Квіти для Елджернона

Звіт 12, 5 червня

Немур гнівається, тому що я не надсилав йому своїх звітів протягом майже двох тижнів (і він має рацію, бо Фонд Велберга почав виплачувати мені заробітну платню з гранту, щоб я не мав потреби шукати собі роботу). Міжнародний психологічний з’їзд у Чикаго відбудеться вже через тиждень. Він хоче, щоб його попередня доповідь була максимально повною, позаяк Елджернон і я є головними експонатами його дослідження.

Наші взаємини стають дедалі напруженішими. Я терпіти не можу постійні Немурові згадки про мене як про лабораторний екземпляр. Він намагається переконати мене, що до його експерименту я не був людським створінням.

Я сказав Штраусові, що надто заклопотаний думанням, читанням і проникненням у себе, намагаючись зрозуміти, хто я такий, а письмо — процес надто повільний і воно затримує осмислення моїх ідей. За його пропозицією я навчився друкувати на машинці, й тепер, коли я спроможний надрукувати майже сімдесят п’ять слів на хвилину, мені стало набагато легше переносити свої думки на папір.

Штраус також переконав мене, що я повинен говорити й писати просто, щоб люди могли мене зрозуміти. Він переконав мене, що мова часто буває бар’єром, а не стежкою на шляху людського поступу. Іронічно усвідомлювати, що ти опинився по другий бік інтелектуального паркану.

Іноді я зустрічався з Алісою, але ми не згадували про те, що між нами сталося. Наші взаємини залишалися платонічними. Але протягом трьох ночей після того, як я покинув пекарню, мене терзали кошмари. Важко повірити, що це сталося тільки два тижні тому.

Я блукав уночі безлюдними вулицями, переслідуваний привидами. І хоч я завжди прибігав до пекарні, її двері були замкнені, а люди в приміщенні ніколи не оберталися, щоб подивитися на мене. Крізь вікно я бачив, як наречена й наречений на весільному пирозі показують на мене й сміються, — повітря насичується сміхом, аж поки я цього не витримую, — а два купідони розмахують своїми охопленими полум’ям луками. Я кричу. Я гупаю кулаками у двері, але не чутно жодного звуку. Я бачу Чарлі, який дивиться на мене зсередини. Чи це лише віддзеркалення? Щось хапає мене за ноги й тягне геть від пекарні в темні алеї, й, коли вони починають обгортати мене, я прокидаюся.

Іноді вікно пекарні відчиняється в минуле і, дивлячись крізь нього, я бачу інші речі й інших людей.

Дивовижно, як розвивається моя спроможність спогадувати. Я ще не можу контролювати її цілком, але іноді, коли я заклопотаний читанням або працюю над якоюсь проблемою, мене опановує відчуття дивовижної ясності. Я знаю, що це застережний сигнал підсвідомості, й тепер, замість чекати, коли пам’ять прийде до мене, заплющую очі й простягаю до неї руку. Іноді мені вдається взяти цей уламок пам’яті під свій повний контроль, дослідити не лише суму мого колишнього досвіду, а й також невикористані здібності мого розуму.

Навіть тепер, коли я про це думаю, то відчуваю гостру тишу. Бачу вікно пекарні… простягаю руку й доторкаюся до нього… воно холодне й вібрує, а потім скло нагрівається… стає гарячим… гарячішим… обпалює мої пальці. Вікно, яке віддзеркалює мій образ, світлішає, й, коли скло перетворюється на дзеркало, я бачу малого Чарлі Гордона — йому чотирнадцять або п’ятнадцять років, він дивиться на мене крізь вікно свого дому, й мені дивно усвідомлювати, наскільки іншим він був…

Він чекає свою сестру, яка повертається зі школи, й, коли бачить, як вона виходить із-за рогу вулиці на Маркс-стріт, він махає їй рукою й викрикує її ім’я, й вибігає на ґанок, щоб зустріти її. Норма вимахує аркушем паперу.

— Я одержала А за свій твір з історії. Я знала відповіді на всі запитання. Місіс Баффін сказала, що мій твір — найкращий у класі.

Норма — гарненька дівчинка з брунатним волоссям, акуратно зачесаним, заплетеним у коси й укладеним короною на голові, та, коли вона подивилася на свого великого брата, її усміхнене личко спохмурніло, й вона відсахнулася від нього, залишивши його позаду, а сама побігла сходами нагору в дім.

Усміхаючись, він пішов за нею.

Мати й батько перебували на кухні, й Чарлі, збуджений доброю новиною Норми, оголошує її, перш ніж вона здобула нагоду.

— Вона одержала А! Вона одержала А!

— Ні! — зойкнула Норма. — Не ти. Ти цього не кажи. Це моя оцінка, і я про неї скажу.

— Стривай-но, юна леді. — Мат поклав свою газету й суворо подивився на дочку. — Так не розмовляють зі своїм братом.

— Він не має права казати це!

— Байдуже. — Мат подивився на неї над своїм застережно піднятим пальцем. — Він не хотів тебе скривдити, й ти не повинна кричати на нього.

Вона обернулася до матері, шукаючи в неї підтримки.

