Квіти для Елджернона

Звіт 16, 14 липня

Це був поганий день для подорожі до притулку Воррена — сірий і дощовий — і, можливо, цим пояснюється депресія, яка опановує мене, коли я думаю про ту подорож. Хоч, може, я обманюю себе, й мене турбувала думка про те, що я можу туди потрапити. Я позичив машину в Берта. Аліса хотіла поїхати зі мною, але я мусив сам побачити той заклад. Щодо Фей, то я не сказав їй, куди маю намір поїхати. Мені знадобилося півтори години, щоб доїхати до фермерської спільноти Воррен, Лонг Айленд, і я легко знайшов потрібне мені місце: широкий сірий маєток відкривався брамою на двох бетонних стовпах, куди вела вузька дорога, над якою нависала добре відполірована мідна дошка з написом «Притулок» і «Тренувальна школа Воррена».

Знак обіч дороги обмежував швидкість пересування п’ятнадцятьма милями на годину, і я повільно повів машину повз будівлі, шукаючи адміністративні контори.

Трактор перетинав луг у моєму напрямку, й на додачу до чоловіка за кермом двоє інших примостилися позаду. Я висунув голову у віконечко машини й голосно запитав:

— Ви не скажете мені, де я можу знайти офіс містера Вінслоу?

Водій зупинив трактор і показав рукою ліворуч і вперед.

— Головний шпиталь. Поверніть ліворуч і дивіться праворуч.

Я не міг не помітити молодика, що дивився на мене пильним поглядом, примостившись на задній частині трактора й тримаючись там за ручку. Він був неголений, і на його обличчі відбився слід пустої усмішки. На голові в нього був матроський капелюх, із по-дитячому опущеними на очі крисами, хоч сонця й не було. Я зловив його погляд на одну мить — вираз його очей був запитливим, — але я мусив відразу відвернутися. Коли трактор знову рушив, я побачив у віконці заднього виду, що він із цікавістю дивиться на мене. Його погляд трохи зіпсував мені настрій… бо нагадав мені про Чарлі.

Я був здивований, побачивши, що головний психолог такий молодий, високий і тендітний чоловік зі стомленим виразом. Але його уважні сині очі виражали силу, попри юний вигляд.

Він повіз мене по своїй території у власній машині, показавши залу відпочинку, лікарню, школу, адміністративні офіси й кілька двоповерхових будинків із червоної цегли, які він назвав котеджами, де жили пацієнти.

— Я не помітив паркану навколо притулку Воррена, — сказав я.

— Його тут немає, а є лише ворота на вході й живоплоти для захисту від цікавості роззявляк.

— Але як ви… тоді… утримуєте їх… щоб вони не розбігалися… не втікали звідси?

Він стенув плечима й усміхнувся.

— Ми справді не можемо утримувати їх тут. Деякі втікають звідси, але більшість повертаються.

— А ви їх не розшукуєте?

Він подивився на мене так, ніби намагався зрозуміти, що було за моїм запитанням.

— Ні. Якщо вони потрапляють у халепу, ми незабаром довідуємося про це від жителів міста або поліція приводить їх сюди.

— А якщо ні?

— Якщо ми нічого про них не чуємо й вони сюди не повертаються, ми припускаємо, що вони задовільно прилаштувалися жити на волі. Ви повинні зрозуміти, містере Гордон, що тут у нас не тюрма. Держава вимагає, щоб ми вдавалися до всіх розумних зусиль, аби повернути наших пацієнтів, але ми не досить устатковані й не спроможні весь час тримати чотири тисячі людей під своїм наглядом. Ідуть від нас переважно пацієнти з легкими захворюваннями — але останнім часом таких нам доставляють дедалі менше й менше. Тепер ми маємо більшість пацієнтів з ушкодженим мозком, які вимагають постійного нагляду, але дебіли з відносно легкими захворюваннями мають більше можливостей вільного пересування, й після тижня або десь так життя на волі більшість повертаються сюди, коли переконуються в тому, що поза межами нашого закладу задовільного життя для них немає. Світ їх не хоче, й вони незабаром про це дізнаються.

