Я пишу ці рядки під великим емоційним стресом. Я втік звідти й тепер сиджу в літаку, який летить назад до Нью-Йорка, й не маю найменшого уявлення про те, щó робитиму, коли прилечу туди.
Мушу зізнатися, спочатку я відчував благоговійний страх, дивлячись на картину міжнародного симпозіуму вчених і дослідників, які зібралися, щоб обмінятися ідеями. Тут, думав я, усе відбувається по-справжньому. Тут не буде тих стерильних дискусій, які виникають у коледжах, бо тут зібралися люди, що перебувають на найвищих рівнях психологічних досліджень та освіти, вчені, які пишуть книжки та читають лекції, найавторитетніші люди у своїх галузях. Якщо Немур і Штраус — люди звичайні, які працюють на межі своїх здібностей, то з іншими історія буде інша. Коли настав час обговорення, Немур повів нас через гігантське фойє з його важкими бароковими меблями й довжелезними покрученими мармуровими сходами, й ми стали просуватися вперед між дедалі густішими юрмами потискувачів рук, кивальників головою та роздавачів усмішок. Інші професори з університету Бекмана, які прибули до Чикаго лише сьогодні вранці, приєдналися до нас. Професори Вайт і Клінгер йшли трохи праворуч і на крок позаду від Немура й Штрауса, тоді як Берт і я завершували процесію. Ті, хто стояв, розступалися, щоб дати нам прохід до великої зали, й Немур махав рукою, підкликаючи репортерів та фотографів, які підходили, щоб почути з перших уст про дивовижні події, які відбулися з дорослим, що затримався у своєму розвитку, протягом трьох останніх місяців.
Немур очевидно поширив передчасні публічні повідомлення.
Деякі психологічні доповіді, виголошені на симпозіумі, вражали уяву. Група вчених з Аляски показала, як стимуляція різних частин мозку спричиняла помітний розвиток навчальних спроможностей, а група з Нової Зеландії позначила ті частини мозку, які контролюють перцепцію та затримку стимулів.
Але були доповіді й іншого виду: дослідження П. Т. Целлерманом різниці в тривалості часу, потрібного білим пацюкам для подолання лабіринту, де кути згладжені, а не гострі, або доповідь Ворфельса про залежність реакції резус-мавп від рівня їхнього інтелекту.
Такі доповіді, як ці, сердили мене. Гроші, час та енергію марнували на детальний аналіз тривіальних проблем. Берт мав слушність, коли похвалив Немура й Штрауса за те, що вони присвятили свою діяльність чомусь важливому й непевному, а не малозначущому та очевидному. Якби тільки Немур ставився до мене як до людського створіння.
Коли голова зборів оголосив, що зараз будуть зроблені доповіді дослідників з університету Бекмана, ми перенесли свої стільці на платформу за довгим столом — Елджернон у своїй клітці сидів між Бертом і мною. Ми були головною окрасою вечора, й, коли повсідалися, голова проголосив свою вступну промову. Я чекав почути від нього приблизно такі слова: «Леді й джентльмени! Не проходьте мимо! Ви ніколи не бачили нічого подібного в науковому світі! Миша й кретин стають геніями просто на ваших очах!»
Проте він сказав:
— Наступна презентація не потребує вступу. Ми всі чули про дивовижне дослідження, здійснене в університеті Бекмана, спонсороване грантом від Фонду Велберга, під керівництвом директора департаменту психології професора Немура у співпраці з доктором Штраусом із нейропсихіатричного центру того ж таки університету. Немає потреби казати, що цієї доповіді ми всі чекаємо з великим інтересом. Я передаю керівництво симпозіумом професорові Немуру й докторові Штраусу.
Немур граційно кивнув головою, відповідаючи на привітальну промову, й тріумфально підморгнув Штраусові.
Першим промовцем з університету Бекмана був професор Клінгер.
Я почав дратуватися і помітив, що Елджернон, знервований димом, бурмотінням, незвичною обстановкою, почав гасати по своїй клітці. Мене опанувало дивне бажання відкрити клітку й випустити його назовні. Це була абсурдна думка — радше сверблячка, ніж думка, — і я спробував знехтувати її. Та, слухаючи стереотипну доповідь професора Клінгера «Порівняння лабіринтів із лівосторонніми поворотами з лабіринтами, що мають правосторонні повороти», спіймав себе на тому, що граюся з механізмом, який замикав клітку Елджернона. Незабаром (перш ніж Штраус і Немур почнуть розповідати про своє епохальне дослідження) Берт мав прочитати доповідь з описом процедур і результатів розвитку розумових здібностей та навчальних тестів, які він вигадав для Елджернона. Після цього мала відбутися демонстрація того, як Елджернон розв’язував проблему пересування в лабіринті, щоб заробити собі харч (це було те, чого я ніколи не міг терпіти).
