Квіти для Елджернона

24 квітня

Професор Немур нарешті погодився з доктором Штраусом і мною, що неможливо записувати все, що відбувається зі мною, якщо я знатиму, що все, мною записане, буде негайно прочитане людьми в лабораторії. Я намагався бути цілком щирим у своїх розповідях про все, незалежно від того, з ким розмовляв, але є речі, про які я не можу писати, якщо не залишу їх у приватному користуванні — принаймні на певний час.

Тепер мені дозволили зберігати у себе ці звіти більш персонального характеру, але перед останнім звітом до Фонду Велберга професор Немур мусить прочитати все, аби вирішити, яку частину із мною написаного можна опублікувати.

Те, що сталося сьогодні в лабораторії, завдало мені великої прикрості.

Цього вечора я прийшов до офісу раніше, аби запитати доктора Штрауса або професора Немура, чи нормально буде з мого боку запросити Алісу Кінніан у кіно, але, перш ніж я постукав у двері, почув, як вони сперечаються один з одним. Мені не треба було зупинятися під дверима кабінету, але не так легко зламати звичку слухати нехай там що, бо люди завжди говорили й діяли так, ніби мене поруч із ними не було, ніби їх анітрохи не турбувало, що я підслухав їхню розмову.

Я почув, як хтось ударив кулаком по столу, а тоді професор Немур вигукнув:

— Я вже повідомив конвенційний комітет, що ми надсилаємо звіт у Чикаго.

Потім я почув голос доктора Штрауса:

— Але ти помиляєшся, Геролде. Півтора місяці — це надто рано. Він ще змінюється.

А тоді знову голос Немура:

— Досі ми все передбачили правильно. Ми маємо цілковите право подати тимчасовий звіт. Повір мені, Джею, нам немає чого боятися. Ми здобули успіх. Результати цілком позитивні. Нічого поганого вже не буде.

Штраус:

— Це надто важливо для всіх нас, щоб передчасно повідомляти про результати. Ти береш на себе відповідальність…

Немур:

— Ти забуваєш, що керівник цього проекту — я.

Штраус:

— А ти забуваєш, що тут ідеться не лише про твою репутацію. Якщо ми тепер завищимо наші досягнення, то всю нашу гіпотезу можуть поставити під сумнів.

Немур:

— Я більше не боюся, що він може повернутися до свого колишнього стану. Я перевірив і переглянув усе. Проміжний звіт не зашкодить. Я відчуваю, що погіршення вже не буде.

Суперечка тривала в такому дусі, й Штраус сказав, що Немур мріє очолити кафедру психології в Голстоні, а Немур сказав, що Штраус робить собі кар’єру, тримаючись за хвіст його психологічних досліджень. Потім Штраус сказав, що проект не менше завдячує його досягненням у психохірургії та в техніці впорскування ферментів, аніж теоріям Немура, і що настане день, коли тисячі нейрохірургів застосовуватимуть його методи, але в цю хвилину Немур нагадав йому, що ця нова техніка ніколи не виникла б, якби не його оригінальна теорія.

Вони називали один одного різними кличками: опортуніст, цинік, песиміст, — і мені раптом стало страшно. Я зненацька усвідомив, що не маю права стояти під дверима кабінету і слухати їхню суперечку без їхнього дозволу. Вони могли б не зважати на це, коли я був надто слабкий розумом, щоб розуміти, про що йдеться, але тепер, коли я все почав розуміти, вони не захотіли б, щоб я це чув. Я пішов звідти, не дочекавшись кінця їхньої дискусії.

Було вже поночі, і я протягом тривалого часу блукав вулицями, намагаючись зрозуміти, чому я такий наляканий. Я вперше побачив їх у реальному світлі — не боги й навіть не герої, а просто двоє чоловіків, стурбованих наслідками своєї роботи. А проте якщо Немур має слушність і їхній експеримент вдалий, то яка різниця? Попереду в них багато роботи, багато планів.

Я почекаю до завтра, щоб запитати їх, чи мені личить запросити міс Кінніан у кіно, щоб відсвяткувати своє підвищення.