Ми вийшли з автомобіля й підійшли до одного з котеджів. Усередині будинку стіни були викладені з білого кахлю, й там панував запах дезінфекції. Вестибюль на першому поверсі відчинявся до рекреаційної кімнати, де сиділи близько сімдесяти п’яти хлопців, чекаючи, коли пролунає дзвоник на ланч. Мій погляд відразу привабив один із більших хлопців, який сидів на стільці в кутку, тримаючи на руках іншого хлопця — років чотирнадцяти-п’ятнадцяти — і гойдаючи його, як дитину. Вони всі обернулися до нас, коли ми увійшли, а деякі з найсміливіших підійшли ближче й витріщилися на мене.

— Не звертайте на них увагу, — сказав директор закладу, побачивши вираз мого обличчя. — Вони не зроблять вам боляче.

До нас підійшла завідувачка відділенням, кремезна й гарна жінка із закасаними рукавами сорочки й джинсовим фартухом поверх накрохмаленої білої спідниці. На поясі в неї висіла в’язка ключів, які дзвеніли, коли вона йшла, й, лише коли вона обернулася, я побачив, що ліва сторона її обличчя була вкрита широкою родимкою винного кольору.

— Я не чекала сьогодні гостей, Рею, — сказала вона. — Ти зазвичай приводиш їх по четвергах.

— Це містер Гордон, Тельмо, з університету Бекмана. Він хоче лише подивитися на наш заклад і зрозуміти, як ми тут працюємо. Я знав, що для тебе в цьому не буде різниці, Тельмо. Будь-який день для тебе добрий.

— Атож, — засміялася вона. — Але в середу ми змінюємо матраци. Тому в четвер тут пахне набагато приємніше.

Я помітив, що вона намагалася триматися ліворуч від мене, щоб приховати родиму пляму на обличчі. Вона повела мене до спалень, до пральні, до кімнат, де складали харчові продукти, до великої їдальні, де хлопці тепер сиділи й чекали, коли принесуть їжу з центрального комісаріату. Вона всміхалася, коли говорила, і вираз її обличчя та волосся, складене вузлом на вершині голови, робили її схожою на танцівницю Лотрека, але вона жодного разу не подивилася прямо на мене. Я спробував собі уявити, що живу тут, і вона весь час дивиться поверх моєї голови.

— Їм добре живеться в цьому котеджі, — сказала вона. — Але ж ви розумієте, триста хлопців — по сімдесят п’ять у кожному відділенні — і лише п’ятеро нас, що дивляться за ними. Не так легко тримати їх під контролем. Але тут набагато краще, ніж у брудних котеджах. Там ніхто не хоче працювати довго. З немовлятами терпіти легше, та коли тобі доводиться доглядати дорослих, які не вміють дотримуватися чистоти, ти навряд чи витримаєш довго.

— Ви здаєтеся мені дуже милою жінкою, — сказав я. — Хлопцям пощастило, що за ними наглядаєте ви.

Вона щиро засміялася, все ще дивлячись прямо перед собою і показавши білі зуби.

— Я не краща й не гірша за інших. Я дуже люблю своїх хлопців. Робота моя нелегка, але ти почуваєш себе винагородженою, коли думаєш про те, як вони потребують тебе. — Усмішка покинула її на мить. — Нормальні діти виростають надто швидко, перестають потребувати тебе… починають жити власним життям… забувають, хто їх любив і піклувався про них. Але цим дітям потрібно все, що ти їм можеш дати, — усе твоє життя. — Вона знову засміялася, спантеличена своєю серйозністю. — Тут важко працювати, але ця робота дає мені справжнє задоволення.

Коли ми спустилися сходами, де чекав нас Вінслоу, пролунав обідній дзвін, і хлопці посунули до їдальні. Я звернув увагу на те, що великий хлопець, який тримав меншого на колінах, тепер вів його до столу, тримаючи за руку.

— Дивовижно, — сказав я, кивнувши в їхньому напрямку.

Вінслоу теж кивнув головою.

— Великого звуть Джеррі, а меншого — Дасті. Таке ми спостерігаємо тут часто. Коли вони не бачать когось іншого, хто приділяв би їм увагу, то іноді вони шукають людського контакту й людського співчуття у власному середовищі.

Коли ми проминали ще один із котеджів, ідучи до школи, я почув крик, супроводжуваний виттям і підхоплений двома або трьома голосами. Вікна в тому коледжі були забрані ґратами.

Вінслоу вперше здався дещо спантеличеним того ранку.