— Я одержала А — найвищу оцінку в класі. Тепер ви дозволите мені мати собаку? Ви обіцяли. Ви сказали, я її матиму, коли одержу високу оцінку на тестуванні. І я одержала А. А тепер я хочу одержати коричневого собаку з білими плямами. І я хочу назвати його Наполеоном, бо це те запитання, на яке я відповіла найкраще. Наполеон програв битву під Ватерлоо.

Роза кивнула головою.

— Іди на ґанок і пограйся з Чарлі. Він чекає вже годину, коли ти повернешся зі школи.

— Я не хочу з ним гратися.

— Іди на ґанок, — сказав Мат.

Норма подивилася на батька, а потім на Чарлі.

— Я не гратимуся з ним. Мати сказала, я не мушу з ним гратися, якщо не хочу.

— А зараз, юна леді, — Мат підвівся зі свого стільця й підійшов до неї, — попроси у свого брата пробачення.

— Я не хочу просити в нього пробачення, — заверещала вона, ховаючись у матері за кріслом. — Він як мала дитина. Він не може грати ані в монополію, ані в шашки, ані в нехай там що… У нього в голові усе змішується. Я більше не гратимуся з ним.

— Тоді йди до своєї кімнати!

— Мені можна тепер мати собаку, мамо?

Мат ударив кулаком по столу:

— Ніякого собаки в цьому домі не буде доти, доки ви так поводитиметеся, юна леді.

— Я обіцяла їй собаку, якщо вона матиме високі оцінки у школі…

— Коричневого, з білими плямами, — уточнила Норма.

Мат показав пальцем на Чарлі, який стояв біля стіни.

— Ти забула, що ти сказала своєму синові, він не матиме собаки, бо ми не маємо для нього кімнати й нема кому його доглядати. Пам’ятаєш? Коли він попросив собаку? Ти передумала?

— Але я можу доглядати свого собаку, — заявила Норма. — Я годуватиму його, митиму й гулятиму з ним…

Чарлі, який стояв біля стола, граючись своїм червоним ґудзиком на нитці, несподівано втрутився до розмови.

— Я допоможу їй дбати про собаку. Я допоможу їй годувати його, розчісувати й не дозволю іншим собакам кусати його!

Але, перш ніж Мат або Роза змогли відповісти, Норма заверещала:

— Ні! Це має бути мій собака! Лише мій собака!

Мат кивнув головою.

— Ти бачиш?

Роза сіла поруч із дочкою й стала гладити її по голові, щоб заспокоїти.

— Але ми повинні ділитися речами, моя люба. Чарлі допоможе тобі доглядати собаку.

— Ні! Він буде лише моїм!.. Лише я одержала оцінку А з історії — а не він! Він ніколи не одержує таких гарних оцінок, які одержую я! Чому він має допомагати мені доглядати собаку? Тоді собака любитиме його більше, аніж мене, й це буде його собака, а не мій. Ні! Якщо я не матиму собаку лише для себе, то не хочу його мати.

— Це розв’язує проблему, — сказав Мат, знову опускаючись у своє крісло. — Ми не матимемо собаки.

Несподівано Норма стрибнула з кушетки й схопила свій твір з історії, який принесла додому лише кілька хвилин тому, щоб похвалитися ним. Вона подерла його й кинула клапті у здивоване обличчя Чарлі.

— Ненавиджу тебе! Ненавиджу тебе!

— Нормо, перестань! — Роза схопила дочку, але вона випручалася в неї з рук.

— І я ненавиджу школу! Ненавиджу! Я перестану навчатися, стану таким самим йолопом, як він. Я забуду все, чого навчилася, і стану такою, як він. — Вона вибігла з кімнати, горлаючи. — Це вже відбувається зі мною. Я все забуваю… Я забуваю… Я більше не пам’ятаю нічого, чого я навчилася!

Перелякана Роза побігла за нею. Мат залишився сидіти на своєму місці, втупившись у газету, яка лежала в нього на колінах. Чарлі, наляканий істерією й зойками, упав на стілець, тихо схлипуючи. Що він зробив не так? І, відчувши мокроту в штанях і струмінь, який стікав по його нозі, він сидів, чекаючи ляпаса, що його, знав, дасть мати, коли повернеться.

Сцена розтанула перед моїми очима, але відтоді Норма проводила всі свої вільні хвилини з подругами або гралася сама-одна у своїй кімнаті. Вона зачиняла двері, й мені було заборонено заходити туди без її дозволу.

Я пригадав, що одного разу підслухав, як Норма сказала подрузі, з якою вона гралася:

— Він мені не справжній брат! Він хлопець, якого ми взяли до себе, бо нам стало шкода його. Моя мама сказала мені про це й дозволила розповідати всім, що він мені не справжній брат.

Мені хотілось, щоб цей спогад був фотографією, щоб я міг порвати його й кинути їй в обличчя. Я хотів би покликати її через роки і сказати, що ніколи не хотів перешкодити їй завести собаку. Вона могла мати його цілком для себе, і я не годував би його, не розчісував і не грався б із ним і ніколи б не намагався домогтися, щоб він любив мене більше, аніж любив її. Я лише хотів, щоб вона гралася зі мною, як гралися ми з нею раніше. Я ніколи не мав наміру скривдити її або зробити їй боляче.