Квіти для Елджернона

20 червня

Можливо, мені треба було трохи зачекати, перш ніж піти побачитися з Матом; або взагалі не шукати з ним зустрічі. Не знаю. Бо все відбулося зовсім не так, як я сподівався. Знаючи, що Мат має перукарню десь у Бронксі, знайти його було неважко. Я пригадував, що він працював продавцем у крамниці постачання перукарських товарів у Нью-Йорку. Це привело мене до метро «Крамниця Постачання Перукарських Товарів», серед клієнтів якої була перукарня Гордона на Вентворт стріт у Бронксі.

Мат часто говорив про власну перукарню. Як він ненавидів роботу продавця! Які битви відбувалися між моїми батьками через це! Роза верещала, що робота продавця — це принаймні достойна професія, а дружиною перукаря вона ніколи не буде. А як Маргарет Пінні глузуватиме з «перукаревої жінки»! А Луїза Майнер, чий чоловік працював контролером у Компанії залагодження катастроф, як вона задере ніс!

Протягом тих років, коли він працював продавцем, ненавидячи кожен день цієї роботи (а надто після того, як побачив кінематографічну версію роману «Смерть продавця»), Мат мріяв, що одного дня стане сам собі господарем. Це, либонь, було в його свідомості у ті дні, коли він говорив про те, що має заощадити трохи грошей, і сам підстригав мене в підвалі. Він хвалився, що це була дуже добра стрижка, набагато краща, аніж мені зробили б у дешевій перукарні на Скейлз-авеню. Коли він сварився з Розою, то проклинав свою роботу продавця, і я захоплювався ним за це.

Я збуджено думав про свою зустріч із ним. Спогади про нього були теплі. Мат сприймав мене таким, яким я був. До народження Норми: суперечки, які точилися не про гроші або про те, щоб справити враження на сусідів, мали стосунок до мене — мовляв, мені треба дати спокій, а не вимагати від мене, щоб я поводився так само, як інші діти. Після появи Норми: що я мав право на власне життя, хоч і відрізнявся від інших дітей. Батько завжди мене захищав. Я не міг дочекатися, коли побачу вираз його обличчя. Він той, із ким я зможу поділитися багатьма своїми думками.

Вентворт стріт була невід’ємною частиною Бронкса. Більшість закладів і крамниць на цій вулиці мали у вікнах оголошення про оренду й удень були зачинені. Але напівдорозі від кварталу до автобусної зупинки була перукарня, вікна якої віддзеркалювали сонячне світло. Перукарня була порожня, там сидів лише перукар, що читав журнал на найближчому до вікна стільці. Коли він подивився на мене, я впізнав Мата — кремезного, з червоними щоками, трохи старшого й майже лисого, з пучками сивого волосся, що стриміли навколо його голови, але це досі був Мат. Побачивши мене у дверях, він відсунув журнал убік.

— Ви наступний у черзі.

Я вагався, й він мене не зрозумів.

— Зазвичай я не відчинений о цій годині, містере. Мав домовленість з одним зі своїх постійних клієнтів, але він не прийшов. Я вже зібрався зачинятись. На ваше щастя, я вирішив трохи посидіти, щоб відпочили ноги. У мене найкращі підстрижка й гоління в Бронксі.

Коли я дозволив затягти себе до перукарні, він заметушився навколо мене, дістаючи ножиці, гребінці й чистого рушника на шию.

— Усе санітарне, як ви можете бачити, чого я не можу сказати про ближні перукарні. Постригти й поголити?

Я вмостився на стільці. Неймовірно, що він мене не впізнав, тоді як я впізнав його з першого погляду. Я мусив би нагадати собі, що він не бачив мене понад п’ятнадцять років і що мій вигляд змінився навіть більше за останні кілька місяців. Він роздивлявся мене в дзеркалі тепер, коли затулив мені шию чистим рушником, і я побачив, що він спохмурнів, ніби щось слабко пригадуючи.

— Зробіть мені все, — сказав я, показуючи на список послуг у перукарні: «стрижка», «гоління», «шампунь», «крем від сонця»…

Його брови підскочили.

— Я збираюся зустрітися з кимось, кого довго не бачив, — пояснив я, — і хочу мати найкращий вигляд.