Власне, я нічого не мав проти Берта. Він завжди був зі мною відвертим — набагато відвертішим, ніж інші, — та, коли він описував білого миша, якого наділили розумом, він був так само помпезним і штучним, як і інші. Так ніби хотів приміряти мантію своїх учителів. Я стримував себе більше з дружніх почуттів до Берта, аніж із якихось інших міркувань. Якби Елджернон вибіг зі своєї клітки, це перетворило б симпозіум на хаос, а це, зрештою, був для Берта дебют у гонитві академічного вдосконалення.
Я тримав палець на засувці дверей клітки й, коли Елджернон стежив за рухом моєї руки своїми рожевими, схожими на цукерки оченятами, я був переконаний, він знав, що в мене на думці. У цю мить Берт узяв клітку, щоб показати її публіці. Він пояснив складність замка і яких зусиль вимагає розв’язання проблеми щоразу, коли двері треба було відчинити. (Пластикові засувки падали на місце по-різному, й миш мусив їх контролювати, бо підіймати їх треба було в одному порядку.) У міру того як зростав розум Елджернона, швидкість розв’язання ним проблем скорочувалася, — це було очевидно. Але потім Берт повідомив щось таке, чого я не знав.
На вершині свого інтелекту Елджернон став змінювати поведінку. Іноді, згідно з доповіддю Берта, Елджернон узагалі відмовлявся працювати — навіть коли був явно голодний, — а бувало, розв’язавши свою проблему, він, замість одержати харчову винагороду, кидався на пруття своєї клітки.
Коли хтось зі слухачів запитав Берта, чи думає він, що хибна поведінка миша прямо спричинялася зростанням його розуму, Берт ухилився від прямої відповіді.
— Наскільки це стосується мене, — сказав він, — немає достатніх доказів, які підтримували б це припущення. Тим більше, що існують інші можливості. Не виключено, що як зростання розумових можливостей, так і хибна поведінка на цьому рівні були спричинені хірургічним втручанням, а не є функцією одне одного. Можливо також, що хибна поведінка є природженою властивістю Елджернона. Ми не виявили її в жодної з інших мишей, але разом із тим жодна з них, яка досягла високого рівня розуму, не втримувала його так довго, як Елджернон.
Я зрозумів відразу, що цю інформацію приховували від мене. Я підозрював причину й був роздратований, але це роздратування було дрібницею поруч із тим гнівом, який опанував мене, коли вони стали показувати фільми. Я навіть не підозрював, що всі мої ранні виступи й випробування, здійснювані в лабораторії, фільмувалися. Ось я побачив себе за столом, поруч із Бертом, спантеличеного, з відкритим ротом, коли я намагався подолати лабіринт за допомогою електричного стилоса. Щоразу, коли мене било струмом, вираз мого обличчя змінювався на абсурдний погляд із широко розплющеними очима, але потім на ньому знову з’являлася ідіотська посмішка. Щоразу, коли це траплялося, публіка реготала. Це повторювалося знову й знову, і щоразу картина здавалася їм кумеднішою, ніж раніш.
Я переконував себе в тому, що це не пустопорожні роззявляки, а вчені, які шукають істинне знання. Ці картини не могли не здаватися їм кумедними, та, коли Берт упіймав настрій публіки й став додавати свої жартівливі коментарі до фільмів, мене стали навідувати лукаві думки. Буде ще кумедніше, коли Елджернон утече зі своєї клітки і я побачу, як усі ці люди попадають навколішки й стануть ловити його руками, намагаючись схопити маленького, білого, метушливого генія. Але я опанував себе, й на той час, коли на трибуну піднявся Штраус, мій імпульс минув.
Штраус переважно говорив про теорію й техніку нейрохірургії, детально описуючи, як перші дослідження контрольних центрів розподілення гормонів дали йому змогу ізолювати й стимулювати ці центри, водночас усунувши гормон-інгібітор, що створює частину кори. Він пояснив теорію блокування ензимами й перейшов до опису мого фізичного стану до та після хірургічного втручання. Фотографії (я не знав, що їх було знято) були поширені в залі, їх коментували, і я міг бачити по кивках голови та усмішках, що більшість людей погоджувалися з ним у тому, «що пустий, ідіотський вираз обличчя» йому вдалося перетворити на «жвавий і розумний погляд». Він також детально обговорив подробиці наших терапевтичних сесій — а надто зміну ставлення до вільних асоціацій на кушетці.
