли мені посидіти в їхній кухні й погратися із собакою. Я хотів би з ними побачитися, але знав, що вони померли, хоч ніхто мені про це й не казав, і що нагорі живуть незнайомці. Ця стежка була закрита для мене навіки.

У кінці коридору двері, у які втекла Роза, були замкнені, й протягом якоїсь миті я стояв перед ними в нерішучості.

— Відчини двері!

Відповіддю мені був верескливий гавкіт малого собаки. Він став для мене несподіванкою.

— Ну, гаразд, — сказав я. — Я не маю наміру бити тебе чи щось подібне, але я прийшов здалеку і не піду звідси, не поговоривши з тобою. Якщо ти не відчиниш мені двері, я їх виламаю.

Я почув, як вона каже:

— Тихше, Наппі… Іди до спальні.

За мить я почув, як клацнув замок. Двері відчинилися, й вона стояла там, дивлячись на мене.

— Ма, — прошепотів я. — Я нічого тобі не зроблю. Я лише хочу поговорити з тобою. Ти повинна зрозуміти: я тепер не такий, яким був. Я змінився. Я тепер нормальний. Ти не розумієш? Я вже не недорозвинений. Я не дебіл. Я такий, як і всі інші. Я нормальний, як ти, як Мат, як Норма.

Я намагався говорити, не замовкаючи, бубонів і бурмотів, щоб вона не зачинила двері. Я намагався все їй розповісти відразу.

— Вони змінили мене, зробили мені операцію, і я став іншим, став таким, яким ти завжди хотіла бачити мене. Хіба ти не читала про це в газетах? Про новий науковий експеримент, який позитивно впливає на розум людини, і я перший, на кому його випробували. Ти хіба не можеш цього зрозуміти? Чому ти так дивишся на мене? Я тепер розумний, розумніший, аніж Норма або дядько Герман, або Мат. Я знаю такі речі, яких не знають навіть професори в коледжі. Поговори зі мною! Розкажи мені про те, що ти хотіла мені розказати, коли я був малим хлопцем, більше нічого мені не треба. Я не завдам тобі кривди. Я не ненавиджу тебе. Але я повинен знати про себе, зрозуміти себе, поки ще не пізно, й ти одна на світі, хто може допомогти мені тепер. Дозволь мені увійти й трохи посидіти.

Саме тон мого голосу, а не те, що я казав, загіпнотизував її. Вона стояла в дверях і дивилася на мене. Не думаючи, я дістав із кишені свою закривавлену руку і стиснув пальці в кулак, намагаючись бодай у такий спосіб переконати її. Коли вона побачила мою руку, вираз її обличчя пом’якшився.

— Ти поранився…

Я не думаю, що вона пожаліла мене. Те саме вона могла відчути до собаки, який подряпав собі лапу, або до кота, пораненого в бійці. Вона пожаліла мене не тому, що я був її Чарлі, а всупереч цьому.

— Піди обмий її. Я помажу її йодом і забинтую.

Я пішов за нею до тріснутої зливальниці з іржавим краном, над якою вона так часто вмивала мені обличчя й руки, коли я приходив із заднього подвір’я або коли був готовий їсти або спати. Вона дивилася, як я закочував рукави.

— Тобі не слід було ламати скло. Хазяйка розгнівається, а в мене немає грошей, щоб заплатити за нього.

Потім, ніби їй здалося, що я роблю це надто повільно, вона забрала від мене мило й вимила мою руку. Коли вона це робила, вона так зосередилася, що я мовчав, боячись порушити чари. Раз у раз вона клацала язиком і зітхала:

— Чарлі, Чарлі, ти завжди потрапляєш у халепу. Коли ти навчишся стежити за собою?

Вона повернулася на двадцять п’ять років назад, коли я був її маленьким Чарлі, й вона хотіла, щоб я завоював своє місце у світі.

Коли кров було змито й вона витерла мені руки паперовою серветкою, вона подивилася мені в обличчя, і її очі наповнилися страхом.

— О Боже! — видихнула вона й поточилася назад.