Мене опанував підсвідомий страх, коли я знову відчув, як він мене стриже. Коли згодом він став гострити бритву на поясі, цей звук примусив мене здригнутися. Я нахилив голову під легким натиском його руки й почув, як бритва ретельно обшкрябує мені шию. Я заплющив очі й чекав. Враження було таке, ніби я знову лежав на операційному столі.

М’яз на моїй шиї напружився й несподівано смикнувся. Бритва порізала мене трохи вище від Адамового яблука.

— Ой! — скрикнув він. — Боже… Сприйміть це спокійно. Ви смикнулися. Мені страшенно прикро.

Він побіг до вмивальника, щоб намочити рушник.

Побачивши, як він біжить, легко для такого кремезного, важкого чоловіка, я розкаявся у своєму обмані. Я хотів сказати йому, хто я такий, щоб він обняв мене за плече, й ми могли поговорити про давні дні. Але я чекав, коли він затопче поріз пудрою, яка зупиняє кровотечу.

Він закінчив голити мене мовчки, потім приніс кварцеву лампу, поставив її на стілець і затулив мені очі холодними мокрими клаптями вати. І тоді в яскравому червоному внутрішньому світлі я побачив, що сталося того вечора, коли він востаннє повів мене з дому…

Чарлі спить в іншій кімнаті, але він прокинувся, почувши, як верещить мати. Він звик спати під звуки сварок — вони майже щодня відбувалися в домі. Але сьогодні йому вчувається щось жахливе в цій істерії. Він запихає голову під подушку й слухає:

— Я не можу терпіти далі! Він повинен піти! Ми повинні подумати про нашу доньку! Я не можу бачити, як вона щодня повертається зі школи, плачучи, бо діти дражнять її! Ми не можемо втратити через нього всяку надію на нормальне життя!

— Що ти хочеш зробити? Викинути його на вулицю?

— Відведи його геть. Віддай до притулку Воррена.

— Поговорімо про це вранці.

— Ні. Ти тільки балакаєш, балакаєш і нічого не робиш. Я більше не хочу бачити його тут протягом дня. Нехай він зникне вночі.

— Не будь дурною, Розо. Сьогодні вже надто пізно, аби щось зробити… Ти так кричиш, що всі тебе почують.

— Нехай чують. Він зникне звідси сьогодні вночі. Я більше не можу на нього дивитись.

— Ти неможлива, Розо. Що ти робиш?

— Я остерігаю тебе. Виведи його звідси.

— Поклади ніж.

— Я не хочу руйнувати їй життя.

— Ти божевільна. Поклади ніж.

— Краще буде, як він помре. Він ніколи не зможе жити нормальним життям. Йому буде краще на тому світі.

— Ти схибнулася. Ради Бога, візьми себе в руки!

— Тоді забери його звідси геть. Негайно — сьогодні.

— Гаразд. Я відведу його сьогодні до Германа, а завтра ми з’ясуємо, чи можна його віддати до притулку Воррена.

Настала тиша. У темряві я відчуваю, що будинок затремтів, а тоді пролунав голос Мата, менш панічний, ніж її голос.

— Я знаю, чого ти натерпілася від нього, і не звинувачую тебе за те, що ти боїшся. Але ти повинна опанувати себе. Я відведу його до Германа. Це тебе задовольнить?

— Це все, чого я прошу. Твоя дочка також має право на існування.

Мат заходить до кімнати Чарлі й одягає сина. Хлопець не розуміє, про що йдеться, але він наляканий. Коли вони виходять у двері, мати дивиться кудись убік. Можливо, вона намагається переконати себе, що він уже покинув її життя, що він більше не існує. Виходячи з дому, Чарлі бачить на кухонному столі довгий ніж, яким вона ріже м’ясо, й туманно відчуває, що вона хотіла зробити йому боляче. Вона хотіла щось забрати в нього й передати Нормі.

Він озирається на неї, але вона уже взяла ганчірку й стала мити зливальницю на кухні…

Коли стрижка, гоління, освітлення кварцевою лампою та все інше були закінчені, я розслаблено сидів на стільці, почуваючи себе легким, гладеньким і чистим, а Мат зняв мені рушника з шиї й запропонував друге дзеркало, щоб я міг роздивитися свою шию та потилицю. Коли я дивився в передньому дзеркалі на своє віддзеркалення в задньому, мене на мить опанувала ілюзія глибини; нескінченні коридори, заповнені мною… який дивиться на себе… який дивиться на себе… який дивиться на себе… дивиться на себе…

Хто дивиться на себе? Хто я такий?