— Це коледж спеціальної безпеки, — пояснив він. — Емоційно стурбовані люди з вадами загального розвитку. Коли їм випадає нагода, вони можуть покалічити себе або інших. Ми оселяємо їх у коледжі К. Він постійно замкнений.

— Емоційно стурбовані пацієнти тут? Хіба їм місце не в психіатричній лікарні?

— Звичайно, — сказав він, — але цю хворобу не так легко проконтролювати. Деякі з емоційно стурбованих пацієнтів не зриваються доти, доки певний час не побудуть тут. Інших надсилає сюди суд, і ми не можемо не прийняти їх, навіть якщо для них тут немає місця. Реальна проблема полягає в тому, що місця немає ніде ні для кого. Чи вам відомо, скільки людей стоять у черзі до нас? Тисяча чотириста. А ми зможемо на кінець року прийняти лише двадцять п’ять або тридцять.

— А де ці тисяча чотириста перебувають тепер?

— Удома. Поза межами спеціальних закладів, чекаючи, поки для них з’явиться місце тут або в іншій інституції. Ви ж розумієте, наша проблема відсутності місця не має нічого спільного з перевантаженням лікарень. Наші пацієнти зазвичай приходять сюди, щоб прожити тут до кінця свого життя.

Поки ми йшли до нового будинку школи — одноповерхової структури зі скла й бетону з великими світлими вікнами, — я спробував уявити собі, як ходитиму цими коридорами як пацієнт. Я уявив, як стою в черзі чоловіків і хлопців, щоб потрапити до класної кімнати. А може, я стану одним із тих, хто штовхатиме іншого хлопця у кріслі на коліщатах, або вестиме когось іншого за руку, або триматиме малого хлопця на руках.

У класній кімнаті, де обробляли дерево, група старших хлопців виготовляли лави під наглядом учителя. Вони з’юрмилися навколо нас, із цікавістю роздивляючись мене. Учитель поклав пилку й підійшов до нас.

— Це містер Гордон з університету Бекмана, — сказав Вінслоу. — Хоче подивитися на деяких наших пацієнтів. Думає, чи не купити йому цей заклад.

Учитель засміявся й показав рукою на своїх учнів.

— Я-якщо в-ін к-купить ц-цей з-заклад, т-то м-муситиме к-купити й н-нас. І й-йому д-доведеться дістати н-нам б-більше д-дерева д-для роботи.

Коли він став показувати мені майстерню, я звернув увагу на те, як дивно поводилися хлопці. Вони ретельно робили свою роботу, шліфуючи або покриваючи лаком щойно виготовлені лави, але не розмовляли.

— Це м-мої мовчазні х-лопці, — пояснив мені вчитель, угадавши не-поставлене запитання. — Г-глухон-німі.

— Ми маємо тут сто шість таких хлопців, — пояснив Вінслоу, — для вивчення, спонсорованого федеральним урядом.

Неймовірно! Наскільки менше вони мають, ніж інші людські створіння. Розумово недорозвинені, глухі, німі — а з яким ентузіазмом вони шліфують лави!

Один із хлопців, який затискав шматок дерева в лещатах, покинув свою роботу, поплескав Вінслоу по руці й показав у куток, де сушилися на полицях закінчені вироби. Хлопець показав на підставку для лампи, що стояла на другій полиці, а потім — на себе. Це була невміла робота, підставка хиталася, лак по ній розповзався грубими плямами. Вінслоу та вчитель стали з ентузіазмом її хвалити, а хлопець гордо всміхався й подивився на мене, певно, чекаючи, що і я його похвалю.

— Атож, — кивнув я головою, підбираючи найпереконливіші слова. — Дуже добре… дуже гарно, просто чудово.

Я так сказав, бо він цього потребував, але я нічого не відчував. Хлопець усміхнувся мені й, коли ми обернулися, щоб вийти з кімнати, підійшов і доторкнувся до моєї руки, ніби сказавши в такий спосіб «до побачення». Я неймовірно розчулився, й мені довелося докласти чималих зусиль, щоб стримати свої емоції, поки ми вийшли в коридор.

Директрисою школи була низенька, повна, материнського вигляду леді, яка посадила мене перед акуратно намальованою схемою, на якій були зображені різні типи пацієнтів, коефіцієнт здібностей, приписуваний кожній категорії, та предмети, які вони вивчали.