Я знову заговорив, лагідно, переконливо, намагаючись переконати її, що все гаразд і я не хочу її скривдити. Та коли я говорив, то бачив, що її розум мандрує. Вона озирнулася навколо туманним поглядом, затулила рота рукою й застогнала, подивившись на мене знову.

— У домі такий безлад, — сказала вона. — Я нікого не чекала в гості. Поглянь на ці вікна й на ці одвірки.

— Усе гаразд, мамо. Не турбуйся.

— Мені треба знову натерти підлогу. Вона має бути чистою.

Вона помітила сліди пальців на дверях і, взявши ганчірку, стала їх обтирати. Коли вона підняла погляд і побачила, що я дивлюся на неї, то спохмурніла.

— Ви прийшли через електричний рахунок?

Перш ніж я встиг заперечити, вона застережливо підняла палець.

— Я збиралася надіслати чек першого числа цього місяця, але мій чоловік виїхав із міста у справах. Я сказала їм, щоб вони не турбувалися за гроші, бо моя дочка одержить платню на цьому тижні й ми зможемо оплатити всі наші рахунки. Тому вам немає чого турбуватися за гроші.

— Вона ваша єдина дитина? Інших дітей у вас немає?

Вона здригнулася, а потім її погляд ковзнув кудись далеко.

— У мене був хлопець. Він мав такі блискучі здібності, що інші матері мені заздрили. І вони його зурочили. Мені сказали, що в нього низький коефіцієнт інтелектуального розвитку. Він став би великим чоловіком, якби не це. Він і справді був дуже розумний, винятковий, сказали мені. Він міг стати генієм…

Вона взяла жорстку щітку.

— Пробачте мені тепер. Я мушу навести в домі лад. Моя дочка хоче привести на обід молодого чоловіка, й мені треба прибрати тут весь бруд.

Вона стала навколішки й почала шкребти вже й так блискучу підлогу. Вона більше не підіймала погляду.

Вона тепер мугикала для себе якусь пісеньку, але раптом замовкла, залишивши ганчірку між відром і підлогою, ніби несподівано згадала про мою присутність позад неї.

Вона обернулася, її обличчя було стомлене, а очі блищали, й похитала головою.

— Як це могло статися? Я не розумію. Вони сказали мені, що змінити тебе неможливо.

— Вони зробили мені операцію, і це змінило мене. Я тепер знаменитий. Про мене знають у всьому світі. Я розумний тепер, мамо. Я можу читати й писати, і я можу…

— Слава Богу, — прошепотіла вона. — Мої молитви — усі ці роки я думала, Він не чує мене, але Він чув мене й лише чекав зручного часу, щоб здійснити Свою волю.

Вона витерла обличчя фартухом і, коли я обняв її рукою, заплакала в мене на плечі. Весь біль минув, і я був радий, що прийшов.

— Я повинна всім розповісти, — сказала вона, всміхаючись, — усім учителям у школі. О, побачив би ти, якими будуть їхні обличчя, коли я їм скажу. Й усім сусідам. І дядькові Герману — я повинна розповісти дядькові Герману. Він буде такий задоволений. І зачекай, поки прийдуть додому твій батько і твоя сестра! О, вона буде така щаслива побачити тебе. Ти собі не уявляєш.

Вона обняла мене, збуджено розмовляючи, снуючи плани нового життя, яким ми станемо жити всі разом. Я не мав мужності нагадати їй, що більшість учителів, які знали мене з дитинства, покинули цю школу, сусіди давно роз’їхалися, дядько Герман помер багато років тому, а мій батько покинув її. Кошмар недавніх років завдав би їй великого болю. Я хотів, щоб вона всміхалася й почувалася щасливою. Уперше за своє життя я примусив її всміхнутися.

Потім на короткий час вона замислено замовкла, ніби пригадавши щось. Я мав відчуття, що її розум хоче податися в мандри.

— Ні! — скрикнув я, повертаючи її до реальності. — Стривай, мамо! Є одна річ, яку я хочу залишити тобі, перш ніж піду.

— Підеш? Ти не можеш тепер звідси піти.

— Я повинен піти, мамо. У мене багато справ. Але я тобі напишу, надішлю гроші.

— Але коли ти повернешся?

— Я ще не знаю. Але перш ніж я піду, я віддам тобі це.