Мене описували як частину наукової презентації, і я сподівався, що мене виставлять як експонат, але вони говорили про мене як про новостворену річ, яку її творці показують науковому товариству. Ніхто в цій залі не вважав мене індивідом — людським створінням. Постійне зіставлення «Елджернона й Чарлі» й «Чарлі та Елджернона» не залишало сумнівів у тому, що вони думали про нас як про двох експериментальних тварин, які не існували поза межами лабораторії. Але, незалежно від мого гніву, я не міг позбутися відчуття, що тут було щось не так.
Нарешті настала черга Немура — він мав підсумувати всі досягнення як керівник проекту й виступити в промінні слави як автор блискучого експерименту. Це був той день, якого він чекав протягом усього свого життя. Він справляв велике враження, коли стояв на платформі й коли говорив, я ловив себе на тому, що киваю головою, підтверджуючи речі, у правильності яких не сумнівався. Дослідження, експеримент, хірургічне втручання й мій подальший ментальний розвиток були описані в усіх подробицях, і він щедро прикрашав свій виступ цитатами з моїх звітів. Не раз мені довелося чути, як зачитувалося перед цією публікою щось дуже персональне або дурне про мене. Слава Богу, у мене стало розуму не записувати чимало подробиць про моє спілкування з Алісою та про своє інтимне життя.
Потім в одному місці своєї доповіді він сказав ось це:
— Ми, всі, хто працював над цим проектом в університеті Бекмана, вельми задоволені, знаючи, що нам пощастило виправити одну з помилок природи й завдяки застосуванню нашої нової техніки створити високорозвинену людину. Коли Чарлі прийшов до нас, він перебував поза суспільством, сам-один у великому місті, без друзів і родичів, які подбали б про нього, без ментального спорядження, без якого неможливе нормальне життя. Ніякого минулого, ніякого контакту з теперішнім, жодних надій на майбутнє. Можна стверджувати, що Чарлі Гордон реально не існував до нашого експерименту…
Не знаю, чому мене так розгнівало те, що вони думають про мене як про монету, виготовлену в їхній особистій скарбниці, але я певен, це було відлунням тієї ідеї, яка виникла в куточках мого розуму, відколи ми прилетіли в Чикаго. Я хотів підхопитися на ноги й крикнути кожному, що він йолоп: я людське створіння, я особа — з батьками, спогадами й історією — і я існував до того, як ви мене завезли до своєї операційної! Водночас десь у розпеченій глибині мого гніву виникла думка, яка стривожила мене, коли говорив Штраус, і навідала мене знову, коли Немур підсумовував результати їхніх досліджень. Вони помилилися — звичайно ж, помилилися! Статистична оцінка періоду, необхідного, щоб довести перманентність змін, спиралася на давніші експерименти у сфері розумового розвитку та навчання, на періоди, притаманні нормально тупим або нормально розумним тваринам. Але було очевидним, що вичікувальний період має бути продовжений у тих випадках, коли розум тварин був збільшений удвічі або втричі.
Висновки Немура були передчасними. Як для Елджернона, так і для мене треба більше часу, аби переконатися, що зміни залишаться. Професори припустилися помилки, і ніхто її не помітив. Я хотів підхопитися на ноги й сказати їм про це, але не міг поворухнутися. Як Елджернон, я відчув, що сиджу в клітці, яку вони збудували навколо мене.
Тепер вони проголосять час запитань і, перш ніж мені буде дозволено пообідати, я муситиму розважати це високодостойне товариство. Ні. Мені треба забиратися звідси.
— У якомусь розумінні, він став результатом модерного психологічного експериментування. Замість оболонки зі слабким розумом, загрози суспільству, яке мусить боятися його безвідповідальної поведінки, ми тепер маємо чоловіка, наповненого гідністю та чутливістю, готового посісти своє місце як достойний член суспільства. Я хочу, щоб ви почули кілька слів від Чарлі Гордона…
Чорт би його забрав. Він не розуміє, про що говорить. Висока хвиля обурення накотилася на мене. Я зачаровано дивився, як моя рука стала рухатися незалежно від моєї волі й відкрила засувку на клітці Елджернона. Коли я відчинив дверці, він підняв голову й подивився на мене. Потім обернувся, вискочив із клітки й побіг по довгому столу.
Спочатку він загубився на дамастовій скатерті, біла пляма на білому тлі, аж поки одна з жінок, які сиділи за столом, заверещала й підхопилася на ноги, відсунувши свого стільця. Біля неї перекинулося кілька глеків із водою, а тоді Берт закричав:
— Елджернон утік!