— Звичайно, — сказала вона, — ми більше не маємо учнів із високими коефіцієнтами. Ті, хто має коефіцієнти від шістдесяти до сімдесяти, тепер, як правило, навчаються в міських школах, щоправда, в спеціалізованих класах, суспільство створює також для них усілякі вигоди. Більшість із них мають змогу жити в родинах, які беруть їх на виховання, пансіонах і виконувати просту роботу на фермах або на фабриках і в пральнях…

— Або в пекарнях, — додав я.

Вона спохмурніла.

— Атож, я думаю, вони спроможні виконувати таку роботу. Тепер ми також класифікуємо наших дітей (ми називаємо їх дітьми незалежно від віку, всі вони тут діти), ми класифікуємо їх також як охайних і неохайних. Керувати котеджами, в яких вони мешкають, набагато легше, якщо в кожному з них вони перебувають на одному рівні охайності. Деякі з неохайних мають серйозні ушкодження мозку, лежать у спеціальних ліжках і так лежатимуть до кінця своїх днів.

— Або доти, доки наука знайде спосіб допомогти їм.

— О, — усміхнулася вона, уважно подивившись на мене. — Боюся, їм уже ніщо не допоможе.

— Немає таких людей, яким ніщо не допоможе.

Вона подивилася на мене якимсь непевним поглядом.

— Так, так, ви, звичайно, маєте рацію. Ми повинні зберігати надію.

Я її нервував. Усміхнувся сам до себе на думку, щó буде, якщо мене раптом доставлять сюди як одного з її дітей. Буду я охайним чи неохайним?

Повернувшись до кабінету Вінслоу, ми випили кави й поговорили про його роботу.

— Це добре місце, — сказав він. — Ми не маємо психіатрів у своєму штаті — лише консультанта, який приходить сюди один раз на два тижні. Але нам цього вистачає. Кожен із наших психологів відданий своїй праці. Я міг би найняти психіатра, але за ту платню, яку мусив би йому давати, можна взяти на службу двох психологів — людей, які не бояться віддавати частину себе цим людям.

— Що ви розумієте під «частиною себе»?

Він дивився на мене якусь мить, а потім, попри втому, його голос прозвучав гнівно:

— Існує багато людей, які жертвують гроші або матеріали, але дуже мало готових віддати свій час і свою любов. Саме це я хотів сказати.

Його голос став хрипким, і він показав на порожню пляшечку для дитини, що стояла на полиці через кімнату.

— Ви бачите цю пляшечку?

Я сказав йому, що вона привернула мою увагу, коли ми увійшли з ним до кабінету.

— Так от, чи багато людей із тих, кого ви знаєте, готові взяти на руки дорослого чоловіка й годувати його з такої пляшечки, ризикуючи, що ваш пацієнт обробить вас із голови до ніг. Вас це дивує? Ви не можете цього зрозуміти, сидячи у своїй дослідницькій башті зі слонової кості? Що ви знаєте про те, як людину виключають із будь-якого людського досвіду, як це робили з нашими пацієнтами?

Я не міг утриматися від усмішки, яку мій співрозмовник вочевидь зрозумів хибно, бо підвівся на ноги й різко закінчив нашу розмову. Якщо одного дня мені доведеться повернутися сюди й він довідається мою історію, я переконаний, він мене зрозуміє. Він належить до таких людей, які на це здатні.

Повертаючись із Воррена, я не знав, щó мені думати. Мене гнітило відчуття холодної безнадії, тієї самої холодної сірості, яка оточувала мене. Я не чув розмов про реабілітацію, про лікування, про те, що одного дня цих людей можна буде повернути у світ. Ніхто не говорив про надію. Я мав таке відчуття, ніби ті люди мали справу з живими мерцями або навіть гірше, — з людьми, які ніколи не були живими й наділеними знанням. Із душами, що зів’яли на самому початку й були приречені тупо дивитися на час і простір кожного дня. Я пригадував матір закладу з її обличчям, напівзатуленим червоною плямою, добру директрису, психолога з молодим стомленим обличчям, і мені хотілося б знати, як вони знайшли свою дорогу сюди, щоб працювати тут і присвятити себе цим мовчазним людям. Як ото хлопець, що тримав обіймах меншого хлопця, кожен знаходив себе в тому, що віддавав частину себе тим, хто мав чогось менше, ніж він.

А як із тим, чого вони мені не показали?

Мене можуть незабаром доставити до Воррена, і я проведу решту свого життя з ними… чекаючи.