— Журнал?

— Не зовсім. Це науковий звіт, який я написав. Дуже технічна стаття. Поглянь, вона називається «Ефект Елджернона—Гордона». Ідеться про моє наукове відкриття, тому мене внесли до заголовку. Я хочу, щоб ти зберігала копію цього звіту й могла показати людям, що твій син тепер принаймні не опудало.

Вона взяла статтю й подивилася на мене зі страхом.

— Тут і справді твоє прізвище… Я знала, що це станеться. Я завжди казала собі: коли-небудь так буде. Я робила все, що могла. Ти був надто малий, щоб пам’ятати, але я намагалася. Я всім казала, ти підеш до коледжу, станеш професіоналом і залишиш свій знак у світі. Вони сміялися, але я їм це казала.

Вона всміхнулася мені крізь сльози, а за мить уже на мене не дивилася. Вона підняла ганчірку й почала мити одвірок навколо дверей на кухню, мугикаючи — щасливішим голосом, подумалося мені, — наче уві сні.

Собака знову загавкав. Зовнішні двері відчинилися й зачинилися й чийсь голос гукнув:

— Окей, Наппі. Окей, це я.

Собака збуджено стрибав перед дверима спальні.

Я розлютився, що мені довелося тут затриматися. Я не хотів бачити Норму. Ми нічого не мали сказати одне одному, й мені не хотілося зіпсувати свій візит. Задніх дверей тут не було. Можна було хіба що вилізти крізь вікно на заднє подвір’я, а там перелізти через паркан. Але хтось міг прийняти мене за злодія.

Коли я почув, як обертається ключ у дверях, я прошепотів матері — сам не знаю навіщо:

— Норма прийшла.

Я доторкнувся до її руки, але вона мене не почула. Вона була надто заклопотана мугиканням до себе і миттям дерев’яного одвірка.

Двері відчинилися. Норма побачила мене й спохмурніла. Спочатку вона мене не впізнала — було тьмяно, електричне світло не було увімкнуте. Поставивши на підлогу крамничну торбину, яку вона несла, вона увімкнула світло.

— Хто ви?

Але, перш ніж я встиг відповісти, вона затулила долонею рот і впала спиною на двері.

— Чарлі! — сказала вона так само, як моя мати, видихнувши повітря. І вона мала такий самий вигляд, який колись мала моя мати: тонкі гострі риси, схожа на пташку, гарненька. — Чарлі! Господи, який шок! Ти міг би знайти мене й попередити. Міг би зателефонувати. Я не знаю, що сказати… — Вона подивилася на матір, яка сиділа на підлозі поблизу зливальниці. — Із нею все гаразд? Ти не надто її приголомшив?

— Вона отямилася на короткий час, і ми поговорили.

— Я рада. Вона не дуже пам’ятає, щó з нами було в минулому. Причина — її старечий вік. Доктор Портмен хоче, щоб я віддала її до старечого притулку, але я не можу цього зробити. Я не можу уявити її собі в одному з цих закладів. — Вона відчинила двері до спальні, щоб випустити собаку, й, коли він вистрибнув і радісно заскавучав, взяла його на руки й обняла. — Просто не можу зробити це зі своєю рідною матір’ю. — Потім вона невпевнено всміхнулася мені. — Але який сюрприз. Я ніколи про це не мріяла. Дай-но мені подивитись на тебе. Я ніколи тебе не впізнала б. Зовсім інший. — Вона зітхнула. — Я рада бачити тебе, Чарлі.

— Справді? Я не думав, що ти захочеш побачити мене знову.

— О, Чарлі! — Вона взяла мої руки у свої. — Не кажи так. Я рада бачити тебе. Я тебе чекала. Я не знала, коли саме, але була впевнена, що одного дня ти прийдеш. Відтоді як прочитала про твою втечу з Чикаго. — Вона відхилилася назад, щоб подивитись на мене. — Ти не знаєш, скільки я про тебе думала, намагаючись угадати, де ти є і що ти робиш. Аж поки до нас прийшов професор — коли це було? У березні? Лише сім місяців тому? Я не думала, що ти досі живий. Мати сказала мені, що ти помер у притулку Воррена. Я вірила у це всі ці роки. Коли вони сказали мені, що ти живий, і вони потребують тебе для експерименту, я не знала, як мені бути. Професор… Нему? — так його звуть? — не дозволив мені побачитися з тобою. Він боявся зіпсувати тобі настрій перед операцією. Та коли я прочитала в газетах, що операція мала успіх і ти став генієм, — о, ти собі не уявляєш, як мені було прочитати таку новину!

