17 травня

Уже майже ранок, а заснути я ніяк не можу. Я повинен зрозуміти, що сталося зі мною вчора на концерті.

Вечір почався досить добре. Бульвар у Центральному парку рано заповнився народом, і ми з Алісою мусили обминути чимало пар, що лежали на траві. Нарешті, далеко від стежки ми натрапили на дерево, яке не освітлювалося жодним прожектором, де єдиним свідченням присутності інших пар був жіночий сміх із призвуком протесту й вогники запалених сигарет.

— Тут добре, — сказала вона. — Немає причин сидіти над самим оркестром.

— А що вони тепер грають? — запитав я.

— «Море» Дебюссі. Ти любиш цю музику?

Я сів поруч неї.

— Я мало розуміюся на такій музиці. Мені треба подумати про неї.

— Не думай про неї, — прошепотіла вона. — Відчувай її. Дозволь їй накрити тебе, як море, не намагаючись нічого зрозуміти.

Вона лягла спиною на траву й обернула обличчя в напрямку музики. Я не мав найменшого уявлення про те, чого вона сподівається від мене. Це було далеким від чистих ліній розв’язання проблем і систематичного нагромадження знань. Я повторював собі, що мої спітнілі долоні, тиск у моїх грудях, бажання обняти її були просто біохімічними реакціями. Я навіть простежив послідовність стимулів і реакцій, що були причиною моєї нервозності та мого збудження. Проте все залишалося неясним і непевним. Чи повинен я обхопити її стан рукою чи ні? Чи чекає вона, що я це зроблю? Чи вона розгнівається на мене? Я розумів, що досі поводжуся як підліток, і це сердило мене.

— Чому ти не влаштуєшся зручніше? — здушеним голосом проказав я. — Ляж на моє плече.

Вона дозволила, щоб я обняв її рукою, але навіть не подивилася на мене. Здавалося, вона надто захоплена музикою, аби помічати, щó я роблю. Чи хоче вона, щоб я тримав її в такий спосіб, чи просто терпить мій дотик? Коли я просунув руку до її талії, то відчув, як вона затремтіла, але вона все ще дивилася в напрямку оркестру. Вона вдавала, ніби зосереджена на музиці, щоб не відповідати на мої рухи. Вона не хотіла знати, щó відбувається. Доти, доки вона дивилася в далину й слухала, вона могла вдавати, що моя близькість, мої руки навколо її стану були поза її знанням чи згодою. Вона хотіла, щоб я кохався з її тілом, поки її розум перебуватиме на речах високого порядку. Я досить грубо схопив її за підборіддя й обернув її обличчя.

— Чому ти не дивишся на мене? Ти вдаєш, ніби я не існую?

— Ні, Чарлі, — прошепотіла вона. — Я вдаю, ніби я не існую.

Коли я доторкнувся до її плеча, вона напружилася й затремтіла, але я притяг її до себе. І тоді це сталося. Воно почалося гудінням у моїх вухах… деренчанням електричної пилки… десь далеко. Потім холод: руки й ноги стали колючими, пальці заніміли. Несподівано я відчув, що на мене хтось дивиться.

Різке перемикання сприйняття. Я побачив із якоїсь точки в темряві за деревом, як ми лежимо в обіймах одне одного.

Я підняв голову й побачив хлопця років п’ятнадцяти або шістнадцяти, який припав до землі поблизу.

— Гей ти! — крикнув я.

Коли він підхопився на ноги, я побачив, що його штани розстебнуті й він виставив те, що було під ними.

Я підхопився на ноги, й він зник у темряві.

— Ти його бачила?

— Ні, — сказала вона, нервово розгладжуючи спідницю. — Я не бачила нікого.

— Він стояв тут поруч. Дивився на нас. Так близько, що міг доторкнутися до тебе.

— Чарлі, ти куди?

— Він не міг відійти далеко.

— Облиш його, Чарлі. Це не важливо.

Але для мене це мало вагу. Я побіг у темряву, спотикаючись об здивовані пари, але так і не зміг з’ясувати, куди він подівся.

Що більше я думав про нього, то гіршим ставало нудотне почуття, яке опановує людину перед втратою свідомості. Я почувався так, ніби заблукав у великій невідомості. Але потім я опанував себе й повернувся туди, де сиділа Аліса.

— Ти його знайшов?

— Ні, але він там був. Я бачив його.

Вона подивилася на мене дивним поглядом.

— З тобою все гаразд?

— Через хвилину… думаю, все буде окей… Це кляте гудіння у вухах.

— Мабуть, ходімо звідси.

Коли ми поверталися до її помешкання, я бачив у своїй уяві лише того хлопця, який присів у темряві, й на секунду переді мною зблиснуло те, що він спостерігав: ми двоє в обіймах одне в одного.

— Ти не хочеш зайти до мене? Я зготую каву.

Я хотів би, але щось застерегло мене від цього.

— Краще ні. Я повинен багато чого зробити сьогодні ввечері.

— Чарлі, я щось не так сказала або вчинила?

— Звичайно, ні. Мене лише обурив той хлопець, який підглядав за нами.

Вона стояла біля мене, чекаючи, коли я її поцілую. Я обняв її, але тут це сталося знову. Якщо я швидко не відійду від неї, то знепритомнію.

— Чарлі, ти здаєшся хворим.

— Ти бачила його, Алісо? Ти не могла його не бачити…

Вона похитала головою.

— Ні. Було дуже темно. Але я переконана…

— Мені треба йти. Я зателефоную тобі.

І перш ніж вона змогла мене зупинити, я відірвався від неї. Я мусив покинути цей будинок, поки все не навалилося на мене.

Думаючи про це тепер, я переконаний, що то була галюцинація. Доктор Штраус вважає, що емоційно я досі перебуваю в підлітковому стані, коли близька присутність жінки, думки про секс навіюють тривогу, паніку, навіть галюцинації. Він має таке відчуття, що мій швидкий інтелектуальний розвиток примусив мене думати, ніби я спроможний жити нормальним емоційним життям. Але я повинен змиритися з фактом, що страх і хвилювання, які опанували мене в тих сексуальних ситуаціях, засвідчили, що емоційно я ще підліток — сексуально недорозвинений. Думаю, він має на увазі, що я не готовий до взаємин із такою жінкою, як Аліса Кінніан. Ще не готовий.

Загрузка...