Я подумав, що нічого йому не скажу. Яка йому буде користь знати про це? Я просто піду й не відкрию, хто я такий. Потім я пригадав, що хотів дати йому знати про себе. Він мусив переконатися в тому, що я живий, що став кимось. Я хотів, щоб він мав чим похвалитися завтра своїм клієнтам, коли він підстригатиме їх і голитиме. Це зробить мою ситуацію реальною. Коли він довідається, що я його син, тоді я стану особою.

— Тепер, коли ви прибрали волосся з мого обличчя, можливо, ви впізнаєте мене, — сказав я, підводячись і чекаючи від нього якогось знаку впізнання.

Він спохмурнів.

— Ви хочете пожартувати зі мною?

Я запевнив його, що пожартувати з ним не хочу, але якщо він подивиться на мене пильніше й подумає, то повинен упізнати. Він стенув плечима і став укладати до шухляди свої гребінці та ножиці.

— Я не маю часу відгадувати загадки. Мені час закриватися. З вас три п’ятдесят.

А може, він уже не пам’ятає мене? І мої мрії залишаться пустою фантазією. Він простяг руку по гроші, а я не зробив жодного руху, щоб дістати гаман. Він повинен пригадати мене. Він повинен мене впізнати.

Але ні — звичайно ж, ні — і, коли я відчув кислий смак у роті і піт на долонях, я знав, що через хвилину мене занудить. А я не хотів, щоб це сталося зі мною в його присутності.

— Води… будь ласка, принесіть води…

Не так заради води, як заради того, щоб він відвернувся. Я не хотів, щоб він побачив мене таким після стількох років. Та коли він повернувся зі склянкою, мені стало трохи легше.

— Ось випийте. Відпочиньте хвилину. Усе буде окей. — Він пильно дивився на мене, поки я пив холодну воду, і я бачив, як він воює з напівзабутими спогадами. — Мені справді доводилося вас колись знати?

— Ні… Зі мною все гаразд. За хвилину я піду.

Як я можу сказати йому? І що я йому скажу? Ось, погляньте на мене, я Чарлі, ваш син, якого ви давно списали зі своєї пам’яті. Я не звинувачую вас за це, але ось я тут, і я в кращому стані, ніж будь-коли. Випробуйте мене. Поставте мені кілька запитань. Я розмовляю двадцятьма мовами, живими й мертвими; я знавець математики, і я пишу концерт на фортепіано, завдяки якому мене пам’ятатимуть довго, після того як я відійду.

Як я можу сказати йому все це?

Як абсурдно я поводився, сидячи в цьому закладі й чекаючи, коли він поплескає мене по голові й скаже: «А ти хороший хлопець». Я хотів його схвалення, хотів побачити давній вогник задоволення, який освітлював йому обличчя, коли мені вдавалося зав’язати шнурки й застебнути светра. Я прийшов сюди, щоб побачити цей вогник на його обличчі, але тепер я знав, що не побачу його.

— Ви хочете, щоб я покликав лікаря?

Я не був його сином. То був інший Чарлі. Розум і знання змінили мене, й він би обурився, — як обурилися працівники пекарні, — бо мій розвиток принизив його. Я цього не хотів.

— Зі мною все гаразд, — сказав я. — Пробачте, що завдав вам клопоту. — Я підвівся й перевірив, чи тримають мене ноги. — Я щось не те з’їв. Тепер можете зачиняти свою крамницю.

Коли я рушив до дверей, його голос гостро покликав мене.

— Гей, стривайте хвилину. — Його очі подивилися на мене з підозрою. — Ви хочете обшахрувати мене?

— Не розумію вас.

Його рука була простягненою до мене, великий і вказівний палець терлися один об один.

— Ви повинні заплатити мені три долари п’ятдесят центів.

Я попросив пробачення й заплатив йому, але побачив, що він не повірив у мою забудькуватість. Я дав йому п’ятірку, сказав, що решти мені не треба, й поквапився геть із його перукарні, жодного разу не озирнувшись.