Я розповіла про це людям у моєму офісі й дівчатам у моєму бридж-клубі. Я показала їм твою фотографію в газеті і сказала, що одного дня ти нас навідаєш. І ти нас навідав. Ти справді приїхав побачитися з нами. Ти нас не забув.

Вона знову мене обняла.

— Ох, Чарлі, Чарлі… як чудово несподівано виявити, що я маю старшого брата. Ти собі цього не уявляєш. Сядь і дозволь мені приготувати тобі чогось поїсти. Ти повинен розповісти мені все про себе і про твої найближчі плани… Я не знаю, які запитання я можу тобі поставити. Певно, вони звучатимуть безглуздо — як у дівчини, яка несподівано виявила, що її брат герой, кінозірка або щось таке.

Я був спантеличений. Я не сподівався на таке привітання від Норми. Мені ніколи не спадало на думку, що всі ці роки, прожиті наодинці з нашою матір’ю, могли змінити її. А проте так воно й сталося. Вона вже не була зіпсованою дитиною з моїх спогадів. Вона виросла й стала приязною, симпатичною і здатною на щирі почуття.

Ми стали розмовляти. Іронічна ситуація: ми сидимо із сестрою й розмовляємо про мою матір, що сидить у кімнаті з нами, так, ніби її тут нема. Щоразу, коли Норма згадувала про їхнє спільне життя, я дивився, чи Роза нас слухає, але вона перебувала глибоко у своєму світі, ніби не розуміла нашої мови, ніби ніщо більше її не стосувалося. Вона снувала по кухні, наче привид, підбираючи одне, переставляючи інше, ні на кого не натикаючись. У цьому було щось моторошне.

Я дивився, як Норма годує свого собаку.

— То ти нарешті його маєш. Наппі — це щось подібне до Наполеона, чи не так?

— Звідки ти знаєш?

Я розповів їй про свої спогади: про той час, коли вона принесла додому твір із високими оцінками, сподіваючись, що їй подарують собаку, і як Мат заборонив її купувати. Коли я це розповів, вона ще більше спохмурніла.

— Я цього не пам’ятаю. О, Чарлі, невже я була такою підлою у стосунку до тебе?

— Я маю ще один цікавий спогад. Я точно не знаю, чи це спогад, чи сон, чи я все вигадав. То був останній раз, коли ми гралися з тобою як друзі. Ми були в підвалі, й ми гралися, надівши на голови абажури від ламп, уявляючи себе китайськими кулі, стрибаючи на старому матраці. Ти мала тоді сім або вісім років, я думаю, а мені було близько тринадцяти. І, як мені пригадується, ти стрибнула з матраца й ударилася головою об стіну. Удар був не сильний, просто стрибок, але мама й тато прибігли вниз, бо ти верещала і сказала, що я намагався вбити тебе.

Мати звинуватила Мата в тому, що він не наглядав за мною, що залишив нас разом, і вона била мене ременем, аж поки я майже втратив тяму. Ти про це пам’таєш? Чи справді все сталося саме так?

Вона дивилася у вікно.

— Я ненавиділа тебе, бо вони метушилися навколо тебе весь час. Вони ніколи не ляскали тебе за те, що ти не виконав домашнього завдання або зробив його неправильно, або приніс додому погані оцінки. Ти майже завжди втікав зі школи, щоб погратися в якісь ігри, а я мусила сидіти на важких уроках. О, як я тебе ненавиділа! У школі діти малювали на дошці картини, хлопця з блазенським ковпаком на голові, підписували під ними «брат Норми». І вони шкрябали різні штуки на хіднику та на шкільному подвір’ї: «сестра дебіла» та «родина опудала Гордона».