Елджернон стрибнув зі столу на платформу, а звідти на підлогу.
— Ловіть його! Ловіть! — хрипким голосом закричав Немур, а публіка, розділена своїми намірами, перетворилася на хащі рук і ніг. Кілька жінок (либонь, не причетних до експериментальних досліджень) спробували вилізти на нестійкі складані стільці, але інші, що погналися за Елджерноном, позбивали їх на підлогу.
— Зачиніть задні двері! — крикнув Берт, який знав, що в Елджернона вистачить розуму побігти в тому напрямку.
— Утікай! — почув я власний голос. — Біжи до бічних дверей!
— Він утік крізь бічні двері! — повідомив хтось.
— Ловіть його! Ловіть! — благав Немур.
Натовп ринув із великої зали в коридор. Елджернон мчав застеленим килимом вестибюлем, організувавши веселе полювання. Потім він шмигнув під столи у стилі Людовіка XIV, побіг навколо пальм у вазонах, угору сходами, завернув за кілька кутів, знову вибіг на сходи, але тепер побіг ними вниз, вибіг у головне фойє, приєднуючи до гонитви інших людей, яких він проминав. Дивлячись, як юрми людей гасають туди-сюди по фойє, ганяючись за білим мишем, розумнішим за багатьох із них, я пережив ні з чим не зрівнянну втіху, якої ще ніколи не переживав.
— Смійся, смійся! — пирхнув Немур, який налетів на мене. — Але якщо ми його не зловимо, то весь експеримент опиниться під загрозою.
Я підняв великого кошика зі сміттям, удаючи ніби шукаю під ним Елджернона.
— А ви знаєте, що припустилися помилки? — запитав я. — І, можливо, тепер не має значення, зловимо ми його чи ні?
Через секунду з півдесятка жінок із вереском вибігли з жіночої туалетної кімнати, притискаючи спідниці до ніг.
— Він там, — заволав хтось.
Але на мить натовп чоловіків нерішуче зупинився перед написом: кімната для леді. Я першим перетнув невидимий бар’єр і ввійшов у священні ворота.
Елджернон сидів на одному з умивальників, дивлячись на своє відображення в дзеркалі.
— Ходи сюди, — сказав я. — Ми вийдемо звідси разом.
Він дозволив мені взяти себе й покласти до кишені.
— Сиди там тихо, поки я тебе не випущу.
Інші чоловіки вдерлися крізь обертові двері — вигляд у них був винуватий, ніби вони сподівалися побачити цілий гурт верескливих голих жінок. Я вийшов, поки вони здійснювали пошук у кабінах, і почув голос Берта:
— У вентиляторі є дірка. Мабуть, він проскочив туди.
— З’ясуй, куди вона веде, — сказав Штраус.
— Збігай на другий поверх, — мовив Немур, махнувши Штраусу рукою. — А я спущуся в підвал.
Тут вони обидва вибігли з жіночої туалетної і сили пошуку розділилися. Я пішов за групою Штрауса на другий поверх, і вони спробували з’ясувати, куди веде вентилятор. Коли Штраус і Вайт, і з півдесятка інших чоловіків повернули праворуч у коридор В, я повернув ліворуч у коридор С, сів на ліфт і доїхав до своєї кімнати.
Я зачинив за собою двері й поляпав по кишені. Рожева мордочка з білим пушком виглянула назовні й розглянулася навкруги.
— Я лише спакую речі, — сказав я, — і ми заберемося звідси, лише я і ти, двійко створених у лабораторії геніїв.
Я попросив коридорного віднести мою сумку й магнітофон у таксі, яке чекало мене внизу, й вийшов через обертові двері з приятелем у кишені. Я мав квиток до Нью-Йорка, дійсний сюди й туди, треба було лише поставити дату.
Замість повернутися до своєї кімнати, я планував винайняти номер у готелі на одну або дві ночі. Я скористаюся ним як базою для операцій, поки знайду собі мебльовану квартиру десь у центрі міста. Я планував оселитися поблизу від Таймс-сквер.
Розповівши про це, я почувся трохи краще — навіть трохи дурним. Я не знаю, чому так розгнівався і що роблю в реактивному літаку, який летить до Нью-Йорка, з Елджерноном у коробці для черевиків під сидінням. Мені не слід панікувати. Помилка Немура не обов’язково означає щось серйозне. Просто не все так очевидно, як він вирішив. Але що ж мені робити?
Насамперед відвідаю своїх батьків. Якнайшвидше. Можливо, я маю набагато менше часу, аніж сподівався…