А потім одного дня, коли мене не запросили на день народження Емілі Раскін, я довідалася, що мене не запросили через тебе. І, коли ми гралися в підвалі з тими абажурами від ламп на головах, я вирішила поквитатися. — Вона заплакала. — Тож я умисне набрехала, що ти вдарив мене. О, Чарлі, якою дурною я була, яким зіпсованим виродком. Мені так соромно…

— Не звинувачуй себе. Тобі було, мабуть, важко дивитися у вічі іншим дітям. Для мене ця кухня була всім моїм світом — і кімната отам. Усе інше мало важило, якщо там не існувало небезпеки. А тобі доводилося чинити опір усьому світу.

— Чому вони відіслали тебе, Чарлі? Чому ти не зміг залишитися тут і жити з нами? Мене завжди це дивувало. Щоразу, коли я запитувала в неї, вона казала, що це зробили для мого добра.

— Певною мірою вона мала рацію.

Норма похитала головою..

— Вона послала тебе геть заради мене, чи не так? О, Чарлі, чому так мало статися? Чому все це сталося з нами?

Я не знав, щó їй сказати. Я хотів би сказати їй, що ми страждаємо за гріхи наших предків або виконуючи волю якогось давньогрецького оракула. Але я не мав відповіді ані для неї, ані для себе.

— Минуле є минулим, — сказав я. — Радий, що зустрівся з тобою знову. Це трохи полегшує спогади.

Несподівано вона схопила мене за руку.

— Чарлі, ти не знаєш, щó мені довелося пережити з нею. Ця квартира, вулиця, моя робота. То був кошмар — приходити щодня додому, запитуючи себе, чи вона досі тут, чи себе не скалічила, почуваючи себе винною за такі думки.

Я підвівся на ноги й дозволив їй покласти голову мені на плече, й вона заплакала:

— Ох, Чарлі, я така рада, що ти повернувся. Ми потребували когось. Я так стомилася…

Я мріяв про такий час, але тепер, коли я тут, яка з цього користь? Я не міг сказати їй, щó зі мною трапиться незабаром. А проте, чи міг я прийняти її любов, прикидаючись, що зі мною все гаразд? Навіщо обманювати себе? Якби я досі був колишнім, недоумкуватим, залежним Чарлі, вона не розмовляла б зі мною так, як тепер. Тож яке я маю право вдавати себе іншим, коли незабаром мені доведеться скинути маску?

— Не плач, Нормо. Усе буде гаразд, — сказав я, вдавшись до заспокійливих банальностей. — Я дбатиму про вас обох. Я маю трохи заощаджень, і разом із тими грішми, які виплачує мені фонд, зможу регулярно надсилати вам гроші — принаймні протягом якогось часу.

— Але ж ти не підеш звідси? Ти повинен залишитися з нами тепер…

— Я повинен відбути деякі подорожі, зробити деякі дослідження, виголосити кілька промов, але постараюся незабаром вас навідати. Потурбуйся про неї. Їй багато довелося пережити. Я допомагатиму вам доти, доки зможу.

— Чарлі! Не йди від нас! — припала вона до мене. — Я боюся!

Ось та роль, яку я завжди мріяв зіграти, — роль старшого брата.

У цю мить я відчув, що Роза, яка досі спокійно сиділа в кутку, дивиться на нас. Щось у її обличчі змінилося. Її очі були широко розкриті, й вона нахилилася вперед на своєму стільці. Вона нагадала мені шуліку, готового кинутися вниз.

Я відштовхнув Норму від себе, але, перш ніж я встиг що-небудь сказати, Роза підхопилася на ноги. Вона схопила кухонний ніж, який лежав на столі, й наставила його на мене.

— Що ти з нею робиш? Відійди від неї! Я тобі сказала, що я з тобою зроблю, якщо ти знову доторкатимешся до сестри. Брудний нахабо! Ти не належиш до нормальних людей!

Ми обоє відстрибнули назад, і з якоїсь дурної причини я відчув себе винним, так ніби мене зловили на тому, що я робив щось погане, і я знав, що Норма почувала себе так само. Здавалося, материне звинувачення підтверджувало, що ми робили щось безсоромне.

Норма заверещала на неї.

— Мамо! Поклади ніж на місце!

Побачивши Розу, що стояла з ножем, я відновив у пам’яті картину тієї ночі, коли вона примусила Мата забрати мене з дому. Вона повернула ту картину до життя. Я не міг більше ані заговорити, ані ворухнутися. Мене знову опанувала нудота, мені стало важко дихати, у вухах дзвеніло, живіт стискався й розтягувався, ніби хотів відірватися від тіла.

Вона мала ножа, і Аліса мала ножа, і мій батько мав ножа, і доктор Штраус мав ножа…

На щастя, Норма зуміла опанувати себе й відібрала в неї ніж, але вона не змогла погасити страх в очах Рози, яка заверещала на мене:

— Жени його звідси геть! Він не має права дивитися на сестру, бажаючи її трахнути!

Роза заскиглила й упала назад у крісло, плачучи.

Я не знав, що сказати, не знала й Норма. Ми обоє були збентежені. Тепер вона зрозуміла, чому мене відіслали геть.

Невже я коли-небудь учинив якусь річ, що підтверджувала б страх матері? Таких спогадів у мене не було, але чи міг я бути певним, що якісь жахливі думки не ховалися за бар’єрами моєї спотвореної свідомості? У тих глухих кутах мого мозку, яких я ніколи не побачу? Мабуть, я ніколи цього не знатиму. Хоч би де була правда, я не повинен ненавидіти Розу за те, що вона хотіла захистити дочку. Я мушу зрозуміти, як вона бачила цю ситуацію. Якщо я не пробачу їй, у мене не залишиться нічого.

Норма тремтіла.

— Заспокойся, — сказав я. — Вона не тямить, що робить. Не на мене вона розлютилася. Вона розлютилася на колишнього Чарлі. Вона боялася, щоб він не зробив тобі чогось поганого. Я не можу звинувачувати її за те, що вона хотіла захистити тебе. Але нам не слід замислюватися про це тепер, бо колишнього Чарлі вже немає, чи не так?

Та вона не слухала мене. На її обличчі з’явився замріяний вираз.

— Я недавно пережила те дивне відчуття, коли щось відбувається, і ти знаєш, що воно відбудеться, так ніби воно вже колись відбувалося, точнісінько так, як сьогодні, й ти дивишся, як воно розгортається знову…

— Так буває нерідко.

Вона похитала головою.

— Коли я побачила її тепер із ножем, то наче побачила сон, який снився мені дуже давно.

Який сенс було їй казати, що в ту ніч вона, дитина, певно, прокинулася і все бачила зі своєї кімнати і що згодом ця сцена скоротилася, спотворилася й перетворилася для неї на фантазію. Немає причини обтяжувати її правдою. Вона матиме багато проблем із моєю матір’ю в ті дні, які ще настануть. Я з радістю визволив би її від тягаря й болю, але не було сенсу розпочинати щось таке, чого я не зможу закінчити. Я матиму власне страждання, з яким мені доведеться жити. Я не мав способу перешкодити, щоб піщинки мого знання не висипалися крізь пісковий годинник мого розуму.

— Мені вже треба йти, — сказав я. — Бережи себе і її. — Я стиснув її руку.

Коли я виходив, Наполеон загавкав на мене.

Я тримав свої почуття в собі доти, доки міг, та, коли вийшов на вулицю, це стало неможливим. Мені важко переносити це на папір, але люди оберталися, дивлячись на мене, коли я йшов до автомобіля, плачучи, наче дитина. Я не міг стриматися, а до реакції свідків мені було байдужісінько.

Коли я йшов, безглузді слова дзвеніли знову й знову в моїх вухах, утворюючи певний занудний ритм:

Три сліпі миші… три сліпі миші, подивися, як вони біжать! Подивися, як вони біжать! Усі вони біжать за дружиною фермера. Вона відтяла їм хвости кухонним ножем. Ви коли-небудь бачили щось подібне? Як біжать… три сліпі миші?

Я спробував викинути цю нісенітницю зі своїх вух, але не зміг, а коли обернувся, щоб подивитися назад на будинок і на ґанок, то побачив обличчя хлопчика, який дивився на мене, притиснувши лоба до віконної шибки.